Дискусія: Бандера як проблема

З-поміж останніх указів президента Ющенка один, про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України, неабияк розбурхав українське суспільство і викликав хвилю відгуків (переважно несхвальних) із-за кордону, аж до сумнозвісної ухвали Европарламенту. Попри те, що події наступних кількох місяців докорінно змістили контекст того акту й змінили саме суспільство, автори та редактори «Критики» вважають, що проблема героїзації чи засудження Бандери та ставлення до ідеологічної спадщини і практики ОУН-УПА лишаються на часі й мають цікавити принаймні національно свідому та, водночас, демократично і проевропейськи зорієнтовану частину інтелектуальної спільноти. Розв’язання цієї проблеми та вибір шляху до цього розв’язання, як видається, безпосередньо дотичні до пошуку адекватних відповідей на ті виклики, що ставить перед нами зміна політичного режиму, загроза розколу країни чи втрати суверенітету, обмеження або скасування демократичних свобод, зростання рівня ксенофобії та ресентименту в суспільстві тощо. Докладніше про це підґрунтя, мотивацію та контекст дискусії можна прочитати в дописах Володимира Кулика й Андрія Портнова.

Водночас для такого обговорення неабияк важить міжнародний контекст. Ющенків указ спричинився до появи численних коментарів від фахових істориків-україністів і центральноевропеїстів, і не тільки з кола української діяспори. З-поміж таких коментарів можна виокремити статтю відомого політолога, професора Ратґерського університету Олександра Мотиля (опубліковану 11 березня 2010 року в «The Moscow Times»: www.themoscowtimes.com/opinion/article/difficult-task-defining-banderas-historic-role/401361.html; з українським перекладом «Визначити історичну роль Бандери – складне завдання» можна ознайомитися в Inozmi.glavred.info: http://inozmi.glavred.info/articles/3028.html), знаного дослідника центрально-східноевропейської історії XX століття, професора з Єйлського університету Тимоті Снайдера (вміщуємо тут її переклад), професора Альбертського університету, україніста і білорусиста Дейвіда Марплза та інших впливових науковців і публічних інтелектуалів. Уміщений у реґіональному канадському часописі «Edmonton Јournal» коментар проф. Марплза, загалом вельми скептичний як щодо Ющенкового рішення, так і щодо постаті провідника ОУН, мав загалом пропедевтичний характер і адресований був передусім до мало чи взагалі не поінформованої публіки, проте цікавої до сучасних та історичних подій у чужій для неї Україні. Посутньо й у головних висновках цей допис мало відбігав від статтей згаданих тут науковців, можливо, містив рішучіші й однозначніші судження та послідовніше наголошував причетність ОУН і її проводу до геноциду євреїв за нацистської окупації. Імовірно, з цієї причини, хоч і не тільки, саме цей текст почали жваво коментувати головно українські читачі й дописувачі часопису, відтак урухомивши одну з найрозгорнутіших і найзапекліших дискусій навколо ставлення до «проблеми Бандери». До «Edmonton Јournal» зголосилися переважно пробандерівські автори, зокрема Степан Бандера-мол., Марко Левицький, Любомир Маркевич, яким мало хто опонував. Однак цілком окремим і, мабуть, найцікавішим відгалуженням дискусії виявилася епістолярна полеміка між двома знаними істориками: д-ром Зеноном Когутом, який скритикував Марплзів підхід у листі до редакції, підписавшись яко директор КІУС, і професором Альбертського університету Іваном Химкою, який просто у заголовку своєї відповіді д-ру Когутові поставив запитання про те, чи мають україністи обстоювати спадщину ОУН-УПА («Should Ukrainian Studies Defend the Heritage of OUN-UPA?»). По тому диспутанти обмінялися ще двома листами, і відтак епістолярій широко розійшовся серед спільноти англомовних україністів завдяки популярним електронним розсилкам. Ми вважаємо, що вельми інтеліґентний, змістовний і важливий для українського інтелектуала діялог двох давніх авторів «Критики», чиї позиції (поза межами питання про Бандеру) загалом не аж так далеко відбігають одна від одної та від редакційної політики нашого часопису, загалом заслуговують на переклад і впровадження до контексту україномовного обговорення.

Згодом усі матеріяли «едмонтонської дискусії», як також і есеї проф. Марплза, проф. Снайдера та проф. Мотиля, вміщені тут коментарі Володимира Кулика й Андрія Портнова (ймовірно, і деякі дальші полемічні репліки й коментарі, яких сподіваємося від наших читачів), разом із матеріялами тривалої дискусії навколо проблеми Бандери, ОУН й УПА, що довший час точилася на сайті Zaxid.net, цієї осені вийдуть у світ окремою книжкою, яку готує член редколеґії «Критики» проф. Ярослав Грицак у видавництві «Грані-Т».

За редакцію «Критики»
Андрій Мокроусов

* * *

ФАШИСТСЬКИЙ ГЕРОЙ У ДЕМОКРАТИЧНОМУ КИЄВІ

Тимоті Снайдер

Timothy Snyder. «A Fascist Hero in Democratic Kiev». Переклав з англійської Павло Грицак за публікацією у блоґовому розділі сайту «New York Review of Books», www.nybooks.com/blogs/nyrblog/2010/feb/24/a-fascist-hero-in-democratic-kiev/

Новообраному президентові України доведеться звернути увагу на історію, бо його попередник нещодавно оголосив героєм давно померлого українського фашиста. Надавши Степанові Бандері (1909–1959) 22 січня найвищу державну нагороду, звання «Героя України», Віктор Ющенко спровокував протести з боку головного рабина України, президента Польщі та великої кількости власних громадян. Це не дивно – Бандера прагнув перетворити Україну на однопартійну фашистську диктатуру без національних меншин. Протягом Другої світової війни його прибічники вбили багатьох поляків та євреїв. Навіщо президентові Ющенку, очільникові демократичної Помаранчевої революції, реабілітація такої постаті? Бандера, який зазнав багаторічного польського та нацистського ув’язнення й загинув від рук совєтського КҐБ, є для багатьох українців символом боротьби за незалежність у XX столітті.

Степан Бандера народився 1909 року і змужнів у той час, коли справа національного самовизначення тріюмфувала у значній частині Східної Европи, але не в Україні. На початок Першої світової війни землі нинішньої України були поділені між Російською імперією та Габзбурзькою монархією; коли кровопролиття завершилося, ці землі знову було поділено – цього разу між новопосталим Совєтським Союзом і незалежною Польщею. Совєти збороли одне українське військо, поляки інше. Так українці стали найбільшою національною меншиною і в Совєтському Союзі, і в Польщі. З часом більшість українських політичних партій у Польщі змирилися з польською державністю. Проте сформована з українських ветеранів у Польщі Українська військова організація стала послідовницею руху, що прагнув змінити кордони Европи – фашизму. Беручи за приклад Беніто Мусоліні, який прийшов до влади в Італії у 1922 році, члени УВО влаштували низку невдалих замахів на польських політиків.

На той час, коли у 1929 році Українська військова організація стала Організацією українських націоналістів (ОУН), у ній домінувало молодше покоління. Молодих терористів, таких, як Степан Бандера, сформували не довоєнні імперії, а фашистська ідеологія та досвід національної дискримінації у Польщі. У 1920-х роках польська влада закрила українські школи, іґноруючи раніші обіцянки забезпечити українцям національну автономію. На зламі 1920–1930-х років, коли новий польський уряд прагнув примирення із п’ятьма мільйонами своїх громадян-українців, українські націоналісти рішуче перешкоджали досягненню будь-якої компромісної згоди. Бандера був одним із чільних організаторів терористичних кампаній, розпочатих із метою спровокувати польську помсту і в такий спосіб змусити українців не визнавати польського уряду. Головними мішенями замахів стали українці та поляки, що воліли співпрацювати. Тадеуша Голувка, одного з чільних прихильників українсько-польського зближення, члени ОУН убили в лікарняному ліжку. Крім цього, члени ОУН намагалися (але не спромоглися) вбити Генрика Юзевського, що провадив політику національних поступок для українців у Польщі.

Бандера та його побратими, українські націоналісти, добре знали про значно суворіші репресії по совєтський бік кордону, де жило значно більше українців. Одначе, з огляду на ефективність совєтської таємної поліції, діяти вони могли лише у межах Польщі. Втім, вони відреаґували на навмисне умертвлення голодом мільйонів селян, що його здійснив Сталін у Совєтській Україні у 1933 році. Ймовірно, Бандера був причетний до планування відплатного вбивства совєтського дипломата у Польщі, скоєного наприкінці того року. Українські націоналісти сподівалися використати суд над молодим українцем, що виконав замах, як форум для поширення звістки про голод, але польська влада цього не допустила. Українські націоналісти (як і багато інших українців у Польщі та деінде) з гіркотою сприйняли відмову Заходу відреаґувати на масові смерті в СССР. Того ж 1933 року владу в Німеччині захопив Гітлер. Бандера та інші націоналісти вважали нацистів одинокою силою, спроможною знищити обидвох їхніх загарбників – і Польщу, і Совєтський Союз. Діячі ОУН налагодили зв’язки з німецькою військовою розвідкою.

У червні 1934 року від рук ОУН загинув Броніслав Пєрацький, польський міністр внутрішніх справ. Пєрацького вбито після того, як він почав переговори з поміркованими українськими групами у Польщі. За участь в організації вбивства Степана Бандеру в січні 1936 року засуджено до смерти. Цей вирок згодом замінили довічним ув’язненням. Бандера вийшов із в’язниці у вересні 1939 року, коли німці напали на Польщу, і відтоді прагнув стати на чолі ОУН. Натомість вона розділилася на дві групи, і Бандера очолив радикальнішу з них (бандерівську ОУН, або ОУН-Б).

Бандера діяв у такому часі й місці, де до насилля вдавалися охоче, але де шанси силою добитися національної незалежности України були мінімальними. Його послідовники поринали чимраз глибше у вир насилля на східному фронті, але це не допомогло їм створити українську державу. У 1939 році німці таки знищили Польщу, як сподівалися українські націоналісти. 1941 року німці спробували знищити Совєтський Союз. Коли у червні Вермахт напав на СССР, до нього приєдналися війська Угорщини, Румунії, Італії та Словаччини, а також невеликі угруповання українських добровольців з ОУН-Б. Деякі з цих українських націоналістів допомагали німцям організувати вбивчі погроми євреїв. Вони допомагали втілювати в життя німецьку політику, але ця політика узгоджувалася з їхньою власною програмою етнічної чистоти і їхнім ототожненням євреїв із совєтською тиранією.

Втім, політичні плани українських націоналістів не були ідентичними з планами Гітлера. В червні 1941 року прихильники Бандери проголосили незалежну українську державу, водночас обіцяючи нацистській Німеччині співпрацю. Адольфа Гітлера українська незалежність не цікавила ані на цих, ані на будь-яких інших умовах, тому більшість проводу ОУН-Б він зрештою наказав заарештувати. Самого Бандеру ув’язнено в Берліні, а пізніше в таборі у Заксенгавзені. Подібно до інших помітних представників східноевропейського націоналізму, Бандеру тримали про всяк випадок, на майбутнє, коли він міг би знадобитися нацистам.

На початку 1943 року, коли група Бандери взяла під своє командування партизанську армію, сам Бандера ще був ув’язнений у Заксенгавзені й не мав жодного впливу. Коли у Сталінградській битві перебіг війни повернувся проти німців, українці, що до того служили в них як допоміжна поліція, покинули їх і подалися в ліси. Серед обов’язків української поліції було масове винищення західноукраїнських євреїв. Ці українці, частина з яких були членами ОУН-Б, стали осердям Української повстанської армії (УПА), що протиставилася і чинній німецькій окупації, і прийдешній совєтській. Микола Лебедь та Роман Шухевич, двоє чільників організації Бандери, поставили УПА під контроль ОУН-Б.

Під командуванням Лебедя та Шухевича УПА у 1943 та 1944 роках взялася до етнічного очищення Західної України від поляків. Партизани УПА вбили десятки тисяч поляків, переважно жінок і дітей. Загинула також частина євреїв, яких переховували польські родини. Поляки (та жменька вцілілих євреїв) утекли з сіл, що їх контролювала УПА, до міст, що їх контролювали німці. Ті з них, кому вдалося залишитися живим, сформували організації самооборони, стали на службу до німецької поліції (замінивши там українців) або ж приєдналися до совєтських партизанів, що боролися проти УПА. В усіх випадках поляки мстилися на українських цивільних. Зрештою, члени самої УПА вбили чи не стільки ж українців, як і поляків, бо всіх неприхильних до власного штибу націоналізму вважали зрадниками.

Після того, як улітку 1944 року Червона армія вигнала німців з України, УПА розгорнула широкомасштабну партизанську війну проти совєтських військ. Наприкінці 1944 року німці випустили Бандеру із Заксенгавзена, і той міркував над поверненням до України. Проте соратники відмовили його, мотивуючи тим, що Бандера був надто цінним як символ боротьби, і йому не слід було ризикувати життям. Тим часом тисячі українців полягли у боротьбі за незалежність під його іменем. Жодне інше підпільне військо не чинило настільки тривалого спротиву совєтській владі й не спричинило таких втрат, як УПА. Одначе на кінець сорокових років совєти перемогли, вбивши понад сотню тисяч українців і депортувавши до Сибіру значно більше. Якщо вірити совєтській статистиці, то українські націоналісти зазнали у боротьбі з комуністичною владою більших утрат, аніж армія США у корейській та в’єтнамській війнах разом узятих.

