Держава проти країни

Сьогодні Україна є полем битви між державою та країною, а не між Сходом і Заходом, як видається більшості наших співвітчизників. Країна з її культурним та історичним розмаїттям є ціллю для дій державних інститутів, налаштованих на встановлення повного контролю над територією і свідомостями її мешканців. Спонуки, що ними керуються суперники у цій боротьбі, різняться: країна прагне вижити, зберегти себе і свою ризому[1] традицій, часто невербалізованих і непомітних для ідеологічного державницького розуму; держава прагне злеґітимувати вищість своїх інтересів усіма засобами. На інтереси держави працює мова самоопису сучасности, чия номенклатура визначає всю реальність через бінарні опозиції: політичним життям править боротьба українського Сходу і Заходу, культурне життя обмежене подіями у взаєминах двох мовних груп, а вибір зведено до вибору між приєднанням до ЕС чи залежністю від Росії.

Сучасний спосіб мовлення-мислення робить боротьбу держави з країною непомітною. Здається, що мова сучасности влаштована так, аби відволікати від справжнього. Українське ідеологічне поле, напруження в якому задає єдність мовлення та мислення і творить словники для опису помітної сучасникам реальности, визначене двома однорідними полюсами – двома консерватизмами, заснованими на ресентименті.

Ressentiment – французьке слівце, яким в останні два сторіччя високочолі намагалися описати особливий процес у душах людей, породжений спільним травматичним досвідом. Такий травматичний досвід накопичувався впродовж тривалого часу, набуваючи великою мірою однозначного емоційного забарвлення і поступово обертаючись на своєрідну культурну «настанову». У такий спосіб ресентимент впливає не тільки на оцінки (часто невиправдані) минулого, а й на визначення спільного майбутнього певної групи людей. Він задає ставлення до реальности з огляду на приховану травму, яка не знаходить остаточного вираження в діях, що їх сама спричиняє, і тому додає собі щораз більшої травми, відтворює і посилює себе. Ресентимент часто вважають фундаментом переваги нераціональних практик над раціональними, що, в нашому випадку, спричинило беззастережне панування консерватизму.

Консерватизм сам по собі є необхідним елементом політичного розвитку будь-якої країни. Консерватизм – це вірування громадян, що апелює до необхідности захисту «традиційних цінностей», тобто звичаїв, визначених у релігійний, культурний чи етнічний спосіб. Сама назва вказує на стратегію збереження усталених цінностей, однак в одних випадках це означає збереження наявного, а в інших – поновлення колись утраченого. Так чи так, консерватизм апелює до потреби захисту і відтворення засобами держави певного соціяльного/культурного/релігійного витвору, сущого чи минулого.

У співіснуванні консерваторів із лібералами та соціялістами в межах єдиного політичного простору країни опиняються в ситуації, коли можливий сталий розвиток. Цей розвиток забезпечують альтернативні – консервативні, ліберальні, соціялістичні – політики, які в різних ситуаціях пропонують громадянам підстави для вибору мет і засобів подолання соціяльно-економічних проблем. Окрім того, у конкуренції ідеологій змогу виживати отримують різні етнічні, релігійні, культурні групи. Конкуренція обмежує можливість однієї ідеології формувати життя громадян і утримує в державних стратегіях розуміння того, що держава є одним із засобів задоволення потреб громадян. Звідси і критерій оцінки того, чи варто поважати державу (чи в особі чиновників, чи у вигляді її герба та прапора), чи відмовляти їй (їм) у повазі.

Однак після 2004 року наша політична реальність остаточно занурилась в «консервативну ситуацію». Тож словник самопису нашої епохи склали суто консервативні означення. Замість ускладнення політичної комунікації, обумовленої конкуренцією ідеологій та еволюцією політичної раціональности, переживаємо розвиток у межах одного ідеологічного поля. Через особливість конституції (у первинному розумінні) державного співжиття політичний антагонізм в Україні відбувається не між ідеологічними суперниками, а між територіями.

Попри те, що спільним для всієї країни є цілковите панування консерватизму в усіх краях (у Новоросії та Галичині, на Волині та Сло­божанщині), східноукраїнський та західноукраїнський консерватизми є проявами різних ресентиментів. На мою думку, ресентименти країв, що разом творять нашу країну, – Закарпаття, Галичини, Волині, Поділля, Сіверщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини, Запоріжжя, Новоросії та Донеччини (чи, бува, нічого не проминув?), – апелюють до різних культурних досвідів, до різних травм, реаґуючи при цьому на новочасні разом пережиті ситуації. Для західноукраїнських країв це травма, якої зазнали аґрарні спільноти від швидкої «радянської модернізації» та від того, що українська громада в середині XX століття опинилася в ситуації етнічної самотности після Голокосту та повоєнних переселень. Для східно- та південноукраїнських країв травма пов’язана з пам’яттю про колонізацію земель у XVIII–XIX століттях, із громадянською війною, із колективізацією та Голодомором.

За шістнадцять років незалежности, які для локальних культур стали ситуацією загострення реакції на життєві виклики, виробилася спільна «мова», яка стосується не переживань крайових спільнот із їхньою культурною розмаїтістю, а потреби забезпечити контроль держави над громадянами в межах державних кордонів України. Ця «мова» однаковою мірою не задовольняє ані радянсько-індустріяльного консерватизму Сходу, ані етнонаціоналістичного аґрарного консерватизму Заходу: витвір кризових ситуацій, вона здатна бути конструктивним чинником побудови сталої політичної системи. Призначена приховувати ресентименти, вона тим самим посилює їх і відтворює.

Зіткнення консерватизмів неспроможне витворити засоби, придатні на те, щоби подолати політичне протистояння, а чи розв’язати основні життєві потреби української держави. Консервативний словник оперує логікою, де ексклюзивність має перевагу над інклюзивністю, тож тут не можна досягнути консенсусів на рівні політичної конкуренції. Консенсус забезпечують держава і «державницька ідеологія». Сама по собі ця ідеологія потребує дуже сильних, в ідеалі націонал-тоталітарних, технік суб’єкта.

Держава стає інстанцією, яка висуває до громадянина безліч вимог, втручаючись у найінтимніші справи людини: визначати себе через етнокультурну належність, переглядати свою мовну, конфесійну та іншу належності.

Право на вимоги держави обґрунтовує етнонаціоналізм, що останнім часом переживає ренесанс і поступово стає домінантним у середовищі «державного люду» в Україні. Етнонаціоналізм, у 80-х роках минулого століття лайливе слівце, злеґітимізувався в 90-ті. Його прибічники апелювали до того, що він є єдиним засобом антиімперіялізму в країні, а також засобом «модернізації». Якщо з першим твердженням можна погодитися, то на друге не було жодних підстав. Однак більшість тогочасних «опінієтворців» приставали на тезу, яку сформулював Владимір Тисманяну: «Націоналізм має місію леґітимувати новопосталі країни після розвалу комуністичного блоку».

Не знаю, чи виправдалися пов’язані з націоналізмом очікування у колишніх країнах соціялістичного блоку, а от у нас консерватизми призвели до формування двох риторик, якими певні парламентські партії апелюють до виборців, аби наново посісти місця у Верховній Раді. Логіку культурного поступу в нашій країні, логіку суджень, що лежить в осерді сьогочасної новоукраїнської соціяльно-політичної реальности, можна побачити якраз через аналіз мовлення в суспільних дискусіях, через аналіз суспільного дискурсу.

Логічні підстави новоукраїнського консервативного способу мислення засновані на пануванні есенціялізму.

Есенціялізм – це вірування, що люди чи певні явища мають в основі незмінну сутність. Есенціялізм – це настанова сприймати расу, етнос, ґендер чи інший клас феноменів із загальним іменем як набір незмінних, самим буттям освячених властивостей, тлумачити їх як вічні та непіддатні змінам. Судження есенціялізму заперечують саму можливість зміни сутностей. Сьогодні есенціялізм тісно пов’язаний із мисленням у термінах біологічних і генетичних причин. Біологія стає своєрідним арґументом у поясненні відмінностей ролей чоловіків та жінок, українців і росіян, православних київського та московського патріярхатів. Окрім того, есенціялізм стосується виразів, які приписують нор­мальність особливостям певного яви­ща, на чиєму тлі особливості інших явищ виглядають «ненормальними», хибними. Тут найчастіше йдеться про культурні відмінності. Радикальним прикладом такого виразу є вислів Віктора Орбана: «Нормальною людиною може бути тільки той, хто говорить угорською і має угорське ймення».

Консерватори схильні до есенціялізму якраз через його сфокусованість на незмінності сутностей. За цією логікою, український етнос був українським у «трипільскі» часи й залишається таким самим дотепер. У зв’язці консерватизму й есенціялізму перебуває й біологічний редукціонізм, у термінах якого артикулюють расові особливості вічного буття етносу. Найпопулярнішими виразами есенціялізму та біологізму нині є бджолярські метафори, посилання на соціяльні відносини як узаємодію органів у тілі, віра в «генетичну пам’ять» тощо. Есенціялізм робить групову відмінність нездоланною: саме в цьому його привабливість і небезпека.

Консервативне мислення, засноване на есенціялістській логіці, провокує своєрідне ставлення до реальности: оцінювати все за примітивним критерієм «рідне – чуже». Постійне оцінювання в цій фундаментальній бінарній опозиції призводить до особливого типу політичного діяння громадян, де питання відповідальности зазвичай не знаходить конкретного адресата. Покликаючися до буттєвих порядків цінностей, консерватизм провокує спрощення оцінок: у вадах сучасности винен Інший, а не свій, ближній. Іншування чужого є виразом жорсткої вимоги до індивіда мислити себе як автентично належного до якоїсь підставової етнічної/культурної групи, характеристики котрої є неодмінною онтологічною структурою самого інди­віда.

Взявши до уваги такі погляди, легше зрозуміти сьогоднішню ситуа­цію, що її на початку цієї статті я описав як битву держави проти країни. У цій маніхейській метафорі є момент, який треба прояснити. Із «країною» в цій метафорі я ототожнюю групи громадян, різні культурно-гео­графічні та соціяльні спільноти, чиїх ідентичностей та інтересів не усві­­домлює державницька ідеологія. «Державою» в цьому випадку називаю інстанцію, яку складають державні інститути, загальнонаціональні по­літичні утворення, засновані на кон­сервативному способі мислення, та відносини між ними. Тут функцією держави є відтворення підстав, на яких процвітає консервативне мислення, а отже, і відтворення себе. При тому, що інстанція держави реґулює по­рядок використання ресурсів, усі, хто не потрапляють у номенклатуру її мислення-діяння, опиняються поза можливістю виживати.

 За умови панування цієї інстанції, публічне застосування розуму є де­струк­тивним актом. Останнім часом во­рожість до раціональности почали артикулювати в законодавчих актах та «офіційних позиціях» політичних партій. Прикладів такої ворожости чимало. Заборона на обговорення «офіційної» позиції щодо Голодомору міститься у нещодавно ухваленому законі. Дискусії про оцінку діяльности партизанів і УПА в часи Другої світової війни зводяться до того, хто кого визнає героєм, а не про відповідальність за злочинні дії тих чи тих збройних угруповань. Оцінка політичних дій президента, який на сумнівних підставах розпустив парламент, залежала від партійної належности, але чинила опір будь-якій раціональній арґументації; мало того, будь-які заходи з порівняння президентських рішень із чинним за­ко­нодавством були для українських чиновників і політиків тільки знаряддям боротьби проти президента чи на його підтримку. Приклади часів правління Кучми та Ющенка дають чимало під­став песимістично оцінювати поступ за минуле десятиріччя. Інстанція «держави», хоч би хто формально її очо­­лював, опирається застосуванню ро­зуму.

Успіх боротьби держави з країною пов’язаний із легкістю маніпулювати гро­мадянами, чия можливість покликатися до раціональних арґументів у чинному публічному просторі обмежена. За таких умов найлегше апелювати до емоцій громадян, або, вдаючися до жарґону піярників, «заводити» та «клеїти» їх до певних «ідей».

Одним із найпомітніших типів такого апелювання є «моральні паніки», що час від часу охоплюють політичну еліту, інтелектуалів і значну кількість політично активних громадян. За певних обставин якийсь епізод, особа чи група набувають у медіях і суспільній свідомості рис загроз суспільним цінностям. Останнім часом соціологи і культурологи приділяють цьому суспільному феноменові чимало уваги. Стенлі Коен, який запровадив цей термін, позначив ним реакцію суспільства, зумовлену хибним чи перебільшеним сприйняттям особливостей певного культурного феномену, чи меншини, чи субкультури. Зазвичай паніка з її приписуванням такому феноменові чи групі надмірної небезпеки веде до громадських протестів із вимогами до уряду обмежити загрозу і готовність поступитися громадськими правами задля «виживання».

Фундовані на прихованому культурно-соціяльному конфлікті, паніки стали частиною інструментарію політичних технологів – магів сучасности, які можуть спрямувати енергію ресентименту на поглиблення конфлікту в довготерміновій перспективі й на досягнення певних політичних цілей у короткій перспективі. Важливо відзначити, що ці паніки спираються на формулювання в моральних термінах і каналізують енергію спільнот у гнів, а не страх (як у випадку традиційніших масових істерій). І йдеться в них не про безпосередню загрозу життю чи власності громадян, а їх «моральним цінностям».

Ця політична технологія, досить рідкісна для Заходу, в Україні останніх років вона стала дуже популярною. Як приклад такої паніки можна назвати події 2005–2006 років, коли в центрі політичної дискусії опинилася ідея федеративного устрою України. Держава устами президента Ющенка, прокляла саме слово «федералізм» – sic! – і тих, хто до нього вдається у публічному виступі. Комуністи та проґресивні соціялісти збуджують такі самі паніки, коли «дискутують» про НАТО. Очевидними є кампанії дискредитації російськомовних громадян як «девіянтної[2]» суспільної групи, що загрожує цінностям «нормальної» спільноти україномовних громадян. Паніки відволікають увагу від соціяльно-економічних проблем. Паніки апелюють до есенціялістичних упереджень більшости й леґітимують часто протизаконні дії урядовців чи осіб, до них наближених.

Держава, поборюючи країну, утримує виняткове право на розподіл суспільних благ і вищість над громадянами. Вона диктує логіку обстоювання своїх інтересів, підпорядкування громадянських свобод державній безпеці, нівелюючи впливовість формальних реґулятивних інститутів. Відсутність верховенства права, слабкість судів і неповага до парламенту є основою основ цієї ситуації. Навіть у такому дражливому для громадян в останні роки мовному питанні, хоч воно безпосередньо не пов’язане із жодним «фінансовим потоком», держава обстоює своє ви­няткове право на остаточне рішення.

Головним аспектом мовного конфлікту, як на мене, є те, що держава прагне виробити у громадян специфічний рефлекс, який не даватиме змоги вести продуктивні публічні дискусії та ставити під сумнів її пріоритет у встановленні й формулюванні вищих «цінностей». Не будучи нормативно вреґульованими, мовні та культурні права громадян України, що зараховують себе до великих чи малих етнокультурних груп, перебувають під постійною загрозою необмеженої сва­волі чиновників. Поки що рештки неподіленої землі й недоприватизованих фабрик відволікають увагу державців від культурної політики, але незабаром цей ліміт буде вичерпано, й стане зовсім кепсько.

За умови побутування консер­вативного типу мислення, який апелює в нашій країні до двох типів ресентименту, стосунки Схід – Захід у політичному житті виглядають як знаряддя порахунків. На мою думку, уявлені спільноти українського Сходу і Заходу, україномовних та російськомовних громадянських суспільств, не маючи спільної мови і засобів для обговорення нагальних проблем повсякденного життя, у своїх політичних діях обрали стратегію помсти. Кожна зі спільнот прагне обирати ті політичні сили, які помстяться своїм ворогам, хай на­віть вони є співгромадянами. Ці речі не промовляються, але східняки обирають політиків кримінального (відверто антидержавницького) штибу, аби підкреслити зневагу до чужої «західняцької» держави. Західняки обирають тих, хто обіцяє повиганяти всі антидержавні елементи, щоб Україна нарешті змогла зажити «як треба». Ось так держава в особі чиновників і ключових політичних сил забезпечує status quo і відтворює фундаментальні відносини, що дають їй виняткове право безконтрольно розпоряджатися ресурсами.

З огляду на такі міркування, можна говорити про те, що бодай трохи оптимістичний розвиток по­дій стосуватиметься двох вимірів струк­турних перетворень у нашому су­спільстві. Один із вимірів змін пов’язаний зі сподіваннями на еволюцію політичного життя і появу потужних неконсервативних альтернатив – у вигляді неімітативних лібералів та соціялістів. Консервативну самотність можна подолати, якщо спрацює схід­нослов’янська традиція «ділити ра­дість на трьох». Та на це мало спо­дівань. Схильність до спрощення політичних практик, що їх називають по­пу­лізмом, не дає підстав вірити, що такі сподівання скоро справдяться. Слід зва­жати на пророцтво Ігоря Когута, проникливого київського політолога, чия інтуїція не затьмарена партійною причетністю, котрий стверджує, що незабаром ліві рухи переживатимуть справжній ренесанс. Безмежне свавілля чиновництва і недалекоглядність державницької практики редистрибуції суспільних благ має породити потужні рухи спротиву «пролетарів», тобто тих, ко­му нічого втрачати.

Другий вимір розвитку подій пов’язаний із посиленням не тільки по­­літичних інститутів, які дають гро­мадянам змогу впливати на державну по­літику, але й таких інститутів, що посилюють структури модерної ра­ціональности в новоукраїнській куль­турі. Мені найперше йдеться про розвиток в Україні науки, зокрема су­спільних і гуманітарних галузей. Природа цих дисциплін великою мірою пов’язана із продукуванням зв’язку між владою та знанням.

Сьогоднішня схильність еліт до консерватизму безпосередньо пов’язана з ґанджами і радянської, і сучасної української освіти. Критична раціональність пере­буває поза межами інтересу освітньої та наукової системи. Тож поступ суспільно-гуманітарних дисциплін може якісно змінити чинну культурно-політичну си­туацію. Критична раціональність може запропонувати значній кількості громадян альтернативу консервативним уподобанням. Есенціялізм не є вироком ані для наших науковців, ані для громадян. Тут важливо наголосити, що нерозвиненість політичної філософії, теоретичної соціології та дисципліни «political science», для якої поки що немає усталеного перекладу, є однією з найважливіших умов процвітання консервативних практик. Слабкість університетів, для яких спокуса ринку стає непереборною, обмеження інтересу Академії наук до самих тільки точних і природничих дисциплін усе ще не дає підстав говорити про можливість серйозних зрушень у цьому вимірі розвитку. Показувати державцям та політикам інші способи мислення-діяння просто нікому. А шкода!

Часопис „Критика”
число 11(120) / 2007
http://krytyka.kiev.ua

[1] Термин „ризома” был заимствован Ж.Делезом и Ф.Гваттари из ботаники, где он означал определенное строение корневой системы, характеризующейся отсутствием центрального стержневого корня и состоящей из множества хаотически переплетающихся, периодически отмирающих и регенерирующих, непредсказуемых в своем развитии побегов. В самом широком смысле "ризома" может служить образом постмодерного мира, в котором отсутствует централизация, упорядоченность и симметрия – http://emeline.narod.ru/rhizome.htm (Прим. ред. ПЛ)

[2] Девіація (від лат. deviatio) – відхилення (Прим. ред. ПЛ)