НІНА КУСАЙКІНА: "ТРЕБА ВИРОБЛЯТИ АКТИВНУ ЖИТТЄВУ ПОЗИЦІЮ"

Харківська міська асоціація "Освітній центр прав людини" створена у 1997 році з метою сприяти розвитку громадянського суспільства в Україні через просвітницьку діяльність у галузі прав людини. Контактна адреса: 310204, Харків, вул.Ахсарова, 13, к.112; тел. (0572) 37-08-11. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю, взяте редактором цього бюлетеню у виконавчого директора ХМА "ОЦПЛ", учителя-методиста Ніни Дмітрівни Кусайкіної.


В.Каплун: Пані Ніно, яким чином ця тема - права людини - увійшла у Ваше життя? Як Ви починали викладати цей предмет дітям?

Н.Кусайкіна: Все почалося з того, що Євген Захаров привіз книжку "АБВ" й запропонував зробити її переклад українською мовою. Це книжка ООН про викладання прав людини в початковій і середній школі. Перекладаючи, читала, і хотілося щось зробити. Тобто це був перший крок.

В.К.: В якому році це було? З якими труднощами Ви зіткнулися? Чи була підтримка якась з боку адміністрації школи, райво?

Н.К.: Це було десь років шість чи сім тому. У той час і владні структури, і освітня адміністрація ще дуже насторожено ставились до нових громадських організацій, бо всі вони викликали певну асоціацію з якимись партіями, й інколи їхню діяльність не розрізняли. Але адміністрація нашої школи погодилася на те, щоб я в одному класі провела протягом одного навчального року такий експеримент. Я написала невеличку програму. Ці дітки були в п’ятому класі, і називалася програма "Я і мої друзі". Це був надзвичайно цікавий період, тому що в мене, крім цієї книжки, "АБВ", нічого не було, і тому після кожного заняття я писала для себе зауваження, що я зробила не так, а що було позитивного. А виходити на район чи на область з пропозицією викладати права людини просто не було з чим. Це згодом з’явилась якась додаткова література, з’явилось коло однодумців, і особливо в цьому допомогли семінари "Міжнародної Амністії". Перший такий семінар - не просто для викладачів, а для майбутніх тренерів-вчителів. Тобто кожен, хто відвідав цей семінар, повинен був, повернувшись до свого міста, зібрати вчителів і провести для них семінарське заняття, але вже як для викладачів.

В.К.: Такий семінар був не один?

Н.К.: Два таких семінари провели саме з підготовки тренерів. Перший був у Харкові. Це був міжнародний семінар, і з України запросили, здається, лише трьох осіб, якщо я не помиляюсь (інші були з Монголії, з прибалтійських країн). А наступний був у Луцьку вже через рік, і там наших вчителів було вже десь близько двадцяти чоловік. Але, як на мене, не повністю спрацювала ця ідея, тому що серед тих учителів, які пройшли ці семінари, тренерами на сьогодні виступають не більше десяти, а їх повинно бути вже десь двадцять п’ять-тридцять.

В.К.: Як був проведений такий семінар? Чи збереглись якісь матеріали?

Н.К.: Отого першого? Дещо збереглося. Цей семінар відрізняється від традиційних наших семінарів, до яких звик учительський склад, коли оголошується тема, питання, а далі питання за питанням прокрутили - і на тому розійшлися. Обговорення як такого, Ви знаєте, не буває. А тут - активна методика проведення семінару, включаючи такі моменти, наприклад, як з’ясовування: а що ви, власне хочете? От ви прийшли на семінар, з чим ви прийшли? що ви хочете на ньому отримати?

По-перше, це можливість кожному учасникові дійсно заявити, що він хоче. А з іншого боку, - це вказівка, певною мірою, для того, хто проводить цей семінар, як відреагувати на аудиторію і скоригувати свої плани виступу і таке інше.