Саме цю жертовну спадщину нині ототожнюють із Бандерою численні мешканці Західної України і саме її забуття не хочуть допустити. УПА також провадила бойові дії з польського боку кордону, де чинила спротив польському комуністичному режимові, що депортував українців із їхнього рідного краю. Багато з тих, що вступили до УПА, і в Совєтському Союзі, і в комуністичній Польщі, зробили це по війні з міркувань самозахисту. Ці люди не мали жодного стосунку до раніших убивчих кампаній. Із початком Холодної війни декого з членів ОУН-Б та вояків УПА завербувала британська та американська розвідка. Їх зрештою закинули на парашутах із безнадійними місіями за совєтський кордон. Совєтські та польські комуністи, зміцнивши на кінець 1940-х років своє правління, здемонізували ОУН та українських партизанів як «німецько-українських фашистів». Це означення було достатньо влучним, щоби стати дієвою пропаґандою і в Совєтському Союзі, і поза його межами. Сам Бандера по війні залишився у Німеччині і став чільною постаттю у фраґментованому середовищі українських націоналістів у Мюнхені. Він не відмовився від ідеї фашистської України аж до 1959 року, коли загинув від замаху, вчиненого КҐБ.

Фашизм не мав значної ваги в Східній та Центральній Україні, а в Західній набрав її лише за дуже особливих обставин Другої світової війни й антисовєтської партизанки, коли терористи з досвідом підпільних операцій діставали природню перевагу. Проте Бандеру асоціюють із певною альтернативною історією його країни – історією, що лежить поза досягненням Росії та Совєтського Союзу. Бандера народився на теренах Габзбурзької монархії, а не Російської імперії, а рух його почався у Польщі, а не в Совєтському Союзі. Частиною СССР ці землі стали тільки внаслідок Другої світової війни. Українські націоналісти з реґіону вважали себе частиною ширшого европейського руху, і мали рацію. Відхід від фашистської ідеології у Південній, Центральній та Західній Европі стався лише після Другої світової війни, в обставинах американської окупації та достатку. Для багатьох західних українців переможна хода Червоної армії на захід через їхню батьківщину означала не так визволення, як початок нової окупації. УПА несла у собі єдину надію на національну самооборону.

Це одне із прочитань української історії, проте воно не панівне. Ющенко зазнав дошкульної поразки у першому турі президентських виборів. Почасти її причина може ховатись у тому, що значно більша кількість українців ідентифікують себе з Червоною армією, аніж із партизанами-націоналістами із Західної України. Після того, як Бандеру оголошено героєм, в Одесі спалили його опудало. Навіть у Львові навколо спорудженого 2007 року міською владою пам’ятника Бандері впродовж виборчої кампанії стояла варта. Для Ющенка, народженого не в Західній Україні, визнання Бандери було частиною ширшої спроби дистанціювати Україну від спадщини сталінізму. Всі, хто цікавиться історією совєтської України – від Владіміра Путіна в Москві до українських націоналістів-еміґрантів у Торонті, – знають, що партизани-бандерівці надзвичайно рішуче опиралися встановленню сталіністської влади. Отож у рішенні Ющенка можна спостерегти певну бінарну політичну логіку: уславлення Бандери означає відкидання Сталіна, а отже, відкидання будь-яких претензій Москви на владу над Україною.

Хоча реабілітація Бандери узгоджується з ідеологічною боротьбою середини XX століття, з етичного погляду сенсу у ній нині мало. Ющенко, який нещодавно хвалив вирок київського суду, що засуджував Сталіна за геноцид, вважає героєм людину, чия політична програма закликала до етнічної чистоти й чиї прихильники причетні до етнічних чисток проти поляків, а в деяких випадках до Голокосту. Бандера опонував Сталінові, але це не означає, що він дуже від Сталіна відрізнявся. У боротьбі обох за Україну видно тріюмф принципу, спільного для фашистів і комуністів. Цей принцип стверджує, що політична трансформація освячує насилля. Саме цю спадщину, видавалося, побороли учасники революцій у Східній Европі, від польської «Солідарности» 1980-х років до президентських виборів 2004 року в Україні. Тоді, під час Помаранчевої революції, мирні демонстрації на захист вільних і чесних виборів привели Ющенка до президентства. Визнання Бандери в момент відходу з президентського посту кидає тінь на Ющенкову політичну спадщину.

