З РОБІТ ТРЕТЬОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОНКУРСУ (1998)

Які права, як дитина, я реально маю?
І яких прав позбавлені діти в Україні сьогодні?

Родом ми всі із Дитинства. Земля дитинства, стежки ранньої юності. Кому не снилися вони в далеких мандрівках, хто не прагнув повернутися на схилі літ у чарівну казку дитинства?

Мимоволі згадується великий Кобзар. Перебуваючи у далекій Орській фортеці, Тарас Григорович прохав долю, щоб

Аби хоч крихітку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли,

Та й більш нічого...

Батьківський поріг, рідна мова, розквітла калина під вікном рідної хати, протоптана стежина до сусіда, лелече гніздо на старій вербі, незрадлива мамина усмішка зі сльозою на щоці, терпкий запах картопляного диму... Усе це вкладається в одне поняття: Берег Дитинства.

Чи можна забути ту пісню, що мати Співала малому, коли засинав?
Чи можна забути ту стежку до хати,
Що босим колись протоптав?

Багато батьків сподіваються на те, що їх діти у своєму дорослому житті здійснять те, чого не зуміли здійснити вони самі.

Проблема правового захисту сім’ї і дитинства ось уже тривалий час перебуває в центрі уваги міжнародної спільноти. Особливого значення надається забезпеченню прав дітей як частини населення, що внаслідок своєї вразливості, фізичної і розумової незрілості потребує особливої охорони і піклування з боку батьків і суспільства.

"Світовою конституцією прав дитини" називають Конвенцію про права дитини, схвалену на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада І989 року, яка набула чинності для України з 27 вересня 1991 року.

Головним завданням Конвенції є забезпечення дітям особливого піклування та допомоги, надання необхідного захисту і сприяння сім’ї, як основному осередку суспільства та природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей.

Конвенція визнала, що дитині для повного і гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні в атмосфері щастя, любові та розуміння, дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті ООН, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності та солідарності.

Дитиною, відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини, визнається "кожна людська істота до досягнення 18-річнего віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягає повноліття раніше."

Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Особливі права дитини - це "права росту", зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини. Необхідність охороняти дитину була передбачена у Женевській декларації прав дитини 1924 року. Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 1959 року, Загальній декларації прав людини І948 року, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, документах спеціалізованих установ ООН.

Я народився 1 червня 1980 року, в Міжнародний день захисту дітей. З першого дня мене оточили материнська любов і ласка, батьківська опіка, турбота бабусь і дідусів. Я був першою і бажаною дитиною в сім’ї. Ім’я для мене було вибране заздалегідь. Мене назвали Юрієм. Завдяки старанням моїх батьків (при допомозі медиків) я скористався невід’ємним правом на життя (ст. 6 Конвенції) та правом на ім’я і на буття громадянства (ст.7 Конвенції)

В сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння проходило моє дитинство. Через 1 рік і 7 місяців у мене появився брат Павло. Тепер життя стало ще цікавішим. Оскільки різниця у віці була незначна, то нас в сім’ї ніхто не ділив на старшого і меншого, а незнайомі перехожі часто приймали за близнят.

Бабуся, мама і тато працювали в школі, тому, зрозуміло, ми не жили в розкоші, але все необхідне у нас було. Батьки піклувалися про наш фізичний та розумовий розвиток, хоч більше часу з нами проводили бабуся і дідусь. Найбільше ми любили, коли нас нехитрим мудростям життя повчав дідусь. Він завжди це робив невимушено, у вигляді гри, але в цей же час заохочував нас до праці. Під час прогулянок до лісу і озера він вчив нас спілкуватися з природою, а в церкві вчив слухати і розуміти слово Боже. І перша колядка була теж від дідуся.

Дитина має право на фізичний, розумовий, духовний та соціальний розвиток. Для цього їй потрібні відповідні умови та рівень життя. Основний обов’язок щодо забезпечення цих умов покладаються на батьків у межах їх здібностей та матеріальних можливостей (ст.27 Конвенції).

Згодом моїм і братовим вихованням почали займатися ще й вихователі дитячого садочка. Тут ми привчалися жити в колективі, виконувати трудові доручення, пізнавати ази науки, були активними учасниками дитячих ранків і свят. Садок був щойно збудований, виблискував чистотою, приваблював домашнім затишком і ласкавим ставленням до дітей всіх його працівників. Отже, я скористався ще одним правом: на користування установами по догляду за дітьми (ст. 18 Конвенції).

Нашою улюбленою телепередачею була "Вечірня казка", особливо якщо її вів Богдан Бенюк. Пізніше до телепередач додалися дитячі книжечки, журнал "Малятко", в якому крім цікавих розповідей були ще й оригінальні саморобки. А з 1991 року важливим джерелом інформації для нас став журнал "Соняшник". Це було одне з найкращих дитячих видань молодої незалежної України. Все це свідчило про те, що ми мали доступ "до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел"(ст.17 Конвенції).

Для поступального розвитку людства потрібно передавати досвід старших, забезпечувати освіту наступних поколінь. У Загальній декларації прав людини 1948 року записано, що освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами, расовими і релігійними групами, а також сприяти діяльності Організації Об’єднаних Націй, спрямованій на підтримання миру (ст.26 Загальної декларації прав людини).

Під впливом Загальної декларації прав людини після Другої світової війни розроблено ряд міжнародних документів щодо конкретних зобов’язань і гарантій, які забезпечують дотримання основних прав на освіту. Це, наприклад Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, прийнята ЮНЕСКО в 1960р.

В Конвенції про права дитини також проголошено право дитини на освіту (ст.28), яка має бути безплатною.

Я скористався цим правом, навчаючись у Роздільській середній школі. Одночасно я протягом 8 років займався в Ново-роздільській школі мистецтв по класу скрипки.

Галузь культури - це та сфера, з якою найтісніше пов’язана індивідуальність особи. Бо кожна людина має право на особисту національну культуру або на прилучення до іншої культури. Згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., держави визнають право кожної людини на участь у культурному житті (ст.15).

Ми виховувались на звичаях і традиціях українського народу. Батьки намагалися розвивати наші творчі здібності, залучати нас до культурного життя селища, школи, до ознайомлення з культурною спадщиною нашого народу.

Вперше я виступав на сцені у татовому рідному селі Крупську, коли мені було 5 років. А потім були шкільні вечори, свята у будинку "Просвіта", районні огляди художньої самодіяльності, дискотеки. При першій же нагоді батьки брали нас з собою на концерти зірок української естради. Ми з задоволенням слухали Ігоря Богдана і Остапа Стахіва, Івана Поповича і Василя Зінкевича, ансамблі "Ватра", "Кобзар", відвідували Львівський оперний театр ім. І.Франка і драматичний театр ім. М.Заньковецької, цирк і ляльковий театр. Були на батьківщині Івана Франка і Лесі Українки, в древньому Звенигороді і славному Корсуні, відпочивали на березі Чорного моря в Херсонській області і в мальовничих Карпатах. Все це підтвердження того, що ми скористалися правом на відпочинок та на участь у культурному і творчому житті (ст.31 Конвенції).

Користувалися ми також послугами системи охорони здоров’я (ст. 24 Конвенції) . Мама стежила за тим, щоб всі профілактичні щеплення були зроблені нам вчасно. Ми росли, розвивалися не тільки фізично, але і духовно.

Важливе значення у моєму житті мали Перша сповідь і Святе причастя (влітку 1991 року). Це була велика подія і в житті нашого селища, бо вперше, не ховаючись 90 дітей з Роздолу і сусідніх сіл урочисто йшли до церкви, показуючи своє право на свободу думки, совісті та релігії (ст.14 Конвенції).

Звичайно, у моєму житті були не тільки радісні дні, але і прикрі хвилини. Наприклад, добре дісталося нам з братом від тата, коли камінці з Павлової рогатки ("катапульки") випадково попали у сусіднє вікно. Траплялися непорозуміння і в школі. І мама іноді читала нотації. Але в більшості випадків з нами залишалося право мати власну думку, робити самостійний вибір, якщо він навіть не подобався комусь із членів сім’ї. Так було із вибором майбутньої професії. Але мене зараз найбільше хвилює те, що більшість дітей в Україні позбавлені прав, які записані в Конвенції про права дитини і в Конституції нашої держави. Ми стали вимираючою нацією, бо кількість тих, що помирають, перевищує кількість тих, що народжуються. Тисячі дітей не можуть скористатися правом на життя, бо їх матері роблять аборти, не маючи змоги ростити двоє і більше дітей.

А є такі, як нещодавня героїня телепередачі "Давайте, обсудим...", яка відмовляється мати дітей тільки тому, що вважає, що в нашій країні неможливо забезпечити їм нормальне життя і виховання.

Наші батьки подарували нам ще молодшого братика Богдана, зараз йому 3 роки. Ми його всі дуже любимо, але турбує нас те, що він не має тих умов для щасливого дитинства, які мали ми. Його люблять, про нього турбуються, але ця турбота не виходить за межі сім’ї. Бо хіба можна сказати, що держава піклується про нормальні умови життя дітей, коли матері одержують на їх забезпечення аж по 16 гривнів, в той час як 1 літра молока коштує 60 копійок. Та й той мізер виплачують з великою затримкою. А як можуть батьки створити дитині умови життя, необхідні для її розвитку, коли заробітну плату не виплачують уже три місяці. А ще нас двоє студентів. То ж доводиться задовольнятися лише найнеобхіднішим. Сорочка і пальта зі старших братів, іграшки ті, що дарують на дні народження і приносить Святий Миколай, звичайно, найпростіші, або правильніше буде сказати, найдешевші. Овочі і фрукти з власного города. Солодощі в обмеженій кількості.

Послугами дитячого садочка користуються тільки ті, в кого дійсно безвихідь. Та й сам садочок перетворився зараз у напівпорожнє приміщення. Більшість груп закрито. А в тих, що працюють, не дуже затишно, бо тепло подали тільки в листопаді з великим запізненням, а під час відключення електроенергії батареї швидко охолоджуються. Те ж саме і в школі. А простуджуватись зараз не можна, бо лікування дуже дороге. Кажуть, що наші медичні заклади фінансуються на 30%. Але і цього практично не видно. Наш Павлик недавно лежав у лікарні (бронхіт, гайморит), то тільки за ліки прийшлося заплатити 70 гривнів. А в школі перш, ніж зробити пробу Манту, з дітей збирають копійки на шприци, а вже потім колять.

А що робиться з дитячими виданнями? Ми не можемо виписати .для Богданчика журнал "Малятко", бо підписка коштує 20 гривнів. Доводиться перечитувати старі журнали. А спитайте у наших бібліотекарів, коли вони останній раз одержували нову літературу? А погляньте, в яких умовах вони працюють. Про кінотеатр в Роздолі вже й перестали згадувати. А що на наших телеекранах? Кров, насильство, секс, вживання нецензурних слів. Зараз це просто модно.

Навіть у дитячих передачах. І "Вечірня казка" стала одноманітна, не цікава.

В Новому Роздолі на стадіоні качелі і атракціон ржавіють і догнивають, а в центрі міста влітку розташувався чеський "Лунапарк". Найнижча ціна за квиток 2,5 грн. І поясни дитині, що це тільки для вибраних.

Десятки сімей у селищі залишилися без газу тільки через те, що не в змозі заплатити за нього, хоча мають зароблено по 1 тис. гривнів.

А свобода совісті? Чи маємо ми її? Я не можу пояснити своєму молодшому братикові, чому ми не можемо ходити до церкви, а молимося Богу в "шалаші". Справа в тому, що 1991 році громада парафіян розкололася на православних і греко-католиків, і з того часу почалися всі наші біди. Зараз уже є рішення Вищого Арбітражного Суду про передачу храму православній громаді, але ніхто не спішить його виконувати.

І все-таки хочеться вірити, що теперішні негаразди є тимчасовими. Верховна Рада і Український уряд знайдуть вихід із затяжної кризи, подбають про свій український народ і в першу чергу про дітей, бо вони - наше майбутнє.

Юрій Попик, студент Львівської духовної семінарії УПЦ КП