Підлітки на вулиці

Семирічний досвід “польових досліджень” (вивчення „дітей вулиці” в процесі безпосередніх контактів під час надання їм гуманітарної, правової, інформаційної допомоги; аналіз реальних умов їх життя), що проводились на базі Київського офісу МТПЛ – УС і Дніпропетровського відділення МТПЛ – УС, схиляє нас до висновку, що певну категорію „дітей вулиці” старшого віку (12 – 18 років) можна розглядати як осіб, які, внаслідок специфічного психофізичного стану, а також в результаті несприятливих родинних, соціальних умов вирішили організувати своє життя самостійно (пішли шляхом самоорганізації), обминаючи непривабливі для них на певний період офіційні організаційні форми (родина, опікуни, школа, інтернат, притулок, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, трудовий колективи  і т. п.). Така позиція молодої людини, на наш погляд, заслуговує на увагу та ретельне вивчення. 

МТПЛ – УС за фінансової підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні  виконало Проект „Підлітки на вулиці: моніторинг сучасного стану проблеми, аналіз державного забезпечення прав самоорганізованої дитини” (надалі – Проект). Проектна діяльність переважно розповсюджувалась на м. Київ та м. Дніпропетровськ, частково на інші регіони України і була спрямована на моніторинг стану, поведінки самоорганізованих дітей, забезпечення державою їх прав. Опрацювання  отриманих нами і знайдених в літературі інформаційно-аналітичних матеріалів дозволило, на наш погляд, сформулювати певні міркування щодо м’якого, поступового, заохочувального підходу до трансформації свідомості, ціннісних орієнтирів самоорганізованих дітей шляхом витіснення окремих соціально неприйнятних уявлень, що обумовлюють їх поведінку, дотримуючись принципу “зменшення шкоди”, а не знищення ідеї і практику підліткової самоорганізації як такої.

Описане вище наводить на думку про доцільність окремого розгляду, а отже моніторингу, дотримання двох категорій прав дитини:

Перша категорія: права дитини в сенсі обов’язків суспільства, держави, батьків, інших дорослих забезпечити дитині весь комплекс потреб, необхідних для її життєдіяльності (право на якісне медичне обслуговування, безоплатне навчання, заможну дружну родину, достойне житло, забезпечення духовних потреб дитини та багато іншого).

Друга категорія: права дитини в сенсі природних, а також прийнятних в суспільстві і забезпечених державою правових можливостей для волевиявлення дитини, тобто для самостійної організації дитиною – людиною, дитиною – громадянином, дитиною – унікальною особистістю певних суттєвих аспектів свого життя (йдеться, звичайно, про дітей середнього та старшого віку). 

Нижче – у відповідних розділах наведені результати моніторингу дотримання певного кола прав першої і другої категорії щодо підлітків  та молоді. (Загальновідомо, що вікова межа 14, 16 або 18 років є суто умовною і реальна поведінка молодої людини залежить від рівня її психофізичного розвитку ).

* * *

20 тисяч дітей в Україні в 2005 р. не відвідували (за даними міністерства освіти і науки) школи.  Хто ці діти і де вони перебувають за межами школи? Яка їх подальша доля?

 Згідно результатів нашого безперервного  п’яти-семирічне дослідження життєвого шляху підлітків-молоді у віковому діапазоні приблизно 13-20 років – вимальовується така картина. Переважна кількість  підлітків, покинувши школу в 5-7 класі, більше до навчання не повертаються. Така ситуація, скоріше за все державними структурами не фіксуються, оскільки ми не спостерігали систематичних ефективних зусиль компетентних органів з метою знайти дітей, що покинули школу, заохотити їх до навчання. Натомість, спостерігаємо малоуспішні спроби примусово повернути дитину до ЗНЗ і надати їй можливість  отримати, по суті, фіктивний атестат про базову середню освіту.

(Тобто зробити фантастичний стрибок, скажімо, з п’ятого у дев’ятий клас). Наміри адміністрацій – благородні – надати 16-и річній дитині вступити до професійно-технічного училища і на державному забезпеченні протриматись до 18 років. 

Відповідно до ст. 28 Конвенції ООН про права дитини „...Держави-учасниці вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів, які залишили школу”

Відповідно до ст. 6 Закону України „Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р., громадянам України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або  інших  ознак забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти  у  державних  і комунальних навчальних закладах.

