«Немає нічого, що настільки сильно усвідомлюється і сильно відчувається, як несправедливість»

Скорочена версія лекції, виголошеної на Лондонському літературному фестивалі [London Literature Festival]

У передмові до своєї першої великої філософської праці, опублікованої у 1921 році, Tractatus Logico-Philosophicus, Людвіґ Вітґенштайн [Ludwig Wittgenstein] написав: "Те, що взагалі може бути сказано, може бути сказано ясно; і про те, про що не можна говорити, потрібно мовчати". У своїй пізнішій праці Вітґенштайн перегляне свої погляди, але чудово, що навіть як він писав Tractatus, великий філософ не завжди дотримувався своїх власних вимогливих заповідей. У 1917 році у надзвичайно загадковому листі до Пауля Енгельманна [Paul Engelmann] Вітґенштайн написав: "Я працюю досить наполегливо і хотів би бути кращим [better] і розумнішим. І таким, і таким одночасно". Дійсно? Одночасно – бути кращою людиною і розумнішою? Кого Вітґенштайн вводить в оману?

Звичайно, я усвідомлюю, що в сучасному використанні американцями зникла різниця між "бути добрим" [being good] як моральної якості і "почуватись добре" [being well] в якості коментаря щодо стану здоров’я певної особи (ніякого нездужання, болю, добрий артеріальний тиск тощо), і я давно перестав перейматись щодо очевидної нескромності тих моїх друзів, які, коли їх запитують як вони, відповідають відвертою самопохвалою: "Я дуже добрий" [I am very good] [насправді вони мають на увазі, що почуваються дуже добре. – Z]. Але Вітґенштайн не був американцем і писав ці рядки у 1917 році, задовго до завоювання світу цим динамічним американським висловом. Отже, про що ця заява?

Основою твердження Вітґенштайна може бути визнання того, що багато огидних дій було здійснено людьми, які були введені в оману в той чи інший спосіб щодо питання добра. Стверджують, що деякі діти здійснюють дивні акти брутальності до інших – інших дітей або тварин – якраз через їхню неспроможність адекватно оцінити природу і ступінь болю інших. Можливо, існує сильний зв’язок між антисоціальною поведінкою і нездатністю ясно думати. Звичайно, ми не можемо бути насправді певними того, що мав на увазі Вітґенштайн, але якщо це те, що він мав на увазі, то він був прихильником могутньої традиції європейського Просвітництва, що розглядала чітке і ясне мислення як головного союзника у процесі створення пристойних і прийнятних суспільств.

Проте, провідні мислителі Просвітництва не були єдині. Насправді існує суттєва дихотомія між двома лініями аргументації щодо справедливості, яку можна побачити між двома групами провідних філософів, які асоціюються з радикальною думкою періоду Просвітництва. Один із підходів концентрується на визначенні досконало справедливих соціальних угод і визнав характеристику "справедливих інституцій" головним – і часто єдиним визначеним – завданням теорії справедливості.

Значний внесок у цей спосіб мислення, що складається з різних підходів до "суспільного договору", зробив Томас Гобс [Thomas Hobbes] у ХVII столітті, і пізніше Джоном Локком [John Locke], Жан-Жаком Руссо і серед інших Імануїлом Кантом. Договірний підхід має домінантний вплив у сучасній політичній філософії, де головну роль відіграє найбільш видатний політичний філософ нашого часу, Джон Ролс [John Rawls] – чия класична праця 1971 "Теорія справедливості" [A Theory of Justice (Теория справедливости )] представляє остаточне твердження про підхід суспільного договору до справедливості. У сучасній політичній філософії у той чи інший спосіб головні теорії справедливості ґрунтуються на суспільному договорі та концентруються на пошуку ідеальних суспільних інституцій.

На противагу цьому, багато інших теоретиків Просвітництва (наприклад, Адам Сміт, Кондорсе, Мері Волстонкрафт, Карл Маркс і Джон Стюарт Мілль) вживали розмаїття підходів, які мали спільний інтерес у порівнянні різних шляхів, якими може піти людське життя, на які разом впливають праця інституцій, власне поведінка людей, їхня соціальна взаємодія та інші фактори, що значно впливають на те, що власне відбувається. Аналітична і радше математична дисципліна "теорії соціального вибору" – яку можна простежити до праць Кондорсе у ХVIII столітті, але в сучасній формі у минулому столітті вона була розроблена під керівництвом Кеннета Ерров [Kenneth Arrow] – належить до цієї другої лінії досліджень. Цей підхід, відповідно адаптований, може зробити значний вклад, як я вважаю, у розв’язанні питань щодо посилення у світі справедливості та усунення несправедливості.

У цьому альтернативному підході ми не починаємо з питань, як виглядатиме досконало справедливе суспільство, але запитуємо, якою є несправедливість, щодо усунення якої буде загальна згода. "У маленькому світі, в якому існують діти, – каже сирота Піп у «Великих очікуваннях» [Great Expectations – роман Чарлза Діккенса. – Z], – немає нічого, що настільки сильно усвідомлюється і сильно відчувається, як несправедливість". Насправді сильне відчуття явної несправедливості так само стосується дорослих. Власне, нас зворушує не усвідомлення того, що світ не є цілком справедливим, чого мало хто з нас очікує, але відверто поправна несправедливість навколо нас, яку ми хочемо усунути.

Це достатньо очевидно в нашому щоденному житті, з його нерівністю або підпорядкуванням, від яких ми можемо страждати і маємо досить причин зневажати. Проте, це також стосується більш широко поширених діагнозів несправедливості у ширшому світі, в якому ми живемо. Одним із обмежень підходу суспільного договору до справедливості, який є настільки поширеним у сучасній політичній філософії, є невиправдане переконання, що може бути тільки одне точне поєднання принципів, які можуть слугувати основою ідеальних суспільних інституцій. На противагу цій негнучкій тезі, підхід соціального вибору дає можливість безлічі конкуруючих принципів, кожному з яких дають належний статус, після того як його буде критично вивчено.

Завдяки цій множинності ми, можливо, не зможемо, спираючись на одну справедливість, вирішити всі питання, які можуть виникнути: наприклад, чи 40% верхня податкова ставка є більш справедлива – чи менш справедлива – ніж 41% верхня податкова ставка. І все ж, у нас є всі причини спробувати зрозуміти, чи ми можемо досягти загальної згоди щодо усунення того, що можна вважати відвертою несправедливістю у світі, таких явищ, як рабство, поневолення жінок, екстремальна експлуатація вразливої робочої сили (яка так зацікавила Адама Сміта, Кондорсе і Мері Волстонкрафт, і пізніше Карла Маркса та Джона Стюарта Мілля), чи сьогоднішній брак медичної допомоги для більшості населення світу (через відсутність закладів у багатьох регіонах Африки або Азії, або через брак доступу до медичного обслуговування у більшості країн світу, включаючи США), або поширення тортур (які й далі з вражаючою частотою застосовують у сучасному світі – часом їх практикують країни-стовпи глобального істеблішменту), або тихе толерування хронічного голоду (наприклад, в Індії, незважаючи на успішну ліквідацію голодів).

Ідея справедливості вимагає порівняння реальних життів, які можуть вести люди, радше ніж віддалений пошук ідеальних інституцій. Це те, що робить ідею справедливості актуальною, як і захоплюючою у практичних роздумах.

Автор: Амартья Сен [Amartya Sen] – лауреат Нобелівської премії в галузі економічної науки 1998 року, професор економіки та філософії Гарвардського університету, його остання книжка – "Ідея справедливості" [The Idea of Justice]

Назва оригіналу: Pip was right: nothing is so finely felt as injustice. And there the search begins
Джерело: The Guardian, 14.07.2009

Зреферував Михайло Мишкало, Західна аналітична група