Або ще такий момент, як "Правила роботи семінару" - те, чого ніколи не було. У нас звикли до адміністративних семінарів (я би їх так назвала), коли ведучий - він головний адміністратор, він встановив свої правила, він визначив свій регламент, а тут, коли з’являється цей пункт - "Правила роботи семінару", - це вирішує колектив. Це сприяє розумінню духу демократизму. Це загалом взірець, як проводити семінар, щоб він був цікавим, не напруженим - хоча інформаційно він буде і напружений, і насичений, - а принаймні створити комфортні умови.

Я знаю, як тяжко і мені, й іншим учителям на наших звичайних семінарах відсидіти з десятої до першої години - це втомливо страшенно. За цією методикою, коли проводиться семінар, Ви знаєте, час непомітно минає з дев’ятої ранку до шостої вечора. Починаєш відчувати втому від інформаційного перенасичення і, власне, від того, що сам працював - чи то як ведучий, чи то як учасник, бо активні форми передбачають щохвилинної участі, а не просто відсидіти, чи там десь зошити в куточку перевірити, щоб ніхто не бачив.

В.К.: І така форма семінару підказує, як і уроки з дітьми проводити? Можливо так проводити уроки чи не в повній мірі?

Н.К.: Ну, особливо для старшокласників у яких є теж семінарські заняття - це певною мірою взірець. Я не кажу, що там абсолютно все можна використати, бо за змістом вони можуть відрізнятися, але деякі такі ключові моменти, як, наприклад, "Правила роботи семінару" чи "Ваші очікування", чи саму методику проведення якогось виступу, коли вся аудиторія бере в цьому участь - чому ж не використати. Взагалі на тих семінарах, які проводимо, ми з самого початку кажемо, що все, що ми робимо з вами, "приміряйте" до своїх дітей і думайте, як ви можете використати, працюючи з ними.

В.К.: З дітьми якого віку Вам доводилося розмовляти про права людини? Як діти сприймали новий предмет?

Н.К.: З дітьми я вже працюю п’ятий рік. Це діти з п’ятого по одинадцятий клас, тобто і специфіка тут, звичайно, різна. Якщо з п’ятими-шостими класами ми більше граємося, то з одинадцятими чи восьмими доводиться часто вирішувати більш серйозні проблеми - те, що ближче до законодавства і до практичного правозахисту.

В.К.: Як Ви вважаєте, чи є така небезпека: перекрутити при викладанні саму суть ідеї прав людини, перетворити новий предмет в нецікавий, нудний, подібний ідеологічним дисциплінам минулих часів?

Н.К.: Знаєте, його неможливо нудно викладати, навіть якщо вчитель цього дуже захоче. Хоча ні, це можна зробити в 10-11 класі за київським підручником "Права людини", який рекомендований Міністерством освіти, тому що він дуже переобтяжений юридичною термінологією. І я абсолютно згодна, коли чую від фахівців, що він може бути гарним довідником. Дійсно, він може бути гарним довідником чи може бути допоміжною літературою для тих, хто поглиблено вивчає основи правознавства і збирається кудись поступати. По-моєму, його використовують і студенти юридичних вузів на першому курсі.

Тут я б визначила ще кілька таких моментів. Момент перший. З одного боку, ми колись сперечалися (я маю на увазі викладачів-правозахисників), чи треба, щоб цей предмет був обов’язковим. Дехто вважає, що він не повинен бути обов’язковим, бо це буде така профанація, як було з народознавством. І як на мене, то сьогодні якраз такий зважений момент в тому сенсі, що Міністерство освіти рекомендує - це значить, що воно не заперечує проти того, щоб цей курс викладався в школі. Це вже великий плюс, тому що до того були бажаючі люди, але адміністрація школи казала, що цього предмета немає в переліку, і не дозволяла. Йшли на деякі експерименти, і то лише під тиском умовлянь або розуміючи, що все одно доведеться цей предмет викладати.

Другий момент, який мене тримає в стані деякої невирішеності. Ну добре, Міністерство освіти рекомендує, радить і не заперечує. Ніхто в обов’язковому порядку, як у Білорусії, цей предмет не вводить. Але за той час, коли Міністерство освіти дозволило, до сьогоднішнього моменту (це десь років чотири минуло), чи збільшилась кількість людей, які несуть правову освіту, оце виховання в дусі поваги до прав людини в школі? По-моєму, не збільшилась або, принаймні, збільшилася не в такій мірі, як хотілося б. Що це значить? Це значить, що у нас іде покоління, яке знов не знатиме ні своїх прав, ні основних міжнародних документів. Тому я не можу так категорично заперечити, що тільки люди за своїми ідейними переконаннями повинні викладати цей предмет. З іншого боку, дійсно, велика небезпека, що прийдуть люди, яким все одно, що викладати - основи правознавства, народознавства, українознавства, чи права людини. Врешті, наші діти насправді набагато розумніші, ніж ми уявляємо. Тому, як на мене, великий плюс буде у тому, що вже на рівні середньої школи діти познайомляться хоча би з Конвенцією про права людини, із Загальною декларацією прав людини.

Наступний момент. Не все залежить від учителя. Рекомендації Ради Європи про викладання та вивчення прав людини в школах витримані в такому дусі, що треба формувати у школярів не просто правоосвітній, а саме правозахисний світогляд. І коли звіряти свої дії саме з Рекомендаціями Ради Європи, то виявиться, що таку умову, як, наприклад, створення демократичної атмосфери в школі, практично неможливо або дуже важко забезпечити.

Чи можна назвати зараз хоча б одну школу, яка б повністю відповідала цьому принципу демократичної атмосфери? Напевно, важко уявити, або таких шкіл дуже мало. Там, де учень, учитель, як записано, має право на висловлення своєї думки. У нас же повсюди панує в школах адміністративна система. Вона дуже зручна, я розумію, зручна для нашої нереформованої освіти, але вона абсолютно не відповідає Рекомендаціям, і виникає, звичайно, бажання сказати: та краще взагалі в такій школі не викладати! Але потім знову думаю про оті десятки, сотні шкіл, які залишаються поза увагою, там, де діти не познайомились і навіть не почули, що у них є якісь права як у дітей. То, можливо, треба цю демократичну атмосферу створювати поступово, а не чекати: буде демократична атмосфера - будемо викладати, не буде - значить, краще і не треба. Легко заявити: от, нема, не створено, то краще і не викладати. Треба пройти якийсь шлях, щоб сказати, яким він був. Помилки не робить той, хто нічого не робить.

В.К.: Що ж робити, щоб все ж таки якось поліпшити ситуацію?

Н.К.: Ви знаєте, ця робота не для одного покоління, напевне. Колись Павло Мовчан, виступаючи перед учителями в Києві, сказав, що учительство дуже консервативне в своїй основі (на нього потім так образились деякі учителі, а даремно). Коли молодий учитель приходить, є система, яка вже як налагоджений механізм працює. Ось тебе запускають у цю систему, а далі або тебе молотитимуть дуже довго, і врешті викине ця система, або врешті тебе приліплять, в якусь нішу запхнуть, і ти займеш своє зручне місце. Все регламентовано, все розписано, усі накази спускаються зверху, внизу вони виконуються, не аналізуючи, настільки прийнятні вони чи не прийнятні для даної школи, для даного вчителя чи для даного колективу. Найдурніші накази все одно виконують. У наш час, коли спускається наказ повідомити в райво, скільки купочок сміття назмітали діти біля школи, впорядковуючи територію, - то на ці речі тільки Остапа Вишні немає.

Власне, ці Рекомендації Ради Європи за нашими мірками розраховані на нестандартних вчителів - якщо хочете, на якихось білих ворон. Але нам все одно треба "перти воза", все одно треба щось робити, не зупиняючись на якихось категоричних оцінках, що ось так робити можна, а так не можна.