* * *

УКРАЇНІСТИ ТА БАНДЕРА: РОЗБІЖНІ ПОГЛЯДИ

Зенон Когут – Іван Химка

Переклала з англійської Катерина Демчук за публікацією в розсилці Домініка Ареля «The Ukraine List» (UKL) №441, 16 лютого 2010 року.

Український націоналізм
Репліка на коментар Дейвіда Марплза «Герой України причетний до винищення євреїв: почесне звання, що нині напевно спровокує суперечки між українцями» (рубрика «Погляд», 7 лютого 2010 року)

10 лютого 2010 року

Єврейський погром улітку 1941 року стався за нацистської окупації, підбурювачами й ініціяторами виступили саме німецькі урядники. Українців було втягнуто в погром, але головна відповідальність лежить на німецькій адміністрації. Марплзів коментар дає підстави для іншого висновку.

А ще з того допису випливає, ніби Степан Бандера, якого відзначено званням Героя України, якимось чином дотичний до цих подій. Але ж Бандери не було в Україні ані тоді, коли стався погром, ані взагалі будь-коли впродовж німецько-совєтської війни, і не існує жодного відомого мені документу, що пов’язував би його з цією трагічною подією.

Крім того, Марплзове означення ОУН як типово фашистського руху також некоректне. То був національно-визвольний рух: його ідеологія могла зазнавати впливів фашизму, проте Джон Армстронґ, чиє дослідження «Український націоналізм» і далі лишається найкращим висвітленням цього питання, означує її як «інтеґральний націоналізм».

В історії українського націоналістичного руху за часів Другої світової війни не бракує темних сторінок, але нам варто зваженіше ставитися до своїх припущень а чи умовиводів, надто коли вони здатні спричинити виникнення стереотипів щодо цілих етнічних груп.

Зенон Когут,
директор Канадського інституту українських студій
Альбертського університету, Едмонтон

***

Чи мусить україністика обстоювати спадщину ОУН-УПА?

10 лютого 2010 року

Написати цього листа спонукала мене дискусія про спадщину Організації українських націоналістів (ОУН) та її війська (УПА), що спалахнула в Едмонтоні, де я живу. Колеґа Дейвід Марплз прокоментував ув «Edmonton Journal» Ющенкову героїзацію Степана Бандери й ОУН-УПА; допис вийшов щойно тоді, коли президент, зазнавши нищівної поразки, залишив посаду. Д-р Марплз пояснив, у чому полягає сумнівність тієї героїзації та чому канадському уряду, попри заклики Конґресу українців Канади, не слід її підтримувати.

У відповідь на коментар д-ра Марплза до газети почали надходити листи від прооунівських речників як із нашої громади, так і з-поза неї. Надіслав листа і Зенон Когут, котрий підписався як директор Канадського інституту українських студій Альбертського університету.

Його лист є проблематичним у багатьох аспектах, але я зосереджуся тепер лише на двох із них, дотичних до питання про відповідальність інтелектуалів і науковців перед своїми громадами та перед суспільством загалом.

Першою є проблема оунівського фашизму. Д-р Когут назвав Марплзове означення ОУН як «типово фашистського руху» «некоректним». «То був, – пише він, – національно-визвольний рух: його ідеологія могла зазнавати впливів фашизму, проте Джон Армстронґ, чиє дослідження “Український націоналізм” і далі лишається найкращим висвітленням цього питання, означує її як “інтеґральний націоналізм”».

Це зумисне применшування частки фашизму в оунівській спадщині вводить в оману, надто, коли вже йдеться про те, чи варто нам приймати ту спадщину а чи ні.

Годі сумніватися, ОУН справді була типово фашистською організацією, і про це свідчить купа ознак: її принцип «вождизму» (Führerprinzip), її прагнення заборонити решту політичних партій і рухів, її гасло у фашистському дусі («Слава Україні! Героям Слава!»), її червоно-чорний прапор, її салютування піднесеною рукою, її ксенофобія й антисемітизм, її культ насильства та її захоплення Гітлером, Мусоліні й іншими вождями фашистської Европи. Що тут не фашистське?

