Громадянська Освіта, 2011, №12
Людина в історіїї
Коли велика журба обертається світлою печаллю
автор: Мирослав Маринович
Сьогодні, у п’ятницю 15 квітня 2011 року, відійшла у вічність Ніна Михайлівна Марченко, мати відомого українського журналіста-політв’язня Валерія Марченка. Відійшла у болях невідворотної хвороби – і водночас у трепетному передчутті зустрічі зі своїм улюбленим сином, що загинув у ҐУЛАҐу мученицькою смертю ще далекого 1984 року. Її останнім словом, сказаним кілька днів тому, було: «Чекаю». І ось ця довгоочікувана мить возз’єднання душ матері й сина нарешті настала.
Ніна Михайлівна була донькою Михайла Марченка, першого радянського ректора Львівського національного університету імені Івана Франка (осінь 1939 – осінь 1940). Хай такий титул не збиває читачів із пантелику: це була гідна людина, якій ми завдячуємо першою українізацією Львівського університету. Отож уже в червні 1941 року його заарештовують «за націоналістичну й антирадянську діяльність на посаді ректора університету». Лише війна не допустила звичного фіналу, й Михайла Марченка на певний час приписали до Новосибірська.
У цій родині кожне покоління змушене було обирати свій стиль стосунків із владою, яка, як відомо, «сльозам не вірила». І хоч відвертим бунтарем можна назвати лише Валерія, в родині ніколи не забували, що таке мораль і честь. Коли двічі заарештовували Валерія, ні дідусь-професор, ні мати-вчителька не зреклись його, не відцурались. Завдяки невмирущим листам Валерія до діда, а здебільшого – до матері, уся їхня родина увійшла в історію українського Руху опору 1960–70 років і в скарбницю українського нескореного письменства (В. Марченко, «Листи до Матері»; листування Валерія з італійкою Сандрою Фапп’яно). І лише завдяки неймовірним зусиллям Ніни Михайлівни вдалося вирвати висохле тіло усопшого Валерія з цупких рук жорстокої системи й поховати за християнським обрядом у с. Гатному під Києвом. У цю неділю поруч із ним упокоїться і його мати.
Мучеництво сина зробило Ніну Михайлівну матір’ю святого. Не того святого, що є безгрішним, а того, що «душу кладе за друзів своїх». І від її постаті променіла дивовижна, спокійна й істинна гідність. Вона жила пам’яттю про сина, а точніше – вона жила ніби за двох, бо син її незримо керував її вчинками та роз’яснював її чоло. Вона тішилася кожній згадці про Валерія й сумувала, що лицарство, яке відзначало долю його та його побратимів, виходить з ужитку в нинішній Україні. Йдучи за прикладом Валерія, вона щиро повірила в Бога, мудрості Якого вона довіряла й милосердю Якого вона довірила долю свою і своїх рідних. Хай же упокоїть Він тепер її стражденну душу там, де праведні спочивають!
Вічная пам’ять Ніні Михайлівні Марченко, героїчному подвигу її сина й жертовним офірам тієї буремної епохи, свідки якої так дружно чомусь відходять тепер на небеса!
Мирослав Маринович
Рекомендувати цей матеріал
коментарі
щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном »»