Віктор Степанюк, викладач історії та правознавства, керівник методичних семінарів (м.Львів)

Є.Захаров: Будь ласка, не більше 10 хвилин, бо не встигаємо, щоб усі виступили. Ще й кава...

В.Степанюк: Та ще й кава, але справа в тому, що такий був смачний і великий обід - за останній рік я до нього не звик [сміх у залі], і тому зрозуміло, що ми втомлені після великої праці. А краще думається на голодний шлунок, бо ми до того звикли. Але менше з тим. Я, можливо, насамперед хотів би пана Євгена подякувати за те, що Ви запросили мене особисто, на цю конференцію. Я принаймні маю дуже багато літератури, яку згідно тої техніки, яка зараз є, могла би бути поширена серед колег, друзів, зрештою через ті приватні стосунки, через які формується громадянське суспільство.

У нас у Львові минулого року підсумки другого учнівського конкурсу з прав людини пройшли таким чином, що цим дітям (і з них четверо моїх) на телебаченні ми повручали дипломи, подарунки, посібник з прав людини. У нас є така оригінальна передача "Аудиторія", і на ній власне і вручалися ці подарунки, призи, дипломи, і цікава йшла розмова про права людини, питання смертної кари та інше. Це підняло і учнів, і мене як учителя правознавства, як методиста з правознавства Інституту освіти до цього навчального року, і зрештою дало мені наснагу і далі працювати над цими проблемами.

Я вважаю, що значна робота і в моїй 11-й школі, і серед моїх колег, і пані Стефанія керує школою і викладає право, пані Галя Цибко так само проводить дуже багато цікавих заходів. Ми намагаємося через приватні стосунки, не чекаючи, поки буде відповідне розпорядження районного відділу освіти, міського, обласного - зустрітися, спланувати свої дії, провести певні міжшкільні заходи разом з учнями, на яких на рівних умовах спілкуються вчитель, учень, адміністратор. І наскільки цікаві ці заходи! Ну, зокрема назву декілька тем. Я всі ці семінари, плани з собою взяв.

Скажімо, "Комітет самоврядування як захисник прав дитини". Жан-Жак Руссо говорив: "Давайте менше говорити про обов’язки дітей, а більше про їх права". Але я собі усвідомлюю, що в школі я як учитель права не влаштовую дуже багатьох своїх колег, тому що навчаю своїх дітей захищати свої права. Я вважаю, успіхом моєї роботи є те, що підходить до мене, наприклад, минулого року дев’ятикласник і каже: "Мої батьки хочуть, щоб я навчався в іншій школі, бо ми змінили місце проживання. Але я хочу бути в рідній 11-й школі, де провчився вже дев’ять років. Як Ви порадите мені, як захистити мої права?" Я раджу: "Ти повинен сказати своїм батькам, що вчитель права тобі говорив про те, що як будуть розглядатися оці стосунки у вас у сім’ї, ти повинен сказати, що - згідно Конвенції про права дитини - перевага, пріоритет надається тобі, і твоя думка буде вислухана в усіх інстанціях. І очевидно, за тобою я, за тобою твої колеги і друзі - адже твій мікроклімат буде порушений". І ви знаєте, він вчиться у десятому класі. Я вважаю, що це є дуже добре.

Декілька таких аспектів стосовно того, як проводиться міжшкільний захід. Скажімо, в мікрорайоні є - не обов’язково з одного адміністративного району - декілька шкіл, які близько дуже. Є там ентузіасти - тут дуже часто вживають це слово, я би сказав "подвижники", я впевнений на 100%, що бачу, шановні колеги, тут вас, цих подвижників, - які в результаті тих приватних відносин, тих зустрічей, зможуть між собою порозумітися, і ми домовляємося про мету, про назву заходу, про те, як провести той чи інший захід на правову тематику. І коли ми в цьому навчальному році відзначали 50-річчя прийняття Загальної декларації прав людини, ми провели Тиждень права. Кожна школа по-своєму його планує, але є єдиний захід, де ми беремо участь, ми до нього готуємося. Пані Стефанію й інших колег я дуже радий вітати з її учнями у себе в школі, і, зрозуміло, що я з такою ж люб’язністю, з такою ж повагою і інтересом іду і співпрацюю з 58-ю школою й іншими школами. І накінець-то, мої колеги, діти кажуть: "Нам то цікаво". В кінці кінців ми формуємо громадянське суспільство, є дуже багато проблем, але це є невеличкий паросток, який вирощується.

Однак вивчення прав людини, викладання цього спецкурсу не у всіх школах впроваджено. Я його не маю. Але у мене є зміна дирекції в цьому році, і я думаю, що я буду мати [сміх у залі]. Тому як вагомо мати файного директора! Принаймні, я такі умови ставлю: нехай не допомагає, але щоб не заважав. І власне тут я бачу підтримку: спецкурс "Права людини" я буду мати.

Друга умова - фахівець. А чи є ми всі фахівцями? Не є. Але те, що ми тут - я вважаю, що ми вчимося. Я зможу першого вересня прийти до дітей у десятий клас і сказати, що я в тому щось знаюсь.

Третя умова - звичайно, це діти. Моя школа вважалася декілька десятків років елітарною. Скажімо, назву тільки Івана Гаврилюка, випускника нашої школи, народного артиста України, який приїжджає щороку на зустріч із учителями, і з однокласниками, які ще є. І хотілося б сказати, що є благодатна глина, скульптор може зліпити гарну скульптуру. І власне таких дітей ми маємо.

Учора хтось із колег говорив про те, кого ми виховуємо, і там щось так (толерантно буду говорити) нетактовно повівся до наших вихованців, що кого ми виховуємо - то один з шанованих професорів-науковців. То я хотів би сказати: ні і ще раз ні - ми маємо гарне молоде покоління, активних і дієвих учнів, які можуть нас замінити в недалекому майбутньому. Я впевнений у нашому поколінні. Якщо порахувати, маю двадцять три роки педагогічного стажу - іще два роки до того двадцятип’ятирічного, - але впевнений, що мої вихованці мене успішно можуть замінити. Тому, власне, за тих учнів, за тих вихованців - з ними варто працювати.

Я ще раз дякую за запрошення, за співпрацю. І одна ремарка стосовно подальшої роботи. Мені видається, що в наступному, крім пленарних засідань, варто було би більше попрацювати в комітетах, в робочих групах, як ми їх тут називаємо. Практичного значення б це додавало, десь відкритіше ми могли би висловлюватися, десь ми могли би обмінятися частіше своїми адресами, бо все появляються нові й нові обличчя, приємні і дуже мудрі - а виступати з такої високої трибуни, то бачите, як я хвилююся. Зрештою, як на кожному уроці, десь таке відчуття є, що хвилювання, відповідальність. Ну, і десь, можливо, якихось таких солідних, гарних наших, мудрих друзів-колег потім подати на пленарне засідання, щоб ми могли виробити якісь певні, скажімо, рекомендації, методичні посібники і таке інше. Я думаю, що не було би тоді таких опальних слів стосовно звернень до тих пустуючих місць, де би мали бути ті керівні особи, і так далі. Нічого абсолютно вони не дають стосовно того, що скільки там годин треба - треба нам працювати, добиватися персонально, конкретно, індивідуально. В кожній школі є паростки, є невеличкі здобутки, і ми то будемо мати. Я впевнений, що я дещо зможу своїми силами з тою співпрацею з двома юридичними закладами (про які пан Сергій казав, що тільки у Львові не беруть хабарі). Я думаю, що зможу посприяти тому в силу своїх можливостей. Дякую.