версія для друку

Громадянська Освіта, 2008,  №27
Історія та права людини

«Образ себе» – «образ Іншого» у шкільних підручниках з історії

20.10.2008
автор: Наталя Яковенко

Зі збірника "Шкільна історія очима істориків-науковців"

Основою національної ідентичності, як відомо, є колективне уявлення про спільне минуле: спільних предків, спільно освоєну/здобуту територію, спільні перемоги/поразки, спільних героїв/зрадників тощо. Утверджується цей тип уявлень („історична пам’ять”) не внаслідок того, що пересічна людина досліджувала історію, а внаслідок того, що вона її просто „знає”, причому підставою для такого „знання” служить передусім шкільний курс історії. Оскільки ж оповідається тут не про окрему людину, а про „нас усіх”, це формує в сприйнятті підлітка певний образ колективного-Ми („образ себе”) - узагальнену характеристику свого народу. Складніша ситуація, коли в спільноті, що являє собою народ однієї країни, функціонує декілька різних за змістом, або й  потенційно конфліктних, канонів „історичної пам’яті” (а отже, й „образів себе”). Класичним прикладом такої ситуації служить, на жаль, сьогоднішня Україна, де суміщаються три почасти перемішані варіанти інтерпретації минулого, що їх у різних пропорціях запозичено 1) з романтичної історіографії першої половини – середини ХІХ ст., 2) з академічної історіографії народницького спрямування кінця ХІХ – початку ХХ ст., яка з певними модифікаціями була засвоєна радянськими істориками, 3) з націоналістичної історіографії, переважно діаспорної, ХХ століття. Ця „тріада” у цілому відтворює три основних різновиди „історичної пам’яті”, що побутують серед мешканців  різних реґіонів України. Маю на увазі: 1) козакофільську (романтичну) візію минулого, яка найбільш інтенсивно культивується у центрі, зокрема Наддніпрянщині й Лівобережжі; 2) сприйняття минулого передусім як поля боротьби братніх слов’янських народів – українського й російського - за православну віру та соціальну справедливість (ця версія „історичної пам’яти” тримає міцні позиції на півдні та сході); 3) версію минулого, забарвлену сильними націоналістичними аспіраціями, зокрема культом героїв ОУН-УПА як борців за українську державність, притаманну заходові й почасти Волині.

Коли виходити із засади, що функція підручника історії – це представлення „від імені науки” певного компілятивного згустку знань, потрібних учневі для референтного ототожнення себе з країною, в якій він живе, та зі спільнотою, до якої він належить, то мусимо визнати, що проаналізовані підручники, на жаль, із цим завданням не справляються. Замість такого варіанту колективної ідентичності („образу себе”), який би задовольняв потреби внутрішньої консолідації українського суспільства й відповідав викликам сьогодення, підручник механічно перемішує застарілі стереотипи, сформульовані істориками для іншої мети та в цілком інакший час. У підсумку школяру пропонують  для засвоєння плутаний, внутрішньо суперечливий і аж надто „несучасний” соціо-культурний образ українського суспільства. Через свій анахронічний характер він не викликає відчуття емоційної співпричетності, сприймаючись як „далека”, „не наша”, або й „неправдива” історія, а через  деякі специфічні акценти є просто шкідливим.

Поясню свою думку на конкретному прикладі. На сторінках усіх без винятку підручників давнє українське суспільство описується в анахронічних категоріях – як етнічна, мовна та конфесійна цілість з усвідомленою метою та спільними ідеалами. Згадану монокультурну спільноту послідовно ототожнено з соціальними низами - „широкою народною масою”, „експлуатованими класами”, „пригнобленими селянами й міщанами” тощо. Вони влаштовують „селянські” та „селянсько-козацькі повстання”, провадять „антифеодальну” чи „національно-визвольну” боротьбу, гуртом опираються „полонізації і католизації” чи церковній унії і т.д., і т.п. – причому все це супроводжується більш чи менш яскраво оприявленим акцентом на абсолютній моральній виправданости дій „знедолених класів”.  Оскільки ж усяка боротьба потребує противника, то опонентами „низів”, згідно з підручниками, завжди виступають „верхи” - зрадливі, ледачі, підозрілі, недолугі тощо.

Про такий „образ себе” мало сказати, що він всього лиш наївний і застарілий, - він потенційно шкідливий.  Адже 1) це може сприяти укоріненню анархічного, асоціального сприйняття світу як поля безперервної і затятої боротьби, де „колективу-нам” завжди належить моральне право на насильство; 2) це провадить до соціальної дезорієнтації дитини, яка сьогодні живе не в біполярному  суспільстві, поділеному за класовим принципом на „експлуататорів” та „експлуатованих”, а в строкатому соціальному конгломераті прошарків, груп інтересів, малих спільнот тощо; 3) це, врешті, нав’язує зашорений, одномірний, а в перспективі й небезпечний погляд на соціальне довкілля як простір виключно „правди колективу” (звісно, „нашого”) – з відкиданням будь-яких інших мотивацій чи резонів (зайве нагадувати шкідливість такої ригористичної позиції з огляду на світоглядні розбіжності, що притаманні мешканцям сьогоднішньої України).

У який бік та якими засобами варто змінити цей застарілий „образ себе”? На мою думку, тут головними ліками має стати максимальна мультиплікація описуваного підручниками суспільства. Маю на увазі наскрізне введення до підручників для всіх класів (ясно, в короткому викладі) таких сюжетів, як:

1) Представлення соціальної структури суспільства за схемою „згори вниз” – від володарів та еліти до нижчих груп. Таке представлення варто супроводжувати  характеристикою специфічних інтересів та поведінкових мотивацій кожної групи – як „корисних” з перспективи української нації, так і „неправильних”, які теж могли бути викликані гідними пошани спонуками. Це дозволить перемоделювати „образ себе” - вже не як однорідної „громади в сіряках”, а як складного соціального конґломерату з різними складовими елементами та різними життєвими стратегіями й потребами (що є особливо важливим для виховання толерантного ставлення до розбіжних суспільних позицій та пріоритетів);

2) Представлення строкатої конфесійної палітри України – з інформацією не тільки про українців-православних, а й про українців інших конфесій (уніатів, католиків, протестантів), а також, звісно, про іншоетнічні релігійні групи – християнські, юдейські, мусульманські. З одного боку, це суттєво скориґує викривлений і штучний образ монолітної „православної нації”, що буцімто викристалізувалася у боротьбі „з експансією католицтва”, а з другого боку - дозволить подолати спадщину радянського історіографічного канону з його патологічною ворожістю до всього, що західне – у тому числі католицизму й протестантизму.

3) Виопуклення проявів суспільної активності індивіда, автономних від державної влади, – через акцентування уваги на паростках громадянського суспільства в домодерній історії та, особливо, на формах громадянського суспільства в новітні часи. У першому випадку – це оповідь про міське, сільське та шляхетське самоврядування, у другому – не лише про партії, а й про неполітичні типи громадських організацій – клуби, спілки, вчені й професійні товариства тощо (принагідно додам, що в обох випадках матеріалу для історика безліч, але його досі абсолютно не задіяно). Навпаки, навіть коли підручники побіжно згадують, наприклад, шляхетське сеймикове самоврядування чи поширення маґдебурзького права у містах, то людський вимір цих феноменів як паростків громадянської незалежності індивіда залишається поза увагою авторів; не повезло й селянам: автори підручників з емоційним азартом уболівають над „безперервним погіршенням” їхнього становища, але мені не трапилося жодної згадки ні про форми сільського самоврядування (до речі, вельми розвинуті), ні про перманенті хвилі селянської колонізаційної активності. У такий спосіб, по суті, цілком зіґноровано  роль громадянської свідомості  людини – не „гвинтика” й „коліщатка” державно-політичної системи, а незалежного розпорядника власної долі, особи, що здатна й може якось впливати на цю систему. Останній момент видається надзвичайно важливим, бо перелаштовує „образ себе” як нації-жертви „нещасливої історії” на образ потенційно успішної нації, чиє майбутнє залежить виключно від громадянської активності її членів.

На завершення хотіла би наголосити на загалом відомій речі: „історична пам’ять” нації – категорія мінлива, відтак, кожна нова ситуація неминуче тягне за собою корекцію цієї-от „пам’яті”, а відповідно – й національної ідентичності її носіїв („образу себе”). Стосовно нашого випадку, то „образ себе”, що його нині пропонує шкільний підручник, є анахронічним пережитком, як уже згадувалося, реплік національної історіографії ХІХ ст. та ще не забутого радянського канону. Відтак, складається парадоксальний „розрив у часі” поміж викликами сьогодення і шкільним підручником, і це потребує нагального втручання, бо учень, якому школа прищепила продукт, розрахований на цілком інакшу систему цінностей та інакші соціальні орієнтири, неминуче матиме проблеми, ідентифікуючи себе із сьогоднішньою Україною. Що ж до запропонованих вище змін та уточнень, то вони, гадаю, певною мірою наблизять підручник до життєвих колізій, які сучасна дитина бачить довкола себе нащодень, а отже – сприятимуть більшій довірі до розказаної у ньому „правди про нас”, себто виховуватимуть лояльного, патріотично налаштованого громадянина, що і є головною функцією підручника.

 

***

Підручниковий варіант „образу Іншого” демонструє набагато більшу залежність від радянської історіографії, ніж моделювання себе й свого народу, хоча за основу й тут узято парадигму романтичного націотворення ХІХ ст., де запорукою життєздатності нації вважалася вроджена спільність „крові”, виражена в мові, культурі та релігії. У радянський час „спільну кров” замінили спільною  ідеологією, а пріоритети зовнішньої політики СРСР, особливо починаючи з 1930-х  років, підштовхнули до спалаху ізоляціонізму й ксенофобії - психології обложеної ворогами фортеці. Узасаднення загрози від „чужих” шукали, серед іншого, і в подіях минулого. Найяскравіший прояв це знайшло у тлумаченні історій так званих „народів СРСР” – завжди звільнюваних від „чужоземного іга” (ясно, за допомогою „братнього російського народу”). Що ж до української історії, то в її описах надовго закріпилися ярлики на кшталт „іноземні загарбники”, „іноземні поневолювачі”,  „жорстокі завойовники”, „окупанти” і т.д. З іншого боку, закритий життєпростір мав бути монолітним (його очевидна модель – Радянський Союз), тож коли про іноетнічний елемент всередині України й згадували, то хіба побіжно – як про безликі „іноплемінні групи”.

Нині профетична візія щасливого майбутнього шляхом „возз’єднання” у складі Російської держави втратила актуальність, натомість лексика, фразеологічні штампи й сам зловісний образ „загрози”, „зазіхання” та „загарбання/окупації” вистояли: саме з „іноземними загарбниками” страдницька українська нація героїчно бореться на сторінках підручників впродовж багатьох століть – від монголів до „німецько-фашистських окупантів”. У цьому, зрештою, за великим рахунком немає неправди – оборонні війни обминули хіба що ті народи, на чиїй землі більше нікому, крім них самих, жити й не хотілося. Неправда в іншому – в ототожненні, метафорично висловлюючись, битви на Калці з битвою під Крутами, себто в перенесенні модерних понять „народу” та його визвольних ідеологій на ті часи, коли ще ні самого новітнього „народу”, ні, тим більше, його сукупної ідеології не існувало. Недисципліноване змішування цих базових понять і категорій призводить до того, що в акти середньовічних та ранньомодерних „загарбань/окупацій” автори підручників втягують – достоту немов у тотальних війнах ХХ ст. – цілі „народи/нації” у повному складі мешканців („татари загарбали”, „поляки насаджували” і т.д.). У цій потрійній плутанині: а) через демонізоване сприйняття кожного сусіда як ворога, породжене „закритістю” (а точніше – герметичною закупоркою) радянської історіографії, б) через панування анахронізмів, запозичених із української національної історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст., в) через поняттєву плутанину, зумовлену браком фахової підготовки, - ховаються властиві сьогоднішнім підручникам з української історії аґресивні фобії.

