Повітряні змії Норильська

Двадцять років тому колишні в’язні сумління і активісти «Меморіалу» вперше прийшли до Биківнянського лісу вшанувати пам’ять явно і таємно убієнних борців за Свободу. Третьої неділі травня, після низки релігійних і офіційних свят, нам годиться замислитися над вчинками і долями тих, кому, попри шалений опір самовладдя, вдалося зусиллям волі перегорнути важку сторінку вітчизняної історії. І не тільки тому, що ця дата вже підтверджена президентським указом про День пам’яті жертв політичних репресій. Свідків подій щороку меншає, суспільству ж потрібна правда. Встановити її слід бодай задля уникнення історичного дежавю, яке, всупереч твердженню класика марксизму, далеко не завжди буває фарсом.

25 травня 1953 року в Заполяр’ї почалося повстання в’язнів, що тривало до серпня, провістивши початок послаблення і подальшого розпаду політичної системи терору й насильства. Після нього були виступи в’язнів на інших островах «архіпелагу ГУЛАГ», а також революційні події в Берліні, Познані, Будапешті, Празі. До останнього часу про повстання в Норильському таборі було відомо, крім жменьки вцілілих його учасників, лише небагатьом історикам і правозахисникам. Та нарешті фільм «Загадка Норильського повстання», після присудження його авторові Шевченківської премії, показали на Першому національному телеканалі.

Потрапляючи за колючий дріт у табори, люди розуміли: там відбувається те ж саме, що й на так званій волі, тільки більш цинічно і жорстоко. Тому непокора в’язнів була не просто захистом власних прав, а продовженням боротьби за звільнення народів усього «соціалістичного табору» від Балтики до Тихого океану... За­значимо, що тема опору в Гу­лазі була втаємничена до перебудови. Особливо боялися згадувати про українських повстанців, які разом із литовськими «лісовими братами» були організаторами і керівниками спротиву. Інер­ція замовчування затягнулася мало не до наших днів; приховувалися не так події самого повстання, як витоки і причини незламності волі його учасників.

Творче дослідження цих причин здійснив режисер Михайло Ткачук. У цілому, результат був очікуваний: українці трималися завдяки високій моральній культурі, релігійності — тобто духовни­ми силами. Серед них вирізнявся автор «Історії України» профе­сор Михайло Антонович. Героїні фільму розповідають, як вони, тоді ще дівчата, вишивали ікони й вірили, що Образ Божої Матері захистить і збереже людей від усякого зла. І на Святий Вечір за столом українців сиділи всі гулагівські народи — латиші, литовці, естонці, поляки, росіяни, грузини... навіть японці. Історик повстання Ала Макарова (Пе­тербург) виявила, що в Нориль­ську потерпали сини і доньки понад 100 різних народів. Навіть приказка була: якщо якоїсь нації там немає, то її не існує на Землі.

На наказ адміністрації припинити харчування в’язні відповіли винахідливо. Вони запустили повітряних зміїв з листівками. Змії летіли повз автоматників далеко за огорожу, іноді за 100 кілометрів, аж до міста Дудинки. Тих паперових зміїв охоронці розстрілювали, як людей. Та сталося те, чого так боялася радянська влада: про повсталий табір повідомили зарубіжні радіостанції.

— Жорстокий режим підтримувався з допомогою кримінальної «еліти», — каже один із керівників повстання, Степан Семенюк. — Через неї особливо потерпали «політичні», що й сьогодні подекуди позначається на нашому житті в Україні. Це — зближення, щоб не сказати — зрощення криміналітету із владними структурами. І щоби розірвати такий ганебний зв’язок, треба мати силу духу, знання і передусім політичну волю... В Но­рильську українці тоді перемогли. Мимоволі шукаємо відпо­віді на запитання: а чи вдалося б нам це нині?

Спільність доль дала їм розуміння біблійної істини: у людини є тільки два шляхи — до Світла і до Пекла. Росіяни — норильчанин Семен Головко і Леонід Трус із Новосибірська згадують: коли католик отець Григорій підніс хреста, табірники усіх націй та віросповідань стали на коліна і творили молитву разом. Між ними не було ніякої національної ворожнечі, тим більше антисемітизму, хоч начальство прагнуло в будь-який спосіб розпалити ці ниці почуття. І ще виявилося: за п’ять років до повстання вже ходив по руках підпільний рукописний журнал... Знову накладаємо норильські події на сучасність. Зрозуміло, чому владі завжди «не до книжок» — прояви культури і духовності для неї просто небезпечні.

Кадри давніх кінохронік і Майдану 2004 року мають одну дуже промовисту спільну рису. Портрети епізодичних і ключових героїв трисерійної стрічки дуже різні, але споріднені виразом внутрішньої сили, духовної цілісності. Це вам не згасла личина «благополучного» раба системи, це — обличчя Людини! Доказ переваги десятої музи над своїми попередницями? Не тільки.

«Власне, у цій історії відбулося не одне, а кілька див — писав у «Телекритиці» відомий режисер Микола Рашеєв. — Перше: Михайло Ткачук зняв цей визначний фільм практично сам, не користуючись підтримкою так званих фільмотворчих компаній, без державної (Міністерства культури) допомоги. Якби не участь у проекті Українського конгресу Канади і низки правозахисних організацій та фондів різних країн, картина просто б не відбулася. Крім творчості і професійної майстерності, Ткачук виявив справжній героїзм, подібний диву. Адже всю роботу над фільмом він практично виконав сам. Та головне диво — це саме Норильське повстання».

...З вільних або невільних свідків тих подій брали «підписку» про нерозголошення. Боялися, що духом Норильська «заразиться» воля — тобто все суспільство. Цей переляк стискає горло можновладцям і дотепер. Вони, демократичні або ні, воліли б забути про «справи днів минулих». У фіналі фільму лунає звернення Степана Семенюка до українських державців: «У Норильсь­ку є пам’ятники японцям, прибалтам, росіянам, полякам. Немає досі пам’ятника загиблим у вічній мерзлоті українцям... Вшанування є на Соловках — може тому, що там загинули письменники, переважно наша еліта. Але ж українці в Норильську вели за собою всіх, були рушійною силою повстання. Росія відзначає 30 жовтня — День політв’язнів на державному рівні. Уряд Литви нагородив своїх «Норильських витязів» орденами. Треба і нам вшанувати пам’ять наших батьків і дідів, які кинули виклик жорстокій долі. Як той повітряний змій, що ніс світові правду про наше повстання».

«Дзеркало тижня»,
№ 19 (747) 30 травня — 5 червня 2009

Скачати книгу: Євген Грицяк. Норильске повстання  (укр. або рос.) можна тут