Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1320842817


Чому все більше громадян нашої країни незадовільні рішенням національних суддів і звертаються до Європейського суду з прав людини?

09.11.2011
автор: Федір Веніславський, учень, м.Харків

З робіт фіналістів Восьмого Міжнародного конкурсу учнівських
та студентських творів-есе «Права людини – моя власна думка»

На одному з уроків з основ правознавства в нашому класі розгорілася цікава дискусія з приводу розуміння ролі та значення Конституції як головного закону держави і суспільства. Вчитель наголошував, що за своїм змістом наша Конституція є однією з найдосконаліших у Європі, оскільки вона ввібрала головні демократичні цінності сучасного цивілізованого світу, до яких, передусім, належать права і свободи людини. Сьогодні в нашій державі людина вважається найвищою соціальною цінністю, а забезпечення її прав і свобод є головним обов’язком і сенсом всієї діяльності держави та її органів. Саме це відрізняє Конституцію незалежної України від усіх радянських конституцій, головним завданням яких було закріплення інтересів держави, а людина та її права перебували взагалі на периферії конституційного регулювання.

«Чому ж тоді Україна перебуває в трійці лідерів за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини? – запитав я. – Чому так багато людей незадоволені якістю правового захисту своїх прав і свобод у вітчизняних судах і прагнуть знайти справедливості в наднаціональному судовому органі? Хіба це підтверджує тезу про пріоритетне значення людини та довершеність нашої Конституції? На мій погляд, це суттєво принижує авторитет нашої держави у світі, ставить під сумнів реальність її прагнення до дотримання проголошених конституційних цінностей, і насамперед, до практичного забезпечення прав і свобод людини». Пролунав дзвінок, і вчитель запропонував усім подумати над цими питаннями вдома.

Того ж дня, після закінчення уроків, ми з моїми друзями-однокласниками гуляли вулицями рідного міста. Стояв чудовий весняний день, світило сонце, і ми веселою юрбою, безтурботно сміючись і розмовляючи, йшли однією з центральних вулиць. На головному майдані міста ми помітили невелику групу людей, котрі стояли з плакатами і через гучномовець закликали владу забезпечити конституційне право на справедливий суд. Наша розмова одразу ж змінила своє русло, і ми почали обговорювати домашнє завдання щодо реального стану речей з правами і свободами людини в Україні.

– На мою думку, – сказав Микола, – Конституція – це лише гарна казочка, яку цікаво читати, але яка нічого спільного з реальним життям не має. Більшість закріплених нею прав і свобод людини – це лише лозунги і декларації. Адже чому тоді ці люди вимагають справедливого суду? Хіба його сьогодні в Україні немає? Чому по телебаченню ми чи не щодня бачимо приклади численних і зухвалих порушень прав людини, у тому числі – й з боку різноманітних правоохоронних органів? Чому серед різних політичних сил відбувається практично відкрита боротьба за контроль над вищими судовими органами держави, а деякі політики з екранів телебачення відкрито заявляють, що вони судовим рішенням скасують будь-яке (!!!) рішення Президента? Чому про це знає і все суспільство, і правоохоронні органи, але ніхто не реагує? Адже історія наочно свідчить, що саме безкарність породжує вседозволеність! Хіба діюча демократична Конституція може допускати такі факти? Сумно, але мені чомусь здається, що на сьогодні в Україні суд так і не став тією найвищою інстанцією, до якої люди йдуть у пошуках справедливості й захисту.

– Я повністю погоджуюся з тобою, – сказав Микита, – мій тато працює в соціологічній службі, і він розповідав, що за даними їхніх досліджень переважна більшість людей в Україні вважає головним порушником своїх прав саме правоохоронні органи, а віра в справедливий суд взагалі мало хто вірить. Досить часто люди віддають перевагу позаправовим засобам захисту своїх порушених прав, тому що вважають їх більш ефективними. Як наслідок, замість «сили права» починає діяти «право сили», що призводить до ще більшої зневіри у справед­ливість, до загального розчарування щодо прав і Конституції. Одночасно довіра до Європейського суду з прав людини в Україні досить висока, що пояснюється його абсолютною незалежністю і підпорядкуванням лише праву, як втіленню вищої справедливості.

– Так у чому ж полягає головна проблема? – запитав я. – Чому гарна Конституція не працює? Чому закріплений нею широкий перелік прав і свобод в реальному житті не забезпечується? Чому громадяни України вважають, що Європейський суд з прав людини краще захистить їхні права, ніж вітчизняні суди?

Тут дійсно є над чим подумати й про що подискутувати, вирішили ми, по-новому оцінивши домашнє завдання з правознавства.

– На мій погляд, – сказав я, – причина тут криється в тому, що українські суди за весь час незалежності так і не змогли усвідомити простої істини: суд має бути максимально незалежним і неупередженим арбітром у взаєми­нах і між людьми, і між людиною та державою, і між людиною і суспільством, і між суспільством та державою. На практиці ж більшість суддів свідомо, чи підсвідомо, приймають свої рішення з огляду на необхідність забезпечення інтересів держави, а не прав і свобод кожної людини, особливо в ситуаціях, коли вирішується спір між державою та людиною. До речі, деякі правознавці наголошують, що судові рішення не повинні ухвалюватися «іменем держави» (тобто «іменем України»), бо це ставить під сумнів сам принцип незалежності судів, психологічно зумовлює їх асоціацію з державою та її інтересами. А як же бути у випадку, коли однією зі сторін правової суперечки є держава або її органи? Виходить, що і суддя у спорі, і одна з його сторін – співпадають? Щоб цього не було, рішення мають ухвалюватися «іменем права» або «іменем закону».

– Я вважаю, – сказав Микола, – що ще однією причиною зневіри людей у суд і справедливість є поширення серед суддів конформізму. Вони дуже легко йдуть на порушення закону, оскільки «незручно» відмовити колезі, знайомому, а особливо – начальству, «незручно» не відгукнутися на прохання й відповідним чином вирішити справу, бо, можливо, й самому доведеться просити… Крім того, знижує авторитет усієї судової системи безкарність самих суддів, які зухвало та відверто порушують законодавство, ухвалюють вочевидь неправосудні рішення, але не несуть за це відповідальності. Це змушує громадян звертатися за пошуком правди до Європейського суду з прав людини.

– А на мою думку, – сказав Микита, – усьому причиною є значне поширення корупції в усіх сферах життя нашого суспільства. Ми ж з вами чудово бачимо, що відмінні оцінки в школі отримують не завжди ті, хто має кращі знання. Так само і в суді – навіть якщо ти не правий, але маєш гроші і знаєш, кому необхідно заплатити, – шансів виграти справу набагато більше ніж у того, хто таких можливостей не має. Тому люди, зневірившись у можливості захистити свої права в Україні, усе частіше звертаються до  Європейського суду з прав людини, розглядаючи його як останню інстанцію, де все ще можна знайти справедливість.

Ну що ж, підведемо підсумки. Неефективність Конституції, неналежне забезпечення закріплених нею основних прав і свобод людини, і, як наслідок – численні звернення до Європейського суду з прав людини обумовлені наступним: а) значна частина громадян нашої держави зневірилася у пануванні права і справедливості в українському судочинстві; б) практичне забезпечення пріоритетного значення прав людини так і не стало головною метою діяльності держави і її органів, у тому числі – судів; в) суди не змогли позбутися усвідомлення своєї єдності з державою і необхідності відстоювання саме її інтересів при вирішенні правових спорів; г) значного поширення набули корупційні прояви в судовій владі; д) суддівський конформізм заважає ухвалювати справедливі судові рішення; е) відсутність ефективної системи відповідальності суддів призводить до виникнення почуття їх повної безкарності і вседозволеності.

Домашнє завдання з основ правознавства було виконано!

Федір Веніславський, учень, м.Харків

Рекомендувати цей матеріал