Таке упередження стосується не тільки „загарбників” – його, хоч і не в такій прямій формі - поширено на Іншого взагалі, „чужого”. Щоправда, стилістична різкість випадів, як і сам аґресивно-публіцистичний тон – із використанням звинувачувальної лексики „іншування Чужого”, дещо пом’якшено. Але, схоже, це стало наслідком радше засвоєння вимог політкоректності, ніж переосмислення історії України як простору проживання багатьох етносів. Не вміючи собі дати ради з цим сюжетом, автори підручників або взагалі оминають згадки про іншоетнічні групи, або, у кращому випадку, обмежуються наведенням статистики народонаселення чи безадресними заявами про „етнічну строкатість” західноукраїнських міст (неначе такими не були практично без винятку всі українські міста!). Ясно, що з таких згадок учень не дізнається, ні звідки взялася оця-от „строкатість”, ні коли закорінилися в Україні ті чи ті етнічні групи, ні де вони переважали та як контактували/конфліктували з українцями.

Така однобічна версія минулого може опосередковано транслюватися на теперішню ситуацію, нав’язуючи так званий „закритий” світогляд – не готовий адаптувати молоду людину до сьогоднішнього глобалізованого світу та привчати її сприймати сусідство, співжиття й контакти різних народів, культур і вір як звичний супровід життя.

Крім того, брак переосмислення історії у згаданому напрямку призводить до специфічної підміни самого поняття „іншості”. Цей-от Інший (поляк, татарин, німець, росіянин тощо) постає у текстах підручників не як конкретна людина, а як збірна абстракція, „чужинці”. Власне на „чужинцях” автори охоче зосереджують увагу, приписуючи їм усі біди й невдачі української нації: у гострішій чи м’якій формі на таке можемо натрапити практично у кожному з підручників. З одного боку, це, як елемент колоніального дискурсу, формує комплекс національної меншовартості (нас топтав кожен, хто хотів!), а з іншого – створює потенційно небезпечне підґрунтя для ксенофобії або, принаймні, для хуторянської замкненості. Так чи так, але це не додає ні патріотичної самоповаги, ні, тим більше, - шансів переорієнтувати українську молодь на цінності та зразки „відкритого”, себто західного світу.

Додатково дражливого значення це набуває й тому, що в українському випадку досі не вирішено проблеми, що рахувати за „історію України” – минуле українців чи минуле всіх етнічних груп, які мешкали/мешкають на її території. На мою думку, для сучасного шкільного підручника єдино слушним є другий варіант, хоча перехід до нього потребуватиме чимало зусиль, бо на сьогодні ні самі історики, ні вчителі не готові до такої радикальної переорієнтації. Отже, зараз мова може йти лише про запровадження певних елементів відкритості -  у доброзичливому ставленні до Іншого, у сприйнятті його політичних потреб та культури як рівновартісних  українським тощо.

  Досягнути цього, на мою думку, загалом не так і складно. Як і в попередньому випадку, маю на увазі наскрізне запровадження до підручників для всіх класів сюжету з представленням у спеціальних параграфах чи розділах інформацій про історію етнічних меншин: коли вони з’явилися на території України, де компактно проживали, чим займалися, у яких стосунках перебували з материковим українським етносом і т.д., і т.п. Гадаю, цей перший крок допоможе зняти напругу відчуженості, що вже стане невеличкою перемогою. Поза тим, у текст підручників з історії ХІХ-ХХ ст. варто впровадити невеличкий параграф про відомих учням осіб, що стали „українцями з власного вибору”, себто їхнє усвідомлене почуття національної приналежності не збігалося з етнічним походженням – як для росіян Миколи Костомарова й Дмитра Донцова, для поляків Володимира Антоновича, Тадея Рильського й В’ячеслава Липинського тощо. Адже прищеплений у такий „персоналізований” спосіб сучасний погляд на українську націю як „уявлену спільноту” є особливо актуальним для України, де спільна національна ідентичність почала формуватися пізно, і цей процес ще досі не завершено.

Складнішою видається справа з подоланням згаданого мною збірного образу „чужинців” як ворожої сили. Тут необхідне концептуальне переосмислення „нещасливої історії” та її перетлумачення на „успішну історію”, себто подолання колоніального дискурсу тими засобами, які запропонував у своїй експертній оцінці Мар’ян Мудрий. Не буду їх повторювати, але на завершення хотіла би підкреслити, що здійснення цього є  абсолютно неуникненною умовою осучаснення шкільного підручника, і що цей Карфаґен ми таки мусимо зруйнувати, коли хочемо стати, як нині полюбляють говорити, „цивілізованою нацією”.

Рекомендувати цей матеріал

X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль