Права дитини в Україні (передача на Радіо Ера)

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: В бюджет на наступний рік планується закласти 70 мільйонів гривень для забезпечення охорони прав дітей. Як зазначив керівник міністерства сім’ї, молоді та спорту, цього року з передбаченого бюджету на ці потреби використано 17 мільйонів гривень.
Конвенція ООН про права дитини, до якої Україна приєдналась в 91-му році, є частиною національного законодавства, тому в Україні має бути здійснено комплекс заходів, що втілюють в життя її положення. Кошти мають бути виділені на реалізацію загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року, ухваленої торік. Національний план показує готовність нашої сторони до виконання всіх положень конвенції ООН на період до 2016 року, як зазначають урядовці.
Реалізація дасть змогу комплексно вирішувати проблему прав дитини в Україні. Виконання національного плану допоможе дітям-сиротам та дітям без опіки реалізувати своє право на висування в сімейних умовах, дітям-інвалідам реалізувати право на освіту, незалежно від стану здоров’я та місця перебування, ВІЛ-інфікованим дітям отримати висококваліфіковану допомогу, а батькам – консультації в пологових будинках. Все це уривки з офіційних заяв наших міністрів та депутатів.
В конвенції ООН закладено чіткий механізм моніторингу виконання державою своїх зобов’язань, тому кожні п’ять років Україна звітує щодо своїх дій. Україна вже надала дві періодичні доповіді, дві з яких були розглянуті в 1995 та 2002 роках, об’єднана третя та четверта доповідь будуть розглядатися 29 січня 2011 року.
Сьогодні наш гість
Володимир ЯВОРСЬКИЙ, виконавчий директор української Гельсінської спілки з прав людини, а також на прямому телефонному зв’язку з нами перебуває
Катерина ЛЕВЧЕНКО, президент міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла страда - Україна».
Пані Катерино, готуючись к цієї програмі, я прочитала дуже багато заяв наших урядовців та депутатів, але нічого окрім загальних слів про те, що це потрібно, що ми виконаємо і так далі, не знайшла. Що реально робиться сьогодні державою для того, щоб забезпечити виконання всіх положень конвенції ООН? Хотілося б, щоб ви сказали кілька слів про круглий стіл, який ви провели вчора.

Катерина ЛЕВЧЕНКО: Дійсно заяв останнім часом лунає багато, до них потрібно ставитися дуже скептично, тому що потрібно дивитися на конкретні заходи і плани, які збирається реалізовувати держава. Якщо говорити про кошти, то 70 мільйонів гривень це сума, яка лунає вже кілька днів і виглядає дуже великою, але якщо поглянути на реальне наповнення цієї суми, то, скажімо, підтримка одного центру соціальної допомоги людям, які знаходяться в кризових ситуаціях, то це в рік приблизно півтора мільйона гривень. Виходить, що ця програма може бути спрямована лише на те, щоб в кожній області створити і підтримувати подібні центри. Багато це чи мало? Це не мало, але набагато менше, ніж ці заяви, що лунають. Крім того за рік-два змінити кардинальним чином ситуацію з дотриманням та забезпеченням прав дітей буде дуже складно, тому що пробілів в цьому плані в нас дуже багато. Один з цих пробілів це національне законодавство. Не дивлячись на те, що Україна ратифікує всі міжнародні документи, пов’язані із захистом прав людини, дітей, тим не менше, в національному законодавстві є багато пробілів, тобто воно не відповідає тим стандартам, які містяться в міжнародних документах, зокрема в конвенції ООН про права дитини і в факультативних протоколах, які її доповнюють.
Саме протягом цього року ми зробили аналіз національного законодавства України на предмет відповідності конвенції ООН про права дитини та факультативному протоколу про боротьбу з дитячою порнографією, проституцією та торгівлею дітьми. Ми це робоча група, створена при центрі «Ла страда – Україна», до якої входили як представники громадських організацій, правозахисних. Так і представники парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, академії прокуратури, харківського університету внутрішніх справ, інституту законодавства Верховної ради. Ми виявили, що національне законодавство в цілому відповідає міжнародним стандартам саме в частині боротьби з торгівлею дітьми, а якщо говорити про попередження, то воно лише певною мірою відповідає, а якщо говорити про ті зобов’язання, які Україна має щодо захисту дітей, надання їм допомоги, реабілітації, то в нас навіть законодавство не відповідає цим стандартам. Тобто говорити про те, що в цьому році ми зможемо повністю забезпечити права дітей, було б, з моєї точки зору, не дуже коректно.
В 2011 році дуже важливо паралельно з практичною діяльність внести зміни до національного законодавства, які б допомогли привести його у відповідність до конвенції ООН з прав дитини. Наприклад це відповідальність батьків та людей, які замінюють їх, та забезпечення прав дитини. Тому що дуже часто ми можемо почути від вчителів і батьків, що діти дуже добре знають свої права, а от краще давайте говорити про їх обов’язки. На жаль. Наші дослідження показують, що з правами дітей не все так гаразд – тілесні покарання, насильство це сьогодні ознака багатьох родин. Або в частині криміналізації отримання сексуальних послуг від дітей, це не дитина винна в тому, що її втягнули в проституцію, а людина, яка купує ці послуги, і вона має нести відповідальність, якщо купує їх..

