Що Ви вдієте, якщо Ваші права порушені державою?

– Кому потрібні твої роздуми про свободу і права? Невже ти не розумієш реалій сьогодення? Невже не знаєш, що дійсно потрібно людям? Їм потрібна ковбаса, а не свобода.<...>

То що ж, може подруга була права, коли стверджувала, що свобода нам не потрібна і що все це – "інтелігентські штучки"? Може, дійсно, просто бути звичайним споживачем, жити визначеними державою критеріями та зберігати свої нервові клітини? Проте, як казав Г.Гегель, самосвідомість, котра надає перевагу життю над свободою, вступає у відносини рабства. Відповідь очевидна: рабами ми бути не хочемо. То що ж змушує нашу самосвідомість аж надто помірковано надавати перевагу свободі? Чому ми не можемо (чи не хочемо?) в повній мірі скористатися тим, що вже маємо – своїми гарантованими Конституцією України правами?

Спілкуючись зі своїми однолітками, я спробувала дати відповідь на це питання. Свобода виявилась важкою ношею, яку не кожен здатен нести. Набагато легше жити за готовими шаблонами, в певних рамках.

Ми розгубилися. Розділилися наші погляди на свободу. Та проте всі ми були єдині в одному: свобода – величезний простір можливостей людини. Нехай це приносить економічну нерівність, проблеми вибору, відповідальність за свій вибір та реалізацію своїх можливостей, я хочу мати право розпоряджатися вільно своїм життям в демократичній правовій державі і мати те, на що заслуговую. Маю надію, що заслуговую набагато більше, ніж "шмат ковбаси".

Що ж відповісти моїй нетерплячій подрузі, яка звикла в усьому бачити повну ясність: є все-таки свобода чи її нема? Як саме питання, так і можлива відповідь говорять про надто вже спрощеність проблеми в нашій свідомості.

Але ж як добре переступити за межу,
побачити птаху, сісти в траву й заспокоїтися.
Так буде.
Простір спокою, тепло надії й ми
в цьому просторі свої люди.
Буде.
А може, все-таки – Є?
І десь зовсім поряд і в тобі, і в мені,
і в нім, і в ній, і в нас?
Хватило б тільки сил відчути її –
СВОБОДУ.

Що ви вдієте, якщо ваші права порушені державою ?

І ще бачив я під сонцем:
місце суду, а там беззаконня,
місце правди, а там неправда.
Книга Екклесіаста, гл. 4, вірш 16

За вікном пітьма, не видно навіть зірок, морозно.

Та сьогодні, 19 грудня 1994 року, ще продовжується свято Миколая. Знаючи його особливу прихильність до дітей, не зважаючи на вечір, я, десятирічна дівчинка, чекаю, що ось-ось повернеться мама з міста, принесе гостинця хоч ще трішки до тих, знайдених вранці у чобітку. Пораючись з своїм дитячим скарбом, я мрію, адже свято ще не закінчилося.

Раптом задзвонив телефон. "Хто розмовляє?" – одне й те ж питання пролунало з обох кінців телефону.

Моя мама була тяжко травмована автомобілем на пішохідних сходинках, розташованих на відстані 8 метрів від проїжджої частини дороги. Після численних знесилюючих операцій на ногах та на осліпленому оці мама стала інвалідом II групи.

З того дня не одягали ми вже разом з мамою ковзани, щоб під музику, мов птахи, летіти по льоду, випереджаючи вітер. Не ввійшла вона більше у свою аудиторію до своїх дітей – студентів, яким викладала понад 16 років.

З десяти років я зростаю разом з справою, яка до цього часу так не розслідувана з 1994 року. Як зараз розумію я заяву Л.Д.Кучми на самміті голів держав-членів Ради Європи 11 жовтня 1997 р.: "Небезпека загрожує не збоку міждержавних відносин, а з боку порушень прав людини в кожній окремій країні."

І особливо боляче б’ють ці самі порушення з боку тих, у кого в руках Закони. Я відчула на собі дуже добре, що таке бути дитиною матері, що таке бути голодною, коли мама місяцями перебувала в лікарнях, через що втратила роботу, як морально принизливо доношувати чиїсь чоботи, пальто (інвалідна пенсія на двох 117 гривень).Та я не засмучуюсь недоїданням – це фізичні відчуття, які часом вгамовуються, не комплексую з останнього – зовнішній вигляд не ознакою розуму.

Значно гірше те, що міліцейські чоботи свавілля впродовж 7-річного розслідування кримінальної справи примушують мене жити за нормами подвійної моралі: дуже важко вистояти у постійному протиборстві між спрямуванням своєї поведінки на повагу до прав людини та відвертим порушенням цих же прав людини з боку представників держави – міліції, прокуратури, судів.

Права не дають, права беруть.

Українська народна приказка

Так, ми знали, з ким маємо справу:

– з водієм-комерсантом фірми "Мобільність", який скуповував за кордоном автомобілі і потім перепродував їх у місті та області. Відшкодувати мамі завдані збитки хоча б частково категорично відмовився;

– з слідчим управлінням УВС міста Дніпропетровська, яке відверто стало на шлях фальсифікації справи на користь вгодованого та впевненого у собі комерсанта.

Було від чого впасти у відчай. Та ми, як Дон-Кіхоти: не може бути, щоб ми не домоглися правди. Я запевняла маму в тому, що правоохоронні органи, суд, які зобов’язані правильно застосовувати Закони, винесуть законне рішення за нашою справою. Тим більше, що Конституція України законодавчо закріпила за громадянами більшість прав і свобод, проголошених у Міжнародному біллі про права людини. А ст.8 визначила норми Конституції, як норми прямої дії: "Звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України гарантується". І, зрештою, ми маємо сподівання на Президента України – гаранта додержання Конституції України, прав свобод людини й громадянина.

Трудно позиватись в латаній свитині з добрим кожухом.

Українська народна приказка

Ходіння по муках – саме так можна визначити стан тих, хто насмілився виборювати свої права у нашій державі. І їм би надавати звання "Двічі потерпілих", бо потерпають власне від злочину та від правоохоронного свавілля.

На скарги до різних посадових осіб різного рівня інстанцій про протиправні дії слідчих мама одержувала цинічні відписки. Тому у нас постало питання про адвоката. Та тільки мама відкриє двері до адвокатського "Щита" чи "Прецеденту", як їй уже з порога: "А Ви платоспроможні?". Тобто, "латану свитину з каліки знімають", що сльози кривдою втирає.

Так, гостро стоїть проблема про матеріальні можливості оплатити послуги адвоката, які дорого коштують. Ледь виживаючи за межею малозабезпеченості, марно нишпорити по кишенях, у яких ввечері смеркається, а вранці зоря займається.

Я погоджуюся з пропозицією заслуженого юриста України А.Р.Михайленка, який вважає, що необхідно утворити спеціальний фонд для надання малозабезпеченим безкоштовної юридичної допомоги. А від себе особисто додаю: надання малозабезпеченим безкоштовної допомоги має бути обов’язковим

Де гурт, там сила.

Українська народна приказка

Операція, поліклініка, операція, слідче управління, прокуратура, знову операція, чергова відписка. Мама в повному розумінні цього слова стала жертвою злочину, не маючи коштів для лікування, захисту з боку держави і просто сил на все це. Мій терпець урвався в 1997 році (мені ж уже 13 років!) я написала лист-розпач до нашої правозахисної організації МТПЛ-УС. Своєчасно одержала відповідь від юрисконсульта МТПЛ-УС Москаленка Д., в якому він поставив чотири запитання, одним з яких було таке: "Якщо справу порушено, то за якою статтею Кримінального кодексу?". Коли мама задала це питання слідчому, він відповів: "Це таємниця слідства". Купили ми Кримінальний кодекс України прочитали, що спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень відносяться до ст.215 ч.2 КК України. У мами був єдиний вихід – писати скарги, в яких просила сприяти порушенню справи у відношенні водія за ст. 215 ч.2 КК України. Та куди там! Перекваліфікація названої слідчим статті "за фактом ДТП" на ст.215 ч.2 КК України була виконана через 5 з половиною років! Як тепер я розумію, слідче управління просто не вело розслідування – весь цей час приховувало у звітах нерозкритий тяжкий злочин.

Пустився в бійку – чуба не жалій.

