Історія Кривавщини та ліки від «пам’яті»

Про автора: Іван Химка (John-Paul Himka) – професор Албертського університету (Канада), дослідник проблем історичної пам’яті, зокрема про Другу світову війну, історії Шоа, соціял-демократії та націоналізму в Україні тощо. Остання книжка – «Ukrainians, Jews and the Holocaust: Divergent Memories» (Saskatoon: Heritage Press, 2009). Видавництво «Критика» готує до друку збірник його вибраних есеїв з української модерної історії «Колізії ідентичности».

Відгук на книгу: Timothy Snyder, Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin, New York: Basic Books, 2010. (Украйнский переклад: Тимоті Снайдер, Криваві землі, Видавництво «Грані-Т», Київ, 2011)

За всі роки моєї наукової практики не пам’ятаю, щоб стільки знайомих читали й обговорювали котрусь книжку так, як нову книжку професора Тимоті Снайдера «Bloodlands». Усі, з ким зустрічаюся чи листуюся, готові про неї дискутувати. Голова нашого департаменту історії (еквівалент декана істфаку в українській системі), хоча спеціяліст він у французькій історії, завітав до мене, щоб обмінятися думками про неї. Доня не дала мені спокою, бо я, поки писав рецензію, тримав свій примірник «Bloodlands» в офісі, і вона не могла до нього доступитися. Найбільше мене дивує, що люди не тільки говорять про книжку, але справді її прочитали, попри обсяг: це ж бо справжня цеглина! Авжеж, серед сучасних істориків Східної Европи Снайдер – один із найкращих стилістів, може, і найкращий; але навряд чи більшість читачів, купуючи книжку, знала про це наперед. Радше сама тема розбурхувала цю надзвичайну цікавість: кров, Гітлер, Сталін – трагічний драматизм історії минулого століття в Европі.

Українська наукова й інтелектуальна публіка напевно добре знає Снайдера завдяки його цікавій книжці «Червоний принц. Таємні життя Габсбурзького архикнязя» («The Red Prince: The Secret Lives of a Habsburg Archduke») про Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного), прихильно рецензованій на сторінках «України Модерної» і «Критики»¹. Але може бути, що він навіть більше відомий виступом у дискусії про Бандеру – «Фашистський герой у демократичному Києві», уперше опублікованим у його блозі для «New York Review of Books», а потім у двох українських перекладах². Звісно, декому цей текст дуже не сподобався³.

Заголовок Снайдерової книжки, «Bloodlands», – це неологізм. Інша книжка, яку пише Снайдер, називатиметься «Brotherlands» – також неологізм: «братівщина», гра слів, яка відсилає до понять fatherland (батьківщина) і motherland (матірня земля). Це буде дослідження різних випадків з етнічно мішаних східноевропейських земель, коли брати вибирали собі різні національні ідентичності, як-от брати Шептицькі. Bloodlands – це земля крові, або краще: Кривавщина. Снайдер охоплює цим терміном землі, які найбільше терпіли від жорстокої масововбивчої політики Сталіна і Гітлера: головно Білорусь, Польщу й Україну, але також Литву, Латвію й Естонію, і меншою мірою – східну Румунію.

Снайдер написав сміливу книжку. Вона йде в розріз із тенденцією, доволі сильною в західній науці та публіцистиці: виокремлювати Голокост із-поміж усіх інших випадків геноциду і масових вимордувань, обстоювати його унікальність, невимовність  (unrepresentability) і, так би мовити, пріоритетність. Наприклад, Стивен Кац, авторитетний фахівець у юдаїці, порівнюючи різні історичні випадки масового переслідування та вбивства, дійшов висновку, що єдиний справжній геноцид – це єврейський Голокост⁴. Голодомор не може бути геноцидом, бо відрізняється від Голокосту (для дослідників цієї школи Голокост – одиноке мірило, всі інші мусять ex definitione відпадати)⁵. Поняття (чи риторика) «невимовности» Голокосту належить радше не до історичної науки, а до постмодерної літературної критики й теорії, і часто провадить до апофатичної містики, до сакралізації Голокосту, стає на перешкоді раціонального, наукового трактування його. Деякі публічні єврейські діячі протестують проти будь-яких зіставлянь або порівнянь Голокосту зі злочинами Сталіна⁶.

Для Снайдера нема історичного явища, яке існувало би понад можливістю історичного розуміння. Як і його покійний друг Тоні Джадт, Снайдер уважає, що історія як наука є важливим знаряддям проти тиранії і маніпуляцій «пам’яттю», яку він ототожнює з національними проєктами та з негідним змаганням за найбільшу національну мартирологію [402]. Тож йому залежить, наприклад, на тверезому оцінюванні числа жертв злочинів, описаних у його «Bloodlands», зокрема й Голодомору.

Він також принципово стоїть на ґрунті зіставности історії гітлерівських і сталінських злочинів проти людства. «У цьому змаганні за пам’ять, – пише Снайдер, – Голокост, інші німецькі масові вбивства та сталінські масові вбивства стали трьома різними історіями, хоча в історичній дійсності їх поєднували ті самі місце і час» [377]. «Bloodlands», каже автор, бере під увагу, трактує разом «нацистський і совєтський режими, єврейську та европейську історію і національні історії» [xix]. У першому розглянутому у книжці періоді – 1933–1938 – Совєтський Союз був відповідальний за майже всі масові вбивства. Потім, під час німецько-совєтського союзу, обидві держави вбивали менше-більше в однакових масштабах. У період 1941–1945 німці були головними політичними вбивцями [154]. Часом, стверджує Снайдер, німці і совєти сприяли одне одному у збільшенні вбивств, наприклад, у зв’язку з партизанським рухом у Білорусі [249–251]. Таке спільне трактування, і навіть порівняння, вважає він, потрібне, щоби глибше зрозуміти трагічну історію XX століття. «Тільки відверте прийняття схожостей між нацистською і совєтською системами дозволяє нам розуміти їхні відмінності» [389].

Снайдерова книжка спрямована ще й проти іншої тенденції в науці – «нормалізації» історії сталінського періоду. Хоча спроби «знормалізувати» Сталіна найпомітніші сьогодні в Росії, вони мають довгий родовід і на Заході, сягаючи до альянсу з Другої світової війни. Ці тенденції відновилися як частина реакції так званих ревізіоністів проти історіографії Совєтського Союзу, написаної під час і в дусі Холодної війни. Здорове відштовхування від однієї крайности часом провадило до іншої. Попри потрібні корективи – дослідження історії совєтського суспільства, переглядання деяких явищ у ширшому порівняльному контексті, розуміння того, що історичні діячі – це люди, а не дияволи, – існувала також певна схильність применшувати страшні злочини сталінської доби. Щоби довести, нібито совєтські люди у тридцятих роках не дуже боялися, ревізіоніст Роберт Терстен цитував щоденник п’ятнадятилітньої дівчини – вона закохалася, йшла на прогульки, сварилася з подружками, тобто вела нормальне життя⁷. Правда, Анна Франк також захоплювалася любов’ю і відносинами з іншими людьми, хоч і не мала змоги йти на прогульки, – то, може, й вона не боялася німців? Снайдер хоче, щоб його книжка служила протиотрутою на всякі спроби нормалізувати зло.

Багато уваги приділяє Снайдер голодові 1932–1933 років в Україні [21–58], бо вважає, що довгу низку вбивств у «Кривавщині» започаткував саме «політичний голод, який Сталін спрямував проти Совєтської України» [379]. (Терміна «Голодомор» як «не знайомого більшості англомовних читачів» [412] він уникає.) Аналізуючи всі причини голоду, зокрема відомі директиви щодо України [42–46], й описуючи його жахи, Снайдер відсторонюється від ющенківської/націоналістичної інтерпретації і засуджує перебільшення числа жертв [404]. За його оцінкою, від голоду загинуло близько 3, 3 мільйона людей в УССР (разом із неукраїнським населенням) і загалом приблизно стільки ж самих тільки українців (окрім України, також у Росії та в Казахстані) [53], але аж ніяк не десять мільйонів. «Повторюючи перебільшені числа, европейці населяють свою культуру мільйонами тіней людей, що ніколи не жили. На жаль, такі привиди мають силу. Те, що починається як конкуренція мартирологів, може скінчитися мартирологічним імперіялізмом» [406].

Визнаючи, що в Україні було вжито надзвичайних заходів, як-от закриття кордону з Росією, Снайдер, однак, не випускає з поля зору, що засадничою причиною голоду була суцільна колективізація. «Колективізація принесла голод в Україну, вперше як ненавмисний результат неефективности і нереалістичних хлібозаготівельних планів, а потім як задуманий наслідок мстивих стягнень від кінця 1932-го та початку 1933 року» [162]. «Колективізація принесла із собою голод, що його Сталін свідомо скерував проти українців» [394]. Дослідник, отже, шанує історичний контекст.

Снайдер не сумнівається, що голод, який лютував в Україні, був свідомим масовим убивством. Але воліє не вживати щодо нього слова «геноцид». Узагалі він вважає, що цей юридичний термін не надається до «історичної та моральної інтерпретації», тому охочіше користується терміном «масове вбивство» (mass killing). «У кожному випадку, обговореному в книжці, можна відповісти ствердно на запитання: чи це був геноцид? Але це мало нам каже». Мало каже, бо цей термін тільки класифікує явище, а не пояснює його. Крім того, слово «геноцид» стало об’єктом голої політичної спекуляції. Нарешті, «не можна забути, що власне співавторами цього статуту про вбивство були деякі із самих убивць», тобто совєти [412–413]⁸.

