Відділ освіти вважає вчителя за безправного раба

 

Не секрет, що за останнє десятиліття рівень освіти в районі катастрофічно упав. Не бачить цього, мабуть, лише районний відділ освіти. Частина середньокласників (5-8 класи) з велетенськими зусиллям читають (як кажуть у школі – «бекають»), але переказати й осмислити прочитане вже не можуть. У них проблеми з таблицею множення, без калькулятора вони не виконають дій арифметики. Навіть списуючи текст з підручника, помиляються. Про твори промовчимо, бо їх зараз у школі практично не пишуть. Про історію й говорити нічого. Прізвища найвідоміших сучасних політичних діячів України їм нічого не говорять, хоча вже через декілька років за них будуть голосувати на виборах. Вивчаючи 10 років іноземну мову, більшість не скаже й двох ­речень.

 

Можна безкінечно перераховувати цей ряд, але слід зазначити, що справжні «дуби» – все ж не наші дітки, яких буквально калічить сучасна освіта, а борівські чиновні тітоньки й дядечка. Місцеві чиновники від освіти зі шкури пнуться, «покращуючи» освіту, а результат – хоч плач.

 

Що ж до «липи», то нею переповнена вся освіта: від школи до міністерства. І чим вище, тим ця «липа» липовіша. За моїми спостереженнями, оцінки учнів (так звані бали), як мінімум, на третину «липові». Тобто, коли вчитель ставить учневі шість балів, то по-старому – це кругла двійка. Роботи, які подаються з Борівського району на обласні конкурси і МАНи, на 98% «липові», бо зроблені здебільшого вчителями, зрідка – батьками. Учневі цю роботу іноді навіть не показують – вони дізнаються про неї тоді, коли отримують похвальні грамоти. Про це всім у районі відомо й нікого це не обурює, бо так вимагає місцеве начальство.

 

Доходить до анекдотичних випадків. Восени минулого року молодого вчителя історії Піско-Радьківської школи, який там працює кілька місяців, чиновниця методкабінету відділу освіти «агітувала» подати на МАН декілька учнівських науково-дослідних робіт. Знаючи, що учитель тільки-но закінчив трирічну денну аспірантуру в університеті ім. Каразіна та пройшов передзахист дисертації на звання кандидата історичних наук, чиновниця стала рішуче вимагати розділити між учнями на декілька частин його наукову дисертацію й послати на конкурс МАН. Чи то дрімуча безграмотність, чи махровий цинізм?

 

«Липою» є шкільні контрольні та екзамени. ЗНО й тести – це для частини учнів лише гра в морський бій, де хрестиком треба попасти у правильну клітинку. «Липа» – шкільні літні табори відпочинку, атестація вчителів у відділі освіти. «Липа» – майже всі шкільні звіти. Підсумки районних олімпіад здебільшого фальсифікуються й тому по півроку не доводяться до шкіл. Буває, місяцями дитина ходить по п’ятах за вчителем, а вчитель за директором, цікавлячись, яке ж місце вона зайняла на олімпіаді.

 

 

Читач, далекий від шкільних реалій і вихований сучасним телебаченням, закипить праведним гнівом. Домашній «телеящик» давно його приучив, що в усіх освітянських бідах винен винятково вчитель, який і неук, і садист, і хабарник – взагалі ворог народу, дітей та їхніх батьків.

 

Я сам учитель, і в одній школі працюю 25 років, скуштувавши тут гіркого директорського хліба й сповна спізнавши освіту. Це дає мені підстави для категоричної незгоди. Разом з Михайлом Коцюбинським готовий заволати: «Коні не винні». За всі роки вчителювання не зустрів не тільки в своїй Богуславській школі, а й у Борівському районі жодного вчителя – неука, садиста й хабарника. Хіба що серед чиновників.

 

Переконаний, що нашу освіту розвалюють винятково зверху, в даному випадку, як мені добре відомо, – це «успішно» робить Борівський райвідділ освіти. Я неодноразово заявляв його працівникам і начальникам, що коли так працювати, як вони, то краще вже нічого не робити – хоч шкоди буде менше. На жаль, чим далі, тим активніша ця їх «робота».

 

Користі для школи, учителя чи учня від відділу освіти – жодної. Є, наприклад, методичний кабінет, там сидить гурт чиновниць-методистів. Яку користь вони приносять? Мені за 25 років педагогічної роботи – ніякої. Щось не чув і про вчителів у нашому районі, кому б вони допомогли методично чи ще якось. Тоді навіщо шестеро методисток?

 

Є ще інспектори, так звані головні спеціалісти. Результат їх роботи в Боровій той самий, що у методистів. Для прикладу: до 1917 р. на Куп’янський повіт, який охоплював 5-6 сучасних районів (в т. ч. сучасну Борівщину) й налічував більше сотні шкіл, вистачало одного інспектора по освіті. А інспектор Петро Іванов у кінці XIX ст. встигав не тільки інспектувати всі школи повіту, а й одночасно вести унікальні наукові дослідження й писати видатні етнографічні праці, які уславили його навіки. Тодішній інспектор був надзвичайно розумною й авторитетною людиною, його всі поважали за високу кваліфікацію. Він реально допомагав і вирішував шкільні проблеми. Борівськими ж інспекторами та методистами стають здебільшого вчителі-невдахи, які не прижилися в школах або прилаштувалися до відділу по блату.

 

Є ще у відділі освіти близько десятка бухгалтерів. У докомп’ютерні часи, коли в ходу були дерев’яні рахівниці, а чисельність учнів і шкіл у районі були вдвічі більшими – може, це й було виправданим. Зараз на кожному столі компю’тер, шкіл півтора десятка, тож що там рахує армада бухгалтерів? Може, вони не вміють тими комп’ютерами користуватися?

 

Школи «оптимізують», відповідно меншає учителів, у школах скоротили різні посади та через економію обрізали учителям усілякі доплати, передбачені законом, а штат відділу освіти десятиліттями залишається незмінний – 20 чол. Чому б його теж не «оптимізувати» в декілька разів? Була б значна економія коштів, збереглося б безліч нервів і часу, які безжалісно нищать районовці.

 

Допекли вони всіх до печінок, бо на 10 учителів приходиться майже один чиновник від районної освіти, який вміє лише контролювати інших.

 

Засипають школи зливою безглуздих паперів та ідіотських вказівок, вимагають безкінечних звітів, доскіпуються до кожної дрібниці. Вчитель повинен кожен свій крок документувати в паперах, як нам кажуть, «залишати сліди своєї роботи». Головне – не працювати, а «залишати сліди роботи». Цінують вчителя не за результатами, а знову ж «за слідами». Тотальна недовіра до вчителя й постійні підозри невідомо в чому.

 

 

Начебто й нічого красти вчителеві в школі – все вже вкрадено до нього, а його все постійно підозрюють. Підозрюють, бо самі, мабуть, постійно крадуть. Ходять чутки про розкрадання відділом освіти бюджетних коштів в значних обсягах. Про це натякає й прокуратура. Усім відомо, що коли шість років тому ганебно прокралася одна директор школи, то Борівський відділ освіти її всіляко й до останнього покривав. Видно, краденим ділилася з ними.

 

Судячи з реальних результатів сьогоднішнього райвідділу – зашились вони по самі вуха. Навіть декілька місяців начальника собі ніяк не підберуть. Уже анекдот Боровою ходить, що небезпечно ходити центральною площею імені Леніна, бо тільки-но там хто з’явиться, як його відразу хапають під руки й силоміць тягнуть у крісло начальника відділу освіти. Говорю про це не тому, що я якийсь там вчитель-ледащо чи нездара. Маю повний набір учительських регалій: вища категорія, Відмінник освіти України, Заслужений працівник освіти України. Не хизуюсь ними, вони зароблені чесною й напруженою працею.

 

Відомо, результати вчителя, як і в тренера, в досягненнях його учнів. Мої учні 8 разів перемагали на Всеукраїнських конкурсах МАН у Києві, близько 20 разів на обласних олімпіадах і МАНах, десятки разів у Всеукраїнських та обласних конкурсах, експедиціях, змаганнях тощо. Жоден учитель Борівського району за всю історію не досягав таких результатів. 27 років тому створив шкільний музей, який діє й зараз і на доброму рахунку в області. Зроблено й робиться чимало.

 

Думаєте, відділ освіти хоч добре слово колись сказав на мою адресу? Грамота чи якась премія від них – то для мене взагалі фантастика. Освітянське начальство у Харкові та колеги з районів не можуть цьому повірити. А як же зазначені регалії? Вищою категорією мені повсякчас тільки докоряють і шантажують, хоча вже два десятиліття не знаходять жодних підстав позбавити. До нагородження мене званням «Заслужений працівник освіти України» Борова жодного стосунку не має. Його мені дали за наукові дослідження і опубліковані книги.

 

Мене таке ставлення ніскільки не дивує та й, чесно кажучи, не вельми переймає. Знаю, що Борівський відділ освіти вчителя вважає за безправного раба й свого холуя. Для них головне – сліпа покора та беззастережне виконання їхніх наказів, навіть абсолютно безглуздих.

 

Важко в це повірити? Такого не може бути? Ні, в Борівському районі – може! Де ще десятки вчителів щорічно мусять відбувати примусову трудову повинність у піонертаборі. За 200 грн треба влітку цілодобово відпрацювати 21 день. Сільський учитель, який має своє господарство, город, сім’ю, мусить чомусь усе це кинути на місяць і практично безплатно працювати вихователем піонертабору «Орлятко» за декілька десятків кілометрів від своєї домівки. Найслухнянішим за це дадуть категорію та грамоту. Що це, як не рабська праця?

 

Іншим категорія не світить, бо не змогли або не схотіли довести свою відданість освітянським начальникам. Якщо в цілому по Харківській області 35% учителів мають вищу категорію, то в Борівському – менше 10%. У більшості шкіл Борівщини немає жодного вчителя з вищою категорією та й з першою тут не густо. Не тому, що тут погано працюють. Знаю безліч учителів, які мають високі професійні досягнення, а по два десятиліття сидять на низьких категоріях. Наприклад, у Дружелюбівській школі. Після атестації в райвідділі освіти багато учительок виходять звідти у сльозах. Рідко яка отримає похвалу. Грубі підтасовки, махлювання, брутальні образи під час цих атестацій – типове явище. Видно, у відділі освіти думають, що вчитель-раб навчить і виховає вільного громадянина? Ні, в кращому випадку, він відтворить такого ж холуя, як і сам.