Українська народна приказка

Здоровій людині не під силу витримати всі ті приниження честі та гідності, яких зазнала моя мама, ходячи 7 років на милицях до всяких начальників, прокуратур, до слідчого, який гнав з кабінету, заявляючи: "Ти не потерпіла, отже, розмовляти з тобою ні з яких питань не буду". А як же може винести цю безмежність людина похилого віку, інвалід? За цей час з неї вимотані кілометри нервів, з яких можна в’язати снопи.

Слідчі органи чудово засвоїли психологічний стан людей у тому аспекті, що мало хто витримує їхнє свавілля у просторі часу. А саме на це розрахований вивірений ними не однією справою захід – тяганина. І якщо сторона захищається сама, без адвоката, то це безмежне поле для протизаконних безкарних дій слідчих. Механізм дуже простий, та не пробивний для скаржника: особа пише скаргу до прокуратури; прокуратура дає вказівки слідству; слідство бачить, що скарга без адвоката, тому нічого не робить або чинить на протидію заявленим у скарзі питанням: направляє до прокуратури неправдиву відповідь; прокуратура, звичайно, вірить слідству (це ж офіційний орган!), а слідство навіть не повідомляє зацікавленій стороні, що справу давно припинено і здано до архіву. От таким чином, наче білка в колесі, бігають по правовому стадіону каліки, пенсіонери, інваліди, малозабезпечені громадяни – одним словом всі виборювачі своїх прав у своїй державі. А окремі посадові особи при цьому цинічно і відверто заявляють: "Та які там права людини? Супроводжуючи маму до слідчого, я бачила у вестибулі міського УВС встановлений портрет Президента України. Поруч з портретом ГІМН України і ПРИСЯГА офіцера правоохоронних органів, який бере на себе обов’язки чесно, законно служити народу України та ще й присягається в цьому: "Ми готові охороняти Ваші права, громадяни, і життям, і честю!"То яка ж це честь у офіцера-слідчого та у його офіцерів-начальників, які:

– через 3 роки і 3 місяці з дня травмування за наявності тяжких тілесних ушкоджень маму визнали потерпілою по справі, та й то після телеграми з Генеральної прокуратури України, хоча прокуратури міста і області давали вказівки слідчим;

– після 4-х років дозволили їй заявити клопотання;

– через 5 років маму вперше допитали в якості потерпілої;

– через 6 років проведена слідча дія з участю мами, як потерпілої;

– цілих 7 років продовжується тяганина у справі, в якій дві діючі особи: водій і скалічена ним жінка. У яких міжнародних документах чи у Законах якої країни відшукали слідчі Дніпропетровська статті, за якими вони умудрилися вести слідство аж 7(!) років без продовження строків прокурором? Таких статей, щоб у продовж десятиріччя фахівці міліції, прокуратури, суду з’ясовували обставини злочину між комерсантом та інвалідом, я не знаю.

А робилося все так. У процесуальних документах приховувались сліди злочину, які були на виду у мешканців усього житлового масиву (зруйнована цегляна стіна та інші). Мене дивує все це! Як же так, адже чесні слідчі по знайдених пісчинках на чоботах, волосинках виявляють злочинця, розкривають злочин, а тут, навпаки, такі докази, які не можна не бачити, приховуються? Я обурена: хіба можна укривати сліди злочину? В яких статтях Закону є таке?

Водій п’ять з половиною років проходив у справі свідком. За його примхами було проведено 6 автотехнічних експертиз, з якими він, перебуваючи свідком, ознайомлювався, після чого міняв свідчення і разом з експертами та слідчими гуртом домоглися бажаного для всіх результату – водій з шести різних варіантів таки зробив наїзд і скалічив маму так, як треба було для припинення справи. Цікаві логічні задачі для студентів-правників на тренінгах! Справу 6 разів припиняли, але жодного разу не надіслали про це повідомлення.

У кого карман повніший, для того й суд правіший.

Українська народна приказка

За нашими скаргами прокуратури ці незаконні припинення справи відміняли. Та, мабуть, набридли прокуратурам ці нескінчені орбіти "відмінити". Направили нашу справу до суду для узгодження про припинення справи.

Я ще молода людина, але добре розумію цей хибний крок. Звернення до міського суду одразу двох прокуратур – міста і області – не що інше, як засіб врятувати кримінальну справу щодо водія без розслідування. Одержавши рішення суду про законність припинення справи, суд допоможе обом прокуратурам, слідчим УВС міста Дніпропетровська: він (суд) надасть до рук вказаним органам можливість для відписок на будь-які наші законні скарги і клопотання, в той час, як справа не розслідувана, багато свідків не допитані, порушені численні статті Законів КПК і ЦПК України, грубо порушені права потерпілої посадовими особами.

Так воно сталося. Суддя припинила справу, не назвавши прізвищ тих, хто ховав сліди злочину, хто причинив матеріальні і моральні збитки і повинен сплатити нам ці збитки. Суддя також відвела наше клопотання про притягнення до відповідальності слідчого за численні порушення прав потерпілої, моєї мами, та інші правопорушення, скоєні усіма причетними до розслідування особами.

Та ми не зупинимось і продовжимо долати лабіринти свавільної української Феміди, у якої є еліта. Щоб уникнути свавілля з одного боку та митарств з іншого, я бачу вирішення проблеми тисяч таких громадян, як у випадку з моєю мамою, таким чином.

Потерпілі гостро потребують негайно компенсації. Така допомога в багатьох випадках їм просто життєво необхідна. Хто повинен її надати? Певно, держава, раз вона взяла на себе піклування про підтримку правопорядку і забезпечення спокою та недоторканості громадян. А виплативши компенсацію, держава потім все одно поверне гроші в казну, стягнувши їх з обвинуваченої чи осудженої особи. Матеріальна компенсація від держави потерпілому стала б новим свідоцтвом гуманізму українського законодавства більш дієвим гарантом забезпечення позову. Такий закон примусив би слідчих своєчасно встановлювати винну особу, унеможливив би для них спокуси "Колорадо" від повніших кишень, відповідати під козирок на дзвінки, не деформуватись під тиском "зверху".

Наша держава, спрямовуючи освіту дитини на виховання поваги до прав людини та основних свобод і підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві (ст.29 Конвенції про права дитини) подарувала саме першокласникам "Казки про податки". Отже, дітей змалку теоретично будуть в школі привчати поважати Закони країни, в якій вони зростають. Так повинно бути.

Але не так воно в житті.

Сплачені мамою і татом за 79 років їхньої спільної трудової діяльності податки правоохоронні органи, прокуратури проїли, не виконавши свої професійні посадові обов’язки. Справа так і не розслідувана, хоча за 7 років витрачені численні бюджетні кошти. Тепер до бюджетних грошей протягли свої миски і судді. У такий спосіб порушені права не тільки моєї сім’ї, а й численних платників податків, яких, наче курей або кішок, ЗАКОННО чавучать та травмують круті фірмачі. Отже, сама держава – в особі працівників міліції, судів – породжує сумнів щодо доцільності сплачувати податки. Вони ж формують у свідомості громадян, особливо молодих, ілюзію про відсутність будь-якої влади в державі. Важко батькам виховувати у дітей людські якості, формувати правильне сприймання дійсності, коли навкруги безсоромний глум влади над своїми громадянами: безробіття, знешкоджені заощадження, непосильні комунальні платежі, мізерні подачки (називаються пенсіями) пенсіонерам тощо. Адже ми, молодь, все розуміємо, як треба жити, як ми живемо.

Непросто зростати дітям в нашій країні на прикладах постійних порушень прав людини, приниження її гідності. Наша свідомість ламається, коли ми поруч бачимо незахищену найдорожчу для себе людину – маму, батька – в ситуації, зовсім не пов’язаній з якимись невідворотними силами природи чи банкрутством підприємства. За таких дрібниць змінюються пріоритети, а з ними поведінка і вчинки молодих людей.

Кожне покоління долає свої терени. Кожне покоління вважає, що саме на його життя прийшлася найбільша кривда з усіх кривд. Та якщо нам випало на землі під небом України жити, а не гнутись, посміхатись Сонцю, а не скиглити, то озброїмося мечем завзятості та щитом з наших прав і всупереч беззаконню і свавіллю виборімо правду для себе і для всіх, адже magna est clara et privalebit!

Тетяна Концур, 11 клас (м. Дніпропетровськ)