Права людини – моя власна думка

З робіт фіналістів Восьмого Міжнародного конкурсу учнівських
та студентських творів-есе «Права людини – моя власна думка»

Щороку влітку вся наша родина на час відпусток має, окрім туристичних маршрутів, один спільний для всіх маршрут – на Волинь! До прабабусі Наді в мальовниче село Сереховичі на Старовиживщині. З’їжджаються всі нащадки великого й славного роду Жолобів (таке ж дівоче прізвище моєї бабусі Тамари). Усі ми, і наймолодше покоління також, яке бачило вже курорти не лише України, а й Болгарії, Туреччини, Єгипту, глибоко переконані, що найкраще у світі «море» – це озеро в центрі бабусиного села, а найрідніший рідний край для нас, як і для Лесі Українки колись, – Волинь. І всім нам не тісно в просторому родинному гнізді.

Найбільше ми любимо разом збиратися за спільним столом і слухати розповіді 83-річної прабабусі Наді про таку для нас далеку минувшину. Цього року після поїздки на могилу бабусиного брата – бійця УПА в село Свинарин Гурійського району ми засиділися допізна. А бабуся згадувала, плакала…

Притихли навіть найменші – Сашко та Володя, а дядя Вітя все записував, знімав на кінокамеру. І тоді я дізналася про такі речі, які й досі болем віддають у серці… Не з підручника правознавства, а з гіркого життя мого роду я дізналася, що таке право і яка жахлива річ, коли в людини відбирають його – право на гідне життя, право мати свою Батьківщину, право на власну думку, вільне слово, право захисту в суді…

Моя прабабця Надя шістнадцятирічною вийшла заміж у 1943 р., щоб не бути вивезеною до Німеччини. Походила вона з роду хазяйського, у якому шанували чесну працю, книгу, українську пісню. Усі діти шанованого в селі господаря Євсея Поцішука відмінно вчилися в польській школі, мріяли про щасливу працю на рідній землі. Старший бабусин брат Іван у творі «Ким ти хочеш бути?» так і написав про це польською мовою, як то гарно орати землю, засівати її, збирати й пожинати плоди своєї праці (той твір і досі зберігається в нашої бабусі). Але … у 1939 р. прийшли в село «перші совєти», принесли із собою інші гасла, інші цінності, а згодом свої «корективи» у селянські мрії внесли німецькі зайди. І тоді своє законне право жити й мирно працювати на рідній землі бабусин брат Іван пішов виборювати зі зброєю в руках в армію українських повстанців. Він загинув у кровопролитному бою з німецькими фашистами під селом Свинарин Турійського району 14 вересня 1943 року. Разом із ним у братській могилі поховано 12 хлопців – повстанців, імен яких на пам’ятнику й досі немає. Уцілілі в тому бою побратими розповідали, що дідусь Іван був спочатку поранений, просив друзів, які змушені були відступати під проливним вогнем фашистів, не кидати його живим, добити, але… попав він до рук німців таки живим, бо згодом повстанці знайшли його тіло жахливо сколоте німецькими багнетами, були відрізані вуха, ніс, виколоті очі. Напевно ж, познущались німецькі звірі над ним живим, а не мертвим.

Жорстоко відомстили «совєти» бабусиній сім’ї за брата. У 1944 році, коли Волинь була звільнена від німецько-фашистських загарбників, спецслужби швидко стали виявляти національно свідомих українців. Не милували нікого: ні старих, ні малих. Тоді гарне, багате господарство мого прадіда Євсея було розграбоване, розтягнуте радянськими активістами, а всю дружну сім’ю з 76-річним прапрадідом Федором було вивезено без суду і слідства на голодну смерть у Кіровську, а потім Кемеровську область, де тепер знамените «місто-сад» Лєнінск-Кузнєцк.

Найменша з родини – прабабуся Тоня ще й досі живе там. А в далекому 1944-ому їй було лише 11. Про те, які 7 кругів дантового пекла довелося пройти виселеним із України, можна писати окрему книжку і знімати жахливий документальний фільм. Усіх українців тоді примусили підписати страшний документ, що вони НІКОЛИ не повернуться на батьківщину. «Ти не уявляєш, Надю, як усі наші (тобто українці) плакали гірко, ставлячи хрестик чи прізвище під тими страшними документами», – писала прабабуся Тоня на Волинь. Ще вона розповідала, як гинули сотнями волиняни на лісоповалах у тайзі, як убили односельчанку Шуль Параску лише за те, що вона осмілилася копати мерзлу картоплю з-під снігу, щоб не померти з голоду.

А прапрадід Євсей згодом був осуджений на 10 років ув’язнення суворого режиму за те, що розповів у колі своїх, як його вивозили в Сибір і кегебісти забороняли взяти хоч кілограм пшениці з собою: «Там будеш граммами зарабатывать, кулак паршивый!» Хтось доніс куди слід, і дідусь загримів туди, звідки писав своїм донькам на Волинь: «Діточки, вишліть хоч сухих картопляних лушпинок, бо помру». І це просив потомствений господар, той, хто залишив усе на розграбунок голоті, ледацюгам колгоспним – цілу клуню золотої пшениці, жита, корів, найкращих у селі коней, овець! Але вижив прапрадідусь і ще повернувся – таки в рідне село після 20 років вигнання. Викупив у сільраді свою колишню хату, де була вже молочарня, – це він розповів своїм дітям правду про «советскую Родину», – незамкнену тюрму народів.

