Свобода, рівність, братерство. 20 років опісля

Французька революція 1789 р. мала скинути тиранію. Повалення комуністичної диктатури 1989 р. відбулося без кровопролиття, проте стало революцією, а тому варто запитати, наскільки вдалося реалізувати це революційне гасло: свобода, рівність, братерство?

Свобода. Не забуваймо про Веймар

Громадянин комуністичного режиму був позбавлений основних прав людини – зміна системи відновила нам усі політичні права: свободу слова, вільну пресу, свободу зібрань і об’єднань, право на критику уряду та політичний протест, відмову від однопартійної держави і можливість вибору між конкурентними політичними силами й ідеологіями.

В очах багатьох людей, надто молодого покоління, захист їхніх основних політичних прав видається очевидним. Але це не так! Подумаймо про Китай, де трансформація економіки відбулася без змін у політичній сфері – Китай залишився брутальною поліцейською державою. Ми, мешканці Європи, мали щастя отримати одночасно економічну та політичну свободу. Спільний перебіг двох великих трансформацій за відносно дуже короткий період є унікальним у глобальних масштабах, а також в історії демократії та капіталізму.

Погляньмо зараз на другу групу прав: право на ведення економічної діяльності, право на участь у ринку, гарантії приватної власності. Якими б не були економічні наслідки цього, прекрасно, що ми можемо користуватися цим правом. І це одне з прав людини: право створити бізнес, щоб конкурувати на ринку, впроваджувати інновації з власної ініціативи, без очікування наказів і адміністративних дозволів. Я підкреслюю цей етичний аспект, тому що його недостатньо цінують, зосереджуючись на технократичній і односторонній похвалі економічній трансформації.

Третя група прав – це свобода вибору між альтернативними благами та послугами. Соціалістична система створила економіку дефіциту. Перехід до ринкової економіки був не тільки зміною господарського становища країни. Він мав етичні наслідки, тому що посилив свободу особистості. Економіка хронічного дефіциту означає позбавлення людей основного права, яким є свобода вибору того, що хочеться купити.

Часто чую, що не важливо, стосується обмеження пропозиції чи попиту, оскільки якщо людина не може купити щось, то яка різниця – причина в нестачі товару чи грошей. Я не погоджуюся із цим. Відсутність товарів є відчутнішим обмеженням, оскільки заможніші можуть обійти його – користуючись чорним ринком чи заплативши твердою валютою.

Тому дивує, що багато людей не цінують свободи. У посткомуністичних країнах її цінують дедалі менше, ніж у державах з ринковим і капіталістичним досвідом.

Поваги до свободи треба навчати. Це завдання для професорів, учителів і журналістів. Особливо тому, що досі є суспільні верстви, які прагнуть сильного лідера і жорсткого закону, але не цінують свободи. Із цього користають радикальні праві партії, які здобувають голоси, поширюючи расистські, антисемітські чи антикапіталістичні гасла. Радикальні праві в посткомуністичних країнах використовують свободу, щоб нападати на основні права людини, а страждання, спричинені світовою економічною кризою, створюють сприятливий ґрунт для таких атак. Уся Європа повинна пильнувати, не тільки деякі посткомуністичні держави.

Не забуваймо про Веймар!
Рівність. Стережіться Робін Гуда

Радянський соціалізм з певністю не був егалітарним. Згідно з припущеннями, розподіляти блага мали відповідно до виконуваної праці, і вирішувала це партія. Тому передовик праці отримував більше, ніж середній працівник, а районний секретар партії більше, ніж університетський професор. Проте нерівності були обмежені. Керівники великого підприємства не заробляв значно більше від своїх працівників. Ефективного та неефективного менеджера винагороджували більш-менш так само, а якщо було якесь відхилення від стандарту, воно залежало, мабуть, від лояльності до партії, а не від досягнень чи інновацій.

Трансформація створила переможців: підприємців, які досягли успіху, лідерів торгівлі та виробництва, які пристосувалися швидко до нового економічного середовища. Деякі використали знання іноземних мов чи вміння у сфері нових технологій. Ринкова економіка щедро винагородила таланти і зусилля. Це тільки одна з великих переваг ринку: дуже висока винагорода за дуже високі результати.