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: А яка ж перспектива вдосконалення законодавства? Наскільки тривалим може бути цей процес? І як тоді наші урядовці можуть заявляти про 70 мільйонів, про комплексне вирішення проблеми прав дітей в Україні, якщо такі проблеми існують в найголовнішому – в законах?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ну, прогрес є. По-перше, що таке 79 мільйонів? Це всього лише трошки більше двох мільйонів на одну область, насправді це…

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Мізер.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ну, це не мізер, але це не якісь надзвичайно великі кошти в масштабах країни, але якщо подивитися на інші витрати країни, то антитерористичний центр СБУ має в десятки разів більше фінансування. Але мова про інше. Законодавчі проблеми в тому, що немає процедур забезпечення прав. От Україна готова ратифікувати все підряд, навіть не задумуючись, які наслідки це може мати для країни, які зобов’язання це містить в собі. На практиці існує безліч проблем. Ну от, наприклад, класична ситуація для двох третин українських сімей. Коли дитина потерпає від насильства, її побив, наприклад, батько. Що їй робити в цій ситуації? Якщо и подивимось на державну систему, то цій дитині не має чого робити. Система побудована так, що дитина в принципі не має куди скаржитися.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: А навіть якщо і є, що робити, дитина точно про це нічого не знає.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Або не знає, але насправді їй нікуди звернутися. Це тільки якщо вчителі чи сусіди побачать, вони можуть звернутися до міліції. Насправді є така процедура в міліції взяття на облік таких родин, є понад 80 тисяч родин на обліку, в яких є домашнє насильство, але частіше за все, де жертвами насильства є жінки, а не діти, тому що діти не можуть скаржитися, не можуть піти до міліції і подати скаргу, по-перше, тому що вони недієздатні, а в українському законодавстві є така достатньо незрозуміла річ, що якщо ти недієздатний, ти не можеш подати до суду, не можеш звернутися з якоюсь певною заявою і так далі. Тобто за дитину мають це робити батьки, але ж в даному випадку саме батьки і не напишуть таку заяву, тобто є певне замкнуте коло, яке все замикає на сім’ї.
З іншої сторони держава не створює механізмів, за якими дитина могла б проти цього боротися. Є різні випадки в житті, але коли ми говоримо от про такі випадки, ну. про ту ж торгівлю дітьми, добре, ви знайшли жертву торгівлі дітьми, ви цього торгівця арештували, покарали, а що далі з дитиною? А нічого, тобто законодавство про це нічого не говорить. Тобто реабілітація дитини, відшкодування шкоди це все вже стосунки дитини з цим насильником чи з людиною, яка несе за дитину відповідальність. Держава умиває руки, вона тут не при чому, але ж це травматичний стан дитини, і якщо це пропустити, то життя дитини зіпсовано. В цьому велика проблема. Більш того, реабілітаційні заходи навіть важливіші, ніж покарання цього злочинця.
Звичайно, прогрес є, з кожним роком стає більше розуміння таких ситуацій, але є дуже багато проблем, коли справді все обмежується виключно деклараціями.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Мій друг, який мешкає в Канаді, розповідає, що там навіть на дитячих продуктах або на упаковках іграшок написано, що якщо тебе ображають батьки. Дзвони за цим телефоном. Так що, канадські діти самі ходять в поліцію і пишуть заяви?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ні. Вони дзвонять по цьому телефону до спеціальної служби, яка має право все перевіряти, вона знає, як поводитися в таких ситуаціях, щоб не травмувати ні батьків, ні дитину, вони починають вивчати ситуацію, дивляться, чи є в дитини синці і так далі, там є дуже багато питань, які можна задати дитині, батькам, і зазвичай в більше ніж половині випадків можна достатньо швидко визначити, чи є насильство в сім’ї і якого характеру. І там нема питання заможності чи незаможності сім’ї. Це питання психології, наскільки батьки готові сприймати дітей як рівних собі. Якщо вони не готові до цього, то вони домінують, застосовують силу, тому що інших методів вони часто не знають.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Взагалі насильство в сім’ї відносно дитини це така тонка межа, оскільки важко сказати. чи є насиллям, якщо батько вдарив дитину тихенько по м’якій точці за те, що вона розбила батьків ноутбук з важливою доповіддю. Як на мене, це філософське питання, і чи можна законом чітко визначити цю межу між насиллям і батьківським покаранням? Чи допустимі законом взагалі якісь батьківські покарання?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: В багатьох країнах це прямо заборонено…