Аспірант моєї катедри Ґжеґож Росолінський-Лібе знайшов у київських архівах листи, що їх Ярослав Стецько розіслав 3 липня 1941 року Мусоліні, Павелічеві, Франкові та Гітлерові, подаючи себе як частину Нової Европи. Численні документи з бездоганних збірок пов’язують ОУН із гітлерівцями в червні–липні 1941 року.

Хіба та обставина, що ОУН була ще й національно-визвольним рухом, робить її не фашистською? Усташі теж були національно-визвольним рухом – то вони теж не фашисти? В’єт Конґ був національно-визвольним рухом – і тому не був комуністичним? Якого штибу логіку тут застосовано? Доволі специфічну: д-р Когут намагається зняти з Бандери відповідальність за погроми 1941 року, – мовляв, коли це скоїлося, того навіть не було у Західній Україні. Отакої! З логікою цього штибу можна і Сталіна розгрішити за український голодомор.

Д-р Когут покладається на авторитет Джона Армстронґа, який уважав ОУН рухом інтеґральних націоналістів. Але Армстронґ написав свою книжку ще до відкриття архівів та інформаційної революції. Крім того, його дослідження зіперто головно на інтерв’ю з керівниками ОУН. Чи є понадмірним застереженням припустити, що вони могли свідчити на свою користь? Армстронґ захоплювався оунівськими лідерами і визнав це в оприлюднених згодом спогадах про них. А ще Армстронґ до великої міри лишався сином своєї доби – доби Холодної війни, коли заведено було применшувати злочини будь-яких антисовєтських сил. Він ніколи не провадив інтерв’ю з жертвами ОУН-УПА, так само, як і не досліджував польськомовних джерел.

У середині 1980-х років підпільна польська «Солідарність» хотіла була видати тексти про український націоналізм і за посередництва покійного Януша Радзєйовського звернулася до мене по примірники Армстронґової книжки, а також книжки Олександра Мотиля «Поворот направо».

Прочитавши їх у польському перекладі, Януш 1988 року написав мені, що, попри всю наукову цінність цих книжок, його неабияк розчарувала відсутність бодай якихось згадок про страшну трагедію євреїв. Розлючений цим, я відповів Янушеві, що УПА не має жодного стосунку до Голокосту. А все ж його реакція змусила мене замислитися, і мало-помалу я став на той дослідницький шлях, який привів мене нині до спроб з’ясувати питання про участь ОУН-УПА в Голокості. Те, що я виявив, просто жахало і приголомшувало.

Отже, щодо першої проблеми: ОУН таки була фашистською. Щоправда, після Сталінграда та Курська вона почала дистанціюватися від фашизму, а надто на Третьому Великому Зборі в серпні 1943 року. (Сам Бандера, проте, і далі сповідував стару ідеологію.) ОУН-УПА змінила слова, але її дії лишилися фашистськими. Липень і серпень 1943 року були місяцями найінтенсивнішого вимордування поляків на Волині, а наступної зими УПА й загони служби безпеки ОУН систематично винищували вцілілих євреїв.

Другий момент у листі д-ра Когута, який слід обміркувати, – його висновок: «В історії українського націоналістичного руху за часів Другої світової війни не бракує темних сторінок, але нам варто зваженіше ставитися до своїх припущень а чи умовиводів, надто коли вони здатні спричинити виникнення стереотипів щодо цілих етнічних груп».

Ось моє головне запитання: що більшою мірою спричинюється до творення стереотипів – виокремлення та визначення українського політичного руху, відповідального за уявлення про українців як про фашистів-убивць, чи спроба обстоювати цей рух від імені україністики та за допомоги геть заяложених арґументів? Інакше кажучи, хто дискредитує Україну: масові вбивці поляків, євреїв та інших а чи ті, хто засуджує їх із їхнім чином? Я волів би думати, що це не аж така хитра штука, але, либонь, таки хитра, тому доведеться зайти в подробиці.

Наприкінці червня й у липні 1941 року оунівська міліція та формування «Січі» лютували в Галичині, на Північній Буковині та на Волині, винищуючи передусім євреїв, але також поляків і комуністів. Іноді ці вояки не саморуч убивали, а зганяли жертв на німецькі та румунські розстріли. Вбивства відбувалися лише на територіях, позначених двома спільними рисами: їх було окуповано у червні-липні 1941 року і вони належали до зони активних дій ОУН. Злочинність оунівської міліції доводять різного роду докази: звіти німців, свідчення вцілілих євреїв, фотографії та фільми, а також матеріяли повоєнних судових процесів над колишніми поліцаями на німецькій службі. Аби спростувати вагу тих доказів, треба було би пояснити, звідки всі ці свідчення з’явилися і хто, як не ОУН, насправді влаштовував погроми та страти.

У кожному разі, чимало уцілілих євреїв, а надто з міст і більших містечок, де злочинці могли тішитися певною анонімністю, оскаржують саме «українців» загалом, бо не мають змоги визначити достеменно, хто саме з українців їх переслідував. Ясна річ, жертви не були обізнані з внутрішніми чинниками української націоналістичної політики, вони знали тільки, що на них нападали україномовні люди заради чогось там українського. Для них ці нападники були «українцями». Випадково я знаю, що до таких дій причетна певна група українців, оунівці. Чом би від них не відмежуватися? Нащо покладати провину на цілу націю?

Чому хтось хоче прийняти спадщину цієї групи? Чому мені, українцю з походження і людині, яка присвятила україністиці сорок років, не бажати здистанціюватися самому та здистанціювати свій образ України й українців від ОУН? Чому я мушу соромитися недалекоглядних заяв офіційних представників україністики? Д-р Когут, поза сумнівом, виступає не як мій представник.

Авжеж, ОУН була найвпливовішою силою в українській заокеанській діяспорі. Авжеж, багато хто з нас, і я сам, має поміж старших родичів членів або симпатиків ОУН. Але хіба нам не пора поставити хрест на тому спадку? Хіба не пора зрозуміти, що те покоління зробило кепський вибір? Хіба ми мусимо і далі захищати те, що неможливо виправдати? Хіба нам не слід нарешті відкинути ту спадщину і припинити ставитися до неї як до якихось святощів?

Ясно, злочини та сутність ОУН-УПА не будуть надалі приховано. Архіви відкрито не повністю, але сила-силенна нових документів доступна для дослідників. Там можна знайти звіти УПА для внутрішнього користування, де йдеться про вбивства поляків і євреїв, оунівські листівки від 1941 року із закликами до населення вбивати євреїв й інших неукраїнців, знімки бойовиків, котрі б’ють євреїв на вулицях Львова наприкінці червня 1941 року, та ще багато чого.

До того ж документальні докази удоступнені як ніколи раніше. Свідчення сімдесяти двох тисяч уцілілих євреїв легко вміщаються на чотири диски. Дослідники Голокосту починають вивчати мови й історію, необхідні, щоби з’ясувати, що сталося у Західній Україні. Деякі історики України також неупереджено дивляться на Голокост. У скорім часі не лишиться жодних секретів, і легковажні та беззмістовні відповіді на кшталт «Армстронґ каже» вже не задовольнятимуть. Мало того, твердження в дусі д-ра Когута у ліпшому разі виставлятимуть україністику у поганому світлі, а в гіршому зроблять її співучасницею у запереченні Голокосту і воєнних злочинів.

Науковці-україністи не повинні потурати оунівським прапороносцям ані в Україні, ані в українській громаді Північної Америки. Вони не повинні вводити в оману ціле суспільство. Натомість, вони потребують громадянської мужности та ініціятиви, щоби виховувати ці спільноти.

Іван Химка,
відділення історії та класичних студій
Альбертського університету

***

12 лютого 2010 року

Професор Химка запитує, чи слід україністиці обстоювати спадок «ОУН-УПА». Не існує, ясна річ, такої цілости, як «україністика». Є ті чи ті окремі науковці у цій царині, і вони неминуче мають розбіжні погляди та по-різному наголошують різні проблеми. На мою думку, одинока роль, яку «україністика» може відігравати у цьому питанні, – це досліджувати його. Не йдеться мені ані про будь-яку роль захисту чи огульного схвалення, ані також, як у випадку професора Химки, засудження «спадщини ОУН-УПА».

Мій лист до «Edmonton Journal» був відгуком на певні міркування, висловлені у статті професора Марплза, аж ніяк не узагальнювальним твердженням про те, що професор Химка називає «ОУН-УПА». Та й немає такої речі: існувало дві ОУН під час Другої світової війни (і ще третю створено по війні), а у складі УПА було багато людей, що не були в жодній із ОУН. Це означає, що, як я зазначив у листі, треба зважено ставитися до своїх припущень й умовиводів.

