«Не розбийте мій ліхтарик!» (Замість автобіографії)

Ну от і розміняли серпень... Потечуть останні дні літа, як густі медові краплі – одна по одній – золоті, солодкі, гіркуваті від утоми. Не смутись, Жиленко, ще не вечір. А як і вечір – то тільки на самісінькому початку. Наживешся, натішишся, натрудишся до смерті. Дай Боже! А по горі моїй вже котить ранкове вітряне золото, і в шибці розчиненого вікна відбивається друга шибка – шибка в шибці – повно блиску, мерехтіння, шелесту.

Може, й дадуть мені дожити життя на такій землі, яку я люблю...

Світ «без мене», звісно, помітно втратить на своїй привабливості. Та й, справді, що то за життя без Ірини Жиленко, без цієї срібної, маленької (1 м. 48 см. – ріст Наполеона) пані в спортивному костюмі, яка готує собі ранкову каву, годує канарок, ходить тьмянуватою, в сонячних плямах, верандою, зрізає для вази калину і золоті кулі, сидить на гойдалці, милуючись матовою від роси голубою капустою на городі, зріючою бузиною, золотими в ранковому сонці верхами могутніх верб і високим ранковим небом.

Мені так личить мій сіро-голубий наряд. До засмаги, до синювато-сірих очей, до сивої гривки. Ач, розспівалась старушенція! Цікаво, якщо я ще 20 років проживу, чи й тоді буду співати дифірамби своїй (сказати чесно – зовсім не яскравій) зовнішності? А, мабуть, таки буду, якщо у свої 78 роки виглядатиму на 65.

Господи, як чудесно бути старою! Такий спокій, мудрість, ласкава рівновага. Все вже знаєш, ніяких ілюзій, а отже, ніяких, дуже болючих кривд. Все сприймаєш спокійно – прикрощі, плітки, невдачі, людську дурість. Все одразу ж ладен простити, відвести від душі і серця спокійним жестом руки.

Найпрекрасніше на світі – музика, а ще моя гора, осяяна вечірнім сонцем, квітка, обличчя людини. Саме людини, а не «людства» і не «народу». Я не люблю абстракцій, величі, символіки. В них – холод і нелюдяність. Фауст згоден був заплатити життям за Знання. А я – скажу: я не віддам і дня за холод вищого знання.

Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси фанатичного аскетизму, вульгарного споживацтва, гордині та фанатизму ідейного, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не «тому, що...», а «незважаючи на...» Не хотіла б помолодшати на жоден прожитий день. Час неспроможний убити людину, яка ніколи не «вбивала час». З панею Нудьгою я не знайома.

Отже, мій астероїд. Одноосібний. Мій кут, потаємний і затишний, обраний добровільно. Обраний чи не від тієї миті, коли в дім, на вулиці Паньківській, де я народилась, вцілила бомба, але не розірвалась. Вона пробила поверхи і залягла глибоко в землі (чому? Бог не дав?) лишивши од підлоги крихітний карнизик, на якому, як ластівки, дивом дивним утримались трирічна майбутня поетеса з бабусею. Карнизик. Куток. Над прірвою. Мені цього рятівного карнизу вистачило на все життя. Іншим тісно. І голова паморочиться. Нещасні люди! А для мене (такої маленької, тихої, вже відживаючої) цей світ занадто величезний і просторий. Величезний світ, в зелених хвилях якого я гублюсь, як коник у траві, і сюрчу, сюрчу... І – ніколи (за найбільшого державного тиску) не відчувала я себе «рабинею». Держава – сама по собі, а я – сама по собі. На своєму карнизику. Мабуть, це вроджене – розідеологізованість. Пам’ятаю, як ридма ридало школярство і вчительство на мітингу в день смерті Вождя. А я – ну, хоч би сльозинку могла зронити! Вже на мене підозріливо косувала піонервожата. А вірна подружка шепотіла: «Ірко, а ти послинькай очі...» Масовим гіпнозам ніколи не піддавалась і не піддаюсь.

Мало щастя народитися за два місяці до війни. Втім, війну (втечу з Києва, мандрівку пішки на Черкащину, на батьківщину матері і бабусі, потім – теж пішки – назад, до Києва) майже не пам’ятаю. Але своє сіреньке повоєнне дитинство на вул. Микільсько-Ботанічній під Ботанічним садом пам’ятаю гостро, казково і ніжно. Тільки у непам’ятливих на зло буває, кажуть, казкове дитинство. А я таки не тримаю зла в душі. О затишок, майже провінційний, старих київських двориків, з лавами й голубниками, дерев’яні будинки з мансардами, верандами, галереями! О густі палісади з дерев’яними столами і самоварами на них! О райські кущі Ботанічного саду! Двері помешкань постійно розчинені у двір. У квартирах хіба що спали. Все відбувалося у дворі: варили вареню, прали, заколихували дітей, рубали дрова, святкували, зубрили уроки, а в палісаді весь день стрекотіла машинка кравчині. І патефони. Клавдія Шульженко, Оксана Петрусенко... Коти, собаки, кури, кози, голуби, а в сараях – свині. Погреби з квашениною, таємничі горища, завалені старим мотлохом, з якого ми цупили то те, то се, щоб виміняти у ганчірника (їздив підводою) на цукерку чи гумову кульку. Але найбільше любила я вечори, коли все сусідство сходилося до лави під липою (ще й зі своїми ослінчиками та стільцями) і торохтіло-торохтіло язиками допізна. Ото були університети! Іноді просили мене заспівати або «розказати кіно» – і те і друге в мене виходило найкраще. Щоправда, була великою брехухою і багатенько дофантазовувала, але попадалася рідко. А ще я любила влаштовувати з дітворою всілякі концерти й вистави. А десь у класі третьому стала «жертвою Тарзана», бо перелітаючи з дерева на дерево з моторошним тарзанячим зойком, зірвалась і впала, отримавши струс мозку. Після чого і почала писати вірші...

Кожен двір був – величезний, незвіданий світ. І таких дворів у кварталі (від Ботсаду до вул. Паньківської) було шість, або й сім. Тепер натомість стоїть один здоровенний кухонний стіл. Один на весь квартал. І все так просто, і ніяких тайн... Спрощення. Як зовнішнє, так і внутрішнє. Наш двір (як і інші київські двори) був багатонаціональним. Українські, російські, польські, єврейські родини. Жив, навіть, один китаєць. Ніколи я не чула ні сварок, ні образ на національному грунті. Хіба що бабуся, бувала, добродушно зауважить: «О, вже загиргикали у Риви, пора вставати...» (під нами жили євреї). Або: «Щось сварилися сьогодні Бульковські. Так уже цвенькали та пшекали...» А китаєць торгував чудесними паперовими ліхтариками.

Але я росла, а процес ішов... Першими пилотяг русифікації втягнув поляків. Вони зникли, розчинилися. Потім уніфікувався колоритний (шолом-алейхівський) побут київських євреїв. Вони стали, як усі... Кудись ділися Стасі і Ядзі, Риви та Ізі. Зникли з Києва китайці зі своїми ліхтариками. Українцям діватись було нікуди. І ті, хто не зрусифікувався, потрапили у «другий сорт», у «кугути». Українською мовою говорити стало соромно. Нею говорили хіба що хатні робітниці, гуляючи в парку Шевченка з солдатами. Невикорінимою виявилась лише пісня.

І навіть, той, хто вже давно забув, як і вила звуться українською мовою, перехиливши чарку, затягував «Розпрягайте, хлопці, коні!» Бабуся і дід розмовляли українською, чудесною, соковитою мовою Черкащини. Вони жили селом і говорили тільки про село, з якого їх вирвала трагедія розкуркулення і заслання. Мама розмовляла то так, то сяк. Мене віддали до російської школи. Школу я не любила. Досі згадую педагогів, як застиглі в соцдогмах постаті, вирізані з картону. Але Бог любив майбутню поетку і послав їй чудесного педагога і душевну людину – вчительку української мови та літератури – Діну Іванівну Попель. Їй я завдячую своєю україномовністю і всім своїм українством. Їй. А ще дідові з бабою. А ще – селу Стецівка на Черкащині, де я літувала майже до дорослого віку. Село, яке теж було для мене, маленької, своєрідним прихистком, кутом, в який я ховалась од прикрої і сірої реальності. Яка це була розкіш, яка зимова радість – засинати на старому дивані під грубкою і мріяти, мріяти – до очамріння – про літо в Стецівці. І писати вірші. Українською мовою. Вірші, з яких кпили однокласники і знизували плечима педагоги.

Брехухою я була і в школі. Невиправною. Історії про себе розповідала неймовірні і подругам, і дорослим. А потім каралась, умлівала од страху бути викритою. Брехуха я і понині, але тепер я вже знаю, що цей чудесний порок не є брехня. Брехня – це коли з вигодою. А я все життя брехала (перепрошую, фантазувала-фонтанувала) безкорисливо.

Як я уміла мріяти! Відключалась (на уроках, на вулиці, в черзі) – наглухо, як сновида. Бог охороняв мене, рятуючи з-під машин і трамваїв. Та й зараз... Про що б уже, здавалося, мріяти жінці за п’ятдесят? Здоровий глузд каже: нічогісінько вже з тобою не станеться в житті. І дай Боже, щоб не сталося. Але що може знати той примітивний здоровий глузд? Душі видніше. Якщо вона мріє – отже, так потрібно.

Читала теж несамовито. Благословляла свої школярські застуди на дивані під грубкою, з книгою і липовим чаєм. Раптом серед уроку, відчувши біль у горлі і жар у скронях – шаленіла од щастя. Бігла в медпункт, і коли градусник потверджував право на свободу, набирала в шкільній бібліотеці купу книжок і, тріумфуючи, несла їх до свого дивана. Для мене і зараз існують тільки книги. Телевізора не люблю і не дивлюсь ніколи. Книга залишає простір для уяви і не зчиняє галасу.

Не хочу згадувати лихого. Комплексів (од малого зросту і убогих вдяганок), шкільних прикрощів, кривд, байдужості і несправедливості педагогів. Маючи ідеальний музичний слух і високу дзвінку колоратуру – я ненавиділа музичну школу, бо – не знаю, як зараз – а тоді лінійка щедро гуляла по дитячих пальчиках. Бог з ними, прикрощами. Я любила свята, салюти, бузок. Любила кіно і книги. Любила подарунки (а зараз як люблю!), любила щось знайти, і знаходила – мені щастило. Любила зазирати в чужі вікна (і зараз скручую в’язи у цьому непохвальному діянні). О несподіваність! О карнавальність життя! Наче й не було нічого особливого в моєму дитинстві, і згадати мовби нічого – а, озирнувшись, бачу його, як таємничий бузковий коштовний камінь (топаз? Аметист?). Бо тоді я все побачила вперше. Як я заздрю тим, хто здивовано і радісно робить відкриття там, де для мене вже тільки – тихе блаженство повторення. Але і зараз живу я в щасливому нетерпінні, щомиті чекаючи від життя якихось неймовірних відкриттів, «нечаяних радощів», подарунків і свят. Бо поет – довічне дитя – і той поет, що віддає себе, і той, що приймає його в себе, щасливо і вдячно. І для обох життя сповнене майже «солодострасної» чуттєвої радості – кольори, звуки, дотики, запахи, рухи, жести, все сповнене змісту, глибини і чекання щастя.

Не по самих трояндах пройшла я життям. Але зараз, коли відпливло моє велике і добре літо і надійшла велика осінь – не хочу говорити про страждання, яких завдавали мені і люди, і доля, і держава. Так, били дошкульно, і били під серце, але моє серце стало вже гумовим, як веселий, міцний м’яч. Вм’ятина вирівнюється, і я знову посміхаюсь, і молюсь Богові своїми віршами – бо тільки так і вмію молитися. Не випрохую того, чого не маю, а дякую за те, що є. Бог любить вдячних. Бог дає людям просте людське життя, як гаму в сім нот. Симфонії з них мусимо творити самі. Життя – надсильний, подвижницький труд і творчість. По роботі ж – вмиротворенність і тихе осяяння... Але тільки по роботі.

«Вышли мы все из народа – дети семьи трудовой», – як співається в радянській пісні. Тобто вийшли так звіддаля, так тяжко добиралися до культури, знань, свідомості, що шлях наш – воістину подвиг. Нещодавно перечитуючи книгу В.Віленкіна про Ахматову, я з радісним подивом завважила, що майже в усьому мої мистецькі смаки збігаються зі смаками Анни Ахматової. До відтінків, до нюансів. Але ж – Боже мій! – звідки вийшла Ахматова і звідки я, нещасний нувориш культури. Я навіть Єсеніна прочитала у 18 років, бо і він був заборонений, а про українську культуру нема й мови. По-справжньому ми почали добиратися до неї лише в останні роки. Все життя – надсильний порив із другого сорту – в перший, зі жлобства – в аристократизм духа. Все – інтуїтивно, з острахом і непевністю, з озиранням і страхом провалів у другий сорт, в якийсь плебейський базар. І таки падала, провалювалась, і знову вставала, видиралась. Досі і зриваюсь, і комплексую.

Радянська школа і філфак КДУ – невисокі еверести науки й культури, але мої еверести були ще нижчими, майже площинними, бо кінчала я вечірню школу (працювала з 15 років у дитсадку) і вчилась у вечірньому університеті (після дня божевільної газетярської роботи). Раду своїй освіті давала сама, і трудилася справді титанічно: читала, конспектувала, писала вірші, займалась вокалом в університетській оперній студії, танцювала у «Веснянці», бігала на симфонічні і поетичні вечори. Собою – молодою – задоволена. Часу я не гаяла.

Шістдесяті роки – як найбільший Божий дар – принесли мені друзів. Минуло тридцять років. Сива я. Сиві мої друзі, багатьох вже немає. У багатьох позаду – десятиліття в’язниць і таборів. Але – як квіти нев’янучі – завжди зі мною безсмертні і добрі посмішки Івана Світличного, Алли Горської, Віктора Зарецького, Василя Симоненка. Завжди в мені (глибока, аж тану од неї) ніжність до сивесенького Панаса Заливахи, до Михасі Коцюбинської, до Євгена Сверстюка, до Ліни Костенко. Це – моя родина, моє велике, мужнє, нещасне і щасливе покоління. Лицарі духа.

Не сказати, щоб я була дуже компанійською. За натурою, за душевною організацією – я швидше схимниця. З роками, з нависанням гнітючого і підлого чорнохмарря тоталітаризму над нашими головами ми губили друзів. Одні пішли хресними шляхами, другі – іудівськими, а треті – як я – міцно зімкнули перламутрові скойки душі, «законсервувались» (як сказав про мене Євген Сверстюк) – бо це була єдина можливість не спідліти. Але Євген не мав рації в тому, що моя «законсервованість» тільки – реакція на реакцію. Бо завжди, від самої юності я була вже такою – закритим бутоном – і цвіла досередини. Колись один добрий лікар сказав мені, ще дуже юній, що я замаленька і заслабка, аби винести і життя, і творчість. Особливо тому, що жінка. Адже жінка несе на собі найважчий фізично і найневдячніший тягар життя. Звісно, моя відстороненість від політичної і громадської суєти, кар’єризму, боротьби честолюбств тощо – це потреба душі. Але й раціонально, здоровим глуздом я розуміла: чим більше справ бере на себе людина, тим гірше вона їх робить. Співала я професійно і гарно малювала. Але свідомо зреклась і першого, і другого, хоч мала пропозиції (по оглядах художньої самодіяльності) перейти з університету до консерваторії. Зреклась я і кар’єристичних амбіцій. Своє життя поклала на те, щоб достойно виростити дітей і достойно, всерйоз працювати в поезії. І не шкодую. Я прожила щасливе життя. Нелегке. Хто сказав, що бути щасливою легко? Яка там свобода! На світі немає свобод для люблячих і моральних людей. Вільними від обов’язку, труда і гострої, болісної жалості до близьких бувають тільки егоїсти. Тяжко трудилась і фізично, і духовно. Суспільна чернь (хоч і при владі) все зробила і робить далі для того, аби митець не міг заробити на життя своєю творчістю, а мусив «пропитания ради» все життя мішати смичком борщ і забивати гвіздки. Втім, я не нарікаю на труд. Поза трудом не буває ні щастя, ні самоповаги, ні шани од людей. Люди, які аж вищать, аж виють і ридають від нехоті трудитися, але мають невтолиме честолюбство – то добуток диявола.

Ми переживаємо нині революційні часи, і суспільне середовище наше – скаламучена вода. Нагору спливає намул і намагається диктувати свій рівень, рівень черні. І перефразовуючи крилатий вислів, хочеться гукнути: «Елітарії всіх країн – єднайтесь!» Бо духовній еліті людства треба вижити і вистояти. Заклик мій до єднання не буквальний. Я проти будь-яких об’єднань. Бог не говорить з групками, партіями, класами і націями. Бог говорить з людиною сам на сам. Масовість ніколи не була критерієм істинності. Опори в гурті шукає той, хто поза гуртом – ніщо. Люди спрощують себе, пристосовуючись до гурту, обстругують, як дошки для паркана. Найбільша шкода, якої було заподіяно нашому суспільству – це виховання кількох поколінь в дусі нетерпимості. Ми неповноцінні, нецивілізовані люди саме тому, що нетерпимі. Нас не можна пускати в порядне товариство, бо ми маємо нахил вбивати за несхожість із загально-суспільним еталоном. У нас на сотню «правдоборців» дай Боже, щоб знайшовся один «миротворець». Хоч серед жіноцтва. Але поки ми не збагнемо, що смертний гріх приносити людину в жертву ідеям, гаслам, прапорам – у нас не буде майбутнього. Поки ми не збагнемо, що багатство життя – в різноманітності, в своєрідності і «необструганості» особи – ми не будемо мати повнокровної і здорової культури. Людина не «момент історії» тої чи іншої держави, як твердять державні нелюди, людина – єдина і найвища реальна цінність, бо вона – творіння Боже, а ідеї і держави – виплід нашого смертного, обмеженого мозку і наслідок обставин. Відступ цивілізації починається зі зневаги до окремої людини і до культури. Не знаю, чи врятує світ краса, але знаю, що ніщо інше не врятує. Це точно. Мені шкода людей, що їх ніколи в житті не поцілувала в чоло краса. Бо тільки ті, хто відчуває красу світу – щасливі люди.

Тож лишімо комашиний рівень – комахам. Хай з ними буде Його Величність пан Успіх і пан Добробут. 3 нами ж буде щастя. Зі мною можуть вчинити підло, жорстоко, брутально. Я не опущусь до такої ж зброї. Але у виграші буду все-таки я. А коли стане смертельно гірко – сама собі скажу: «На злість всім дурням, інопланетянам, сатанистам, заздрісникам, графоманам, політикам і товстосумам – не здавайся! Ти – інтелігент! Це найвищий титул на нашій землі.»

Про мою творчість – хай говорять читачі і критики. Я гублюсь перед нею (написано ж – океан) і не можу аналізувати. Все найкраще явилось невідомо звідки, невідомо чому, невідомо як склалось і невідомо куди піде, скінчивши своє матеріальне існування в слові... Це велика таїна і для поета. Смішно вчити поетів, як і про що треба писати. Вони не владні над своїм талантом. Чому я пишу так, а не інакше? Чому в такі нещадні і темні часи муза моя була світлою і безжурно-карнавальною? Може, тому і була такою, що важкі часи. Може, так потрібно. Яких тільки ярликів-звинувачень не наліплювано на мою безобідну лірику! «Ідеалізм», «абстрактний гуманізм», «вузьке бачення світу», «суспільна невизначеність ліричного героя», «позакласова категорія совісті», «декаданс», «манірна салонність», «міщанство», «космополітизм», «камерність», «втеча од життя» тощо. Як нещадно викреслювалися в 60-70 рр. не тільки ідеологічні похибки, але і безневинні дощі (бо дощ – символ песимізму), коти (естетство), кав’ярні і напої (хіба цього мусить вчити поет?). Не схвалювався урбанізм (якась ремарківщина), таврувалось «копирсання в собі» і «кімнатні мотиви». Поета обстругували і зашнуровували в книгу, як в мундир.

Часи змінюються, але не змінюється ставлення до поезії держиморд. І знову моя бідна іронічна муза не в честі у серйозних вусатих дядьків. Як і не лається – то замовчується. Що вдієш? Іншою вже не буду.

І все-таки – свобода. Від самої себе, вихованої гаслом: «Чєловєк вєлік!» Завдання поета, мовляв, розкрити очі «чєловєку» на те, що він «вєлік» і «прєкрасєн». Звільненість від догматичного суспільного педагогізму. Зараз, озираючись на свою творчість, я повністю перекреслюю цілий ряд поем і віршів, які «вчать». В молодості мене мучили дисонанси. Я не могла примиритись, що життя не таке, яким би я його хотіла бачити, я все намагалась підтягнути реальність до поезії і поезію – до реальності. Зараз вже доросла. Знаю: життєва реальність жорстока і потворна, а «чєловєк» далеко не «вєлік». Але треба приймати і людину, і світ такими, які вони є, любити і якщо не «рятувати красою», то хоча б навіювати «сон золотий». Як він потрібен людській душі, коли все наше життя схоже на фільми жахів!

Я категорично тверджу: переробити людину неможливо! Її можна тільки зламати, убити, знищити життя на землі. Хай боронить нас Господь від фанатичних «перероблювачів» людини, від пророків і фюрерів!

Бо життя треба вберегти. Яке не є – воно безцінне і прекрасне. Літо змінюється осінню, і це не обридає ніколи, як все прекрасне і справжнє. Смутніше співають півні і сюрчать коники. Важкі золоті груші висять за моїм вікном. І виноград. Скоро почнемо копати картоплю. Душа переповнена медовим осіннім сонцем і передосіннім смутком. Сідаю за стіл. З ранкової щоденної прогулянки у поля повертається мій чоловік із квітами для мене, в супроводі пса. О, то наш славно-звісний Жульєн, уславлений письменником Володими-ром Дроздом, який і є беззмінно (цілих 35 років!) моїм чоловіком. Іноді мене запитують, як це можливо – оце мирне і довге, крізь усе життя – співіснування двох таких різних характерів? Мабуть, це заслуга не наша. Так було записано на небесах. Ми різні, це так. Але і схожі: працьовитістю, залізним почуттям обов’язку, взаємною повагою. Звісно, нелегко рости в затінку такого високого дерева. Але ж дерево це – ще й прихисток, і стимул до зростання, атмосфера сили і величі душі.

Наша доросла доця працездатністю – в нас, вона історик, дуже значний науковець. Синок поки що – студент, «комп’ютерний геній».

А я... Я поспішаю (бо вже час) скинути з себе вагу свого солідного віку, вагу досвіду, всю свою нудну дорослість і сиву гіркоту. Аж поки очі мої не стають величезними, дитинно-круглими, здивованими і радісно-очікуючими. Муза поезії безжалісна, її не підкупиш ні знаннями, ні майстерністю, ні житейськими чеснотами, ні навіть досвідом страждань. Поезія – діло дитяче. Тільки дитяче око здатне, мов циркач, видобути зі старого капелюха безліч різноколірних стрічок. І видобути легко, щедро, радісно.

Знову я пишу про зиму, золотий сніг, годинниковий бій... Кажуть, Андерсен всі свої казки написав напередодні Нового року. А знаєте, чому? Тому, що тільки в різдвяні сутінки прочиняються Двері в «те, чого нема...». І – золотий протяг... Я створена для «андерсеніан», для радості і блиску звичайного мирного земного життя. Тільки це і співає моїм голосом. І тільки моїм. Все інше – загальне. Хор.

Своїх дорослих віршів не люблю.
Не впізнаю. Не гріє душу радість.
І пада сніг на голову мою
за посередню їх добропорядність.

Бог дав нам театр. Карнавали, феєрії, дійства творімо для себе самі. Граймо свої чудесні п’єси, поки це ще можливо і поки душа – артист.

Прийде час – і карнизик опустіє. Ластівка відлетить у Божий вирій. Залишивши вам своє скромне ластів’яче Євангеліє.

                                                                                                        Ірина Жиленко

З авторського «Замість автобіографії» – передмови до книги вибраних творів Ірини Жиленко «Євангеліє від ластівки». Книга вийшла у серії «Українська література ХХ століття» («Євангеліє від ластівки». – Харків: Фоліо, 1999.– 554 с., тир.1000 пр.).