Але, звісно, існують інші джерела фінансового успіху. Дехто спритно використав процес приватизації, купуючи активи державних підприємств за низьку ціну, що нагадувало крадіжку. Були й такі, хто вільно послуговувався давніми знайомствами, інші не мали ні докору сумління, щоб підкупити державних службовців і політиків. Ці дві сторони трансформації – ясна і темна – однозначно не класифікують і не оцінюють. Усі "чисті" і "брудні", або "білі" і "чорні", елементи змішуються, утворюючи сіру липку мікстуру.

На вершині драбини розподілу доходів однаково маємо дуже високі доходи, у багато разів вищі, ніж високі зарплати в попередній системі. Унизу також відбулися радикальні зміни. Найістотніша стосувалася ринку праці. Соціалістична економіка не знала безробіття, радше їй бракувало робочих рук. Тому безробіття виявилося таким страшним ударом після зміни системи. Частину працівників у певному сенсі понизили у статусі; вони мали взятися за нижче оплачувану роботу. Переважно через інфляцію впала реальна вартість пенсій, і мільйони старших людей опинилися у глибокій бідності.

Про вплив трансформації на розподіл доходів написано вже немало праць. Ані жодна не ставить під сумнів загального висновку: значне зростання нерівності. Частково це було спричинено процесом трансформації і може виявитися тимчасовим явищем. Проте серед чинників, які генерують нерівність, є також і постійні елементи капіталістичної системи. Капіталізм створює значно більшу нерівність доходів, ніж соціалізм.

Проте це не означає, що ми повинні дозволяти йому це. Активність держави може скоротити ступінь нерівності. Питання – як?

У світі – а часто в посткомуністичних країнах – повертається заклик: "Нехай заплатять багаті!" Це не просто тверезе очікування, що податки слід збирати там, де це можливо. Це емоційне гасло – дехто вважає, що несправедливо те, що багаті є багатими. Тому, що більше доходів ми заберемо в багатих, то ліпше почуватимемося самі. Це стало головним елементом політичної популістської риторики.

Я не підпишу цього.

Як і багато інших, я вважаю, що інструменти у стилі Робін Гуда не покращать нашого становища.

Вирівнювання шансів є найважливішим інструментом поліпшення розподілу доходів. Освіта відіграє ключову роль. Це банальна правда, проте нерівність починається разом з нерівним доступом до освіти. Замало лише говорити про рівні права. Потрібна активна політика.

Окрім великих відмінностей у звичайній освіті, ми мусимо пам’ятати також про нерівність у доступі до знань у ширшому сенсі. У суспільстві розвинених технологій шанси на вищі зарплати залежать від того, як добре ми вмітимемо користуватися комп’ютером і технологіями. Ці чинники можуть мати значно сильніший вплив на розподіл доходів, ніж будь-яка регресивна чи прогресивна ставка оподаткування.

Братерство. У кого забрати, щоб дати

Нині "солідарність" є популярним синонімом цього слова. Етична вимога вияву солідарності зі співвітчизниками – це одна з найскладніших проблем суспільства взагалі, зокрема посткомуністичних суспільств.

Ми успадкували від комунізму "передчасну державу добробуту". Це поняття я віднайшов на початку трансформації. Жодна інша публікація не примножила мені стільки ворогів, як власне ця.

Соціалістична держава мала запис у законодавстві, і з чим погоджувалися на практиці, що громадяни мають право на різні форми допомоги і послуг. Кожен мав право на безкоштовну медичну допомогу, але в багатьох лікарнях і амбулаторіях рівень лікування був незадовільний, пацієнти чекали у довгих чергах, лікарні були переповнені, застаріле устаткування, бракувало ліків. Кожен мав право на безкоштовну освіту, але її якість була дуже нерівною, вчителі працювали дуже багато, заробляли дуже мало і т.д.

Я назвав це передчасною державою добробуту, тому що рівень розвитку соціалістичних економік не дозволяв дійсно надавати ці послуги. Прірва між обіцянкою держави і фактичною доступністю послуг була системною властивістю соціалізму. Цей спадок був також однією з найбільших проблем влади у процесі трансформації.

У який бік слід прямувати, визначивши реальні підстави функціонування передчасної держави добробуту? Я не маю наміру проголошувати тут якусь програму. Хотів би подати загальний огляд чотирьох категорій політичних позицій щодо держави добробуту, розрізняючи дві "прості" і дві "змішані".

