Василь Стус та шкільна українська література

Фрагменти інтерв’ю з сином поета (повний текст див.: „Дзеркало тижня” № 26 (754) 11 — 31 липня 2009 )

Дмитро Стус: ...До речі, про життєві цінності й моральний вибір треба говорити ще на рівні школи. Оскільки розмова не відбувається в рамках шкільної програми, то питання лишається «непрочитаним».

Знаючи українську літературу, скажу: це — надзвичайно цікава література. Інша річ, що інструментарій, з яким до неї підходять, найцікавішу проблематику, на жаль, залишає на узбіччі. Говорять або про «боротьбу», або про «жертви». А це дуже швидко набридає.

— Поговорімо про українську літературу. Як вважаєте, чи повноцінно представлена творчість Стуса в сучасних шкільних програмах?

— Скажу вам, що Стус далеко не найгірше представлений, порівняно з більшістю письменників, яких я люблю й шаную. Тут навряд чи щось змінилося відтоді, як я навчався у школі. Для мене предмет «українська література» був тоді одним із найнудніших! А те, що я бачу в підручниках сьогодні, — мене також відверто лякає. Там немає живих людей. Є якісь кліше, дивні образи, що їх учительки нав’язують школярам.

Ці українські письменники переведені з площини живих людей у музей мармурових пам’ятників. Ці постаті не дають відповіді на гострі питання, вони не цікавлять більшість наших підлітків. У цілому шкільна програма — це катастрофа! Вона депресивна, гнітюча.

Я інколи запитую себе: чи не спеціально ця програма з літератури вибудувана так, аби не відтворювати живого зв’язку між проблематикою сьогодення і тією проблематикою, яка порушується у творах письменників шкільного канону? Таке враження, що українські письменники тільки те й робили що боролися за незалежну Україну… Але ж не тільки…

Люди закохуються, помиляються, творять, шукають себе у цьому світі. Це все — стерто.

Сучасним дітям теж треба пройти певний шлях, знайти себе, знайти роботу, знайти, нарешті, предмет гордості за свою країну. Хто як не художня література має в цьому допомогти? Часом, зустрівшись із кимсь із українців за кордоном, запитуємо: «А хто ви?» А вони вже самі не знають, «хто», — вони просто заробітчани в Євросоюзі.

Зараз люди інколи соромляться за свою українську землю. І це дуже тривожно. Гадаю, частка вини за це лежить і на «продуманих» шкільних програмах.

Василя Стуса зараз вивчають і в середніх, і в старших класах. Маю на днях підписувати якісь папери для шкільної програми — йдеться про десяток віршів. На мою думку — не найкращих… Більш публіцистичних, декларативних.

Так, їх простіше пояснити вчительці в рамках нав’язаного кліше. Та й ті супровідні статті, які пишуться у підручниках, пропонують «тупеньку» схему нав’язування образу.

А теперішні зарплати вчителя такі, що на них інших книжок не купиш. По суті, література, представлена у програмі, не може зацікавити серйозну дитину. І мимоволі витворює в ній комплекс меншовартості. Ніхто не говорить про формування особистості. А література ж — це перш за все вміння говорити, формулювати думки, визначити себе як людину.

— Нещодавно в Україні досить бурхливо дебатувалася можливість надання Донецькому університетові імені Василя Стуса. Яка ваша позиція щодо тієї ситуації?

— Я з самого початку був не в захопленні... Якщо адміністрація вузу, області в силу різних обставин «проти» перейменування, то нікому нічого не треба нав’язувати!

Більше того, якщо надаємо вузам ті чи інші імена, то має бути відповідна робота, пов’язана з вивченням тих імен. А в Донецьку проходять досить слабенькі конференції, щось відбувається — але формально.

Коли на мене вийшли студенти, які самостійно об’єдналися й вирішили, що їм буде комфортно, якщо вуз носитиме ім’я Василя Стуса, то, власне, цю студентську ініціативу як право за щось боротися і формувати свій простір я виключно підтримую. Бо вони ніби працюють у тому напрямі, в якому працював Стус. Він насамперед творив навколо себе простір. Ось і студенти формують такі ініціативи. Інша річ, що при цьому треба вчитися толерантності й розуміння інших точок зору. А це для нас — уже вища математика.

— Чи не вважаєте, що ім’я Василя Стуса знову стало заручником сучасних політичних ігрищ?

— У нас спекуляцією займаються виключно політики. Тільки-но до теми Донецького університету долучилися політики, ініціатива зразу ж стала спекуляцією. Безперечно! А загалом, знаючи деталі, можу стверджувати: все це починалося саме зі студентського середовища. Я говорив з лідерами цього середовища. Тому й знаю, як збирали підписи, знаю, як студентів намагалися «ламати» в тих межах, які сьогодні дозволяє наша адміністративна машина.

Зрештою, я просто змінив думку про людей, до яких раніше ставився краще.

— Тож це питання поки що відкрите?

— Ну ми ж не померли ще! Відкриті всі питання. А як воно буде далі — побачимо. Уявіть, що приходять у редакцію люди й кажуть: тепер «Дзеркало тижня» носитиме ім’я Володимира Ілліча Леніна! У Донецьку ситуація аналогічна. Без ректора, без області змінити нічого неможливо. Та й непотрібно! Ці люди забезпечують життєдіяльність вузу.

Інша річ, що все можна зробити не так грубо, не без поваги до іншої точки зору. Але це вже — рівень культури і ректора, і проректорів, які певним чином травили дітей, залучаючи до цього міліцію та деякі інші засоби адміністративного тиску. Діти, власне, відчули, що вони чогось добиваються і за це доводиться платити… Це не так уже й зле.

— Дмитре, які епізоди життя і творчості вашого батька навіть тепер — у період суцільної відкритості — ще залишаються або «прихованими», або взагалі невідомими?

— Якщо хто хоче скласти для себе образ Стуса, то будь ласка, це можна зробити… Адже випущено й написано про нього достатньо. Ненадрукованого залишилося не так і багато. І не з причин цензури. А тому, що є чимало матеріалів, котрі потребують серйозних коментарів, доопрацювання контексту…

З того, що було б усім цікаве, — передусім збірка «Птах душі». Можливо, вона вже й не буде знайдена та повернута нам. Хоча теоретично така можливість залишається.

Не впевнений, що нас, українців, можуть допустити і в російські архіви. Якщо тієї збірки ще не знищили, то вона міститься саме там.

Ще було б цікаво знайти додаткову інформацію про людей зі Стусового кола. З його орбіти. Вони, на жаль, майже всі відійшли в історію… А там же — цікаві долі, несподівані зустрічі. Власне, персоналії не менш цікаві, ніж сам Василь Стус. І суспільство про це ще знає не все.

Але подавати таку інформацію треба не на рівні героїки, а на рівні того, що це унікальні знання про неординарних людей, які жили в тому просторі. Ще не час публікувати відверті нотатки батька, які він робив під час слідства і в таборах. Ну, можливо, років через 10—15—20 це й станеться…

Я переконаний: друкувати це можна буде лише тоді, коли зникне «поріг болю» в тих людей, котрі зараз дають трошки відмінні інтерпретації минулого і багато з того, що написав колись Стус, сприймають як особисту образу.

Я ж не маю права ображати людей, котрі так чи інакше йшли по життю відповідно до своєї гідності.

Також залишається багато батькових записів щодо голоду, проблем української мови, культури. Значення має контекст, а не тільки особистість Стуса. В українській літературі такий «контекст» недосить вивчений. Деяку роботу на цьому напрямі я вже майже зробив, це в моїх комп’ютерах, якщо не «гавкнеться» твердий диск, то збережеться…