Світлана Харитонова, директор школи, керівник Методичного центру з викладання прав людини (м. Дрогобич)

Сьогодні говорити про вивчення прав людини ми вже можемо з досвіду отих сьоми-восьми років, з досвіду, який мав натхнення велике, який мав опору велику і який зараз в великій мірі переходить в донесення інформації про права людини до учнів і в одержання учнями - вибачте мені, я висловлюю суто свою думку і хочу бути щірою до кінця - одержання абстрактних знань про права людини. Але ми знаємо (ми в залі майже всі вчителі-практики), ми знаємо, що будь-які знання, які входять в різні навчальні дисципліни, вони учнями сприймаються в основному як абстракція. Так чи ні? Я вчитель англійської мови по фаху, і я знаю, що і англійська мова - вже зараз вона дуже необхідна! - в великій мірі сприймається як абстракція. І як тільки іноземець попаде в клас, або в оточення учнів - ох! - тоді вона стає прикладною. І після того ще певний час. Тоді учень відчуває, що йому то потрібне.

Ми в один час на Правничій фундації в Києві дуже добивалися того, щоби внесли курс вивчення прав людини в навчальні програми. Складені були програми, ми докладалися до них. Ми вважали, що ми одномоментно у всі школи ото питання закрутимо, воно закрутиться, і діти будуть вчитися і знати. А виявилося навпаки. Я цілком згодна з Сергієм Рябцем, який говорив, що то має бути громадською освітою. Тому що громадська освіта, вона різниться від отої суто виробничої діяльності учня. Але з другого боку, я по натурі є людина, яка хоче, щоби ті права і здобутки були швидше між людьми - ну ж вони такі правильні, ну ж як всі будуть жити за умовами і навичками прав людини, то ж ми будемо добре жити. І я хочу, щоб воно поширювалося, а через громадську освіту воно так швидко не вдається. Давайте проаналізуємо, чому не вдається: тому що воно іде руслом ентузіастів. От ми тільки закінчили семінар, дуже гарний був семінар, я не стільки хочу себе похвалити і нашу тренерську групу, а скільки хочу похвалити ту аудиторію, яка сприймала - була вчительська аудиторія, ви розумієте, дуже такі світлі обличчя, дуже благодатні люди, які хочуть зробить щось країні. Але вчителі мають зараз стільки проблем! Навіть на ті два дні семінару вони з такими турботами відривалися від своїх проблем, що то дуже важко! І треба бути надзвичайно сильним ентузіастом, щоби потім то впроваджувати в життя. І якщо аудиторія збирається на семінар тридцять чоловік, то я не певна, чи одна шоста з них буде проводити ту роботу постійно. От тільки одиниці будуть її проводити - час від часу, а на постійну - то важко і розраховувати. Очевидно, і громадська освіта не забезпечує моєму характеру, щоби то було швидко, якісно і всім дісталося...

Повинно суспільство утворюватися з особистостей, які цінують себе, цінують довколишній світ, довколишніх людей так само, як себе. Бачите, десь я наближаюся до християнської етики. Так воно і є, світ на тому побудований.

І ось незалежна особистість буде формуватися тільки тоді, коли вона буде знати свої права і усвідомлювати, що його права диктують йому і коло обов’язків. Але не ми насаджуємо, не директор школи авторитарно своїм наказом по школі насаджує: "ви повинні, ви зобов’язані, ви мусите" - не класний керівник, не вчитель. Але він просто пояснює, що ми всі маємо однакові і рівні права, і я можу своє право поширити настільки, наскільки мені позволяють поширити його інші люди, щоб не ущемити їхні права. Тобто, іншими словами, моє право закінчується там, де починається право іншої людини.

Чому так сталося, що ми не можемо, вибачте на такому слові, випрямитися в хребті? До цього часу, навіть знаючи свої права, навіть знаючи їхні можливості втілення, ми можемо тільки сподіватися на то або мовчки чекати, що хтось мені їх дасть - ті права. Ви знаєте, можна дати багато людині, але прав дати не можна - права людина повинна взяти сама. Чи то в сім’ї, чи то у найближчому оточенні товаришів, чи в оточенні виробничому, чи в державному підпорядкуванні - права кожна особистість повинна взяти сама. Мене гнітить отаке відношення, що "О-о, ми то мали мати!", "О-о, зарплати не дають!", "О-о, знов заставили писати заяву на відпустку за власний рахунок!" І оте хамство, яке ми зустрічаємо в магазині, в довідковому бюро... Це все порушення наших прав - в побуті, виробничих, політичних, інших, інших, інших прав, більших-менших. І хто їх порушує? Безумовно дуже часто - держава у вигляді своїх чиновників. Безумовно. Але ми ще й самі їх порушуємо, ми ще й самі створюємо такі умови, при яких нам жити складно. Десь на рівні підсвідомому ми маємо вже закладену оту рабську, волячу, терплячу ідеологію. Чому так сталося, ми бачимо - історичні умови. Добре. Але ж нація, яка духовно багата, вона повинна швидше відживати. Ви знаєте, хто такий Мирослав Маринович. Він сказав таку думку, послухайте її: "Криза в країні розпочалася з духовного занепаду і закінчиться - духовним відродженням". І напевно так. Тому що, ви розумієте, коли ми почнемо кожний відчувати своє право, і ми зуміємо сформувати це у дітей, у того підростаючого покоління, - значить, прийдуть якійсь зміни. Ми вже не захочемо, щоб на нас нагримали , а ми послухали і пішли. Ми вже собі того не позволимо. Очевидно, тоді почнеться духовне відродження, відродження власної гідності, почнуться зміни в країні.

Сьогодні я, виступаючи, буду дуже рідко використовувати слово "навчання". Тому що не навчання, а формування свідомості людини має лягти в основу. І то формування свідомості повинно початися навіть не з початкової школи, навіть не з садочка, як говорив Валерій Півницький, я цілком тут з ним згодна. Воно повинно початися, як казав колись Макаренко, поки дитина лежить поперек ліжка. Бо як ляже повздовж, то вже буде трохи пізно - не катастрофічно, але трохи. І тепер уявіть: дитина поперек ліжка стоїть - хто ж повинен її навчати тих прав людини? - безумовно, батьки.

У нас буквально 24 березня відбувся семінар... (Я ще крім всього - керівник Методичного центру з вивчення прав людини у Дрогобичі. Центр існує вже понад п’ять років, ми маємо свої наробки , проводимо велику роботу - цього року ми вже понад п’ять семінарів провели.) Цей семінар був для класних керівників. І там ми вчили, як класний керівник через батьків повинен навчати прав людини дитину свою.

Отже, я згодна з попередніми виступаючими - в чому? Ми можемо формувати незалежну особистість тільки в інтеграції. Но скажіть мені, якої інтеграції? Ну, не хочеться виробничої інтеграції - повірте мені, я вже бачу схоластику уроків з правознавства! Безумовно, краще - щось: як нема риби, то нехай рак буде, я згодна. Але щось треба і доброякісно зробити.

І ще раз пошлюся на слова Мариновича - він казав мені:

Світлана! Найбільше, що я боюся, щоби ото - "права людини" - не стало, каже, заяложеною фразою. Щоби воно, каже, було чисте, не треба його повторювати щоразу. Треба просто казати: "Дитинку, а ти би хотів, щоб з тобою так поступили, як ти поступив? - Ото не поступай так." Чи то по-іншому. І треба давати зразки, як по-іншому...