Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=946549808


"ДОБРООКИЙ". ЗБІРКА СПОГАДІВ ПРО ІВАНА СВІТЛИЧНОГО

30.12.1999
Книга спогадів про Івана Світличного - шістдесятника, друга, вчителя, порадника, критика, редактора, перекладача, поета, громадського діяча, правозахисника, багаторічного політв’язня - ЛЮДИНУ.

Згадують люди різні за віком, освітою, національністю, поглядами, але всіх об’єднує любов і повага до Івана. У нього не було розходжень між тим, що говорив і як він жив. Він знав про життя щось дуже важливе, може вирішальне...

Ці слова прочитає на форзаці чудової книги той, кому пощастить взяти її в руки. Книга створена з великою любов’ю та являє собою зразок книжкового мистецтва. Упорядники - Леоніда і Надія Світличні, художнє оформлення - Іван Гаврилюк і Богдан Сорока. "Видавництво "ЧАС", Київ, 1998. 572 сторінки. Тираж 5 тисяч примірників. Пропонуємо Вашій увазі фрагменти спогадів двох видатних діячок сучасної української культури.


Михайлина Коцюбинська

"Доброокий"


Так назвав Івана Світличного Василь Стус. А ще - "вусате сонечко моє". Сьогодні широко відомий написаний під враженням першого арешту Світличного у шістдесят п’ятому році Стусів вірш-зітхання, вірш-зойк "Не можу я без усмішки Івана":

Не можу я без усмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить.
Він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив?


Уже в цих поетичних рядках не можна не відчути відблисків того світла, яке випромінювала особа Івана Світличного в 60-ті роки. Його "високий поріг" ніколи не відлякував людей, навпаки, вабив їх. Шістдесятницький Ренесанс на Україні якщо й не починався від цього порогу, то в багатьох суттєвих проявах зосереджувався навколо нього. Сьогодні ми ще тільки наближаємося до розуміння місця шістдесятників у нашій новітній історії. Ще маємо повною мірою осмислити значення їх у розвитку нашої національної свідомості, дослідити їхній доробок і громадсько-політичну діяльність у різних її аспектах - соціальному, культурологічному, психологічному. Адже саме там - найпотужніші імпульси протесту проти стагнації. Шістдесятники - спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Вони виховувалися саме в ній, у цій системі, нісши на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення. Багато хто з них напочатку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які потім самі ж відкинули, як облуду й гальмо. Причому, підкреслюю, щиро перейняті - фальш, пристосовництво, цинізм були їм чужі завжди. Коли ж на хвилі післякультівського оновлення відкрився колосальний масив нових відомостей, відкрилася прихована Правда, мали мужність з піднятим заборолом піти їй назустріч - і будувати своє життя вже за новими критеріями, згідно з велінням цієї Правди. Навіть якщо задля цього довелося відкинути зручний стереотип "як усі" і в своїх життєвих палімпсестах стерти голубу й асфальтову дорогу дозволеного, яка стелилася перед ними, та "написати" для себе нову, ту, яку Стус назвав "дорога долі, дорога болю". Іван Світличний належав саме до таких людей - одним із перших став на цю дорогу, рішуче й невідступно.

Невеличке помешкання на Уманькій, 35 стало осередком інтенсивного духовного життя, неофіційним Клубом творчої молоді (...(

Тут усі вони знаходили теплу усмішку, підбадьорливе слово, життєдайний духовний (та й не лише духовний!) харч, невибагливу, але безвідмовну ночівлю. Тут було зібрано практично все, що видавали в той час, - книжки, здається, от-от витіснять господарів із хати. Та вільне крісло для душевної розмови знаходилося завжди. Тож в історії української культури значення цих по-житейському надто скромних, якщо не сказати вбогих за сучасними стандартами, але духовно багатих пенатів важко переоцінити. Василь Стус писав із табору: "Великий мій уклін сонечку вусатому, низький уклін - безусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань. Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою й книгами - думну сутінь, де добре мислилося й почувалося. Їй-Богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один із них - там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом".



У своїй передмові до збірки "Серце для куль і для рим" Іван Дзюба зауважив, що Світличний ішов до українського патріотизму не так від національного сантименту та емоцій, як від загальнолюдських гуманістичних понять і цінностей. Поділяю цю думку. Йванова "українськість" була якась спокійно-самозрозуміла, без декларацій... Патріотизм не як гасло, а як робота, як дихання. Така позиція видається мені надзвичайно актуальною сьогодні, коли вже сказано "великих слів велику силу" і реальна небезпека їх девальвації. Коли для утвердження національної культури, як повітря, потрібно завойовувати загальнолюдські культурні "понаднаціона-льні" висоти.

Іванові Світличному абсолютно чужа була "ідеологія острова" (Ю.Шерех). Він завжди знав, що "ми - на материку".



Іванові вдалося так змістовно й чисто, так по-людському прожити життя ще й тому, що поруч з ним завжди була гідна дружина, тверезий розум і безмежна відданість її ніколи не зраджували. Дружина-декабристка, дружина-сподвижниця... А ще доля подарувала йому гідну сестру - Надію Світличну, яка підхопила братову естафету й понесла її в світи...

Ми говоримо: не встиг, не зміг, перешкодили... Це справді так. Та водночас абсолютно несправедливим було б на цій підставі вважати його однією з наших численних пропащих сил. Ні, він відбувся, як "голос духу", як людина своєї доби, її жертва, її сумління.



Київ, 1 квітня 1995


Ірина Жиленко

Літо нашої молодості


Коли я озираюсь у шістдесяті роки - молодшаю і сповнююсь енергії. І не тільки тому, що тоді я була юною і відважною, а тому, що суспільне повітря тодішнє було таким. Саморефлексії, надриви, розпач заполонили літературну інтелігенцію пізніше, десь у сімдесяті роки. А мої друзі - і живі, і мертві - згадуються мені веселими і діяльними. Мабуть, тому, що песимізм не сумісний з лицарством, а самовідданий труд на благо Батьківщини можливий тільки за умови глибокої віри в добротворчі людські якості і в прийдешню щасливу Україну. Якщо такої віри нема, руки опускаються.

Початок 60-х років був сповнений свіжого вітру, мужності і віри в майбутнє, це була епоха романтизму й лицарства. Для мене ця епоха має обличчя Івана Світличного, його усмішку, його голос.

Є люди, настільки не зосереджені самі на собі, настільки позбавлені ваги свого "я", настільки перенесені всією вагою своєї душі із себе на інших, що їхнього існування ніби й не помічаєш. Але помічаєш їхню відсутність, коли їх не стає. Бо так уже влаштована людина: тепло, світло, щедрість вона сприймає як належне. Та коли приходить холод, тьма і бездружжя - починається волання і скрегіт зубовний. І приходить зрозуміння: з твого життя пішло безцінне.

Іван Світличний увійшов у моє життя так, як тільки він один міг увійти: тихо, легко й рідно. Він настільки сам не надавав значення своєму з’явленню і настільки належав не собі, а всім, що здавався непомітним. Я не можу пригадати зараз, коли це сталося, як і хто нас познайомив. Але я твердо знаю одне: дружба з Іваном Світличним була одним з найбільших подарунків долі як для мене, так і для всіх, хто його знав. Мені шкода людей, які не мали в житті свого Івана Світличного. Мені, як сиріт, шкода нинішніх озлоблених і замордованих духом гордині молодих "геніїв". Бог змолоду обділив їх родинністю, родиною. Бог не дав їм Івана. А нам, нашому поколінню, Світличний подарував світлу і добру віру в людину, в безсумнівність дружби і вірності. Ні в кого не з’являлось навіть тіні сумніву в чистоті, чесності й вірності Івана, в його дивовижній - як на грішну земну людину - любові до друзів. У його безсрібництві. О, як Іван Світличний з висоти своєї мусив би гірко насміятися із сьогоденних прихватновласницьких пристрастей і кар’єрно-політичних амбіцій своїх колег! Втім, він би не насміявся і не затаврував. Не такий. Був інтелігентний, іронічний, тихий. Він би тільки подивився - так, як лише він умів дивитися - і відійшов. Назавжди. Що він і зробив, відійшовши від нас назавжди.

Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу.

Я глибоко усвідомлюю той факт, що у страшні роки великодержавного бандитизму і щодо нації, й щодо культури, і щодо окремої людської душі - я була дуже щаслива. Бо доля обдарувала мене друзями не тільки мужніми і безстрашними, але й прекрасними своєю добротою, талановитістю, високим романтичним летом над житейщиною і меркантилізмом. Звідки одразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір і чи не найдитинніший у своїй доброті й духовній красі - Опанас Заливаха. Всіх не перелічиш. Тепер я розумію: все це - Іван Світличний. Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця. Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу.

Ми всі були щедрі, талановиті, бідні і не дуже освічені. І якщо з нас усе-таки вийшли по-справжньому інтелігентні митці - то в цьому найперша заслуга Івана Світличного. У нас, тодішніх, не виникало навіть питання: що змушує цього гнаного суспільством високоосвіченого чоловіка, нехтуючи благополуччям своїм і своїх рідних, гайнувати час на нашу освіту?

Величезна бібліотека, відкрита для всіх і вся. Іванові лекції з літератури, естетики, філософії, історії; Надійчині уроки з української мови, культури. Душевна теплота і сердечне ставлення до всіх Льолі Світличноі. У цій родині книги не тільки охоче давали друзям - їх нав’язували, змушували читати. Іван розсилав книги повсюдно, частенько не сподіваючись на повернення. Дарував книги: на моєму томику Басьо підпис "І.Світличний " закреслено Івановою рукою і написано: "Брехня! І.Жиленко". А скільки було екскурсій, цікавих гостин, знайомств! Завдяки Іванові ми ознайомилися з творчістю таких цікавих українських митців, як Химич, Якутович, Синиця, народних художників Примаченко, Шостак, Кривошия... А скільки листів, порад, бесід! Коли я довго не приносила нових віршів, Іван писав листа в армію моєму чоловікові В.Дрозду, аби той своїм супружеським авторитетом спонукав мене до роботи.

Начальство волало, що Івани (Дзюба і Світличний) та Євген уловлюють молоді душі, аби зробити з них націоналістів. Але це було далеко не так. Звісно, потрібно докласти немало зусиль, щоб пробудити в молодій людині національну свідомість. Але незрівнянно більше уваги і праці коштувало зробити з нас мислячих, освічених, благородних людей. Світличний робив це з такою відданістю, з такою безкорисливістю, що цілком виправдовував своє прізвище. Він був Світлом. А сам лишався в затінку. Не любив, коли його хвалили. Зате як він пишався нами, як цвів, слухаючи вірші Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліни Костенко, Стуса, Калинця та інших! Як радів за всіх нас - поетів і художників, музикантів і співаків! Як тяжко переживав найперші тяжкі трагедії нашого покоління: самогубство Юрка Тягна, смерть Василя Симоненка й Алли Горської! Він не був політиком і не був тільки Вчителем. Він, без перебільшення, був братом і батьком.

У ті роки я була бездомна й безробітня, вигнана з роботи після сумнозвісного несанкціонованого вечора Лесі Українки, юна солдатська жона. Оскільки до програми перевиховання шістдесятників входила солдатчина, 1963 р. було поголено багатьох молодих літераторів, які ані віком своїм, ані станом здоров’я не годилися в солдати. Серед них були молоді прозаїки Валерій Шевчук і Володимир Дрозд, мій чоловік. Я залишилася між небом і землею. Жила по черзі у друзів, найбільше у дружини Валерія Шевчука, частенько ночувала в майстернях друзів-художників. Ніколи не забуду, як, міцно тримаючи, аби не втекла, то Іван, то Михася примушували брати у них гроші. Я писала чоловікові: "Знову Михася зґвалтувала мене десяткою ". І ніколи не забуду, як друзі споряджали мене до Дрозда в Забайкалля. Вже не згадаю, що на мені було чиє, але валянки були з Аллоччиного сина, теплі штани Надійчині, а кроляча шапка з великомудроі голови самого Івана Світличного. І я знала: будь у кого з моїх друзів завжди є для мене і стіл, і дім.

Пам’ятаю, в незабутній ювілей спільного "70-річчя" Горської і Світличного була влаштована весела художня лотерея на користь Євгена Концевича, якому ми хотіли подарувати магнітофон. Матеріальне становище Євгена було скрутне, хоч це і не заважало йому зрідка надсилати мені анонімні червінці. У цій лотереї, вишуканій і дотепній, я виграла особистий ґудзик голови ЦЮК’у (Центрального Ювілейного Комітету) Вячеслава Чорновола.

