версія для друку

Громадянська Освіта, 2001,  №18
Різне, Релігія і школа

Освітні мутації

05.12.2001
автор: Тетяна Мігунова, Студентське братство Луганської обл.
Стара, пошарпана життям мавпа навчає молодших представників свого виду. Вони наче не дуже прислухаються, жеруть банани, чухаються, скубуться...та між тим мимоволі переймають стиль і манери старої мавпи. Навчання йде. Мети досягнуто: традиція не втрачена.

(З журналу)

Починається, мабуть, все тоді, коли батьки чергового одинадцятикласника вирішують, що їхнє чадо без "корочки" про вищу освіту прямо-таки "загнеться" в жорстокому світі українського, правда, ще доволі рахітичного, капіталізму. Швидко гортається довідник з усіма адресами та переліками факультетів вищих навчальних закладів України, проводяться тривалі консультації з "тьотями" ("дядями", друзями тощо) і, нарешті, обирається той університет, де з допомогою педмайстерності (що, звісно, не піддається сумніву) викладачів, спеціалізованої літератури, а також усіляких конспектів, рефератів, курсових і такого подібного з "дитяті" ліпитимуть майбутнє трохи не всієї української нації – інтеліґента, людину, що буде поєднувати в собі певний рівень інтелектуального розвитку й моральність поведінки. Проте слід, мабуть, одразу розчарувати батьків: наша система вищої освіти поки що перебуває в такому собі "експериментальному" стані. Працівники Міносвіти не дозволяють їй остаточно замиршавіти, вигадуючи чергове "європейське підґрунтя" (найчастіше — стандарти класичної освіти). Але не маючи змоги через різницю як у ментальності, так й у технічно-матеріальній базі перетворити свої плани-феєрїї на реальність, спроможні лише на те, щоб підігнати структуру нашої, до щему в серці рідної, вищої школи під європейські зразки. В результаті цих нововведень з’явився своєрідний симбіоз двох світів: пострадянського, залишки якого ще довго житимуть у свідомості викладачів "старого" покоління, та західно-європейського, в якому вбачають подальший розвиток української вищої освіти. Проте поєднання двох діаметрально протилежних "вимірів" педнадбань призвів до певних мутацій в освітній галузі.

Мутація Перша


Про нездорову атмосферу, що склалась у вищий школі України, першим повідомив так званий "попит" на здобуття саме вищої освіти, що останнім часом невиправдано зростає. Правда, державним навчальним закладам це навіть на користь. Адже при низькому фінансуванні ВНЗ такий "наплив" студентів відкриває нові горизонти. Викладачі мають змогу збільшити "кількість годин" (від яких, до речі, і залежить зарплата). І це здійснюється як за рахунок відкриття нових спеціальностей на вже існуючих факультетах, так і впровадження додаткових спецкурсів. І перше, і останнє робиться виключно під гаслами "Даєш Україні новий стиль освіти!" Але, мабуть, найцікавіше й найкорисніше в ситуації такого собі "освітянського ажіотажу" є поява прошарку студентства, що вчиться, як-то кажуть не "на шару" (офіційно – держзамовленням), а за контрактом, що передбачає систематичне перерахування грошей з "кишенькового рахунку" батьків піїта на доволі солідний банківський – учбового закладу. Начебто суми, що сплачується батьками студента за весь час його навчання в університеті, повинно вистачати і на зарплату викладачам, і на ремонт приміщень. Але… поняття "зеленої вулиці" як в прямому, так і в переносному значенні ще досі живе в стінах Альма Матерів, і якщо навіть вступні іспити пройшли для вас без певних витрат сімейного бюджету, то задля отримання диплому, в будь-якому разі, знадобиться не один десяток (у кращому варіанті) гривень. Феномен так званої "грошової проституції" починається вже тоді, коли викладач "дбайливо" забезпечує тебе необхідними брошурками, методичками і таким іншим за твій власний кошт. При цьому, особливо під час складання сесії, мало хто цікавиться не лише матеріальною забезпеченістю студента, а і його елементарною потребою в такій літературі. Слід додати, що ціна за кожний примірник прямо пропорційна вченому ступеню викладача. Проте не рідкісними є випадки, коли ви здали гроші на таку необхідну спецлітературу, яка врешті-решт є ні чим іншим як дисертацією або черговою науковою працею автора, а от брошуру так і не отримали. В такому разі першокурсники сором’язливо мовчать, сподіваючись на те, що пам’ять до "світоча науки" колись та й повернеться, а старшокурсники роблять вигляд, що нічого не трапилось, і продовжують конспектувати статті з періодичних видань. Цікавим синдромом є встановлення "такси" задля успішного складання іспиту чи заліку. При цьому розцінки з кожної дисципліни сумлінно передаються від одного покоління студентів іншому, більш молодшому. І нікого вже не дивують розмови під дверима аудиторії з табличкою "Тихо. Йде іспит" про "дорогоцінність" викладача. Тут не лише обмінюються досвідом, чутками та порадами, а й, не дивлячись на здивовані обличчя непосвячених, складають сесійний кошторис. Рахується все: від квітів на столі екзаменатора до останньої коробки цукерок у "стандартному подарунковому наборі". Але найголовніше – синтезуються спостереження щодо смаків викладачів. І в результаті визначаються "пріоритетні харчі" у візерункових пакетах: одному – блок цигарок та пляшка коньяку, іншому – банани та яблука. Студентство заспокоює сумління простими мотиваціями на кшталт "для дитини" чи "вони мають таку мізерну зарплату", а викладачі, мабуть, вважаючи це проявом студентської вдячності, сприймають подарунки як належне. І якщо систематичність презентів пояснюється тією ж самою маленькою зарплатою, то чим пояснити "пристрасть" сивих професорів до молоденьких дівчаток? Адже, запрошення на вечірні прогулянки, дачі, просто додому не є раритетними. Пригадую, коли подруга в черговий раз тягнулася по цигарку, розповідаючи про "брудні" натяки з боку якогось "науковця", моя зовнішність пишалася своєю прямо-таки антисексуальністю, яка й позбавляє автора від посягань на…

