Права людини – нав’язана світу ліберальна концепція чи природна необхідність?

09.11.2011
автор: Микола Опенько, учень с. Полонка, Волинська область

З робіт фіналістів Восьмого Міжнародного конкурсу учнівських
та студентських творів-есе «Права людини – моя власна думка»

Права людини…

Цей вислів ми чуємо дуже часто. Що ж покладено у його основу, в чому його сутність?

Права людини – це права, які кожен має лише тому, що він є людиною, і якими всі люди володіють однаковою мірою, вони є невід’ємними. Це ті певні можливості людини, які необхідні для її існування і розвитку.

Спираючись на міжнародні-правові стандарти, проголошені в Декларації прав людини, у 1996 році Верховна Рада України прийняла Конституцію України. В ній зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (стаття 3) найвищою соціальною цінністю. Положення Конституції України повною мірою відповідають Загальній декларації прав людини.

Кожна людина має право на життя, особисту недоторканність, рівність перед законом, право на працю та справедливу винагороду за неї, яка забезпечувала б гідні людини та її сім’ї умови існування, захист від безробіття, задовільний життєвий рівень, недоторканність житла, свободу думки, совісті і релігії, справедливий неупереджений суд…

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм  їх забезпечення і охорони. Значна роль у системі організаційно-правових гарантій відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Додатковою гарантією є також міжнародні механізми: Європейський суд з прав людини, Комітет ООН з прав людини.

Що ж, є усе: і права, і закони, і гаранти…

Все так просто. Кожна людина має права і має право їх захищати. Україна – незалежна, вільна, процвітаюча країна. Народ України вільний, захищений, щасливий. Чого ж кращого ще бажати?.. А що маємо ми  насправді?..

…Звичайна кімната, чиста, затишна. Але чомусь у ній панує страх. У кімнаті маленький хлопчик, років трьох-чотирьох. Життя хлопчика безупинно згасає, він хворий. Почалося це давно. Бідна, згорьована мати, вона ладна віддати життя, аби її син жив, але це не допоможе. Хлопчик уже не може їсти, його маленький шлуночок не сприймає їжу. Кожен прожитий день дається все важче і важче, попереду – пустка і темнота. Невже немає виходу? Вихід є, дитину необхідно якнайшвидше прооперувати.

То чому ж дитина ще вдома, чому так страждає?

Потрібні гроші, велика сума грошей, яких у матері немає.  Де ж вона могла їх узяти, адже кожен день вона бореться за життя сина, витрачаючи на це все, до останньої копійки.

Як  же боляче усвідомлювати, що життя дитини залежить від якоїсь купки грошей. Як матері з цим жити?

У хлопчика напрочуд красиві й розумні очі. Він дивиться на дорослих тьоть і дядь, розповідаючи, що в них немає таких грошей. Він ще не розуміє, що таке смерть, але його очі благають про допомогу. «Допоможіть мені, мені ж так боляче», – благають його очі. А на маленьких устах застигла фраза: « Я дуже хочу жити…» Чому ж помирає ця дитина?-

Вона ж повинна жити, вона ж має право на життя!!!

Ніхто не може позбавити цю дитину життя. Так записано в законі. Є закон, є гаранти закону і є цей маленький хлопчик…

Виявляється, що немає нічого, є тільки влада грошей… Ця влада заполонила нашу країну, править нею, нехтуючи усіма законами.

Але дайте мені відповідь на одне питання: «Як можуть спокійно жити, спокійно спати наші високопосадові чини, коли помирає ось ця дитина? Адже одним розчерком пера вони можуть або дати цій дитині життя, або забрати його в неї. Хто ж їм дав право прирівнювати себе до Всемогутнього Бога?»

…А ось у напівтемному, холодному підземному переході сидить, притулившись до стіни, уже інша дитина. Це дівчинка  років восьми-дев’яти. Вона худенька, вдягнута у якісь лахміття. Дівчинка боязко простягає руку, просячи милостиню. Вона з учорашнього дня нічого не їла, тому так жадібно накинулась на шматок хліба, який їй дала старенька бабуся.

Як же  дитина потрапила у таке становище? Вона втекла з дому, тому що там над нею знущались. Але чи винна дитина, що в неї такі батьки? Вона терпіла, скільки могла: постійні сварки, бійки, п’яні збіговиська, принижування…

Одного дня дівчинка зважилась і пішла. Вона добре усвідомлювала свій вчинок, адже життя давно навчило її, що піклуватися про себе необхідно самій. Дитина перестала вірити в добро, у те, що хтось зможе допомогти, у людей… Тому її житлом став закинутий підвальчик, а напівтемний перехід став місцем, де можна випросити їжу.