Іван ніколи не був ні здоровим, ні сильним, ні матеріально благополучним. Звідки ж він брав сили завжди усміхатися, завжди бути готовим прийняти на себе наші проблеми, терзання, істерики - розрадити і порадити? Я пишу в листі до Володі: "Так чогось погано на душі! Піду, мабуть, до Івана ". І жодного сумніву нема: чи не заважатиму його роботі, чи має він настрій і час патякати з наївною початківочкою. Ішла, як додому. Бо знала: там мені завжди раді. І Іван, і Льоля, і Надійка. Бо знала: Іван допоможе.

...Розмов з Іваном було безліч. На будь-які теми. Але запам’яталося три. Одна - у мене вдома (я вже мала свою кімнатку). Івана стривожили мої останні речі, занадто позначені саморефлексією, хворобливим (напоказ) копирсанням у собі. Він сказав багато слушного і справедливого, але запам’яталась одна фраза: світ і життя навколишнє набагато важливіше і прекрасніше за нас самих. Треба уміти жити, тобто слухати, бачити, відчувати. Так він думав. Тому й був таким, яким був. Друга розмова була чомусь про індійську філософію. А третя відбулася в автобусі, коли ми верталися від Євгена Концевича з Житомира. Я тоді каралась тим, що не можу писати національно заанґажованих бойових віршів. Іван сказав: "Пиши тільки те, що пишеться. Інакше це не буде поезією". Говорив, що автор не мусить бути суддею своєї творчости, не сміє керувати своїм ліричним героєм, бо людина, яка пише вірші, завжди дурніша за поета в собі...

Іван Світличний не тільки плекав поезію, він її поширював і оберігав. Він мав усе, нами написане, - в рукописах, передруках, магнітофонних записах. Якось Євген з Іваном про щось говорили між собою потихеньку, а коли я підійшла - замовкли. Я образилась: "Невже ви мені не довіряєте? А я так хотіла щось зробити, чимось допомогти". І тоді Іван сказав мені те, чого я не чула більше ні від кого, та, мабуть, і не почую, особливо в наші непоетичні часи: "Іринко, ми Тобі довіряємо. Але ми Тебе оберігаємо. Як і Драча, і Вінграновського, і інших талановитих людей. Вам не можна ризикувати, бо вам потрібно писати - оце і є ваша найважливіша робота". І вони - таки вберегли багатьох. На жаль, не всіх. Найсміливіші, найпристрасніші не вбереглись... В нас завжди жило відчуття провини перед нашими страдниками. Але Іван не мав на нас гніву. І коли пощастило йому вирватися на мить зі своєї катівні, - з якою любов’ю і радістю, з якими сердечними обіймами-поцілунками ми з ним зустрілися! Нас ніщо не розділяло. Він не гнівався навіть на тих, хто "не впізнавав" його і злякано переходив на другий бік вулиці. Тільки печально іронізував. Це благородство. Я тверджу: не було і нема в наш час благороднішої, гуманнішої і мудрішої (по-державному і по-людськи) людини, ніж Іван Світличний...

Це були часи підлости, провокацій, шпигунства, доносів, підкупів, пліток, інтриг і відвертих погроз. У високопоставлених небесах нагромаджувалась енергія роздратування і злости. Терпіння лускалось. Почалося "закручування гайок".

У вестибюлі університету було знищено вітраж на тему Шевченка "Возвеличу малих отих рабів німих... ", що його створили молоді художники на чолі з О. Заливахою та А. Горською, а самих митців вигнано із Спілки художників. На прохання виставити Аллині роботи на виставці театральних художників комсомольський функціонер Т.Главак заявила: "Якщо ви насмілитесь повісити роботи Горської, ми накажемо ославити її так, щоб знищити і як художницю, і як людину". (Останнім вона натякала на "оргії в майстерні" - так кваліфікували наклепники наші вечори-лекції). І скрізь підслухачки, підслухачки, підслухачки... Пам’ятаю, як знайшли мікрофон у фотоальбомі, який було принесено прикутому до ліжка Євгенові Концевичу...

Прийшла осінь 1965 р. І занадто ранні холоди. Я писала чоловікові: "Вже ранками у мене так холодно в кімнаті. Треба б було засклити розбиту шибку. Обіцяв Іван засклити, але вже немає нашого Івана на свободі...".

Одним із перших почав Іван хресний шлях покоління, за ним пішли інші... Найкращі... Провирували могутні, як бетговенські симфонії, буквально самогубні виступи Дзюби на вечорах Симоненка, на інших вечорах і зборах. І - кульмінація - у кінотеатрі "Україна" під час перегляду "Тіней забутих предків" 4 вересня 1965 р. - подія, яка увійде в історію України. Я забезпечила квитками друзів через маму, яка працювала тоді адміністратором "України". Зібралося в кінозалі все, що було чесного на той час у Києві. Після перегляду Дзюба вийшов на сцену, подякував групі і повідомив про арешти інтелігенції. Стус закликав не допустити 37-го року в Україні і запропонував на знак протесту - встати. Як це було страшно! Дрижаки пробігли спинами. Обивательська маса кинулась до "запасного виходу", як під час пожежі. Побіг перешепт, що кінотеатр оточено і будуть "брати" всіх. І все-таки більшість у залі - встала. Звісно, не всі. І ті, що не встали, уважно засікли очима тих, хто встав. Я стояла поруч із Дзюбиною дружиною. Я аж палала збудженням, а Марта зблідла. Іван зійшов зі сцени, підійшов до дружини і тихо сказав: "Так треба, Марто...".

І... полетіло пір’я, себто тріски... Почалися масові вигнання з роботи. Перелічувати всіх, хто постраждав, довго. Вся нікчемна бездар, дочекавшись нарешті "свого часу", накинулась на "Дзюб-Драчів-Костенок" і таврувала, обпльовувала, аж стіни Спілки письменників, інших спілок, Інституту літератури, видавництва "Молодь", де працював тоді Дзюба, були оббризкані отруйною слиною. (Ох, які вони зараз усі віддані "українці", "святіші за Папу" - ті, що мордували І.Дзюбу, М.Коцюбинську, Ю.Бадзя та інших). Дзюбу зняли за "виявлене недовір’я до органів безпеки і партії". А величезну групу літературної інтелігенції було затавровано як "вороже літературне угрупування, яке перейшло в політичне". Було складено списки проскрибованих молодих літераторів. Івана Світличного після звільнення не друкували і не давали роботи. У списку, крім Світличного, Дзюби, Сверстюка, були і Коцюбинська, і Ліна Костенко, Жиленко, Дрозд, Шевчук і багато інших... Шлях до друку було перетято у кого на роки, а в кого й на десятиріччя.

Це були важкі роки: обшуки, арешти, переляк, намови з переляку і намови з підлости чи заздрости. Кожен чекав обшуку і багато хто дочікувався. Я не тримала вдома своїх щоденників, чоловікових листів, передруків творів "неугодних" авторів.

Не можу не згадати добрим словом наших літературних та інших "дідів", які, маючи гіркий досвід і знаючи, що може вчинити держава з людиною, все-таки не побоялися підписати "Протест" проти репресій. Їх тягали, на них тиснули, їм загрожували, але ні Малишко, ні Майборода, ні Антонов, ні Амосов не погодилися зняти свої підписи. Теперішній молоді, яка звинувачує (дуже сміливо) покоління повоєнного письменства у конформізмі, я би побажала бути не менш сміливими і в ситуації, коли сміливість дорого коштує. Бо зараз "сміливість" не коштує ламаного гроша.

Залягла глибока політична і літературна зима.

Але назавжди залишилося зі мною літо нашої молодости, відважне і оптимістичне. І наше товариство - таке чесне і чисте. Чисте, бо чистими душею були наші "ідеологи" - Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба - оті три кити, на яких трималась епоха шістдесятництва. Ми були живі люди, молоді, компанійські, вигадливі. Які неймовірно артистичні свята були в нас, колядки, вертепи, поїздки... Про це можна розповідати безконечно. Ми ніколи не пиячили. Всі немовби перейняли чистоту життєвих принципів Івана Світличного: тверезість, вірність, шляхетність у стосунках.

Як ми співали! Ми співали скрізь: вдома, на вулицях, у кав’ярнях, на вокзалі, проводжаючи і зустрічаючи друзів - чи то з поїздок, чи з таборів (з Академії, як жартував Опанас Заливаха). І скрізь довкола нас збирався зачарований українською піснею гурт слухачів.

Відтоді минуло три десятиріччя. І ось ми ховаємо замученого Івана. Пишно, багатолюдно. Я знаю, що Іван не хотів би такого "показового" похорону, був би пригнічений. Але цей похорон був єдиною шаною, виказаною суспільством цій дивовижній людині. Хтось сказав таку фразу: "Найкраще, що мав у житті Іван, - це його похорон". А я з прикрістю завважила, що молоді було не густо. Що ж, невдячність кожного наступного покоління до своїх попередників - справа нормальна, бо кожне покоління впевнене, що історія починається з нього. Бог їм суддя, бо несповідимі і їхні життєві шляхи. А ми, наше покоління, зійшлися всі - море сивих і лисіючих голів. Шістдесятники... Різні були в нас і долі, і шляхи. Хто пройшов крізь пекло в’язниць і "академій", хто, ризикуючи щоденно, продовжував на волі справу в’язнів, хто обзавівся десятком державних премій, а хто - як я - щільно загорнувсь сам у себе і прожив життя в духовному схимництві і в творчості. І все-таки прийшли всі. Бо для всіх нас Іван Світличний був особливим, був Сонцем нашої молодости.

Немає вже з нами Василя Симоненка, Алли Горської, Віктора Зарецького, Василя Стуса, Івана Світличного. Багатьох нема... Вони бачаться нам у тернових вінках, в ореолі страдництва і героїзму. Мені теж. Але не тільки такими. Бачу Василя Стуса (десь 1964 р.) на концерті камерного ансамблю "Прамузика". І згадую Василя - в полоні класичної музики. Я бачу Аллу Горську (ми вертаємося з Десни) - засмаглу, сонцеволосу, яка відважно прошкує Хрещатиком боса, вимахуючи босоніжками. Їй завжди було байдуже, "что скажет Марья Алексевна". Я бачу Івана в старому спортивному костюмі на подвір’ї Паламарчуків в Ірпені, які гостинно запрошували нас "дачувати". Іван яскраво усміхається. Так, як умів усміхатися тільки Іван Світличний.

Вічна Тобі пам’ять, Сонце наше пресвітле.

Київ, листопад 1993


Ірина Жиленко

ЗА ЗОЛОТИМИ ВІКНАМИ ЗІРОК...


В земному Києві нема для мене весен.
По осені - мій кожен день і крок.
А як у вас там, в Києві небеснім,
за золотими вікнами зірок?


В земному Києві така стара я стала.
А вам Господь років не добавля.
Така ж яскрава посмішка у Алли!
Такий же чорний чуб у Василя!


В земному Києві безмірність самоти.
Куди піти, коли нема Івана?
А там, за тим віконцем золотим,
де є Іван, - там дім обітований.


Там вірші, чай і дим від сигарет.
Куди спішить? Їм вічність вікувати.
Зарецький знов малює мій портрет.
А Стусові і вічність тіснувата...


Про щось земне замислився Кушнір.
Здригнулась чашка з недопитим чаєм.
Вони нам смерти не бажають, ні.
Але їм дуже нас не вистачає...


Як там Лукаш? Все грає в доміно?
Було щось в нім розгублено-дитяче.
А ти, Валерик? Чи тобі чутно,
як мама плаче?


Хоч уві сні для неї оживи...
В земному Києві, повитому в жалобу,
тепер уже нема таких, як ви, -
о лицарі печальної подоби!


Нема весни. Ніщо не процвіта -
крім лицарів неситої утроби.
І хоч потилиця у них крута -
я не зроблюсь ніколи мізантропом.


Бо ви були! А отже все було:
любов і подвиг, хрест і воскресіння!
Хай вічно світить лампа над столом
в небеснім Києві,
в небесній Україні.


Хай береже спочинок ваш Господь
всю довгу-довгу, всю небесну вічність.
А я віршую...
Бо казав Світличний:
"Іриночко, без віршів не приходь..."

Рекомендувати цей матеріал