Перша позиція – відмовитися від принципу універсальних прав і замінити його принципом підтримки тільки тих, хто потребує допомоги держави. Так, я відчуваю братерство [fraternité], ми всі є братами, але більшість моїх братів не потребують моєї допомоги, самі дають собі раду. Я готовий допомогти тоді, коли я бачу, що хтось не може дати собі раду. Наслідки цього принципу? – Треба запровадити оплату за навчання. Хто не може дозволити її собі, міг би отримати кредит на навчання. Право на безкоштовний дошкільний заклад повинні отримувати тільки ті сім’ї, які не можуть собі дозволити покрити витрати на виховання дітей.

На все це вказує більшість економістів, а також ринково орієнтованих реформаторів. Схвалюють його справжні консервативні політики, які визнають ліберальне кредо. Постсоціалістична держава добробуту стиснулася б до розмірів, що відповідають рівню розвитку економіки. Прагматичні аргументи на користь такої політики – це, зокрема, стабільність державних фінансів, а також нижчі ставки податків, що сприяють інвестиціям, зайнятості та підприємництву. Є також аргументи з політичної філософії: повага до автономії особистості і свободи вибору, відмова від патерналістської поведінки держави, а також втручання політиків у приватну сферу.

Друга політична позиція пропонує зберегти всі загальні права і навіть наміри посилити їх. Що профінансували б вищі податки. Таку політику підтримує багато соціологів, лікарів, вчителів і соціальних працівників, які працюють у різних секторах суспільної політики. На політичній сцені цей напрям пов’язаний зі "старими лівими" і має підтримку серед них, це політики, що досі лояльні до ідеологій скандинавських і німецьких соціал-демократів 1950-х років.

Ті, хто підтримує цю політику, посилаються на практичні аргументи: перевірка розміру доходів і визначення права на допомогу від держави групам, які потребують її, вимагає величезної бюрократії. Універсальні права набагато простіші й дешевші. Для них легше здобути парламентську підтримку. Окрім того, підтримка універсальних прав укорінена у глибокому розумінні поняття рівності: кожен має такі самі права, а держава має ідентичні обов’язки щодо всіх громадян.

Ті, хто вказує на цей напрям, наголошують на сильному зв’язку між рівністю і солідарністю. Що більше універсальних прав, то відносно більшою є держава добробуту, то більше рівності. Що більше братерства [fraternité], то більше рівності [egalité].

Я подав дві чіткі позиції, які можна підтримати прагматичними аргументами і які мають глибоке філософське обґрунтування. На жаль, політика не гра за принципом спокійної прагматичної дискусії. Це арена гладіаторів, які б’ються за політичне життя або смерть, за голоси, перемогу на виборах з надією на падіння суперників. Групи, що однозначно підтримують одну з описаних позицій, є важливими гравцями. Існують, проте, інші сили, яких не можна розмістити в жодній зі згаданих категорій. Політики – і владні, і опозиція – стикаються із сильним опором проти скорочення держави добробуту. Легко збільшити видатки, щоб підсилити соціальну державу, важко скоротити ці витрати. Тому немає нічого дивного в тому, що, крім двох "чистих" напрямів політики, ми спостерігаємо багато прикладів нечітких і змішаних позицій.

До третьої категорії належить популіст, який обіцяє повне збереження або навіть розширення прав на соціальну допомогу чи послуги, без вказування джерела фінансування витрат. Меншим злом є роздавання фальшивих і безвідповідальних обіцянок під час виборчих кампаній або в опозиції. Щонайгірше така партія виграє вибори і виконає свої обіцянки, ведучи до катастрофічного бюджетного дефіциту й інших сумних макроекономічних наслідків.

Головною властивістю четвертої позиції є брак принципів і послідовності в діях. Владні політики роблять крок в одному напрямі (скорочують видатки) в січні, а в лютому – в протилежному (збільшують інші видатки). Політики, які належать до четвертої категорії, хочуть задовольнити правих виборців у парні дні, а лівих – у непарні. Громадяни не розуміють, що відбувається. Рано чи пізно, вони зорієнтуються, що їх уводили в оману.