Щоби вбивства стали справді масовими, показує Снайдер, потрібно було багато робочої сили, також із-поміж самих жертв. Влітку 1933 року пів мільйона хлопців і дівчат в Україні спостерігали з вартових веж, щоб ніхто не крав зерна [50]. Ґето у Варшаві зліквідовано за допомогою двох тисяч євреїв-поліцаїв [264]. Дуже часто колаборанти переходили з однієї сторони на другу, залежно від того, чия була влада. Часто люди обирали колаборацію з убивцями, щоби просто вижити [397–399].

Про УПА Снайдер мало пише в цій книжці, може, тому, що не раз писав на цю тему в інших працях⁹. Проте подає тут стислий наратив такого змісту: німці у Східній Польщі та Західній Україні знищили приблизно 1, 3 мільйона євреїв завдяки допомозі української поліції. 1943 року частина цієї поліції перейшла до УПА, яка була під проводом ОУН Бандери. Бандерівці хотіли очистити Західну Україну від польського населення і від інших національних меншин, і недавні поліцаї, треновані самими німцями, були чудовим інструментом для такої роботи. УПА знищила десятки тисяч поляків і спровокувала помсту проти українського цивільного населення. А насамкінець Сталін завершив етнічну чистку, що її започаткували націоналісти [326–327].

Снайдер нікого не щадить. Євреї постають у нього не тільки як жертви Голокосту, але також у ролі вбивць. В середині 1930-х років, пише він, євреями за паспортом було близько 40% офіцерів і понад половину генералів НКВД [93]. У повоєнній Польщі 37% відсотків керівних кадрів служби безпеки становили євреї, тоді як загалом у країні вони становили менш як один відсоток населення [357]. Таку статистику полюбляють охочі якось виправдати масове вбивство євреїв під час війни або перекласти вину на самі жертви, – але це не стосується Снайдера, який упродовж цілої книжки послідовно виступає проти принципу колективної відповідальности і вини, проте показує  складну картину, що протидіє націоналістичним та іншим ідеологічним спрощенням. Рідко в одній книжці пишеться про жахливі ґвалтування жінок і німцями [293], і червоноармійцями [316–318].

Снайдерова книжка – це передусім концептуальний твір, який допомагає нам краще і глибше розуміти історію Східної Европи. Вона також є заанґажованим твором, скерованим на те, щоби ми лікувалися від «пам’яті» і тверезіше мислили про криваве минуле.

__________________________________

   1. Див.: Пьотр Врубель, «Романтичний “Червоний князь” Тимоті Снайдера», Україна Модерна, 2009, №14; Ліліана Гентош, «Трагічна біографія у веселкових тонах», Критика, 2010, ч. 9-10.

   2. Критика, 2010, ч. 3-4; Страсті за Бандерою, Київ, 2010, с. 165–174.

   3. У «Критиці», наприклад, див. відгуки Анатолія Русначенка «Символ і його критики» та Віталія Нахмановича «Не лише про Бандеру...» (2010, ч. 9-10 ).

   4. S.T. Katz, The Holocaust in Historical Context, New York, 1994.

   5. Наприклад: «На відміну від Голокосту, Великий Голод не був зумисним актом геноциду. Не було мети знищити українців як народ тільки тому, що це українці». B. B. Green, «Stalinist Terror and the Question of Genocide: The Great Famine» у виданні: Is the Holocaust Unique? Perspectives on Comparative Genocide, ред. A.S. Rosenbaum, Boulder, Colorado, 1996, с. 156.

   6. Саме так можна тлумачити деякі виступи директора ізраїльського офісу Центру ім. Симона Візенталя Єфрема Зурова. Див., напр.: E. Zuroff, «A Combined Day of Commemoration for the Victims of Nazism and Communism?», Jerusalem Post, 2009, 12 липня.

   7. R. W. Thurston, «Fear and Belief in the USSR’s “Great Terror”: Response to Arrest, 1935–1939», Slavic Review, т. 45, №2, Summer 1986, с. 217.

   8. Інші науковці також висловлювали застереження щодо наукової придатности поняття «геноцид», напр.: R. M. Hayden, «“Genocide Denial” Laws as Secular Heresy: A Critical Analysis with Reference to Bosnia», Slavic Review, т. 67, №2, Summer 2008, с. 384–407. Див. також: Андрій Портнов, «Теорія геноциду перед викликом Голодомору», Критика, 2008, ч. 5.

   9. Timothy Snyder, «To Resolve the Ukrainian Question Once and for All: The Ethnic Cleansing of Ukrainians in Poland, 1943–1947», Journal of Cold War Studies, т. 1, №2. Spring 1999, с. 86–120; Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999, New Haven & London, 2003, с. 166–201; Timothy Snyder, Sketches from a Secret War: A Polish Artist’s Mission to Liberate Soviet Ukraine, New Haven and London, 2005, с. 185–191.

Часопис «Критика», Число 5–6 (163–164), 2011 рік