ЛИСТ ДО МІНІСТРА ОСВІТИ ПРО МОВУ

Шановний пане міністре!

Звертається до вас учитель української мови приватної гімназії “ОЧАГ” міста Харків Курганова Наталія Василівна.

Хочу підняти питання, яке здається мені важливим не тільки для освіти, але й для подальшого розквіту культури України.

У східних регіонах нашої держави до цього часу спостерігається активне протистояння російської мови українській, небажання визнавати українську мову єдиною державною мовою, незнання культурної спадщини предків-українців, безграмотність.

Звісно, це наслідки імперської політики Радянського Союзу, коли у школах України, переважно російськомовних, звільнювали дітей від вивчення мови за бажанням (точніше, небажанням) учня. Цей принизливий для народу і мови час, на щастя, минув. Але проблема не зникне сама по собі. Спроби подолання культурної кризи в пострадянській Україні виглядають штучним насадженням національних традицій на непідготовлений грунт.

Не можна ігнорувати той факт, що величезна кількість громадян України є російськомовними. Я й сама харків’янка, рідною мовою вважаю російську, але в роки навчання у школі сформувалася закоханість в українську мову. Це плід чудової, натхненної, талановитої праці моєї вчительки - Балабухи Алли Іванівни. Отже, слід починати залучання громадян нашої держави до української культури, прищеплення смаку до рідного слова корінного населення цієї землі ще з дитинства, з початкових класів школи.

Нещодавно відбувалися спроби вирішити проблему українізації засобом ігнорування вимог російськомовної частини населення держави, що призвело до зворотнього ефекту – небажання примусово оволодівати мовою, вимог визнати російську другою державною тощо.

Так, більшість шкіл тепер штучно–українські, навчання в них ведеться українською, хоч у переважній більшості випадків далеко тій мові до справжньої літературної.

Так, лякаючи абітурієнтів вступними іспитами, можна примусити їх посилено вивчати українську. Тільки після складання тих іспитів діти з жахом відсахнуться від українського слова, бо примус породжує бажання звільнитися від пут, але не любов і пошану до мови.

Я викладаю українську в початкових класах російськомовної школи і ясно усвідомлюю одне – якщо ми хочемо дійсно вирішити проблему вільного володіння мовою усіма громадянами держави, то повинні саме у маленьких російськомовних школярів викликати довіру до мови, любов до неї, щоб малому хотілося говорити, наче співати. І не примус, не ігнорування російськомовності дитини мусять бути нашим знаряддям.

Проблем з вивченням української в початкових класах російськомовних шкіл бачу багато.

1) Викладають українську не фахівці-філологи, а, як правило, вчителі початкових класів. Ці вчителі переважно не є носіями мови, їх рідна – російська, мислять і спілкуються вони нею. Викладання української для них – додаткове навантаження, мова викладання – дивовижний суржик. Першочергове завдання – математика, російська, російське читання. Підготовка до уроків – до всіх одразу… Де вже там замислюватись про особливості викладання української як другої мови!

Початкові класи вимагають фахівців-філологів, що мали б час, вміння і мету – зробити вивчення української цікавим і особливо привабливим для найменших учнів.

2) Зібрати творчу спілку таких фахівці – україністів-філологів – викладачів російськомовних шкіл України, обговорити з ними знахідки, цікаві розробки, проблеми, потреби, пропозиції – це справді найнеобхідніший напрямок освітньої роботи в нашій країні. Кожен чесний фахівець, що навчає російськомовних учнів українській мові відчуває необхідність особливого підходу, особливих посібників, надцікавих книжок для читання, програм, вибудованих на співставленні особливостей рідної мови і мови української.

На щастя, ось уже 11 років я працюю в гімназії, де вчителів не шикують, не примушують працювати за хоч і невдалими, але зверху надісланими взірцями, де дають змогу розвиватись творчій особистості вчителя. Тож я маю змогу, натхнення і бажання працювати над цією проблемою – з першого до четвертого класу прищеплювати довіру, любов до української мови, знання з предмету не через примус, а через зацікавлення.

Довелося вирощувати (саме так, розвиваючи, як немовлятко до дорослості) власні підручники.

Особливо дороге для мене створіння - “Мій перший підручник з української мови” для першого класу. Крім того що він розрізний, індивідуальний і стає неповторним до кінця року в кожної дитини (“Це ж моя мова, мій підручник, він про мене!”), він побудований на вивченні української через співставлення, на основі рідної мови, на ідеї, що українська мова повинна стати для дитини “МОВОЮ ПРО МЕНЕ”, тобто “МОЄЮ”.

Жодна спроба вийти з цією книгою на рівень видавництва не мала успіху через одну причину – не вигідно видавати окремі книжки для російськомовних учнів, адже більшість шкіл україномовні.

Але ж ігнорування проблеми не є її вирішенням!

До речі, ще у червні 1999 року газета “Початкова освіта” друкувала перший варіант цієї нашої книжки (для семирічних першокласників) цілком. Після цього багато вчителів звертались до мене, брали й для своєї роботи такі книги. Але самовидавництво для звичайного вчителя – малодоступна справа, а чиновники усіляких інститутів вдосконалення, як відомо, не суттю цікавляться…

Можу запропонувати Україні справді якісні, незвичайно побудовані книги для читання українською в 2-му, 3-му класах і наш винахід – спільну для всіх учнів молодших класів, що має єдиний сюжет, книгу для читання влітку. Колись перша частина цієї книги одержала премію Сороса і навіть була видана, але то була перша редакція підручника. Тепер же це дійсно завершена багаторічна праця. Проте, на превеликий жаль, ці потрібні книги нікому не потрібні (вибачте за тавтологію).

Доля вчителя відома – робота, зошити і мізерні заробітки. Ні покровителів, ні коштів на видання. Мені пощастило більше: є ще і творчі розробки, і посібники, і книги – хоч для себе та своїх учнів. А так хочеться поділитися, допомогти країні тепер вже не на майдані, а щоденною працею.

Є видавництво, захоплене нашими книгами, але незрозуміло, як знайти авторів використаних у підручнику текстів і отримати дозвіл на друкування їхніх творів у книзі для читання. Для мене, вчителя, це просто неймовірно складне завдання, що не вирішити ніколи самотужки.

n  ? А може знайдеться видавець, що візьметься за хороші книжки потрібні дітям?

n  ? А може якось можна звернутись до спілки письменників України, чи можливо знайти там допомогу у цій справі?

n  ? Звідки мені знати? Я знаю свою роботу, а як зробити її власністю людей, яким вона потрібна?

Є в мене досвід, є думки щодо того, як саме успішно залучати до вивчення мови російськомовних учнів, є дійсно цікаві посібники, побудовані за принципом доступності дітям молодшого шкільного віку. Хочеться зробити і читання українською, і саму мову бажаними, цікавими для дитини наших регіонів.

Нам треба ретельно вивчати усі можливі шляхи залучення дітей до мови без примусу – якщо ми це зуміємо, через десять років мало хто захоче вимагати другої державної – краще ж бо мати другу рідну мову – і людина багатша, і країна дружніша.

У зв’язку із цим, пане міністре, звертаюсь до Вас по допомогу.

n  ? Куди мені звертатися з означеним у листі колом проблем?

n  ? Чи потрібний, на Вашу думку, підсумок багаторічної праці і життя мого сучасній системі освіти в Україні?

n  ? Я мрію залишити по собі ці, як мені здається, потрібні книги і розробки. Як це зробити?

n  ? !!! Я прагну побачити і почути однодумців, тих, хто дійсно хоче зробити нашу мову коханою для громадян Батьківщини і має думки і можливості втілювати їх у життя. Відгукніться, панове!

n  ? ! ! ! Якщо є фахівці-філологи – викладачі української в російськомовних школах, особливо в початковій школі, і в них є бажання згуртуватись задля спільних пошуків цікавих шляхів вирішення наших спільних проблем – хочу іх чути, і прошу, щоб почули нас. Визнайте це проблемою, першочерговим завданням – і ситуація з мовою в країні має шанс суттєво покращитися.

n  ? ! ! ! Я прошу Вас, пане міністре, покладіть край ігноруванню проблеми, давайте разом шукати шляхи її вирішення!

Я прагну побачити і почути однодумців, тих, хто дійсно хоче зробити нашу мову коханою для громадян Батьківщини і має можливості втілювати цей задум у життя.

Слід покласти край ігноруванню проблеми і разом шукати шляхи її розв”язання.