Гримаси «Чайної партії»

<…>

Зародився цей рух спонтанно, внаслідок множення груп, які – обравши собі за знак символ американських поселенців, котрі викинули в море вантаж чаю, бунтуючи супроти торговельної монополії та податків, які накладав Лондон, – об’єднувалися, протестуючи проти надмірного посилення державного втручання, яке проявилося в реформі охорони здоров’я і колосальній державній допомозі банкам у розпал фінансової кризи. Те, що здавалося лише незначним й оригінальним різновидом політичного фольклору Сполучених Штатів, розрослося, як лісова пожежа, і опинилось в мейнстримі суспільних подій країни. Я думаю, що на цих виборах рух "Чайна партія" здобуде менше перемог, аніж цього бояться, і що, ймовірно, через брак внутрішньої єдності та слабке лідерство він поступово занепадатиме і, можливо, зникне. Утім, щось важливе від нього залишиться і буде засвоєне великими партіями і політичною діяльністю цього суспільства, яке є найбільш сприйнятливим і здатним до самовідтворення з усіх мені відомих.

Тому що під його ультраконсервативною, реакційною, популістською й демагогічною личиною, незважаючи на дурні заяви деяких його керівників – як от тих, котрі запевняють, що президент Обама є прихованим мусульманином, який хоче запровадити в США соціалізм, чи випади пані Крістіни О’Доннел, кандидата від штату Делавер, колишньої ворожбитки, яка звинуватила гомосексуалістів у тому, що вони породили СНІД, – є в нутрі цього руху щось здорове, реалістичне, демократичне і глибоко лібертаріанське. Страх перед нестримним зростанням ролі держави і бюрократії, чиї щупальця щораз глибше проникають у приватне життя громадян, скорочуючи і придушуючи свободу та ініціативи; привласнення державним сектором функцій чи служб, які громадянське суспільство могло б виконувати ефективніше і з меншими затратами ресурсів; створення вражаючих систем соціального забезпечення, фінансування яких вимагатиме систематичного збільшення податків, що виллється у зниження рівня життя середнього та бідного класів.

Ці страхи не є безпідставними, вони відповідають реальності нашого часу і породжені причинами, які існують і в першому, і в третьому світах. Проте у Сполучених Штатах вони мають особливий резонанс, оскільки завжди зачіпають живий нерв країни, в якій індивідуалізм ніколи не мав поганих відгуків у пресі, як це буває в Європі, де колективні доктрини пустили глибоке коріння в її сучасній історії. Європейські переселенці прибули до Сполучених Штатів у пошуках свободи, щоб практикувати свою релігію, яка не була офіційною, захищати право особистості на незалежність, обирати свій спосіб життя, зважаючи лише на одне обмеження – повагу до способу життя інших. В американській традиції не держава, а передусім громадянин відповідальний за своє фіаско чи свій успіх. Держава не повинна втручатися в життя громадянина, а лише гарантувати рівність можливостей, виконання справедливих і безсторонніх законів, що їх ухвалюють представники, обрані на вільних виборах. Тривалий час цей ідеальний план функціонував, і його результатом стали надзвичайний розвиток і процвітання держави.

Без сумніву, у цій моделі було щось нереальне і багато недосконалостей, проте основній частині американського суспільства вона довго забезпечувала значно вищий, аніж у решті світу, рівень життя. Відтак через війни, економічну нерівність, яка помножилася, реформістську політичну діяльність у неї почали вносити корективи, які багато в чому покращували її, проте в дечому погіршували. І серед останніх, без сумніву, вирізняється непомірне зростання бюрократії, яка – майже так само, як у Європі, – зменшила простір свободи та незалежності індивіда з подальшим зниженням впливу громадянського суспільства і, відповідно, зменшенням відповідальності громадянина перед самим собою, своєю родиною і суспільством загалом. У сучасному суспільстві, де держава є богом, індивід стає все менш відповідальним, оскільки дійсність заледве дозволяє йому бути таким і щодень більше змушує бути простим утриманцем держави. Майже в усьому: навчанні, лікуванні, отриманні роботи, володінні страховим полісом, участі в культурному житті, виході на пенсію – він розраховує на державу. Думка про те, що саме такою є кінцева мета еволюції, яку переживає зараз їхня країна, є попросту нестерпною для значного прошарку суспільства Сполучених Штатів, найважливішим компонентом історії яких є ідея незалежного індивіда, який не може дозволити, щоб держава, яка завжди є латентною загрозою для його свободи, використовувала чи утискала його.

Це виправдане почуття, яке заслуговує на те, щоб бути внесеним у політичний порядок денний, оскільки вказує на реальні проблеми, з якими зіштовхується демократична культура. Якщо держава не децентралізується і не зменшить свого втручання, якщо не поверне громадянському суспільству, приватним особам багато ініціатив і служб, які в них відібрали, фінальним результатом буде занепад демократії, перетворення її всього лиш на видимість, у якій індивід перестає бути вільним і перетворюється на автомат, яким маніпулюють невидимі та всесильні бюрократи, котрі в сутінках своїх кабінетів приймають важливі рішення, що впливають на його долю. Неправдою є те, що лише держава може надавати допомогу слабкому і беззахисному, брати на себе відповідальність за культуру, охорону здоров’я, роботу громадян. У багатьох випадках громадяни роблять це краще і витрачають менше, ніж бюрократи. Щодо культури, наприклад, тут, у Сполучених Штатах, чудові музеї, оперні театри, концерти, танцювальні ансамблі, великі виставки, публічні бібліотеки переважно отримують фінансування від комерційних акціонерних товариств. Щоправда, існують податкові пільги, які заохочують таку щедрість, однак головною причиною є культурна традиція, яка ще не цілком зникла, вона спонукає громадян діяти, вкладати свої гроші в те, що вони вважають правильним і потрібним. На відміну від інших, цей месидж "Чайної партії" заслуговує на те, щоб на нього зважили.

Автор: Маріо Варґас Льйоса [Mario Vargas Llosa] – перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Назва оригіналу: Las caras del Tea Party
Джерело: El País, 24.10.2010
Зреферувала: Галина Грабовська, Західна аналітична група