  Згідно із ч. 2 ст. 35  Закону України „Про освіту” від 23 травня 1991 р „Держава гарантує  молоді  право  на  отримання  повної загальної середньої освіти і оплачує її здобуття.  Повна  загальна середня освіта в Україні є  обов’язковою  і  може  отримуватись  у різних типах навчальних закладів.

  Згідно ст. 6 Закону України „Про загальну середню освіту”,на батьків покладається відповідальність за здобуття повної загальної середньої освіти дітьми, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, - на осіб, які їх замінюють, або навчальні заклади, де вони виховуються.

  Думка про ранню трудову діяльність як альтернативу навчанню з 14 до 16 років) неповнолітнього наштовхується на законодавчу заборону:  Згідно ч.2 ст. 188 Кодексу законів про працю України „Для підготовки  молоді  до продуктивної  праці  допускається прийняття на роботу учнів  загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх  спеціальних  навчальних  закладів для  виконання  легкої  роботи, що  не  завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними  чотирнадцятирічного  віку  за  згодою  одного  з батьків або особи, що його замінює.  

  З іншого боку, законодавством безпосередньо не покладає на дитину „обов’язок здобути загальну середню освіту”, а отже – і відповідальності за свідоме нездобуття такої освіти. 

  Облік дітей шкільного віку ведеться місцевими управліннями освіти, службами у справах неповнолітніх. У разі залишення школи дитиною вони проводять відповідну роз’яснювальну роботу з батьками, особами, що їх замінюють і самою молодою особою.

  Виходячи з наведених вище міркувань, схиляємося до природного висновку – відношення дитини, батьків, суспільства і держави до обов’язковості загальної середньої освіти є складним і неоднозначним.  Проблема відноситься до розряду одвічних.

І все ж таки, враховуючи принцип громадянського суспільства – пріоритет інтересів особистості порівняно з соціальними інтересами, на наш погляд, держава поряд з масовими стандартними шляхами освіти, повинна передбачити низку доступних альтернативних умов здобуття освіти, яка була б перш за все, прийнятною для певних проблемних груп молоді.

Головне завдання суспільства і держави, на наш погляд, не втратити з поля зору жодної молодої людини, постійно пропонувати їй різні організаційні змістовні форми навчання. 

* * *

Декілька років тому, група дітей (15-20 осіб від 10 до 18 років)  проживали в технологічному приміщенні теплотраси.

Розташована ця „ничка” була близько від „урядової” автотраси. Екзотичного вигляду діти, мабуть, не відповідали естетичним смакам наших урядовців і міліція робила все ще знала по темі „антиспелеологія”. Дітей спробували вигнати з колектору за допомогою сльозоточивого газу. Не вийшло. Потім всі дитячі лахи було спалено. Стіни колектору вкрилися кіптявою. А діти вилазили з люків як справжні театральні чортенята. Ситуація з естетикою ще погіршилася, а для міліцейського начальства стала напруженою. Комусь з керівників прийшло в голову  цікаве рішення – і  діючий колектор, і дитяча „ничка” були засипані піском. До такого варіанту діти були не готові і організовано перемістились жити на будівництво лівобережного поштамту.  Ця весела і сумна історія має продовження до сьогоднішнього дня. Маленькі „чортенята” виросли – тепер 18-річні молоді хлопці і дівчата. Живуть вони поки  що на квартирі у знайомого, але, на жаль, в соціально-неприйнятному режимі (не навчаються, не працюють тощо). Продовжують контакти з нашим Товариством й і іншими гуманітарними структурами. 

Фантазія не забороняє уявити й інший варіант цієї історії: поряд з дитячою самооорганізованою домівкою з’являється намет, у якому і вдень, і вночі віддано працюють психологи, педагоги, соціальні працівники, міліціонери, поступово вирішуючи проблеми кожної дитини.

* * *

У практиків, які щоденно працюють з „дітьми вулиці”, а також у правозахисників виникає безліч питань: 

Найперше – чи є адекватною практика примусового „вилучення” проблемних дітей з вулиці, „нички” (підвалу, горища, теплотраси,  халабуда в гідропарку та інших „місць переховування”)? Так вимагає закон – кажуть нам працівники міліції: дитина має бути „виявлена і повернута” в обов’язковому порядку.

А як взагалі законодавство описує статус тієї самої молодої людини, яку необхідно „виявити і повернути”? 

Згідно закону України „Про основи  соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” від 2 червня 2005 р.: „Безпритульні діти – діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання” (ст. 2). 

Облік безпритульних дітей здійснюється  службами  у  справах неповнолітніх місцевих органів виконавчої  влади  та  органів місцевого самоврядування (ст.7)

Закладами соціального захисту для безпритульних дітей є: притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх; центр соціально-психологічної реабілітації  дітей  служби  у справах неповнолітніх (ст. 15)”.

Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Типового положення про центр обліку бездомних громадян”  від 30 березня 2006 р. передбачає:

„Центр  обліку  бездомних  громадян  (далі – центр)  є спеціалізованим  закладом  соціального  захисту,  утвореним  для ведення  обліку  громадян,  що  не  мають  житлового  приміщення (будинку, квартири, кімнати тощо), яке вони можуть використовувати для проживання, перебування і в якому можуть бути зареєстровані  (п. 1).

Центр, зокрема, веде первинний  облік  бездомних  громадян  та  створює інформаційний банк даних на електронних і паперових носіях; видає посвідчення про взяття на облік за формою, затвердженою Мінпраці (п. 5) ;

Центр надає послуги на підставі письмової заяви  бездомним громадянам  України,  що  досягли  18-річного  віку,  особам  без громадянства,  які постійно на  законних  підставах  проживали,  а після  втрати  права  на  житло продовжують проживати на території України (п. 6).

Безпритульні діти, що звертаються до центру, в супроводі його працівників  направляються до притулків для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх  за територіальним  принципом  розташування притулку.  У  разі звернення до центру бездомних громадян з дітьми діти направляються до зазначених притулків лише за згодою батьків

Стаття 18 Закону України „Про організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування передбачає, що створення і функціонування закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського  піклування,  незалежно  від підпорядкування  таких  закладів,  здійснюються  в  порядку, встановленому цим Законом та іншими нормативно-правовими актами”.

На виконання вимог цієї статті Кабінет міністрів України затвердив Постанову „Про затвердження Типового положення про соціальний гуртожиток” від 8 вересня 2005р. В цій постанові визначено (п. 1), що  соціальний гуртожиток (далі - гуртожиток)  -  заклад  для тимчасового  проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 15 до 18 років, а також осіб з числа дітей-сиріт та дітей,  позбавлених батьківського піклування, віком від 18 до 23 років,  метою діяльності якого є створення умов для  соціальної  адаптації  осіб,  що  в  ньому проживають,  та їх підготовка до самостійного життя.

Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, затвердило 18 серпня 2005 року „Порядок ведення банку даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, в якому в до переліку „діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування”, додана категорія „безпритульні діти” (спираючись на аналогічне формулювання в Законі України „Про охорону дитинства”)

Повернемося до нашого питання про визначення статусу дитини, яка, фактично, тривалий термін, проживає „на вулиці” в умовах самоорганізації, самозабезпечення і т.п. 

В законодавстві існує єдине визначення: безпритульні діти – діти,  які були вимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання (Див. вище – Закон  „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”).

Підемо далі. А чи може безпритульна дитина, якимось чином отримати, посвідчення („сертифікат”), який би свідчив про її статус, адже служби у справах неповнолітніх повинні вести облік таких дітей і у подальшому вносити їх у єдиний банк даних (згідно згаданого вище Наказу Мінсім’їмолодьспорту )? 

Такі діти з 15 до 18 років, теоретично, мають можливість проживати у соціальному гуртожитку (які мають бути створені в 2006 році). Відповідно до Положення про соціальні гуртожитки, зарахування  до нього здійснюється згідно з наказом директора гуртожитку на підставі заяви  особи,  документа,  що  її посвідчує (?),  та  направлення  місцевого  органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. Зауважимо, що громадяни, які досягли 18 років можуть отримати посвідчення про взяття на облік у Центрі обліку бездомних громадян.

Підсумуємо наші міркування. На сьогодні, безпритульні діти (в офіційній термінології), фактично, не мають статусу, а тому – позбавлені певних прав. Волевиявлення дитини, міркування стосовно свого статусу, її бажання на певний термін в тій чи іншій формі відстрочити процес інтенсивної соціалізації („повернення...”) не мають юридичного підґрунтя, а тому – не знаходять відгуку у представників державних структур, зокрема органів МВС.

Фрагменти „Звіту про дотримання прав самоорганізованих дітей в Україні”, який містить результати проекту МТПЛ-УС (Міжнародного товариства прав людини – Українська секція, http://igfm.org.ua) „Підлітки на вулиці: моніторинг сучасного стану проблеми, аналіз державного забезпечення прав самоорганізованої дитини.” 
Повний текст див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1149895309 < /A >