Абетка демократії: свобода слова

Свобода слова – класичне суб’єктивне право першого покоління, яке охоплює широкий комплекс можливостей вираження поглядів людини. Між конституційним захистом свободи слова в США та Європі існують суттєві відмінності. У США свобода слова є одним із елементів першої поправки до Конституції (1791), яка забороняє Конгресу ухвалювати закони, які обмежують свободу слова, совісті, преси та право петицій. Нині всі закони США, покликані захищати свободу слова, інформації та преси ухвалюються на основі першої поправки. До ухвалення Білля про права (1791) американський захист свободи слова здійснювався відповідно до норм англійського загального права, у відповідності до принципів якого закони підлягають інтерпретації суддями.

Свобода слова в американській конституційній доктрині цінується високо, оскільки вважається, що вона сприяє утворенню «ринку ідей». До Війни за незалежність британські колонії в Північній Америці керувалися законами англійського парламенту, які регламентували обсяг допустимої свободи висловлювань. З часом батьки-засновники США глибоко усвідомили негативний вплив на суспільний поступ ортодоксії і стандартизованого мислення. Порівнюючи можливі наслідки від запровадження необмеженої свободи думки, слова і преси з ризиками від посягань законодавців на свободу людської уяви, вони обрали інтереси свободи слова.

Зокрема, суддя Верховного Суду США  О. Холмс сформулював правило про те, що конституційною метою свободи слова і преси є можливість людини  думати так, як їй хочеться й вільно говорити те, про що вона думає. Найкращою ж гарантією свободи слова при цьому визнавалась можливість думки бути представленою на ринку ідей. Даний підхід можна вважати аксіомою свободи вираження поглядів в США. Паралельно із свободою слова тут сформувалась також свобода преси, хоча сприйняття ЗМІ в якості «четвертої влади» закріпилось в США лише на початку ХХ ст. Завдяки свободі слова і преси американські ЗМІ отримали можливість контролювати публічну владу й вільно говорити людям про актуальні проблеми їх життя. Від самого початку свобода слова і преси в США є тісно пов’язаними з правом громадськості знати, бути вчасно і достовірно поінформованою.

До 1925 р. свобода ЗМІ не захищалась американськими судами, але після рішення Верховного Суду США у справі Gitlow v. New York  юридичний захист свободи слова і преси став більш ефективним. У подальшому (Texas v. Johnston – 1989) Суд визнав, що для забезпечення свободи слова необхідно заборонити органам влади обмежувати свободу вираження думок чи ідей навіть тоді, коли суспільство вважатиме їх образливими або неприйнятними. Даному висновку передувало рішення Верховного Суду у справі  Cox v. Louisiana (1964), за яким владним посадовим особам заборонялося вирішувати питання про те, які висловлювання і погляди варто дозволяти, а які – ні.

У справі Schenk v. United States (1919) Верховний Суд застеріг, що юридична оцінка слів має залежати від аналізу конкретних обставин. Зокрема, захист свободи слова не може поширюватись на людину, яка фальшиво кричить Пожежа! у переповненому театрі. Це означало, що Конституція США не захищає промов, які мають своїм безпосереднім наслідком насильницькі дії. Так само не підлягає судовому захисту словесна образа на адресу приватних осіб. З іншого боку, в рішенні у справі FCC v. Pacific Foundation (1978) Суд зазначив, що оцінка контексту розмови є критично важливою для належного захисту свободи слова. Зокрема, поняття «непристойності» не можна оцінювати на основі лише абстрактних уявлень.

Сьогодні перша поправка забезпечує захист інтелектуальної свободи в цілому, оскільки метою свободи слова є самовираження людини. Тому будь-які думки та ідеї можуть бути висловлені й почуті, хоча до них не обов’язково прислухатися. З цього випливає, що свобода від цензури в США поширюється як на правдиві, так і на неправдиві висловлювання. При цьому тексти, які становлять літературну, художню політичну і наукову цінність, взагалі не підлягають офіційній перевірці.

Після рішення Верховного Суду США у справі Brandenburg v. Ohio (1969) під конституційний захист потрапили «абстрактні заклики до насильницького повалення уряду», якщо вони не призвели до прямого застосування насильства. Цим рішенням насильство як форму думки  було визнано неприпустимим ототожнювати з прямим застосуванням насильства. Відтоді конституційні гарантії свободи слова в США дозволяють словесне «виправдання… порушення закону», за винятком лише тих випадків, коли подібні висловлювання безпосередньо спричинили протизаконні дії.

