Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1299255599


Непридатні до демократії?

04.03.2011
автор: Ніколас Крістоф [Nicholas D. Kristof]
джерело: zgroup.com.ua

The New York Times, 27.02.2011

Арабський світ не готовий до демократії? Панує неотесаний стереотип, що деякі народи – араби, китайці й африканці – несумісні з демократією. Багато людей у світі побоюються, що "влада народу", радше за все, виллється в хаос у стилі Сомалі, громадянську війну а-ля Ірак чи репресії на кшталт іранських.

Західні і, що сумніше, власне арабські, китайські й африканські лідери підтримували цей наратив. Сьогодні, коли повстало так багато народів Близького Сходу, слід з’ясувати це політично некоректне питання: чи направду араби надто незрілі політично, щоб дати собі раду з демократією?

Від Вашингтона до Ер-Ріяда це занепокоєння слугує підтекстом великого неспокою. І, звичайно, ніхто не заперечує, що небезпека існує: повалення влади шаха в Ірані, Саддама Хусейна в Іраку, Тіто в Югославії обернулися новими репресіями та кровопролиттями. 1997 року мешканці Конго святкували вигнання свого багаторічного диктатора, але відтоді громадянська війна у країні – найкривавіший конфлікт із часу Другої світової війни. Якщо Лівія стане ще одним Конго, Бахрейн – сателітом Ірану, а в Єгипті до влади прийдуть "Брати-мусульмани" – що ж, за таких обставин пересічні громадяни можуть затужити за колишніми гнобителями.

"До революції ми були рабами, і тепер ми раби колишніх рабів", – заявив великий китайський письменник Лу Сюнь (відомий в Україні як Лу Сінь) після повалення династії Цін. Чи таким є майбутнє Близького Сходу?

Я так не думаю. Понад те, на мою думку, такий спосіб мислення ображає світ, який не є вільним. Мені стало соромно, коли останніми тижнями спостерігав за відважними жінками і чоловіками в Єгипті та Бахрейні, які заради свободи, яку ми сприймаємо як щось очевидне, йшли під кулі та сльозоточивий газ. Як ми можемо говорити, що ці люди неготові до демократії, за яку вони готові померти?

Ми, американці, виголошуємо банальності про свободу. Учасники демократичних кампаній на Близькому Сході зазнають неймовірних тортур від рук диктаторів, які є нашими союзниками – це ціна за свободу, утім вони не припинили боротьби. Колишні бахрейнські політичні в’язні розповіли, що їхніх жінок привели до в’язниці і поставили перед ними. Чоловікам сказали: якщо не зізнаєтеся, ваших дружин одразу зґвалтують. Зазвичай такими чи більш звичними тортурами вибивають зізнання, утім активісти роками, ба навіть десятиліттями борються за демократію. А ми однаково запитуємо, чи вони достатньо зрілі, щоб дати собі раду з нею?

Спільною рисою цьогорічного демократичного руху, від Тунісу до Ірану, від Ємену до Лівії, була безсумнівна відвага. Я ніколи не забуду чоловіка з ампутованими ногами, якого зустрів на площі Тахрір у Каїрі, коли бандити Хосні Мубарака пішли в наступ, озброєні камінням, палицями і коктейлями Молотова. Цей молодик викотив свій візок на передові позиції. І ми ставимо під сумнів його розуміння демократії?

У Бахрейні я бачив колону неозброєних жінок і чоловіків, які йшли на військових із сил безпеки, що за день до цього відкрили вогонь бойовими кулями. І хтось наважиться сказати, що ці люди не дозріли до того, щоб дати собі раду з демократією?

Так, звичайно, попереду багато поганого. Щоб вибрати президента після війни за незалежність, американцям знадобилося шість років, і у 1860-х ми знову майже розійшлися по швах. Коли після революцій 1989 року Східна Європа стала демократичною, Польща і Чехія добре пристосувалися, але Румунія й Албанія пережили роки хаосу. 1998 року, після народної революції, в Індонезії (на Східній Яві) я натрапив на бандитів, які відрубували людям голови і носили їх на піках.

Як свідчить історія, зазвичай після декількох неправильних кроків країни дають собі раду. Допомагають освіта, багатство, міжнародні зв’язки й інституції громадянського суспільства. І зараз Єгипет, Лівія і Бахрейн порівняно краще підготовлені до демократії, ніж Монголія й Індонезія в 1990-х – а сьогодні і Монголія, й Індонезія є успішними прикладами. Декілька днів тому британський прем’єр-міністр Девід Кемерон (у компанії з торгівцями зброєю) відвідав Близький Схід і мусив визнати, що, аби досягнути стабільності, Британія занадто довго підтримувала авторитарні режими. Він визнав, що його країна погодилася з неприйнятною ідеєю – "що араби і мусульмани непридатні до демократії". І він додав: "На мою думку, це упередження, яке межує з расизмом. Воно образливе й хибне, і воно просто неправильне".

Це все ще думка, яку поширюють арабські диктатури, надто Саудівська Аравія – і, звичайно, лідери Китаю та майже кожен африканський деспот. Це погано, коли західні лідери упереджені у цій справі, але ще сумніше, коли такі упередження про власні народи озвучують лідери світу, який розвивається.

У ХХІ столітті немає реалістичної альтернативи владі народу. Професор Вільям Істерлі з Нью-Йоркського університету пропонує стандарт взаємності: "Я не підтримую авторитарного режиму у вашому суспільстві, якщо не хочу його у власному".

Це повинно бути нашою новою точкою відліку. Я приголомшений відвагою, яку я бачу, і це принизливо і нерозумно вважати, що люди, які вмирають за демократію, не готові до неї.

 

Автор: Ніколас Крістоф [Nicholas D. Kristof]
Джерело: Unfit for Democracy?
Зреферував: Михайло Мишкало, Західна аналітична група

 


Диа. також Як араби перетворили ганьбу на свободу

Рекомендувати цей матеріал

коментарі