  А прабабуся Надя з дідом Іваном усе життя тяжко гарували у колгоспному рабстві. Які тут безчинства творилися, свідчать хоч б такі невигадані епізоди з її біографії (вигадати таке людина з нормальною психікою не зможе).

…Це було в перші післявоєнні роки. У селі вже відновили радянські порядки, утворений колгосп, куди силою заганяли непокірних Поліщуків! Хто виходить на роботу, для того на поле привозять хліб, який можна купити за гроші. Але де їх узяти, коли на трудодень нічого не платять. Прабабусина сестра Афанасія була заміжня за чоловіком, який працював у районній лікарні шофером швидкої допомоги. Йому платили сякі-такі гроші. От вона викупляє свій пайок і тут же віддає бабусі Наді. Це побачив бригадир, вирвав хліб із рук і привселюдно кинув його на землю і став топтати ногами зі словами: «Ти ще…(нецензурне звертання) не голодна, коли віддаєш свій пайок!» Хто був присутній тоді на полі, всі плакали і з жахом дивилися на цю оскаженілу тварюку, що втоптувала святий хліб у землю. Він же добре знав, що вдома у бабусі Наді троє голодних дітей, бо був не тільки сусідом, а й близьким родичем! Я не називаю його імені лише тому, що отвіт за свої діяння він дає уже перед Господом Богом…

І не можна було тоді знайти на нього управи, ніхто не міг захистити ні ближнього, бо на таких п’явках трималося все колгоспне хазяйство. А ворон ворону, звісно, ока не виколює. Інший прихвостень – обліковець – знущався з бідних жінок, як сам хотів. Моя прабабуся Надя доглядала внука до річного віку (батьки навчалися)… І, звичайно, не можна виходити на роботу разом із усіма. Про відпустки за доглядом за дитиною й мови не могло бути. Тому роботу брала додому. А на Волині це була здебільшого обробка льоноволокна. На один трудодень потрібно було здати 8 кілограмів. Зимовими вечорами, коли всі заснуть, бабуся бралася до роботи. І коли глибоким снігом вона ледве довезла на санках ті 50 кілограмів льону здавати, обліковець записав їй лише один трудодень, бо йому, бачте, не сподобалося, що вона це робила вдома, а не прийшла на колгоспний двір. І таке обкрадання безсовісне траплялося раз у раз. А ми згодом дізналися, чому це бабуся, так тяжко (майже щодень) працюючи в колгоспі, не виробляла мінімуму трудоднів, а отже, не заробила достойного стажу при виході на пенсію. Він ще живий, той лихий чоловік. І Бог йому судя…

…У ту ніч, коли бабуся закінчила свою гірку оповідь, ми всі довго не спали. Тоді виникло бажання написати історію нашого роду, з якої б вичитували ми, найменші, не фарбовану правду про ту країну, в якій людина не варта була нічого, де топтали елементарні права, свободи, де всі були заручниками тоталітарного режиму. Щоб нащадки навчилися шанувати найбільше багатство – свою незалежну Україну.

І це – не поодинокі факти з життя моєї прабабусі. Так жило все селянство України: у злиднях – 3 копійки на трудодень; у безпрв’ї – навіть присадибне господарство, за рахунок якого можна було вижити, строго регламентувалося для кожної селянської родини і корівчиною і поросям. Податки, підписи на облігації, забирали останнє. А 10 років тюрми за підібрані на колгоспному полі колоски в голодний 47 рік! І з цього ярма вирватися було неможливо, адже паспорт громадянина держави, який дозволив би кудись виїхати, колгоспники України отримали в 70 роках ХХ століття…  

Пишу ці рядки після закінчення другого туру президентських виборів. Україна вже має іншого лідера (хоча ще відсутні офіційні дані центральної виборчої комісії). У минуле відійшли 5 років правління президента Віктора Ющенка. Не достукався Ющенко до серця нації з підтримкою національної ідеї, розвитку демократії. Шкода. Але як би хто не оцінював ці роки, в історію вони війдуть як епоха Ющенка, який поклав початок розвитку демократії, дотримання прав і свобод людини, за які боролися українці впродовж кількох століть за незалежність держави.

Є не тільки новий лідер, напевно, буде і новий курс України. Але моя країна не зверне з курсу демократії, бо його оберігатиме моє покоління – покоління ровесників незалежності, для якого вільний вибір, право свобод, закон – понад усе. Слід пам’ятати, що Україна – європейська держава ХХІ століття. Та й бабусині розповіді забути неможливо, вони застерігають.

Анастасія Андрушко, учениця,
с.Полонне Хмельницької обл.