А ще, лежачи біля теплої труби, дівчинка мріяла… Її мрії були світлими і радісними. «Ось коли я виросту й у мене буде багато грошей, я зможу купити собі багато, багато їжі. А ще я буду дуже любити свою доньку, і нікому не дозволю її скривдити…»

Це були мрії, а дійсність – це перехід, це підвал… Чому??? Адже ця дівчинка має право на піклування батьків, на забезпечення своїх потреб, на щасливе дитинство… Де ж це право, де ж гаранти цього права?

І знову я хочу запитати у наших можновладців: «Як ви можете відвідувати дорогі ресторани, їсти вишукані страви, організовувати багаті бенкети, коли ось там, у напівтеплому переході маленька дівчинка просить шматочок хліба? Чому ж ви не помічаєте цієї дитини, чому робите вигляд, що її не існує, чому не дасте їй найнеобхіднішого для життя? Адже це для вас так просто зробити…»

…Італія. Розвинута європейська країна, багата і красива. А ще це країна, куди їдуть наші люди на заробітки, їдуть переважно жінки. Вони не шукають кращої долі, кращого життя, а просто хочуть заробити гроші. Гроші, які так потрібні для забезпечення більш-менш нормального життя своїх дітей.

Ось і  для цієї жінки Італія стала тимчасовим притулком. Так сталось, що свою дитину жінка народила у далекій, чужій країні. Жінка впевнена, що її дитина народилась здоровою. Але лікарі клініки поставили якийсь страшний діагноз, вони примусово почали лікувати дитину, давати їй зовсім невідомі ліки. Жінка забрала дитину з клініки, але маля повернули силою назад, забрали її від матері. Клініка виявилась експериментальною…

Жінка забила на сполох, вона впевнена, що на її дитині випробовують нові медичні препарати. Проте вона нічим не може цьому зарадити. Покинути країну жінці не дозволяють, дитину не віддають. Що робити? Як врятувати дитину, коли ні прав, ні захисту, ні допомоги? То де ж ті гаранти прав, які повинні захистити право дитини на недоторканність, захистити право матері на дитину?

До горя матері всім байдуже, одні – просто не чують її, інші – не хочуть чути. У відчаї жінка благає: «Не рятуйте мене, врятуйте лише мою дитину. Заберіть її в Україну!!!» Вона вірить, що її дитину врятують, вірить, що її права захистять. А чи врятують??? Чи захистять??? Жінці лише те й залишається, що віра і надія…

Виникає одне дуже просте запитання: «То чи ж має насправді людина права?»

Відповідь напрошується дуже невтішна: «Ні, насправді, людина не має прав!!!»

Така природна необхідність людини, як право, відсутня. Все скінчилось списаними листками і сподіваннями…

Дуже шкода, що розповідь про країну, де всі щасливі, рівноправні, захищені, де діти мають щасливе дитинство, виявилась лише маминою казкою. Казкою, у яку я щиро вірив, будучи маленьким, а підростаючи, почав зневірятись. Яка ж це щаслива правова держава, у якій живуть обездолені діти, діти, життя яких вимірюється наявністю грошей, діти, які просять милостиню, діти, над якими знущаються, яких продають у рабство? Невже про таку державу ми мріяли, невже таку державу ми збудували? Державу – де панує свавілля, державу – де порушуються права людини, державу – де гроші і влада панують над людьми, а люди вимушені підкорятись цій владі.

Ні, це якась помилка, так не могло статись. І ми повинні негайно виправити таке становище. Ми обов’язково збудуємо свою вільну, незалежну країну, країну, у якій кожна людина буде щасливою. Але для цього нам необхідно об’єднати всі наші сили, все наше вміння, все наше бажання. І нехай кожна людина стане на захист своїх прав. Відкрито, на повний голос заявить: «Я – Людина, я хочу, щоб про це знали всі, я хочу, щоб зі мною рахувались, поважали мої права!»

Тільки у єдності, у спільній праці – наша перемога.

І тільки тоді, коли до кожної дитини повернеться усмішка, коли кожна людина відчує себе щасливою, захищеною, ми вправі будемо заявити: «Так, ми живемо у вільній країні, у країні де людина має ПРАВА!!!

… Цей твір – мій маленький внесок на захист прав дитини. І якщо після нього буде врятовано життя хоча б однієї дитини і якщо у світі стане хоча б на  одну дитячу посмішку більше, – це буде моєю маленькою перемогою. Я вірю, що можна достукатись до сердець тих, у чиїх руках доля обездолених дітей, доля кожної людини, доля України.

Я дуже хочу вірити у це, вірити в Людину!!!

Микола Опенько, учень
с. Полонка, Волинська область

Рекомендувати цей матеріал

X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль