http://osvita.khpg.org/index.php?id=1293102106
Заговоривши про підсумок 2010 року в Україні, неминуче перечепишся через приховане у слові «підсумок» аритметичне значення додавання, зростання і збільшення. Проте зростання цього року було таке особливе, що говорити випадає радше про віднімання і втрату. Тож ітиметься мені, аритметичною мовою, і про суму, і про різницю.
Цей рік у Фонді якісної політики наша команда здійснювала постійний аналіз подій (event analysis) у політичному та суспільному житті України. Ґрунтуючись на даних цього аналізу, можу з великою мірою певности говорити про три основні тенденції в політичному житті нашої країни:
Консолідація влади
Політичний 2010 рік почався зі зміни президента та правлячої сили. В небуття пішло правління Віктора Ющенка, так наче його не було. Хіба що іржаво-золочена свічка Пам’яті у парку Слави нагадує про фантомні пристрасті свавільно-безплідних 2005–2009 років. Новий президент швидко перегорнув сторінку історії незалежної України, повернувши суспільно-політичний розвиток у знайоме «передпомаранчеве» річище (чи пак ставище).
Консолідація влади навколо президента Віктора Януковича та фінансово-політичних груп, що входять до Партії реґіонів і союзних політичних сил, вилилася в посилення виконавчої влади й, одночасно, встановлення дедалі більшого контролю виконавчої гілки влади над парламентом і судами. На відміну від свого попередника, чинний президент і його адміністрація зуміли провести конституційну реформу, оформивши свою повновладність у, м’яко кажучи, екстраординарний правовий спосіб. Відновлена Конституція 1996 року швидко повернула країну до політичної системи, за якої президент став ключовою фігурою в дотриманні балансу сил між фінансово-політичними групами. Ця ж подія дозволила повернути виконавчій владі силу, хоч і не ефективність. Вищість виконавчої влади було оформлено і малою судово-адміністративною реформою, і новим (чи стародавнім) реґламентом Верховної Ради. Українська судова система втратила ще кілька кубічних міліметрів і без того сутужного простору незалежности. Нинішній український парламент повернувся до старих практик управління парламентськими процесами. Це зокрема зменшило роль партій та підвищило роль окремих депутатів. Хоча «партійний» парламент помаранчевої епохи був далекий від прозорости, підзвітности й демократичних ідеалів, нова Верховна Рада стала ще менш демократичною установою. Атомізація парламентського устрою зменшила потенціял інституційного розвитку ВРУ, відкрила депутатів для більшого тиску ззовні, збільшила корупцієгенність у парламенті, а також зменшила і без того низький рівень політичної відповідальности. Верховна Рада знову стала леґітимаційним інституціональним додатком до виконавчої влади.
Готовність чинного складу ВРУ до співпраці з виконавчою владою створила умови, за яких логічним є бажання Партії реґіонів і її союзників продовжити існування цього складу до 2012 року, звісно ж, за підтримки Конституційного Суду України.
Посилення однієї галузі влади та встановлення повного контролю над нею з боку груп, що входять до Партії реґіонів, також посилило використання державних органів у політичній боротьбі з опозицією. Один із напрямів цієї боротьби – знесилення партії «Батьківщина» та прибічників Юлії Тимошенко. Міжпартійна боротьба вийшла за рамки політичної конкуренції. Переможна політична сила стала використовувати правоохоронну та судову систему для боротьби з опозицією. Політизована ще за Ющенка Служба безпеки й далі є інструментом у політичній боротьбі. Також влада – здебільшого в позаправовий спосіб – серйозно зменшила бізнесову підтримку опозиції. Звісно, «помаранчеві сили» давали чимало прикладів намагань такого самого стилю боротьби з «реґіоналами» в 2005–2006 роках. Однак сучасна ситуація прикметна системністю дій і беззахисністю опозиціонерів, ґарантом мінімальних прав яких виступає хіба тільки Захід.
Опозиційні партії та групи не змогли узгодити дії супроти системного тиску влади. Місцеві вибори 2010 року дали промовисті приклади взаємознищення опозиційних сил. Це дедалі більше зміцнює радикальні настрої – і серед виборців, і серед обранців. Слабкість опозиції проявилася і в неефективній взаємодії з неполітичними громадськими асоціяціями, що протестують проти ексклюзивної соціяльно-економічної політики чинного уряду. Віртуальність політики часів Ющенка позбавила сьогоднішніх опозиціонерів тих навичок та інстинктів, які дали би їм змогу очолити рух невдоволених. Опозиція виявилася неефективною і в боротьбі з правлячою партією, і в поверненні громадської довіри до себе. На цьому тлі Партії реґіонів та її союзникам удалося створити серйозну мережу свого представництва в трьох чвертях земель України, зробивши країну партійно керованою з центру до районів.
Слід віддати належне, що за тривалий час уперше в нашій країні відновився процес інституційного розвитку держави. Однак еволюція та посилення стосувалися лише тих інститутів, що мало стосуються прав і вигод громадян. Сильнішим став президентський інститут, посилилася податкова адміністрація. Слабшим став контроль за діями правоохоронців, послабився парламент, зменшилася суддівська незалежність, посилилася контрольованість ЗМІ. Так, Україна відійшла від прірви клубу «failed states». Одначе співвідношення інституціонального посилення та послаблення не надто надихає вірити в реформи й демократичний розвиток України у середньотерміновій перспективі.
На тлі потужної консолідації владних повноважень (до рівня партійно-реґіональної монополії на владу) і створення владної «вертикалі» нова команда Януковича так і не довела, що може використати набутий ресурс на користь суспільного розвитку. Впродовж попередньої п’ятирічки значного соціяльно-політичного розвитку не було, натомість 2010 року доводиться говорити про переважно неґативний його напрямок. Попри те, що чинна влада має великі повноваження та покращила ефективність виконавчої вертикалі, результат її діяльности поки що не позначився на соціяльно-економічному стані українського населення. Цьогоріч Україна за рівнем добробуту громадян посіла передостаннє місце серед 40 европейських держав. Зі звіту випливає, що статки українців, досягши максимального розміру в 2007 році, через світову кризу й неефективну діяльність українських урядів 2008–2010 років скоротилися до рівня 2,5 тис. доларів на особу у 2009 році. За даними МВФ, Україна посіла перше місце за обсягами фінансової допомоги серед країн Східної Европи в період світової фінансово-економічної кризи: з осені 2008 року Україна домовилася про залучення 32,5 млрд. доларів кредитів (зокрема 25,7 млрд. – від МВФ, 3,4 млрд. – від Світового банку, 1,3 млрд. – від ЕС, 2,1 млрд. – від інших організацій). Ці показники характеризують «працю» урядів часу Ющенкового президентства, але й 2010 року уряд не вдавався до жодних дій, здатних змінити ситуацію. Українська економіка та розподіл благ у суспільстві свідчать про необхідність структурних реформ, які обіцяв і не розпочав президент Янукович.
Звуження громадянських свобод
На тлі монополізації влади відбувається зменшення можливостей користуватися громадянськими свободами. Першими зазнали удару українські мас-медії. Десь засобами неофіційної цензури, десь через прихильність власників ЗМІ, а десь і підкупом журналістів адміністрація встановила контроль над інформаційним простором. Свободу слова, в «помаранчевий» період ніяк не інституалізовану, було швидко згорнуто. В рейтинґу свободи слова «Репортерів без кордонів» 2010 року Україна посіла 131 місце, погіршивши показник на 42 позиції. Міжнародна правозахисна організація вказує на повернення цензури, зокрема в авдіовізуальному секторі.
Неґативного розвитку зазнала сфера захисту прав громадян. Певні ініціятиви, започатковані ще в часи президентства Ющенка, зокрема проєкт закону «Про доступ до публічної інформації» та пакет антикорупційних законів (набуття чинности яких було відстрочено), мали суттєво посилити вимоги до ефективности і підзвітности виконавчої влади. Однак 2010 року, попри суспільний запит і тиск із боку европейських структур, жоден із законів так і не набув чинности.
Відновився забутий за п’ять років тиск на правозахисні організації. Цього року правоохоронні органи дедалі частіше вдавалися до акцій проти правозахисників і незалежних громадських організацій. Дані нашого моніторинґу за 2010 рік свідчать про поступову деґрадацію громадських демократичних інститутів в Україні. Цей висновок підтверджують як результати досліджень за окремими напрямами (стан дотримання прав людини, свободи слова, свободи пересування, свободи совісти тощо), так і громадська думка (див. результати опитувань Центру Разумкова щодо оцінки стану демократії в Україні). Також і міжнародні моніторинґові групи (група при ПАРЕ, група від ОБСЕ) заявляли про дедалі більший «тиск на громадянське суспільство». Зокрема, у резолюції ПАРЕ щодо «Функціонування демократичних інститутів в Україні» висловлено «стурбованість із приводу збільшення числа достовірних повідомлень про невиправдану участь Служби безпеки у внутрішніх політичних справах, у тому числі тиск на журналістів, партійних активістів і активістів громадянського суспільства та їхніх родичів».
Отже, можна впевнено твердити, що 2010 року ми, громадяни України, щомісяця поволі втрачали свої права і свободи, а інституції, що могли протидіяти цьому процесові, було істотно послаблено.
Неефективність захисту національних інтересів у зовнішніх зносинах
2010 року зовнішня політика України значно змінилася, переживши еволюцію від «проросійської» орієнтації до недозбалансованої «багатовекторности». На початку 2010 року проросійський ухил у зовнішній політиці адміністрації Януковича призвів до значних утруднень у підтриманні зв’язків із Заходом. Харківські домовленості 2010 року продемонстрували готовність українських та російських еліт до взаємодії у власних інтересах і всупереч національним інтересам своїх країн. Надінтенсивний діялог президентів та урядів України й Росії так і не привів до встановлення взаємовигідних торговельних і політичних зв’язків; основні проблеми (правила співпраці в енергетичному секторі, рамки реґіональної взаємодії, кордони) залишилися без розв’язання. Стратегічні завдання зовнішньої політики України на західному напрямку – укладення угоди про зону вільної торгівлі, про асоціяцію з ЕС та про безвізовий режим із країнами ЕС – не було виконано.
Слід віддати належне адміністрації Януковича, яка в другому півріччі 2010 року посилила діялог із лідерами ЕС та США. Однак збалансувати зовнішню політику поки що не вдалося. З боку Брюселя та Москви побільшало знаків неприйняття української багатовекторности: зовнішньополітичні партнери України посилили тиск, прагнучи вплинути на її вибір між зоною вільної торгівлі з ЕС і Митним союзом Росії, Білорусі та Казахстану. Необережні кроки першої половини 2010 року настільки послабили позиції України, що довго ще даватимуться взнаки.
Сума і різниця
Загалом, за останній рік значно знизився інституційний потенціял демократичного розвитку України, пов’язаний із розподілом і балансуванням владних галузей. Її політичний режим увійшов у смугу сталої стаґнації й суттєвого обмеження громадянських прав і свобод. Помаранчева революція становила виклик пострадянським тенденціям, заперечення, що його українці кинули в обличчя східноевропейській долі. Але цьогоріч вона з нас посміялася. 2010 року східноевропейські країни (окрім Молдови) остаточно заявили про себе як про реґіон розмаїття несвобод: від білоруської жорсткої диктатури до російського ліниво-віртуального авторитаризму та української олігархії.
Рекомендувати цей матеріал