Ось, наприклад, була ситуація, коли з кількома вчителями правознавства доводилося розбирати, з’ясовувати, яка різниця між державою і країною. Як на мене, це елементарні речі, але вчитель правознавства заплутався. І сказати: ви знаєте, ви не будете займатися цим питанням, тому що ви не розумієте елементарних речей?.. Тут, мабуть, не менш важливе інше: демонструвати на своїх уроках доброзичливість, мистецтво розв’язання й уникнення конфліктів - те, що ми називаємо толерантністю - це вже багато важить.

Які ще можуть бути шляхи? Прекрасна ідея конкурсів. Ці конкурси треба продовжувати і продумати якусь іншу систему налагодження інформації про проведення цих конкурсів, тому що конкурси, по-перше, старшокласників спонукають до того, що вони мають можливість заявити про себе і свої міркування. По-друге, це й спонука для вчителя: допомагаючи дітям, учитель розширює свій кругозір. В тих конкурсах, які проводить "Освітній центр прав людини" і Міжнародне Товариство прав людини, жодна дитина не залишена поза увагою. Вона отримує грамоту учасника, вона отримує лист подяки за участь у конкурсі. Так, дитина не стала переможцем, але значимість цієї роботи цим листом підкреслюється. Це має теж дуже великий позитивний момент.

На все часу не вистачає, але великий би позитив зіграв би ще турнір "Дебатів". Можливо, табори якісь організовувати літні для того, щоб навчати дітей правам людини. Де невимушена атмосфера, там діти можуть бути відвертими. А з іншого боку, дорослі можуть розповісти їм про те, яким є життя насправді, до чого треба себе готувати. У нас підлітки мають багато проблем тому, що вони входять в доросле життя непідготовленими, стикаються з реаліями і крім своїх емоцій, образ на навколишній світ, а інколи озлобленості, нічого протиставити більше не можуть.

В.К.: Мені здається, що набагато легше і спокійніше для вчителя вимагати лише знання документів, чи то міжнародних, чи українських. Виставляти за це оцінки. Та ніяк не пов’язувати все це з реальними проблемами, які можуть виникнути у дітей та дорослих чи у їхніх стосунках, чи в стосунках між людиною і державою, адміністративними установами.

Н.К.: Це повинно бути закладено в концепції. У нас вироблена єдина концепція правової освіти. Вона стосується не тільки учнів, а взагалі громадян. (Там, до речі, я зустріла таку цікаву річ: хто б мені пояснив, що таке юридичне виховання? Може мали на увазі юридичну грамотність, але для мене це трохи дивно звучить - "юридичне виховання".) На жаль, ця концепція не зовсім відповідає Рекомендаціям Ради Європи.

Я б не відмежовувала, не розрізняла освіту і виховання - це має йти комплексно, взаємопов’язано. Але якщо у садочку чи в початковій школі акцент робиться, безумовно, на вихованні, там не ставиться на першому плані завдання, щоб вони засвоїли термінологію, а в центрі уваги саме виховання в дусі поваги до іншої людини. У 5-9-му класі не знімається виховний аспект, але вже здійснюється знайомство із основними поняттями та важливими документами, пов’язаними з правами людини. Старші класи - це 10-11-й, - звичайно, тут уже більший акцент на знаннях. Але річ у тім, що знання-то вони повинні отримувати практичні, а не за довідником з міжнародного права. Ясна річ, що вони повинні знати і основні міжнародні документи, в яких відображені ці права. Але виходячи в реальний світ, він, підліток, повинен пам’ятати не лише про те, коли прийнята Загальна декларація прав людини, а він повинен ще й знати, як повестися в ситуації, коли йому міліціонер викручує руки, і які будуть його наступні кроки. Якщо його брутально виставили з вузу, не даючи ніякого пояснення, він теж повинен знати, які кроки він повинен зробити, як це записано в нашому законодавстві, де він має право і повинен шукати захисту і так далі.

А щодо оцінок - я б їх не ставила. Який у них сенс?.. Але наша система не звикла до цього - у нас все за оцінки. Діти, на превеликий жаль, працюють на оцінку, а не на знання. Саме знання повинні мати престиж. Якби повернутися до тієї системи, коли давалася характеристика рівню знань, а не оцінка - це було б здорово.

В.К.: Ви знаєте, зараз у Росії можна вже менше почути, а раніше на слуху було таке слово, як "граждановедение". Чи очікується і в Україні таке нібито?

Н.К.: У 1997 році, коли ми проводили Другу міжнародну конференцію, присвячену освіті в галузі прав людини, там був представник Департаменту науки, освіти, культури і спорту Сергій Кузнєцов, він якраз у своєму виступі говорив про те, що в Росії мають таку широкомасштабну програму спільно з Радою Європи. Коли ми запитали про Україну, то він відповів, що це питання поки що вивчається і це, напевне, буде. Але Ви ж добре розумієте, як працює Рада Європи. Це міждержавне утворення, тому, звичайно, в першу чергу вона працює з державними структурами. І коли така програма з’являється, то найпершим партнером буде Міністерство освіти чи Академія педнаук. Врешті, це сталося і в Україні - в грудні 1998 року був перший пілотний семінар, який називався "Демократичні європейські студії в Україні". Пілотний тому, що це було таке "прощупування грунту". Рада Європи має намір провести дворічну програму з громадянської освіти - це те, що у росіян називається "граждановедение". З першого семінару там важко було зрозуміти, у що воно виллється, - якийсь він був нечіткий. (Навесні має бути ще один семінар.)

Взагалі ідея непогана - громадянська освіта. Але вона непогана буде тоді, якщо в основі будуть лежати права людини. У мене є побоювання, що до того часу ніяких реформ у освіті не відбудеться і це стане обов’язковою дисципліною - "граждановедение". А вже маючи досвід, як написали підручник "Права людини", коли запросили начебто в першу чергу вчителів-практиків, а врешті вони всі були витіснені і підручник був написаний юристами - є небезпека, що знов юристи напишуть підручники навіть для першого класу, і те, що буде обов’язкове для вивчення, воно може теж перетворитися у відбування кількості годин, для когось буде додатковий заробіток. Тому цю програму треба тримати постійно в полі зору і орієнтуватися, думати над тим, чи підключатися як якась допоміжна ланка, чи, можливо, утриматись. Бо що таке громадянська освіта? Вона повинна обов’язково ввібрати в себе все, що пов’язано з правами людини. А я боюся, що громадянська освіта перетвориться у вивчення обов’язків перед своєю державою: як держава скаже, так громадянин і зобов’язаний виконувати. Враховуючи те, хто був запрошений на цей семінар, є побоювання, що саме так і буде. Були запрошені від інститутів вдосконалення вчителів завідуючі кафедрами правознавства і представники Міністерства освіти. Тому тут треба переконувати їх у тому, що права людини повинні займати центральне місце.

В.К.: Розмовляючи з дітьми про права людини, мабуть, не можна нехтувати правами самих тих дітей. Але чи мають вони право мати "неправильні" погляди та відкрито їх висловлювати?

Н.К.: Розумієте, це на кожному уроці повинно підкреслюватись, тобто це відчуття і розуміння, що ти маєш право на власну думку. Коли ми щось обговорюємо - було таке, що ми читали уривочок з твору і виникало питання, правильно чи неправильно вчинив герой, - вислуховуються всі думки, і вчитель каже: "Дякую". Думки абсолютно різні. Іноді виникає між незгодними дітьми своя суперечка. Якщо вона проходить у такому доброзичливому руслі, то це все нормально. Може бути, що вони залишаються кожний при своєму. І вчитель у цей момент якраз підкреслює: так, дуже добре, що кожен із вас має свою думку. Не обов’язково відразу старатись переконати, але взяти до уваги і наступного уроку якимось таким чином повернутися до цього питання. Великий акцент правильності чи неправильності робити не можна і не треба.

В.К.: Мені здається, що треба боротися з таким уявленням, що права людини - це щось таке, не має відношення до нашої повсякденності.

Н.К.: А Ви знаєте, звичайні уроки у 5-6 класах можуть стати уроками азбуки правозахисту. В школі виникає безліч конфліктних ситуацій, і я не хочу сказати, що завжди неправий учитель - буває так, що і та, й інша сторона не права. Але коли до мене діти приходять на цей урок, часто доводиться займатися тим, що з’ясовувати якийсь випадок, що зачепив усіх. Всі були свідками якоїсь події, і те що я запланувала - провести якусь гру чи про щось поговорити, почитати, - може відсунутись на другий план. До речі, позавчора на семінарі мене про це запитували - якщо виникає така ситуація, то що робити? Переконана, і це я роблю і раджу іншим: значить, план уроку - вбік, бо не це важливо зараз. Якщо ми говоримо про правову освіту і виховання в дусі поваги до прав людини, то це має бути завжди на першому плані і треба з’ясовувати конфліктну ситуацію, треба чесно відповідати дітям на питання. Когось принизили: що робити? Мене назвали негарним словом. Кажу: не дозволяйте цього робити. А як? Відповідаю: якщо тебе так назвали, ти підіймись спокійно і скажи: "Ви не маєте права мене ображати. Я ніколи не дозволяю собі ображати Вас як учителя - а Ви як учитель не маєте права ображати мене як людину". Таке було у нас у школі...

Мені доводилось не один раз з’ясовувати моменти, коли вчитель був дуже грубим, а один раз навіть руку підняв на учня, і діти були свідками. І вони навіть, не дочекалися дзвінка, тут же на перерві прийшли і прямо з порогу почали розбирати, з’ясовувати. Мій урок закінчився, і хлопчик і дівчинка, які постраждали, пішли до вчителя і висловили все, що вони думали (але в доброзичливих тонах). А ми займалися тим, що не можна відповідати тим же самим. Але піти і сказати про те, щоб цього більше не було і що він не має права цього робити, бо врешті й вони знають, куди можна поскаржитися на такі неправомірні дії. Розмова потім і з учителем була - корисна розмова, тому що після цього все це припинилось, і вже таких інцидентів не було...

У дітей треба виробляти те, що ми називаємо активною життєвою позицією. Наше підростаюче покоління набагато розумніше, ніж ми про нього думаємо. От ми тільки нерозумно до цього підходимо. Чомусь дорослий світ такий непрагматичний. Чому вони не думають про майбутнє своїх дітей, своїх правнуків? Від того, скільки ми зараз віддамо підростаючому поколінню, скільки ми вкладемо, така ж і буде віддача. Це ж Лінкольн колись сказав: "Чого сьогодні в класі навчається одне покоління, те стане нормою життя наступного". Треба це величезними літерами написати в коридорі чи хоча б в учительській, щоб адміністрація і всі, хто пов’язані з освітою, читали і думали.

В.К.: Які матеріали зараз в першу чергу потрібні вчителю?

Н.К.: По-перше це має бути методичне забезпечення, як ми кажемо - хоча б половиною тієї літератури, яка є у нас. А другий важливий момент - те, чого буде згодом бракувати вчителям - це інформації про події, які відбуваються зараз, і не тільки такі, що стосуються самої галузі освіти; а це й така інформація, наприклад, як нагадування про 10 грудня, про якісь випадки порушень прав людини та приклади ефективного їх захисту. Тобто потрібна така інформаційна підтримка.

В.К.: Якщо будуть видаватись якісь матеріали для викладачів прав людини, з’являється проблема: як їх розповсюджувати?

Н.К.: Просто роздавати - це пагубна практика. Я пам’ятаю, коли Євген видав книжку "АБВ", ми їх стільки роздавали - у нашому районі точно була в кожній школі ця книжка! Минуло чотири роки - і про неї забули. Тому поширення літератури, безумовно, важливо, але тільки через семінари, і чим більше таких семінарів буде, тим краще.

Крім того, у кожному районному відділі освіти є своя бібліотека. Це система начебто нормальна - якщо учителеві потрібно, він приходить у районну методичну бібліотеку і запитує те, що його цікавить. Але ж Ви знаєте, який завантажений наш учитель. Навіщо йому кудись їхати, якщо у нього вже зазвичай такий маршрут: додому - до школи, додому - до школи? Це знов-таки, тільки якийсь нестандарт вирветься на волю і буде витрачати час на це. Це, знаєте, проблема дуже велика: важко виховувати в дусі поваги до прав людини, коли нехтуються твої права і коли вчитель незахищений. Знаєте, яка парадоксальна річ - розповідати дітям, як захищати свої права, не захищаючи свої власні? Не виплачують зарплатню вчителеві, змушують іти у відпустку за свій рахунок - і вчителі мовчать. І ця людина, яка мовчить, не чинить супротиву - вона приходить і розповідає про те, що треба бути активним? Дуже добре, якщо такий учитель хоч подивиться чесно дітям у очі і скаже: "Я не боєць, не можу я так в одиночку йти проти системи".

В.К.: Починаючи видавати цей бюлетень, ми сподіваємось на активний відгук з боку вчителів-ентузіастів. Ті кроки, які здійснюються в цій сфері офіційними структурами, повинні доповнюватись зусиллями з боку недержавних організацій та окремих осіб.

Н.К.: Звичайно, це треба спробувати. Хоча у мене трохи такий песимістичний прогноз щодо активності. Тому що були семінари - прекрасний семінар у нас був для вихователів дитячих садочків. (Здається, щось і в Дрогобичі проводили, але з того, що я знаю, це, скажемо так, один із перших семінарів в Україні для вихователів дитячих садочків.) Для вчителів молодшої школи це вже не перший, а третій чи четвертий семінар. З чим я зіткнулася? От прекрасні люди, творчі люди, але цій творчій людині мало працювати - їй треба усвідомлювати, що вона є піонером і що вона повинна допомогти іншим. А допомога дуже проста: щось вийшло, добре вийшло, спрацювало, ідея зрозуміла - її треба негайно надрукувати. Найпростіше це зробити в фаховому журналі - є "Дошкільне виховання". От вони надрукували методику, яку я їм надіслала. А далі розробки, ну все одно ж учитель чи вихователь пише, і єдине, що треба зробити - написати, підписати конверт і кинути. І це, виявляється, зробити найважче. Я не можу це пояснити. Спершу я думала, що то була якась аудиторія не така і зібралися якісь не активні щодо цього. А потім це повторюється з семінару в семінар. Я бачу по своїх колегах: от зараз всі готуються гарячково до так званої ярмарки педагогічних ідей. Але гарячково тому, що є наказ підготуватись і виконати. А якби не було наказу і було сказано, що хто хоче своє щось показати, чого він досяг і чого він вартий, будь ласка, беріть у цьому участь - я сумніваюся, що хоча б 2-3% взяли в цьому участь. А так майже 90% - кожен щось творить, кожен сидить, працює. Бачите - карантин, а вчителі працюють.

Я не заперечую проти цієї ідеї - просто треба спробувати. А негативний досвід - він теж досвід. Це не вийшло - треба щось придумати інше. При бажанні можна все що завгодно критикувати, але треба просто не стояти на місці.

Наприклад, в Одесі є хороший досвід - діти випускають у межах школи газету "Право". Хороша ідея газети? - давайте зробимо там чи там. Прожила там ця ідея півроку - добре, померла - природна річ. Значить, треба буде щось інше придумувати.

Записано 12 лютого 1999 року