Рішенням Верховного Суду США у справі Frisby v. Shultz (1988) було визнано, що гарантії свободи слова звужуються у випадку посягання на приватні інтереси. Зокрема, «ніхто не зобов’язаний вислуховувати неприйнятні слова у своєму помешканні». Інша річ – використання промовцями публічних місць на зразок університетського кампусу або шкільного подвір’я.

Верховний Суд США визнав також загально небезпечним «позбавляти мужності думку, надію й уяву». На думку Суду, страх провокує репресії, які пізніше викликають ненависть. Ненависть же загрожує нормальному функціонуванню владних інституцій. Значно кращим шляхом досягнення безпеки є можливість вільно обговорювати кривди, пропонуючи при цьому різні способи подолання негараздів.

В рішенні у справі Hustler-magazine v. Falwell (1988) Верховний Суд США дійшов принципового переконання в тому, що певну кількість невідповідних до дійсності висловлювань неможливо вилучити з контексту вільних обговорень. Це означає, що свобода слова потребує простору для «вільного дихання», передбачає можливість люфту. Навіть якщо суспільство вважає окремі висловлювання образливими для себе, цього ще недосить для заборони чи обмеження свободи слова. У противному випадку карикатуристи і сатирики давно б опинилися без роботи. Суд підкреслив, що засадничо важливим наслідком свободи слова є обов’язок владних інституцій дотримуватися нейтралітету на ринку ідей.

Загалом, конституційна доктрина США не визнає апріорного існування «помилкових ідей», надаючи кожному можливість не погоджуватися з будь-чиєю позицією або думкою. Це правило має діяти навіть тоді, коли йдеться про «серцевину існуючих установлень». На думку Верховного Суду, хоча свобода слова «витікає із ризику, являє собою різновид відкритості», саме такий підхід було свого часу закладено в основу могутності Сполучених Штатів. За будь-яких обставин освітні заклади США не повинні ставати анклавами тоталітаризму, а їх адміністративна верхівка – отримувати надмірну владу над учнями і слухачами.

В рішенні у справі Vest Virginia Board of Education v. Barnett (1943) Суд постановив, що свобода слова підлягає захисту навіть у тих випадках, коли справа торкається використання таких аргументів, як «національна єдність», «патріотизм» або «віддання честі [національному] прапору». На думку Суду, примушуючи громадян віддавати честь державним символам, уряд посягає на їх «свободу розуму і духу», які за будь-яких обставин мають залишатися вільними від контролю. Це означало, що Конституція захищає право висловлювати ідеї та обмінюватися думками за будь-яких обставин.

Слід підкреслити, що Конституція США гарантує свободу слова одночасно в двох аспектах: як право кожного одержувати інформацію з будь-яких джерел; як право автора ділитися своїми думками та ідеями з будь-якими адресатами. Ще у 1969 р. Верховний Суд США встановив прецедент, за яким «право глядачів і слухачів», а не право постачальників інформації слід вважати пріоритетним.

Що ж стосується гарантій свободи слова в Європі, то тут загальні параметри свободи вираження поглядів визначаються положеннями ст. 19 Загальної декларації прав людини (1948), в якій сказано: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватись своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами незалежно від державних кордонів».

Це право набуло юридично зобов’язуючого характеру в ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1966), яка стверджує: «1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів. 2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. 3. Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення». 

У 1950 р. свободу слова як «свободу вираження поглядів» було закріплено у ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як зазначається в Конвенції: «1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві».

Після ухвалення Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000) свобода слова отримала спеціальне юридичне оформлення в залежності від того, до якої із сфер суспільного життя вона має застосування. У якості цілісного поняття свобода слова відображається в ст. 11 Хартії як «свобода вираження поглядів та інформації». Це означає що: «1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, а також одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку публічної влади і незалежно від кордонів. 2. Свободу і плюралізм засобів масової інформації слід поважати». Що ж стосується ст. 13 Хартії засадничих прав, то вона гарантує захист від обмежень свободи слова в сферах літератури, мистецтва та науки. Окремим реченням у статті йдеться про обов’язок поважати академічну свободу.

Що ж стосується європейської судової практики захисту свободи слова, то «вона показала себе вкрай суворою в оцінці обмежень свободи вираження поглядів у тому сенсі, що [вона] вочевидь надає перевагу свободі у порівнянні з обмеженнями» (М.де Сальвіа). Як зазначалось в рішенні Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі Steel et autres c. Rouaume-Uni, «свобода висловлювання поглядів являє собою одну з підвалин демократичного суспільства, фундаментальну умову прогресу й самореалізації кожного з його членів».

Європейські правові стандарти та рекомендації в сфері захисту свободи слова визнають неприпустимою пропаганду та популяризацію неонацизму, публічні заклики до ненависті і насильства, розповсюдження порнографії. Тобто вони є більш консервативними, ніж конституційні засади свободи слова в США.

Європейські підходи до свободи слова добре прослідковуються в низці відповідних документів. Зокрема, в Рекомендації R (89)7 Комітету Міністрів Ради Європи «Про принципи розповсюдження відеозаписів насильницького, жорстокого або порнографічного змісту» закріплена вимога обов’язково депонувати зразки такої відеопродукції, забороняти їх рекламу і пересилання поштою. Схожі позиції відображено в Рекомендації 1276 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про силу візуальних образів» (1995), Рекомендації R (97) 19 Комітету Міністрів Ради Європи «Про демонстрацію насильства електронними ЗМІ» (1997), Рекомендації R (97) 20 Комітету Міністрів Ради Європи «Про наклепницькі висловлювання» (1997) тощо. Характерним прикладом європейського розуміння стандартів захисту свободи слова є вимога до реклами, щоб вона була «справедливою, чесною, правдивою і порядною». Крім того, підлягає забороні «будь-яка підсвідома реклама». У аналогічній тональності звучить й типова рекомендація «уникати транслювання передач, повідомлень або зображень, які пропагують насилля, нав’язують секс і споживацькі настрої або зумисно використовують неадекватну мову».

Право на свободу вираження поглядів вважається в Європі одним із основних, при цьому поняття інформації, про яке йдеться у ньому, розглядається судовою практикою не тільки як предмет побутового споживання. Зокрема, європейське законодавство намагається мінімізувати ризики, що вірогідно містяться в демонстрації фактів насильства. З іншого боку, тут все-таки визнається, що… «насильство є частиною повсякденного життя людини, а тому право громадськості знати включає в себе також право бути поінформованими відносно проявів насильства».

Захист свободи слова в Європі представлений діяльністю національних судів, рішеннями Європейської Комісії (про прийнятність заяв і повідомлень про факти), прецедентами Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) тощо. На даний час ЄСПЛ виніс низку рішень про захист права на свободу вираження поглядів, які є обов’язковими для країн, що приєдналися до Конвенції (1950).

Зокрема, ЄСПЛ намагається захистити право на свободу вираження поглядів визнанням того, що всі можливі вилучення з цього права «мають тлумачитися якомога вужче» (С.Колівер). Так само ЄСПЛ спонукає національні суди бути твердо переконаними в тому, що всі можливі обмеження на здійснення свободи вираження поглядів повинні: а) передбачатися законом; б) мати легітимну мету; в) визнаватися дійсно необхідним в демократичному суспільстві.

При цьому кожне з обмежень має бути «точно сформульованим, щоб людина могла регулювати свою поведінку». Слід зазначити, що норми стосовно обмежень на здійснення свободи слова не обов’язково повинні бути кодифікованими. Іноді вони можуть виступати також елементами загального права. З іншого боку, всі обмеження мають бути обумовленими і «бажаними», в них має проявитися «справжня суспільна необхідність». Очевидно також, що обмеження повинні бути пропорційними до мети їх застосування, а підстави обмежень – відноситися до конкретної справи безпосередньо.

Зокрема, в рішенні у справі Observer et Guardian c. Royaume-Uni ЄСПЛ заявив, що «свобода висловлювання поглядів, як це закріплено у ст. 10 Конвенції, підлягає ряду обмежень, які слід тлумачити вузько». Однак у своєму ж рішенні у справі Lehideux et Isorni c. France ЄСПЛ не наважився вдатися до юридичного «виправдання пронацистської політики».

Першу справу по ст. 10 Конвенції (1950) ЄСПЛ розглянув в 1960 р. Однак пізніше справа De Becker c. Belgique була вилучена із реєстру через втрату актуальності. Більш відомим є нині рішення ЄСПЛ у справі «Sunday Times» c. Royaume-Uni № 1. Принциповим прийнято вважати також рішення Суду у справі Lindens c. Autriche, в якому він визнав, що рамки критики публічних осіб є відносно ширшими від рамок критики осіб приватних. Як зазначив ЄСПЛ, у подібних справах необхідно також «проводити чітке розрізнення між фактами і оціночними судженнями». Якщо наявність фактів підлягає доведенню, то істинність оціночних суджень завжди залишається проблематичною.

В рішенні у справі Oberschlink c. Autriche ЄСПЛ підкреслив, що ст. 10 Конвенції (1950) захищає не лише зміст висловлюваних людьми ідей, але й форму, в якій ці ідеї були висловлені. Зокрема, критика колегіальних органів влади може бути більш різкою («провокативною», «образливою») ніж критика по відношенню до окремих посадових осіб.

За визнанням ЄСПЛ, право на свободу вираження поглядів стало в Європі одним із принципових аспектів здорового життя суспільства, умовою всебічного розвитку кожної окремої особистості. При цьому ст. 10 Конвенції, яка стосується свободи вираження поглядів, визначає правила поводження не лише з інформацією та ідеями, які сприймаються доброзичливо, але й тими, які зазвичай здатні «ображати», «шокувати» й «бентежити» спільноту. На думку ЄСПЛ, даний висновок органічно витікає з принципів плюралізму, терпимості та відкритості, без яких неможливо уявити собі життя демократичного суспільства.

З часом в рішеннях ЄСПЛ та рекомендаціях Комісії стосовно використання ст. 10 Конвенції (1950) виокремилися такі теми, як: роль преси у демократичному суспільстві; захист інтелектуальної власності; порядок і правила реєстрації ЗМІ; імпорт і експорт інформаційної продукції; наклепницькі висловлювання; ризики від вторгнення в приватне життя; суб’єктивне право на відповідь; правила щодо внесення (або відмови від) редакторських правок; образливі висловлювання, релігійні почуття й суспільна мораль; засади реклами.

Що ж стосується законодавства України, то тут захист свободи слова здійснюється на основі ст. 34 Конституції (1996), яка говорить: «1. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. 2. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. 3. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Офіційне тлумачення положень ст. 34 Основного Закону було надано Рішенням Конституційного Суду України № 2-рп/2012 від 20 січня 2012 р. Як зазначив Суд, «згідно з частинами першою, другою ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Цим конституційним положенням відповідають приписи Цивільного кодексу України, якими встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (абзац перший частини першої ст. 302).

Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 ст. 19).

Однією з гарантій реалізації конституційних прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації є законодавче закріплення права кожного на доступ до інформації, яке згідно зі ст. 5 Закону № 2939 [«Про доступ до публічної інформації»] забезпечується систематичним та оперативним оприлюдненням інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на інформаційних стендах та будь-яким іншим способом, а також шляхом надання інформації на запити.

Разом з тим відповідно до частини третьої ст. 34 Конституції України здійснення прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Таке конституційне обмеження прав особи збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з положеннями пункту 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, в яких зазначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Таким чином,  Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб (абзац другий ст. 5 Закону № 2657 [«Про інформацію»]), у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя, встановлене частиною першою ст. 32 Основного Закону України.

Положення частини першої ст. 32 та частини третьої ст. 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв’язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.

Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (пункт 11). Виходячи з цього право на приватність, закріплене у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема засобів масової інформації (пункт 12 Резолюції № 1165).

Положення частини другої ст. 32 Основного Закону України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов’язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім’ї). Такими підставами є: згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої ст. 32 Конституції України в системному зв’язку з частиною другою ст. 34 цієї Конституції, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що… «положення частин першої,  другої ст. 32,  частин другої,  третьої ст. 34 Конституції України слід розуміти так:  інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною; збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

У свою чергу, в Рішенні Конституційного Суду України № 8 рп/2003 від 10 квітня 2003 р. зазначалося, що… «звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами». При цьому «наявність у зверненнях до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України».

У свою чергу, в п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зазначається, що… «суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у ст. 16, 277 Цивільного кодексу України. Разом із тим, не суперечить закону визнання судом мирової угоди, за умовами якої сторони як спосіб захисту гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи передбачають вибачення перед потерпілим».

На важливий аспект юридично коректного розуміння свободи слова в Україні почасти вказує Рішення Верховного Суду України від 5 листопада 2004 р., в якому стверджується, що хоча в контексті передвиборних політичних спорів та обговорень «деякі висловлювання, ідеї та інша інформація» можуть викликати «образу та занепокоєння серед чистини населення, суд, виходячи з вимог плюралізму домок, свободи поглядів і діяльності політичних партій, з урахуванням передбачених законом обмежень як умов прогресу демократичного суспільства», дійшов висновку про відсутність підстав для судового закриття політичної партії.

Літ.: Loveland I. Importing the First Amendment. – Oxford: Hurt Publishing, 1998;   Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. – М.: Юридический центр Пресс, 2004; Свобода слова. Рішення Верховного Суду США. – Київ: Оптима, 2004; Свобода преси. Рішення Верховного Суду США. – Київ: Оптима, 2004; Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львов: ВНТЛ-классика, 2007.