Підручники з історії України у світлі критеріїв Міжнародної мережі дослідження підручників

Зі збірника "Шкільна історія очима істориків-науковців"

Параметри аналізу визначено з урахуванням відповідних критеріїв і рекомендацій ЮНЕСКО, розроблених Міжнародною мережею дослідження підручників з центром в Інституті Ґеорґа Еккерта (Брауншвейґ, Німеччина), до якої входить понад 300 експертів з 51 країни світу[1].

Було розглянуто і частково проаналізовано вибірку з п’яти підручників:

Віталій Власов. Історія України. 8 клас. – К.: Генеза, 2002;

Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко. Історія України. Кінцеь ХУІІІ – початок ХХ століття. – К.: Генеза, 2003;

О. Реєнт, О. Малій.  Історія України. Кінець ХУІІІ – початок ХХ ст. – К.: Генеза, 2002;

Ф. Г. Турченко. Новітня історія України. Частина перша: 1914 – 1939. – К.: Генеза, 2002;

Ф. Г. Турченко, П. П. Панченко, С. М. Тимченко. Новітня історія України. Частина друга: 1939 – початок ХХІ століття,. К.: Генеза, 2002.

Предметом аналізу виступала, по-перше, наявність/відсутність у підручниках таких ідей, тверджень, ціннісних орієнтирів, як: а) важливість і переваги культурного розмаїття; б) важливість звичаїв та історичних традицій для їхніх носіїв; в) заперечення ідеї наявності стерильних етнічних груп (кожна група завжди є етнічно змішаною, і це може бути джерелом як втіхи, так і погорди, як піднесення, так і приниження).

По-друге, йшлося про оцінку рівня етнічної/культурної толерантності змісту цих підручників, а саме: а) чи сприяє цей зміст оцінці та сприйняттю інших етнічних та культурних груп та особистостей на основі їхніх власних чеснот, самодостатньої цінності; б) чи дає підручник зважену інформацію про інші етнічні/культурні групи в межах “власної” етнічної території та поза нею; в) чи він вільний від расових/етнічних/культурних стереотипів; г) чи він дає критичну оцінку расовим/етнічним/культурним стереотипам; д) чи дає можливість відсторонено поглянути на власні цінності

По третє, яких способів/мови арґументації використовують автори підручників у своєму тексті, а саме:

а) порівняння, зіставлення чи протиставлення?

б) арґументація – раціональна, емоційна, мішана?

 Результати аналізу представлено в таблиці (знак ┼ означає «так», знак ─ «ні», знак ? «важко відповісти»):

Таблиця - doc-file (59.392 kb)

З наведеної таблиці бачимо,   що заперечної з погляду бажаної/очікуваної позиції дотримується понад 74 % авторів підручників, тобто дві третини, а стосовно решти важко відповісти з певністю. Характерно теж, що арґументація через порівняння взагалі не присутня в текстах, де переважають акценти протиставлення та мішана, з елементами емоційності, стилістика.

У світлі сказаного залишається констатувати очевидну невідповідність сучасного українського підручника з історії рекомендаціям Міжнародної мережі дослідження підручників. Додам до цього кілька суб’єктивних спостережень. На сьогодні, як здається, підручники виконують переважно інформативну й до певної міри виховну функцію. Водночас дедалі очевиднішими стають проблеми зі змістом та інтерпретаціями — ці проблеми останнім часом порушують батьки, учителі, громадськість. До них належить віднести передусім:

● Етноцентричність та етнічну ексклюзивність: «підручникова» історія є моноетнічною та ексклюзивною, це головним чином історія етнічних українців, тоді як решта етносів, що жили й живуть в Україні, в кращому випадку побіжно згадуються, в гіршому - слугують негативним тлом чи навіть представлені як вороги;

● Депресивність змісту: у підручниках домінує ідея страждань і втрат українців, і це стабілізує комплекс національної меншовартості; підручникам бракує позитивних прикладів та інтерпретацій, які би сприяли формуванню позитивного образу та самооцінки спільноти (нації);

● Архаїчність та невиробленість методичного та методологічного апарату;

● Надмірну мілітаризованість, для якої характерна непропорційно велика увага до воєн, винищень та вбивств,  страждань;

● Політичну кон’юнктурність.