Кволість вищої школи в Україні підкреслюється ще й появою нових приватних ВНЗ .Лише за останні п’ять років їх кількість зросла в шість разів. І хочеться вірити, що це пояснюється природним бажанням інтеліґенції з викладацького складу законно заробляти на життя, а не ставити на один щабель власний авторитет і курс валют НБУ, читаючи лекції в державних навчальних закладах третього-четвертого ступенів акредитації.

Мутація Друга


Цікавим, на мою думку, видається той факт, що всіх тих, хто приходить до університетів за вищою освітою об’єднує одна мета – здобути необхідні фахові знання (немає різниці яку професію обрано), проте по закінченні ВНЗ "дипломанти" чітко розподіляються на декілька категорій. І цей розподіл відбувається ні за чим іншим, як за знаннями. Адже сумна статистика свідчить, що 70% молодих спеціалістів не працюють за фахом через брак відповідних професійних знань. І доволі необґрунтованими видаються зауваження на кшталт "хто хотів, той і вчив" за такого "повального" невігластва.

Пропаговане "європейське підґрунтя" та прихід новітніх інформаційних технологій в маси студентства вимагають від викладачів повного переосмислення їхньої ролі в навчальному процесі. Але це розуміють далеко не всі. Тому на сьогодні ми маємо декілька абсолютно полярних типи викладачів.

Перший об’єднує тих, хто прагне до всього європейського (як у манері одягатись, так і в поведінці), забуваючи при цьому, в якій країні живуть самі. Через несумісність світоглядів цих викладачів та їх студентів часто виникають як курйозні ситуації, так і казусні. Наприклад, доволі смішно виглядає, коли тобі півпари розповідають про ґрунтовність освіти, здобутої за кордоном, залишаючи при цьому на виклад нового й необхідного матеріалу хвилин 30-40. Звісно, що викладач не забуде поскаржитися на брак лекційних годин та озброїти тебе списком рекомендованої літератури. Але мало в наш час героїв, ладних читати все те, що тобі наполегливо рекомендують, адже життя вимагає від студента сучасності певної трудової зайнятості. Тому "підручникове" навчання не приносить очікуваних результатів, навіть за умов детальної перевірки викладачем студентської "начитаності".

До другого типу педагогів вищої школи належать ті, хто все своє свідоме життя провів під гаслами марксистсько-ленінської ідеології, нещадно катуючи все, що, на їх думку, не вписувалося в поняття "норма", відчуваючи, до речі, в цьому своєму існуванні, соціальний комфорт. Проте за умов сучасної інтеґрації України як на Захід, так і на Схід ними було перечитано (можливо через данину моді або відчуття неминучої "відставки") ту літературу, яка містила нові для нашого часу думки та ідеї. Тепер ці "освітяни" не лише викладають студентам "життєво-необхідні" науки (не станемо вдаватися до подробиць), що формують громадянську свідомість, а й вчать своїх "нащадків" читати поміж строк. Власне кажучи, інакше й не можна. Адже переважна більшість всіх "скарбів" університетських бібліотек датуються 1961-1979 роками видання. Але це вже інша тема.

Існує ще й третій тип викладача – так званий "національний продукт". Доволі колоритна постать, і що найдивніше – національно свідома. Проте навчання у такого собі "продукта" може для вас перетворитися на пекло, якщо ви не сповідуєте поглядів тією чи іншою мірою дотичних до його. І важко буде пояснити, чому ви не вважаєте, що Київ залишався (і залишається) колискою світової цивілізації, або чому ви не говорите виключно українською. За таких умов навчання зводиться до процесу стереотипізації думок, які, до того ж, намагаються розчепіритися в одній площині мислення.

Цікавим синдромом у викладачів пострадянського покоління є намагання якось тебе залейбувати чи-то для зручності, чи-то через відчуття власної неповноцінності. Навішування ярличків починається вже на вступних іспитах і продовжується весь термін твого навчання. Після складання першої сесії оцінки в заліковці вимірюватимуть не лише твій рівень інтелектуального розвитку протягом наступних навчальних років, а й вагу у величезному колективі. Тому й полюбляють студенти вислів: "Спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка на тебе". Упереджене ставлення викладача до студента позбавляє останнього будь-якого бажання вчитися. Адже, коли ти все одно "нездара", то навіщо ж "гори перевертати".

Ситуація дається взнаки, коли вчорашні студенти вишиковуються рівними рядочками в чергах на працевлаштування, вповні розуміючи вислів древніх: "Я знаю лише те, що нічого не знаю".

Післямова


Не хочеться вірити, що згаяний буде ще не один рік, доки вищу освіту навернуть не лише на "правильній" шлях розвитку, а й повернуть нормальне розуміння сенсу здобуття цієї ж вищої освіти. А поки що, як казав колись пан Кравчук, екс-президент: "Маємо те, що маємо". Студентство відвідує заняття, сподіваючись на щось краще, а Україна посідає чотирнадцяте місце за коефіцієнтом інтелекту, пропускаючи поперед себе майже всі західно-європейські країни, на які, власне кажучи, і рівняємося.

Рекомендувати цей матеріал

X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль