Про громадянську освіту, традиційні цінності та національно-патріотичне виховання

Тези до обговорення проекту Концепції розвитку громадянської освіти в Україні

Нормальний, здоровий патріотизм цілком гармонійно поєднується з людяністю, повагою до життя, свободи й гідності людини, і тими принципами, що чітко визначені в міжнародних документах з прав людини.

Не поєднуються із загальнолюдськими цінностями лише агресивні, ксенофобські форми націоналізму. Краще було б взагалі не називати ці викривлені, спотворені форми патріотизму цим гарним словом, але ж, на жаль, саме криклива патріотична риторика часто буває не тільки найкращим укриттям для негідників, а й прикриттям для людиноненависницьких ідеологій, що ведуть до масового насилля, тоталітаризму та злочинів проти людяності.

Критерієм для розрізнення справжнього патріотизму від його злоякісних спотворень є саме європейські принципи громадянської освіти. Громадянська освіта, виховання громадянської культури мають захистити молодь від спокус привабливої ідеології, що наближається до класичного фашизму.

Основні принципи громадянської освіти та виховання в дусі поваги до прав людини добре визначені у відповідних рекомендаціях ООН та Ради Європи. В першу чергу заслуговує на увагу Хартія Ради Європи з освіти для демократичного громадянства та освіти з прав людини. На національному рівні ці принципи доповнюються національною складовою, яка може містити принципи національно-патріотичного виховання та посилання на традиції українського народу. Варто додати національну складову в Концепцію громадянської освіти задля того, щоб показати її зв’язок з європейськими цінностями та чітко відмежуватись від ксенофобських форм націоналізму.

Отже кожного разу, коли Концепція посилається на патріотизм, потрібне чітке відмежування  від його злоякісних інтерпретацій. Кожного разу, коли згадується держава, бажано уточнити, що йдеться про державу не тільки українську та незалежну, але й також про «вільну країну для вільних людей» – конституційну демократію з верховенством права та дотриманням прав людини. Кожного разу, коли Концепція посилається на «традиції українського народу», бажано вказати, на які саме, бо традиції існують різні, і не всі з них заслуговують на збереження.

Як приклад української традиції, яку варто наслідувати, хочу нагадати про видатних українських дисидентів з кола Івана Світличного – Надію Світличну, Михайлину Коцюбинську, Валерія Марченка, Зиновія Антонюка, Ірину Жиленко та багатьох інших (назвав лише тих, зв’язок з ким та вплив яких відчуваю найсильніше), чия любов та відданість Україні не мала жодних ознак ксенофобії. Ось два фрагменти зі спогадів про Івана Світличного:

«...Дедалі частіше ловлю себе на тому, що сьогодні серед людей талановитих, творчих, діяльних, патріотично настроєних – мені до болі бракує Світличного. Щоб нейтралізувати ті спалахи чорної енергії, що спопеляють навіть кращих із кращих, те хвацьке всезаперечення в ім’я себеутвердження, те невміння чути ближнього свого, ту ялову «одноклітинність»... Бракує його «доброокості». Його моральної твердості й широти погляду...» (Михайлина Коцюбинська, 1995)

«...Досі чомусь розриваємо ідею України, ідею свободи й ідею особистості. У Івана все було в єдності, в якійсь особливій естетичній єдності. І з тої єдності Іван Світличний поставав не просто як правозахисник, а як зачинатель правозахисного руху на Україні. Звичайно, не один він причетний до засвоєння Україною сильної вселюдської ідеї виокремлення з людського загалу окремої особистості, піднесення її та послідовного захисту її прав і свобод. Але ніхто так, як він, своєю особистістю не унаочнював ваги усвідомлення особистості як саморушія суспільного розвитку, як ґаранта від скочування людства до прірви дикунства» (Зиновій Антонюк, 1994)

(на фото: Валерій Марченко)