Грантоїдство з точки зору маркетингу і моралі

Грант – це можливість для громади або тієї чи іншої цільової аудиторії. Беручи участь в конкурсі проектів та виграючи його, ми фактично беремо на себе відповідальність якнайкраще використати цей шанс. Михайло Ізюмський, голова ГО "Толеранс центр" (Харків), ділиться деякими своїми роздумами про грантоїдство з різних позицій.
...

Я далекий від того, щоб називати грантоїдами усіх, хто працює з грантами. Але застосовую цей термін не тільки до людей, які роблять це нечесно, але й до тих, хто робить це безвідповідально.

Отримуючи грант, НУО фактично укладає угоду з грантодавцем про надання певної послуги. Послуга за своєю природою має трьох суб’єктів: замовника, виконавця і отримувача.

В звичайній економіці найчастіше замовник і отримувач виступають як одна особа, але бувають випадки, коли це різні особи. Наприклад, коли я йду в перукарню стригтися, я сам стаю і замовником, і отримувачем послуги Коли ж перукарські послуги замовляє, наприклад, військкомат для новобранців, він є замовником, а отримувачами – новобранці.

У випадку з грантами замовником є донор, а отримувачем – цільова аудиторія проекту, який фінансується.

Звичайно, в ідеалі ступінь задоволеності замовника якістю наданої послуги має залежати від задоволеності отримувача, але в житті це не завжди так: у випадку з перукарнею задоволеність новобранців якістю стрижки не є вагомим аргументом для військкомату-замовника при виборі перукарні-постачальника послуг :)

Що ж відбувається у випадку державного фінансування НУО: коли держава (або місцева влада) виступає замовником послуг для певних верств населення (громади)?

Теоретично, держава не має власних коштів – вона є розпорядником грошей населення, тобто наших з вами. Тому замовляти послуги на свій розсуд вона (в особі чиновників) не може.

Теоретично, обираючи собі владу, ми голосуємо за певну політику (в розумінні «курс дій»), яку запропонував нам кандидат, і даємо йому повноваження на її здійснення. Обрана таким чином влада може замовляти певні послуги у НУО для вирішення певних суспільних проблем, аргументуючи це тим, що народ сам обрав таку політику і дав повноваження на її здійснення.
Але всі ми знаємо, як у нас проходять вибори, як і ми, і кандидати ставляться до передвиборчих програм, і як вони виконуються.

Іншим варіантом «легітимізації» витрачання владою державних (наших з вами) коштів для «придбання» послуг у НУО могло б бути так зване «соціальне замовлення». Для цього, в ідеалі, треба було б проводити соціологічне дослідження, виявляти найгостріші проблеми, дивитися, які з них держава не може вирішити самотужки, використовуючи наявні інструменти, і замовляти для їхнього вирішення послуги у НУО. Але в цього варіанту, звичайно, також є мінуси.

По-перше, тут так само, як і на виборах, важливіше не як «голосують», а як рахують, - при тому, що контролю і близько такого не буде, як на виборах.

По-друге, є проблеми «приховані», такі що видні лише експертам, але які можуть бути загрозливими в майбутньому або вже зараз є справжньою причиною «видимих» проблем. Як проходять «громадські ради» та інші «наради з громадськістю» і як потім інтерпретуються їхні результати - всі ми добре знаємо, тому визначення найгостріших проблем, для вирішення яких буде надано фінансування шляхом проведення «консультацій з експертами та громадськістю» на даному етапі розвитку української демократії, теж викликає сумніви.

З чисто формальної точки зору, чесно отримувати державне фінансування, чесно виконувати за рахунок держави проекти й чесно звітувати за них можна. Але навіть за умов, що конкурс був прозорим, і ніхто нікому нічого не давав, і всі гроші до копієчки були витрачені правильно, і навіть витрачання цих коштів було ефективним і принесло реальні результати (що державу не цікавить зовсім – аби бухгалтерія «зійшлась»), навіть за всіх цих умов залишається під сумнівом саме питання доцільності надання державних (наших з вами) коштів на вирішення саме цих проблем. Звичайно, набагато більші кошти постійно розпилюються й розтягуються державними чиновниками в «промислових масштабах», звичайно без санкції суспільства, але то ж держслужбовці-корупціонери, а ми з вами, як не як, «громадянське суспільство», «сторожові пси демократії». Чи можемо ми йти в ту ж саму каламутну воду? І де гарантія, що самі в ній не забруднимось? І хто нам повірить, що в тій каламутній воді не «наловили риби», як це роблять тисячі чиновників?

Чую-чую обурені голоси і заклики звернути увагу на закордонний досвід стосовно державної підтримки НУО. І я зовсім не проти такої практики, але давайте спочатку створимо хоч щось схоже на реальне громадянське суспільство, за його сприяння піднімемо легітимність влади (оберемо легітимну владу не тільки за формою, але й за суттю), а вже потім будемо повністю довіряти їй (владі) визначати, як витрачати суспільні кошти і отримувати їх в оплату наданих соціальних послуг для населення.

Повернемося тепер до грантодавців «традиційних»

З точки зору маркетингу, НУО достатньо надати послугу (виконати проект) так, щоб був задоволений донор. Задоволеність отримувачів послуги (знову ж таки – лише з точки зору маркетингу) має цікавити виконавця в тій мірі, в якій вона впливає на задоволеність замовника. Гроші тут, на відміну від державних, належать донорові, і тільки він сам може визначати, куди і як їх витратити, кому надати послугу і кого найняти для її надання.

Але й тут не треба забувати про те, що ми - «третій сектор», а не «другий», що заробіток (хай і чесний по відношенню до замовника) - не є нашою головною задачею.

Подумайте: грант – це можливість для громади або тієї чи іншої цільової аудиторії. Беручи участь в конкурсі проектів та виграючи його ми фактично беремо на себе відповідальність якнайкраще використати цей шанс!

Відтак, «грантоїдом» можна бути не тільки крадучи й обманюючи донора, ним можна бути навіть за умов виконання абсолютно усіх формальних зобов’язань перед грантодавцем. Бо ми – представники суспільства (нас ніхто ними не обирав , ми самі себе такими назвали) - самі, засновуючи НУО, взяли на себе зобов’язання відстоювати певні інтереси та захищати певні права, тож в першу чергу ми маємо турбуватися не про те, як заробити грошей, не про те, як задовольнити замовника в особі певного фонду, Міністерства чи управління, а про те, як використати шанс, який отримала громада чи цільова аудиторія, «представниками» якої ми є.

Грантоїдство - це гріх. Гріх не перед Богом, і дуже часто навіть не перед законом. Гріх перед суспільством, нашими співгромадянами - сусідами, друзями, батьками, дітьми.

Автор : Михайло Ізюмський , голова ГО "Толеранс центр" (Харків)