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Будь-які?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Будь-які фізичні покарання. І це виправдано, тому що справді знайти відмінність між оцим легким стусаном і нелегким стусаном дуже складно. Але тут головне не так питання покарання, головне те, що держава має втрутитися. От коли в нас держава втручається. Вона або відразу дітей забирає, або намагається покарати батьків. Але це не метод, це так само, як бити дитину за будь-яку провину. Тобто це є крайні форми втручання держави. Насправді в більшості половини випадків втручання не має бути таким радикальним. Є психологи, є багато реабілітаційних центрів, які можуть працювати з такими родинами і дітьми, і держава має розвивати цю сферу, тобто попереджувати таке насильство, роз’яснювальну роботу вести, просвітницьку роботу, тому що радикальні дії держави по вилученню людини, по покаранню батьків це крайня форма, яка має застосовуватися достатньо рідко.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Пані Катерино, 10.02.10 в Інтернеті з’явилося повідомлення про те, що перший заступник львівського голови Олег Синютка закликає педагогічних працівників до тілесних покарань дітей, що є грубим порушенням прав дитини. «Якщо якийсь учень колись дістане по задниці, чи лінійкою по руках, в цьому немає нічого страшного», - сказав Синютка. Саме ваша організація збирала підписи поти заохочення до порушення прав дитини львівськими чиновниками. Що вам тоді вдалося зробити, чого досягти?

Катерина ЛЕВЧЕНКО: Нам вдалося зібрати більше 100 підписів громадських організацій, спрямувати ці листи в центральні органи влади, в прокуратуру Львівської області, в облдержадміністрацію, але відповіді, які надійшли, говорять про те, що ніхто не вбачає порушень в діях цього чиновника з точки зору законодавства. Тут я абсолютно погоджуюсь з паном Володимиром в тому, що в більшості європейських країн, до яких ми намагаємось адаптувати своє законодавство, тілесні покарання дітей категорично заборонені. До цього вони прийшли може і не так давно, але протягом останніх двох десятиліть крок за кроком змінюється законодавство в багатьох країнах. Мова йде як про застосування тілесних покарань в школах, так і в сім’ї. Приклад, коли дитина розбиває комп’ютер або вчиняє ще якісь негарні речі, бешкетує, то це не є підставою для застосування тілесних покарань. І це починається не з п’яти, семі, десяти років, на це потрібно дивитися набагато раніше, коли дитинка ще зовсім маленька, коли батьки навчаються спілкуватися з дитиною, коли вона ще навіть не вміє розмовляти. Як раз ці проблеми комунікації в середині родини є дуже важливими і мають попереджатися.
Правильно каже пане Володимир, що потрібно, щоб психолог допомагав родині, якщо виникає конфлікт. Наше законодавство щодо соціальної роботи визначає головним принципом соціальної роботи принцип добровільності, тобто якщо родин не хоче приймати послуги соціального працівника, він нічого не може зробити. Принцип добровільності прийняття соціальних послуг абсолютно обґрунтований, якщо мова йде про одну особу і про шкоду власному здоров’ю чи життю, але коли поведінка особи в сім’ї призводять до порушення прав інших членів родини, в тому числі дітей, то потрібно переглянути оці межі застосування добровільності або розглядати такі програми не тільки як соціальну роботу.
В цьому плані є певний прогрес: з цього року почали впроваджуватися в країні – складно, не в усіх областях, з мізерною кількістю осіб, але почали – корекційні програми по роботі з кривдниками, які скоїли насильство в сім’ї. Це визначено законом і ще в 2006 році я була автором цього законопроекту, яким вводилися зміни до закону про попередження насильства в сім’ї і поняття корекційних програм, в 2008 цей закон був прийнятий, а з 2010 року почалось таке впровадження. 300 тренерів, соціальних працівників підготовлено завдяки співпраці з організацією з безпеки та співробітництва в Європі. Але знову ж таки 300 це багато, коли мова йде про район чи місто, але в масштабах країни це приблизно 10 осіб на цілу область, і більшість, як завжди, в Києві. Де проводити ці корекційні програми, хто має за це відповідати, за які кошти? І головне, що корекційна робота є добровільною. Не хоче насильник – його сьогодні ніхто не може до цього примусити або зобов’язати. То ж нам потрібно думати, як дотримуючись прав людини, вирішувати оці складні ситуації, в яких права і цієї людини, і інших не порушувались би.
Ми дуже обережно ставимось до такого поняття як комендантська година, яка вводиться в багатьох областях України, бо це обмеження права людини на пересування. А крім того це є дуже серйозний спосіб маніпулювання як цією дитиною, так і родиною в цілому. То ж будь-які законодавчі кроки мають обов’язково бути узгоджені з міжнародними стандартами, які містяться в конвенції ООН про права дитини.

СЛУХАЧКА: Даша, Харьков. Я слышала, что у нас хотят ввести ювенальную юстицию, но достаточно посмотреть на то, что она делает, как могут маленькие дети принимать какие-то решения, когда из них делают Павликов Морозовых, это раз. И родителей фактически лишают прав, а дети имеют все права, особенно как быть с детьми, которые ведут себя ужасно, отвратительно? Их ставили на учет в детскую комнату милиции, а теперь они будут знать, что им все по барабану, никто его ругать не будет… А в Америке был такой момент, что одна девочка пожаловалась в службу 911, что ее слишком загрузили домашней работой, и суд решал, кому выносить мусор, кому старить, кому покупать, а я считаю, что это дико, когда все это дело доведено до такого абсурда и маразма. А ювенальная юстиция просто угробит институт семьи в Украине, православной семьи.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Насправді люди, які так говорять про ювенальну юстицію, просто не розуміють, що це таке, бо вони ніколи в житті не бачили. Насправді ювенальна юстиція має головним завданням забезпечення балансу прав дитини і батьків. Тобто ми не кажемо, що права дитини домінують над правами батьків чи навпаки, повинен бути баланс інтересів, а коли батько б’є дитину, баланс інтересів втрачений, дитина не може нічого зробити, а механізм ювенальної юстиції дозволяє дитині захищатися від таких батьків. Ми це повинні зрозуміти, і коли ми це зрозуміємо, ми будемо будувати ювенальну юстицію не як каральний орган, а як орган, який допомагає знаходити оцей баланс інтересів в родині. Якщо дитину експлуатують в сім’ї, наприклад, примушують її постійно працювати, і вона не може вчитися, це порушення балансу в сім’ї, тому що дитина, наприклад, працює на городі постійно зранку до вечора замість того, щоб навчатися. Є таке стародавнє розуміння концепції сім’ї, де батько або мати мають вирішувати все що завгодно, а дитина є рабом, то це вже в минулому, в сучасному світі цього немає. Ювенальна юстиція за допомогою спеціальних судів, спеціальних служб забезпечує захист дитини від таких незаконних дій батьків, а так само і держави, бо вона може захищати в певних моментах і від вчителів, тому що стосунки в школі також є проблемою. Ми не кажемо, що у вчителів немає прав, але і в дитини є права, і треба знайти баланс інтересів, щоб хтось не домінував над кимось. В цьому питанні батьки завжди будуть на боці дитини, принаймні частіше за все, тому і треба шукати якогось посередника, і ювенальна юстиція це певний посередник, який в даному випадку буде знаходити цей баланс. Наскільки вдасться побудувати цю систему в Україні, побачимо, але я переконаний, що більшість тих людей, які протестують проти ювенальної юстиції, просто не розуміють, що це таке.

СЛУХАЧ: Микола Лукашевич, Львів. Скажіть, от Римська імперія проіснувала 700 років, Російська імперія – 300 років і ніколи нікого не позбавили від імені держави батьківських прав. А наші органи опіки і управління у справах дітей по 10 тисяч в рік. А саме головне, що ці органи нічим не відповідають за свої діяння, вся їхні робота перетворилась в клановий бізнес, який заробляє на тому, що переробляють…..

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Зрозуміла ваша точка зору.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ви одночасно і праві і неправі. Не можна жити однією історією, бо так ми можемо повернутися до того, коли одна людина їла іншу людину. Давайте зараз будемо їсти іншу людину? Людство розвивається, стандарти життя змінюються. З іншої сторони в нас справді є дисбаланс, коли органи опіки і піклування надзвичайно часто застосовують таке поняття як позбавлення батьківських прав. Україна вже програла справу в Європейському суді з цього питання, коли європейський суд з прав людини прямо сказав, що таке втручання органів опіки і піклування, коли вони нічого не роблять з точки зору соціальної допомоги, тобто щоб налагодити стосунки, щоб батьки виконували свої батьківські обов’язки, а зразу приходять, складають акти, як в нас робиться в більшості випадків, ось тут брудно, негідні умови проживання, ось за два місяці ви маєте привести норми проживання до нормального рівня. Акт склали, пішли, через три місяці прийшли, знову акт склали, позбавили батьківських прав і направили дитину в дитбудинок. В цивілізованому суспільстві це взагалі не є функцією держави, оскільки позбавлення батьківських прав має бути крайньою формою, коли все інше вже неможливо застосувати. Якщо є домашнє насильство, необов’язково накладати штраф на цю людину, в західному суспільстві використовують такий метод, як обов’язкове відвідування психолога, обов’язкове відвідування реабілітаційних центрів. Так само, як для наркоманів, яким призначають примусове лікування, але це таке квазі примусове, бо людина все-таки сама йде, тобто або лікування, або в’язниця, тобто людина має вибір. Але такі речі в Україні не розвинуті. Якщо б в Україні більше займалися соціальною роботою, тобто за сім’єю було б закріплено спеціального соціального педагога, який би ходів туди часто, спілкувався з батьками, з дитиною, добре знав ситуацію в сім’ї і намагався якось її виправити, щоб ця ситуація ставала краще, а не заводити цей конфлікт в іншу проблему, коли просто невиправдано батьки позбавляються батьківських прав, тим більше, що тут дійсно є багато зловживань через власність.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Запитання до вас: «Ви кажете, що батьки повинні бачити в дітях бачити рівних собі, а чи повинні діти вважати себе рівними з батьками? Я гадаю, ні. Діти мають тямити, що живуть коштами батьків, і мають прагнути це змінити, а хто цього не тямить, ой ніколи не виросте справжньою людиною, а лише паразитом і здирником».

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Коли дитина починає це розуміти, вона зрозуміє це тоді, коли вона має свободу і відповідає перш за все за свій власний вибір з дитинства. Дитині дають маленькі кошти, і вона знає, що може цим розпоряджатися. Вона робить вибір і відповідає за нього. Дитина розуміє, що коли вона поїде вчитися, вона буде жити за власний рахунок, або якщо вона зробить таке рішення, вона буде за нього відповідати. Так краще виховувати дитину, тому що така дитина є більш відповідальною і більш самостійною в житті. А по друге, це буде приносити користь тим же батькам, тому що якщо батьки надзвичайно домінують, це призводить до того, що дитина залежить від батьків, не може без них жити, вона справді живе на їхньому утриманні до 30-40 років, або взагалі все життя, якщо батьки заможні.

СЛУХАЧ: Юрій, Київ. Я от слухаю вашого гостя, і мені здається, що наша біда в тому, що багато людей кажуть «а я вважаю так». Якби більше людей зверталися до біблії, де написано, як треба виховувати дітей, а Господь не помиляється. Недавно в Америці одну сім’ю засудили на 10 років і лишили їх батьківських прав тільки за те, що батьки наказали свою дитину за те, що вона вкрала гроші. Скажіть, якщо такі закони будуть впроваджуватися в нас, що буде з нашими дітьми?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Я підозрюю, що в тому випадку, про який говорить СЛУХАЧ, дитина стала інвалідом, раз так засудили. Можливо ви просто цього не знаєте. Якщо батьки мають право робити дитину інвалідом, то я перепрошую, але це далеко не цивілізоване суспільство, і це не має нічого спільного з християнськими цінностями. Справа в тому, що батьки повинні мати право на виховання дітей в тому дусі, як вони хочуть. Тобто якщо вони хочуть виховувати їх відповідно до біблії, то так і виховують, хочуть виховувати відповідно до іншої релігії або взагалі без релігії, це право батьків. А держава сьогодні втручається в це право, тому що сьогодні є достатньо чітка тенденція щодо впровадження християнської етики в школах, а це є нав’язування релігії в школах, яке суперечить українському законодавству, але відбувається на практиці. Мені важко уявити собі мусульманську сім’ю, де дитину примушують вивчати християнські цінності або навпаки. Якби в якійсь школі ввели мусульманську етику, як би на це реагували інші люди? Загалом в цьому питання має бути менше заборон, тому що заборони дуже рідко працюють. Коли ми впроваджуємо комендантську годину (яка, до речі, є абсолютно незаконною), і в одній області ця година вже скасована рішенням суду, хоча вона існує сьогодні в половині країни, це показує, що насправді заборони не працюють в тому розумінні, як ми хочемо. Це перекладання відповідальності, бо замість того, щоб обрати складніший. Але більш ефективний шлях переконання, використання інших методів, ми використовуємо заборону і покарання. Це крайні форми, які повинні якомога менше займати місця в вирішення питань, пов’язаних з дитиною.

СЛУХАЧ: Микола, Тернопіль. Напевно виходом з ситуації є пропаганда християнського способу життя в суспільстві. А зараз в суспільстві пропагується поклоніння мамоні, грошам. Мені здається, що ваші програми спонсорують як раз організації, які в цьому зацікавлені. Чому ви турбуєтесь лише про захист фізичного здоров’я молодого покоління? Чому ви не боретеся з тими, хто руйнує їхнє психологічне, моральне здоров’я?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Очевидно ви хочете нав’язати комусь якийсь певний спосіб виховання дитини, а проблема як раз в тому, що не потрібно комусь щось нав’язувати. В тому числі виховання дитини в християнських цінностях. Якщо батько хоче, він буде так виховувати, якщо він не хоче, ви можете спробувати його переконати, але не можна це робити і примусовий спосіб, бо це фундаментальне право людини, яке визначено загальною декларацією прав людини, і ці права людина має від народження. Я не агітую за те, щоб людину виховували в той чи інший спосіб, це вибір батьків. Головне, щоб це не наносило шкоду, при цьому я акцентую увагу на фізичній шкоді тому, що це є проблема найбільш очевидна для суспільства сьогодні, оскільки за соціологічними дослідженнями дві третини українських сімей застосовують насильство до дітей. А щодо психологічного насильства, це також є проблемою, але тут значно складніше визначити, чи це є психологічним насильством. Коли ви були дитиною, в СРСР вам казали на дуже багато речей, що вони шкідливі, хоча насправді вони зовсім не є шкідливими, звісно, я не кажу про наркотики чи ще щось. Є поп-культура, і ви не зможете з нею боротися, але дитина так само має вибір, як і батьки мали вибір свого власного життя. Якщо ви будете виховувати їх відповідальними, то будь-яка культура ця не зможе зламати цю дитину.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Дуже дякую вам за участь в нашій передачі.