Конкурс ідей триває. Світ шукає будівничих, щоб збудувати самого себе...

З творів П’ятого Всеукраїнського конкурсу учнівських та студентських робіт з прав людини.

Я человека потерял
с тех пор, как всеми он потерян
Борис Пастернак

Ні в якому разі не звертати уваги!!!
Проводиться конкурс ідей!
Основні вимоги:
– універсальність і вичерпність;
– масовість;
– незаперечність(гарантійний строк –
мінімум 100 років);
– зручність у практичному застосуванні;
До участі у конкурсі запрошуються всі жителі планети ЗЕМЛЯ без будь–яких обмежень щодо віку, статі, національності, професії, місця проживання. Обсяг робіт не обмежений. Останній термін подання – вічність. До складу журі входять усі жителі планети ЗЕМЛЯ задля проведення об’єктивного оцінювання і тому, що інакше бути не може.
Оргкомітет Конкурсу

Хтось розклеїв ці оголошення на всіх вулицях усіх міст. Усіма мовами світу. В новорічну ніч, що з’єднує два тисячоліття Хтось устиг облетіти всю планету. Люди прокидалися, виходили на роботу, в магазини, виводили псів на прогулянку, а дітей погратися в сніжки. Вони не могли не помітити, вони не могли не звернути увагу.

Чорним по білому. Падав лапатий сніг на голе віття дерев. Оголошення розклеєно. На розі Свідомого і Підсвідомого, на перехресті Страху і Порятунку, на свіжопофарбованих парканах Шукань і Помилок, на високих стовпах Сподівань і Краху.

...Єгипетські фараони невипадково обрали за місце вічного спочинку піраміди. Ця, на перший погляд, проста геометрична фігура відображає будову людської психіки, суспільства. Мусить бути вершина. Абсолют, інакше – настає повний розлад.

Історія людства схожа на примірку високих істин : Бог, Краса, Потворність, Душа. Тіло, Гроші, Мораль, Держава. У передвісті XX століття Фрідріх Ніцше назвав абсолютом Ніщо, зухвало заявивши, що "Бог помер". В передвісті століття XXI на вершині не видніється навіть силует нігілізму. Піраміда розпалася. Постмодерне розчарування і фрагментарність. Блукаючі атоми. Конкурс ідей триває. Світ шукає будівничих, щоб збудувати самого себе.

...Права людини. Чи будуть вони конкурентноспроможні у непростій грі, де головний приз – право називатися істиною, якій підпорядковується все? Чи знайдуть вони потрібні аргументи і докази, чи буде чутним їх голос серед мільйонів інших ідей?

Загрози дискредитації завжди існують. Як відомо, потрібно довести всі пункти, щоб ствердити щось, та досить одного заперечення, щоб усе зруйнувати.

Історія найвиразніше окреслює літери ПЛ в моменти, коли соціальна напруга досягає найвищих точок, коли у натовп треба кинути гасла, на які радо відгукується людська свідомість. "Свобода! Рівність! Братерство!" У кінцевому результаті вони часто виявляються демагогічним засобом, а не світлою метою. Коли хвиля вибухів масового незадоволення змінює ініціали політичних режимів, особистостей, ці гасла в кращому випадку перетворюються на одні з перших рядків нових конституцій, у гіршому – потрапляють на смітник історії. Таким чином, у суспільстві народжуються стереотипи, за якими фраза "права людини" сприймається як чергова політична провокація.

Часом виникають спроби поставити ідею прав і свобод людини не просто на найвищий щабель, а й у фундамент світобудови. Це вже не мета і не засіб, а, скоріш за все, наслідки, дещо запізнілі висновки після не вельми радісних подій("беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства..."(З преамбули Загальної декларації прав людини)). Та саме тоді доводиться братися за вирішення гіперскладного завдання – доведення всіх гіпотез – виводити формули природи прав людини, співвідношення особистих і групових інтересів, коефіцієнт важливості, актуальності, необхідності. Саме тоді беруть до рук гучномовця традиції, національні та релігійні особливості. Таким чином, формується одвічна бінарна опозиція : Абсолютне – Відносне.

Так спроба ООН довести універсальність ідеї прав людини, об’єднати під цим гаслом весь світ зіткнулася із теорією культурного релятивізму, що її пропагують країни Сходу. На перетині абсолюту і відносності виник обмежений культурний релятивізм як певний компроміс. Так , на перший погляд, майже ідеальні Женевська та Страсбурзька системи правозахисту змушені вирішувати питання щодо прийнятності чи неприйнятності величезної кількості скарг, часових лімітів, фінансового забезпечення. Так прихильники скасування смертної кари поряд з юридичними, моральними, філософськими аргументами висувають економічні та політичні. Час диктує свої умови і ключі до вирішення суспільних рівнянь і графіків. З’являються нові альтернативи і пріоритети. Ідея прав людини конкурує з ідеєю загального добробуту. Правова держава? Welfare state? Яким чином поєднати ці змінні? Поставити знак "більше–менше"? Додати? Помножити?

Ідея прав людини часом творить міфи – американський міф про те, що їхні суди – оселя справедливості, радянський, за яким держава зобов’язана забезпечити громадян всіма соціально–економічними благами, російський, головні персонажі якого – росіяни в Україні, які страждають від нестачі російськомовної преси, український міф про те, що мета всього світу від найдавніших часів до сьогодення і на майбутнє – порушити права українського народу. Існування і розвінчування подібних міфів – ще одна із загроз дискредитації.