Я думаю, що власне це відбувається із сучасною соціал-демократією у стилі Тоні Блера. Соціальна політика є з багатьох поглядів непослідовною, тому що намагається задовольнити взаємно виключні комплекси цінностей і дві великі групи виборців з радикально різними вподобаннями, котрі не люблять одна одну.

У гарячій атмосфері 1789 року, як і пізніших років, ніхто не задумувався, чи не суперечать три елементи революційного гасла один одному. Пам’ятаймо, коли це відбувалося: майже за століття до того, як Бісмарк запровадив у Німеччині соціальне страхування, на понад сто років раніше, перш ніж соціал-демократи у Скандинавії й Англії почали будувати сучасну державу добробуту. Але нині політики в довгостроковій боротьбі за структурну трансформацію не можуть уникнути проблеми послідовності поставлених цілей. Якщо спробують зробити це, заплатять політичну ціну.

Прогноз

У нашій частині Європи з певністю немає єдиного напряму змін. У деяких країнах з’являються спроби ліквідувати деякі універсальні соціальні виплати та послуги, коли в інших нові соціальні права продовжують перелік, успадкований від соціалістичного режиму. Роблять крок в один бік, щоб потім зробити наступний у протилежний.

Початок першого десятиліття XXI ст. приніс економічне зростання. З’явилися перші корисні наслідки трансформації. А потім раптово новий удар, глобальна фінансова криза і рецесія.

Тому напевне зросте попит на державу добробуту. Політики опиняться під подвійним тиском. Частина громадян буде готова відмовитися від деяких прав у сфері свободи в обмін на опіку ще більш патерналістської, ніж колись, держави. Деякі країни відмовляться від планів обмежування держави добробуту.

З іншого боку, політики відчуватимуть тиск макроекономічної ситуації. Щедрі видатки в дусі рівності та братерства приносять витрати у формі бюджетного дефіциту. Шляхетне співчуття до співвітчизників не пом’якшить фінансових ринків, банківського сектору, бірж і легіону аналітиків, яким дають роботу ці установи. Вони просто виконуватимуть свою роботу. Реальні макроекономічні проблеми застереження з боку фінансово-ділової спільноти повинні підштовхнути політиків до скорочення видатків і зниження податків, щоб уможливити інвестиції та зростання виробництва.

Якими будуть наслідки цього суперечливого тиску? Я не знаю.

У кожній країні вони будуть іншими, залежно від глибини кризи, пропорцій між тими, хто виграв і програв, розкладу політичних симпатій. Може, знайдеться країна, яка матиме щастя, оскільки там з’явиться відповідальний лідер, який зможе здійснити важкий вибір, не втрачаючи з-поперед очей перспективу наступних років. Будуть також держави, які зазнають невдач, якими керуватимуть політики, що загубилися в лабіринті суперечливого тиску.

Я побоююся, що мушу закінчити цей виступ питанням: хто знає, що станеться в нашому переможному, але зануреному в проблеми регіоні зі свободою, рівністю та братерством?

Текст є скороченою версією виступу "Майбутнє соціальних змін – бачення та перспективи після 20 років трансформації" [The Future of Social Change – Visions and Perspectives after 20 Years of Transition], виголошеного у червні 2009 року в Бухаресті

Автор: Янош Корнаї [János Kornai] – у 1947-55 роках журналіст Szabad Nep, спершу послідовний комуніст, згодом прихильник "нового курсу" прем’єра Надя [Imre Nagy]. Усунений з газети, знайшов роботу в Інституті угорської економіки Академії наук, де в серпні 1956 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Надмірна централізація в управлінні економікою". У жовтні 1956 р. редактор Magyar Szabadsag, неофіційного органу Угорського національного незалежницького фронту. Після революції багато років перебував під наглядом таємної поліції. 1980 р. з’явилася його праця "Економіка дефіциту" – нищівна критика механізмів соціалістичної економіки (у Польщі книжку видали 1985 р. накладом 800 примірників). У 1980-х роках викладав у відомих західних університетах. Підсумком його досліджень економіки у країнах Східної Європи є праця "Соціалістична система: політична економія комунізму" (1988), де він стверджував, що соціалістичну систему неможливо реформувати. Після 1989 р. публікував праці про угорські трансформації
Назва оригіналу: Wolność, równość, braterstwo. 20 lat później

Джерело: Західна аналітична група
Gazeta Wyborcza, 13.02.2010
Зреферував: Омелян Радимський