Варто додати, що впродовж останніх десяти років ці проблеми вже обговорювалися українськими та зарубіжними фахівцями як на рівні академічних дискусій і публікацій, так і на рівні публіцистики[2]. Однак жодних помітних наслідків для навчальної літератури з історії ці дискусії не дали — переважно через те, що політика держави в галузі історичної освіти спрямовується на «націоналізацію» історії, впровадження у навчально-виховний процес базових елементів «національного» громадянського виховання, яке зорієнтоване на формування лояльності передусім до власної нації. Фактично йдеться про завершення розпочатого ще в ХІХ столітті «проекту модерності», коли одночасно із процесом формування громадянської нації доводилося здійснювати «українізацію» етнічних українців - з апеляцією до пізнавальних схем та виховних стандартів тогочасного зразка, де «націю» ототожнювали передусім з етнічними українцями.

Сьогодні, коли завдання «українізації» етнічних українців за рецептами класичного національного проекту (культурна, політична та ідеологічна леґітимація власної мови й національної історії) назагал реалізовані, варто здійснити перегляд державної політики в галузі історичної освіти з метою подолання крайнощів, про які йшлося вище. Реалізація цього завдання потребує комплексу заходів, здійснити які без масштабної підтримки держави (організаційної, фінансової, політичної) та без тісної співпраці з міжнародними інститутами, громадськими організаціями та експертним співтовариством неможливо.

Такими заходами можуть бути:

● Проведення загальнонаціонального дослідження змісту історичної освіти (програм та підручників для середніх шкіл і вищих навчальних закладів);

● Організація загальнонаціонального опитування вчителів, учнів, батьків щодо змісту історичної освіти;

● Підготовка на матеріалах дослідження та опитування загальнонаціональної доповіді («білої книги») «Зміст і стан історичної освіти в Україні в контексті європейської інтеграції»;

● Створення загальнонаціональної системи наукової та науково-методичної експертизи підручників і навчальної літератури з історії; випрацювання системи формалізованих критеріїв оцінювання та експертної оцінки;

● Складання національного реєстру (бази даних) навчальної літератури з гуманітарних дисциплін.

[1] UNESCO Guidebook on Textbooks Research and Tetxbooks Revision. - UNESCO, 1999.

[2] Див: Национальные истории в советском и постсоветских государствах / Под. ред. К. Айермахера, Г. Бордюгова. – Москва: АИРО, 1999; Українська історична дидактика: міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії). Зб. наук. cтатей / За ред. М. Телус, Ю. Шаповала. - К., 2000; Popson N. The Ukrainian History Textbooks: Introducing Children to the ‘Ukrainian Nation’ // Nationalities Papers. – 2001, vol. 29,  no.2. - P. 325-350; Kuzio T. History, Memory and Nation-Building in the Post-Soviet Colonial Space // Nationalities Papers. – 2002, vol.30, no.2. - P. 241-264; Kasianov G. Rewriting or Rethinking? Contemporary Ukrainian Historiography and Nation-Building // Dilemmas of State-led National Building in Ukraine / Eds.  Taras Kuzio and Paul D’Aniery. - Westport, Con: Praeger Publishers, 2002; Гончаренко Н., Кушнарьова М.  Школа іншування // Критика. – 2001, №4; Janmaat J. G.  Identity Construction and Education: The History of Ukraine in Soviet and Post-Soviet Schoolbooks // Nation-Building an National Security in Ukraine / Eds.  Taras Kuzio and Paul D’Aniery. – Westport, Con: Praeger, 2002; Яковенко Н. Польща та поляки в шкільних підручниках історії // Її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУІ – ХУІІ ст. - К., 2002;  Її ж. Академічний підручник: канон і новація // Критика. – 2007,  №7-8 та ін.