Євген Сверстюк: Народ не приймає стиль, який йому зараз нав’язують

Ініціатива «Першого грудня» знайде підтримку, адже люди не байдужі до життєво важливих проблем, заявив в інтерв’ю Радіо Свобода філософ, публіцист, колишній політв’язень, один із ініціаторів руху «Першого грудня» Євген Сверстюк. На його думку, суспільство уже вступило в критичний період і не сприймає нав’язувані йому правила гри.

– Пане Сверстюк, які підстави мають побоювання, що ініціатива «Першого грудня», може розбитися об байдужість суспільства і не перейти у реальні справи?

– Я не назвав би це побоюванням. Але я розумію, наскільки це складно і разом з тим розумію, наскільки це важливо. До того ж, це не справа лише тих, хто склав ініціативну групу, а найперше це ініціатива, втілена у зверненні представників трьох церков київської традиції. То є дуже важливо, бо у нас, попри все, Церква має авторитет. І серед усіх авторитетів, які упали, Церква тримається.

– Дослідження показують, що Церква лише нарощує свій авторитет.

– Я думаю, що справді Церква має щораз більше вірних. Становище в Україні сприяє тому, що люди сподіваються лише на Бога. І, я думаю, що той голос, який закликає людей повернутися до правди, до закону і до моралі є надзвичайно авторитетним голосом – голос Церкви. Ми, представники інтелігенції, просто озвучуємо це. І ми орієнтуємося на те, що за нами прийдуть лави молодих, які хочуть, які давно думають про це і які розуміють, що іншого виходу немає.

– А що треба змінити?

– Дехто думає, що нам треба шукати нові цінності. Я думаю, що то люди недалекі. Нам треба повернутися до справжніх цінностей. Адже чого в нас бракує, на що люди скаржаться? Скаржаться на те, що бракує правди, бракує закону, бракує довіри до державних інституцій. Отже, ми знаємо, до чого треба рухатися, й не лише ми – весь народ знає. Тут є певна співзвучність і я б не сказав, що є стіна байдужості. Це якесь отупіння й ослаблення, але це не є байдужість до тих проблем, які є життєво важливими.

– Чи настав уже той критичний момент, коли суспільство не може жити далі так, як жило досі?

– Я думаю, що ми давно вступили у «гарячий період». Люди щоразу більше усвідомлюють, що так далі жити не можна і щоразу більше шукають нові форми самоорганізації, форми гуртового протесту проти сваволі здичавілого безвідповідального чиновника. Я думаю, критичний момент настав. Ми навіть не знаємо, як це може вибухнути. Хотілося б, щоб люди мали орієнтацію не на якісь екстремальні виступи, які не дають результату, а на справжню серйозну самоорганізацію суспільства.

– Ініціативна група хотіла б об’єднувати свої дії з якимось політиками чи партіями чи намагаєтеся відмежуватися від них?

– В самому зверненні «Першого грудня» є певне дистанціювання від людей, заангажованих у політику. Тобто політичні партії, звичайно, можуть думати так само і можуть прагнути того ж самого. Але ця ініціатива не хоче, щоб використала її якась політична партія.

– Чи проявляють інтерес до ініціативи «Першого грудня»?

– Про інтерес заявляє дуже багато людей. Стоїть тільки питання, в якому річищі це буде найефективніше, як спрямувати це річище, що підказати людям. Але інтерес є дуже великий. Його проявляють різні організації, серед них і молодіжні.

– Чи всі регіони України візьмуть участь у загальнонаціональних зборах – Національному круглому столі?

– Від самого початку стояло питання саме про всі регіони України. Але ми досі маємо мало інформації про регіони, звідки ніхто не озвався. Переконаний, що однодумці там є. Є багато яскравих та поважних людей, але про них мало відомо широкому загалу. Я впевнений, що ці люди прийдуть і цей загальнонаціональний стіл і буде якимось тим вогником, на якому засвітяться ті люди.

– Ви, як ніхто інший, знаєте, що таке система. Те, проти чого виступає ініціатива «Першого грудня», це теж прояв цієї системи. Система спонукає людей миритися з неправдою й порушенням прав людини. Але система просто так не руйнується. Просто проголосити: «давайте будемо жити у правді» – як показує історія – недостатньо.

– Ви кажете те, що всі кажуть. Зрозуміло, що все може перейти в звичайну риторику, якщо нічого не робити, а лише проголошувати. Йдеться про те, щоб боротися проти системних негативних явищ. Наприклад, мене було заарештовано в 1972 році, наче полоненого – без ордеру, без звинувачення, але за формулою «є людина –­ справа знайдеться». Ця формула й досі діє. І досі можна посадити, а потім шукати за що людину звинуватити. Тож, зрозуміло, що ми повинні подібні совкові речі показувати як абсолютно неприйнятні для суспільства і ганебні перед світом. Приїжджають іноземці до нас і не можуть зрозуміти, а що це за держава, якщо тут не можна з в’язнем побачитися. Що це за держава, яка називає себе демократичною й має політичних в’язнів?! Отже, ми знаємо, проти чого треба боротися. Але на самому початку завжди дуже важко і здається, що ця стіна непробивна. А потім ця стіна падає.

– Ще Тарас Шевченко сподівався, що стіна впаде й народ перестане мовчати. Скільки часу минуло, а те, що він говорив і писав тоді видається актуальним нині.

– З одного боку в цій думці є якась безнадія, мовляв, так було і так буде. Але ж не тільки у Шевченка, а й в книзі Псалмів є про те, що коли від ворога захищаються, то ходять вздовж мурів, а неправда й беззаконня панує всередині мурів. Внутрішні вороги страшніші. Однак, люди так влаштовані. А те, що написав Шевченко, зіграло колосальну роль. Кожен раз, кожне покоління цитувало його й будилося. Скільки людей він пробудив, скільки людей він підняв своїм словом!

– Але скільком народам вдалося досягнути реального поступу, щоб права людини були основою життя в суспільстві.

– По-перше, якщо говорити про права, то в Англії ця боротьба нараховує століття.

– Так і у нас століття.

– У нас століття від проголошення Конституції Пилипа Орлика, а там була реальна боротьба й групування певних суспільних сил. Безперервна боротьба дала результати. І в різні часи вона була підтримана протестанткою релігією, яка кожну людину мобілізувала і кожну людину перетворила в громадянина. А ми виходимо з тюрми, й більшість з нас ще пам’ятає цю тюрму.

– Як ви думаєте, зараз опозиція здатна об’єднатися, здатна винести уроки з конфлікту між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко?

– Мені здається, що був пропущений той момент, коли суспільство мало дуже серйозно звернутися і до Ющенка, і до Тимошенко й дати їм зрозуміти, що ми цього терпіти не будемо. Цього не можна було дозволити. Вони не відчули з боку суспільства рішучого голосу... Якщо ж ми говоримо про нинішню опозицію – я її не бачу в особах. Тому мені важко говорити про те, на що вона здатна. Я не є політиком і я не бачу процесу зсередини. Але те, що я бачу, не демонструє мені тих особистостей, які можуть йти на сміливі кроки і які мають зрозумілу, привабливу програму.

– А Церква і коло людей, до яких Ви належите – здатні об’єднати людей?

– Я думаю, що вони повинні це робити.

– Чого не вистачає для поступу й наскільки корисним може бути досвід, який мають інші країни?

– Освіти значною мірою не вистачає. Але не тільки освіти, не вистачає великого духу. В цьому столітті (таке атеїстичне століття) були великі чудеса. Австрія відвернула наміри «визволителів» молитвою, вся Австрія піднялася і не вийшло совєтам «визволити» Австрію. Інше чудо – вся Німеччина була на молитві-покаянні за злочини, вчинені в попередні десятиліття. Уся Німеччина! Виявилося, що така раціоналістична країна є чутливою до великої сили молитви. А Польща?! Віра фактично була головною силою, яка стояла проти совєтської окупації. Дух здатний мобілізовувати.

– Але у нас і дух розділений, і Церква розділена…

– Вона розділена, але вона діє в напрямку оздоровлення моральних сил.

– Незалежно від того, до якого патріархату хто належать?

– Я думаю, коли людина повертається зі справжнього храму, то у неї є відповідний настрій, який передається сім’ї. І є певний лад душі. Це є надзвичайно важливо. Церква має робити це, і вона це робить.

– Багато з тих, хто не хотів би бачити Україну, як незалежну і самодостатню державу використовує і цей ресурс ­– Церкву, щоб поширювати ідею «русского мира».

– Я не схильний переоцінювати тих політиків в рясах і без ряс, які мають намір нас перетворити в аморфну масу і приєднати до «руського міра». Ми трішки переоцінюємо їх силу. Наприклад, під час Помаранчевої революції вони робили все – «руками і ногами впиралися», але нічого у них не вийшло. Це справжній урок. Зовнішній вплив нічого не значить, якщо є мобілізація суспільства. І, я думаю, що це є вічна істина. Я знаю, що зовнішні чинники дуже працюють проти української держави і її входження в європейські структури. Але, водночас, діють внутрішні чинники проти цього. Влада себе дискредитує, державні інституції себе дискредитують. І тут стоїть питання про неприйняття народом того стилю, який йому нав’язують. Він вже зараз не приймає це стиль. Ми живемо в системі таких координат, що потрібно відкидати пута. У нас влада дуже себе дискредитує і майже кожне відомство себе дискредитує . Я вже не кажу про такі, як Міністерство освіти, яке стало посміховищем і за кордоном, і в нас. Майже кожна інституція у нас є неспроможною на реформи. Що потрібно чиновнику (в гарному значення цього слова) для реформи – це воля і самовіддана посвята для цього. А у нас чиновник питає: а що я з цього особисто буду мати, яка користь? Такий чиновник абсолютно не годиться.

Радіо Свобода