Знайомтесь з героїнею: Адвокат міста

Марина Соловйова – з тих людей, які роблять вирішальні внески у справу, але на фото, в медіа та й підручниках історії незаслужено займають замало місця… Притому, що такі як вона – гострий дефіцит у Києві: адвокати, який переконано, незламно і при цьому професійно відстоюють суспільні інтереси. І проти кого – забудовників, які стільки собак з’їли на вміння повернути закон на свою користь або просто потоптатися по ньому.

Я фан Соловйової вже багато років. Кожної зустрічі заряджаюся її світлом. Нижче її інтерв’ю. Заряджайтеся і Ви. Або самі світіться:)

* * *

Що об`єднує Жовтневу лікарню, сквер Зої Космодем`янської та Гостинний двір? Не лише те, що на ці місця важливих спогадів для багатьох киян в різний час націлили бульдозери забудовники. Не лише те, що кияни повстали, щоб зупинити варварство. Але й те, що в усіх цих місцях разом з ними воює адвокат-волонтер, яких так не вистачає в більшості битв киян за свої права. Марина Соловйова не просто воює - вона перемагає. Минулого тижня ми мали вінчати її черговим вінком: Пейзажна алея остаточно повернута киянам.

– Все, перемога?

– Так, мені прийшов лист про те, що державний акт про власність на цю землю Міністерства закордонних справ скасовано. Тепер там остаточно не можна будувати.

– Скільки у Вас вже скальпів забудовників?

– Ми зараз з вами порахуємо: Гончара 5-7, Гончара 1-3, Стрілецька, 10/1, Пейзажна алея. І ще Жовтнева лікарня. Але там також то добре, то погано, у нас ще йдуть суди.

– А як вам вдається перемагати забудовників?

– Не в 100% випадків. На Гончара, 22 — там, це збудувало будинок грузинське посольство. Там жителі розділилися і ми програли. 

Ну, Гончара 17/23 не можна сказати, що це виграшне діло. Взагалі будівельна мафія це досить серйозний супротивник і не легко з ними боротися.

– Хто ж цього не знає. Так як у Вас виходить?

– Насправді нормативна база по усіх цих об’єктах говорить тільки у нашу користь. Наприклад, скрізь немає згоди Верховної Ради України на забудову. А 150-а та 151-а стаття Земельного кодексу прямо говорять, що якщо землі мають історико-архітектурне значення, то Київрада перевищує свої уповноваження, виділяючи цю землю без дозволу парламенту. 

– Ми чули "у нас закони непогані". Але ж чиновники і суди продажні. Як ви боретесь з другою проблемою?

– В кожному випадку по-своєму. Це не значить, що треба складати руки. Є інші різні організації. Не почує перший суддя - можуть почути інший.

– А наскільки важливий вуличний супротив? Це допомагає вам у судових війнах?

– Безперечно допомагає! Якщо б не було на Пейзажній алеї такої активної підтримки громадських організацій, місцевих жителів, якби ми разом не засипали котлован, не руйнували огорожу, то скоріш за все там були б зараз не твори Скритуцького, а стояв би дім.

– А з чого почалася Ваша боротьба? Коли ви кинули нормальне життя і почали займатися волонтерскими битвами із забудовниками?

– Тоді, коли у моєму дворі, де я живу, віддали сквер на Гончара 1-3, 5-7 під забудову Словацькому посольству. Це сквер, де виросли мої діти. Усі жителі були обурені. Нікуди було діватися, прийшлося взятися за цю справу.

І буквально за півроку — Пейзажна алея. А це ж через дорогу. Мої діти навчалися у 25-ій школі, прогулювали свої заняття на Пейзажній алеї і Андріївському узвозі. І я дуже любила це місце, ще з дитячим візочком прогулювалася там. Усе це моє рідне.

– А як вас тоді занесло в Жовтневу лікарню?

– Після цього, коли були рішення Верховного суду по Гончара, народ почав підтягуватися. Прийшли з Богомольця і кажуть: “Візьміться”. А я відповідаю, що я тільки поряд зі своїм домом берусю. Але їм вдалося мене умовити.

Хоча, зверніть увагу, в основному мої об’єкти це Стрілецька, Гончара, Зої Космодем’янської — той центр, який дійсно дорогий, який я люблю і знаю. (Минулого тижня Марина взялася і за Гостинний двір, до якого від її дому пішки не менше хвилин двадцяти:)).

– А що Вам говорять інші юристи про ваше волонтерство?

– По-різному. Деякі допомагають. На Пейзажній алеї не одна я, а декілька юристів представляють інтереси людей.

– Якщо Ви стали головою Верховного суду, що б ви зробили?

– По-перше, я б врятувала будинок, що руйнується на Великій Житомирській, 32. Це така пам’ятка модерну, я коли ходжу повз нього, у мене завжди болить душа. Як би у мене був мільйон, я б віддала його на реставрацію цього будинку. Також я б врятувала в центрі ті будівлі, які бережуть Київ, його вигляд. Щоб наші діти і наші онуки мали щастя ходити цими вулицями.

* * *