Пані Геополітика іноді виходить на сцену під акомпанемент збройних сутичок, територія стає козирною дамою, люди, що проживають на ній, перетворюються на карти другорядного значення. За таких умов політичні важелі рухаються тільки під тиском тонн зброї, а не букви закону, хай навіть міжнародного рівня. Жадоба політичної влади не зупиняється ні перед чим, нехтує загальнолюдськими цінностями й ідеалами. Все вирішує сила, місце у політичному часопросторі .Тоді раптом виявляється, що у певних ситуаціях права людей, цілих народів можна відкласти у сторону, як непотрібну річ, забути на певний час, а потім знову повернути до вжитку, наче нічого не трапилося. Такі логічні парадокси утворюють гордієві вузли Чечні, Югославії, розв’язати які не під силу, розрубати – це відповісти насиллям на насилля.

Сучасна Україна є типовим прикладом посттоталітарної держави, в якій ідея прав людини більш, ніж дискредитована. Зникнення журналіста Георгія Гонгадзе стало останньою крапкою у довгому ряді фактів переслідування українських мас–медіа і передвістям вибуху, який показав, що свобода слова висить на тоненькій ниточці, як святкова іграшка, якою тішать маленьких дітей, котрі не знають, що всередині – порожнеча і що досить лише одного доторку, щоб усе перетворилося на купу яскравих шматків скла. Прірва між прибутками громадян України різким пунктиром перекреслює ідеальну рівність, що поряд із свободою є однією з основних складових ідеї прав людини. Безпритульним дітям і жебракам на вулицях українських міст держава також гарантує "право на достатній життєвий рівень"(стаття 48 Конституції України). Середньостатистичний сучасний українець досі сприймає право на освіту, працю, її оплату ,відпочинок як постулати позитивного права, які повинна реалізовувати не сама людина, а знову ж таки держава. Пересаджена на абсолютно новий грунт свідомість не швидко звикає до нових умов росту і розвитку, чи то пак виживання. Конституція в часи, коли вона не тільки не відображає реальну правову ситуацію , а й не здатна врегулювати механізми відносин між вкрай заполітизованими гілками державної влади сприймається, як дешевий папірець чи казочка про заморське царство.

.. .У передвісті третього тисячоліття сама людина підлягає повній дискредитації. Вона вже є не "мірило всіх речей" (Плотін), не істота, що покликана жити у повній гармонії із Всесвітом, не подорожній, що обирає між градом земним і небесним (Августин), не "істота мисляча"(Декарт), що здатна своїм розумом осягнути, пізнати світ, переплавити його у будь–яку форму; людина це вже не "линва, натягнута над прірвою", не "те, що треба побороти" (Ніцше). Навіть камінь Сізіфа їй не під силу, тисячу разів викочуючи його на гору своєї безпорадності, вона втомилася боротися з абсурдом, що "народжується у зіткненні між людським пориванням і нерозважливим німуванням світу" (Камю).

Наш час скоріше вірить міфу про Вавилонську вежу. Крах цінностей і ідеалів. Вежа людської віри розсипалася на друзки не раз. Чи знайдуться сміливі, котрі все розпочнуть спочатку? Тим паче, що, згідно з міфом, всі ми говоримо різними мовами, не тільки з погляду вузько лінгвістичного. Різна граматика уявлень і переконань, фонетика почуттів і емоцій, правопис слів з великої літери, правила пунктуації і розставлення крапок над "і".

Коли сама людина перебуває у стані девальвації, що сягає критичних меж чи логічно ставити питання про цінність її прав? Гадаю, що так. Не можна забувати, що ми ніколи не втрачаємо можливість відправитись у подорож на пошуки сенсу. Як грецький філософ Діоген, котрий і вдень продовжував шукати людину і з ліхтарем в руці. Як дон Кіхот, який боровся із вітряками і вірив у те, що знайде справедливість. Як герої романів і віршів Юрія Андруховича, за карнавальними костюмами яких ховається той же діогенів ліхтар. Як Біллі Пілігрим, герой американського фантастичного роману "Бійня №5" Курта Воннегута, який подорожує у просторі і часі, щоб віднайти ідеальний світ на планеті Трафальмадор –світ без війни.

"Час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати і час реготати..., час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру! " (Книга Еклезіастова 3:2–10) .Ми живемо в епоху, коли нам дано обирати будь–яку з цих рубрик і створювати нові. Час осмислити і переосмислити. Час обрати і зробити правильний вибір. Час повірити і здійснити свою віру. Час запитати самих себе і дати точну відповідь.

Ні в якому разі не звертати уваги!!!

Читач, мабуть, давно вже зрозумів, що не існує ніяких оголошень. Хто би витратив величезну суму грошей на папір з надрукованими на ньому абстракціями. На свіжопофарбованих парканах видніються не зовсім пристойні слова, на високих стовпах – оголошення про роботу, квартири, золото і схуднення. Падає лапатий сніг на голе віття дерев.

А Конкурс Ідей триває… Цілком серйозно. Не забарися із пропозиціями , Людино третього тисячоліття! І не забудь врахувати у своїх обчисленнях реальний курс цінності людської особистості. Пам’ятай, що не зважаючи на всі інфляції, ми мусимо піднімати його рівень. На руїнах ідеологічних пірамід видніється силует центру Всесвіту – людини з усіма її писаними і неписаними правами і обов’язками, що роздумує і діє...