Твердження професора Химки – це беззастережний вирок ОУН-УПА, що зводить опір українців у часи війни до безглуздого вимордування євреїв, поляків та інших. Але будь-який безсторонній спостерігач мусив би визнати деякі очевидні досягнення. УПА вела збройну боротьбу за українську незалежність – це завдання, з огляду на відсутніть підтримки з боку інших держав і необхідність відвоювувати зброю в супротивника, вимагало надзвичайної мужности та самовідданости. Без істотної підтримки народу ця боротьба не могла би тривати роками і по Другій світовій війни.

Мій сумнів щодо означення «фашист» і пропозиція доречнішої назви «інтеґральний націоналізм» особливо роздратували професора Химку. Я не є фахівцем із націоналізму чи Другої світової війни, але ж покладаюся на експертів у цій царині. «Інтеґральний націоналізм» уживає не лише «боєць Холодної війни» Джон Армстронґ, а й сучасні науковці, як-от Тимоті Снайдер і Петер Альтер. Саме ж поняття ще до Холодної війни вдало вжив у своїй класичній праці з сучасного націоналізму Карлтон Гейз.

Крім того, означення фашизму за професором Химкою, здається, стосується кожного, хто діяв у жорстокий чи «фашистський» спосіб. Згідно з цим означенням, чи не кожен політичний рух Центрально-Східної Европи між 1921-м і 1945-м роками, включно зі сталінізмом, можна вважати «фашистським», позаяк демократичної альтернативи не існувало (за винятком, згрубша, Масарикової Чехословаччини).

Крім того, в перебігу війни націоналістичний рух переглядав свою ідеологію, а його речники створювали тексти, яких зібрано в книжці «Політична думка українського підпілля. 1943–1951» (за редакції Петра Потічного та Євгена Штендери). Ці писання свідчать про еволюцію у напрямку соціяльної демократії та плюралізму, найочевидніше оприявлену у повоєнній діяльності ОУН (закордонної), чиї публікації зробили значний внесок у політичну думку та літературу української діяспори.

Щойно розпався Совєтський Союз, як політичні обмеження на дослідження й обговорення цього періоду великою мірою зникли, натомість удоступнилося багато нових даних. Зокрема й свідчення про злочини, що їх чинили учасники націоналістичного руху, – вони, безперечно, викликають величезне обурення і провокують суперечки. Як і решту фактів, такі свідчення слід розглядати настільки безсторонньо, наскільки можливо. Належний простір для цього – академічні публікації, конференції та дискусії, дискурс яких вільний від упередженого моралізування.

Зенон Когут,PhD,
професор відділення історії та класичних студій,
директор Канадського інституту українських студій
Альбертського університету

***

15 лютого 2010 року

Важливі принципові питання варті всебічного розгляду, тож я повертаюся до полеміки між Дейвідом Марплзом, Зеноном Когутом і мною, відповідаючи на Зенонів лист від 12 лютого 2010 року, надісланий на цей список розсилки.

Насамперед, Зенон заперечує, що намагається говорити від імені україністики загалом, натомість стверджує, що лише висловлює свою приватну думку науковця. Якщо це справді так, тоді поясню, що саме з його внеску в нинішню полеміку про історію України в XX столітті ввело мене в оману. Зенонів лист до «Edmonton Journal» наслідує його таки лист до «Literary Review of Canada» (http://reviewcanada.ca/magazine/letters/2009/12/), де він заходиться «виправляти» Мирну Косташ щодо Голодомору. В мене склалося стійке враження, що Зенон Когут узяв на себе роль такого собі ідеологічного доглядача, пильнуючи кожного, хто збивається з правого шляху на манівці. Це враження зміцнила та обставина, що одинока Зенонова підстава претендувати на певну вирішальну позицію щодо таких суперечливих питань, – це його посада директора КІУСу, адже, наскільки мені відомо, сам він не досліджував ані голод, ані Голокост.

Він також ставить мені на карб використання поняття «ОУН-УПА». Але ж це поняття вжив Конґрес українців Канади (КУК) на самому початку цієї публічної дискусії. У прес-релізі від 1 лютого 2010 року КУК закликав уряд Канади «внести зміни в Канадський Акт про допомогу ветеранам війни, поширивши його дію на деякі визначені групи опору, як-от ОУН-УПА». Такий слововжиток побутує й у націоналістичних колах в самій Україні. Авжеж, я знаю, що було дві ОУН. Обидві були антидемократичними, антисемітськими, ксенофобськими, обидві замиловані в італійських фашистах і німецьких націонал-соціялістах. Обидві причетні до злочинів, проте бандерівське крило більшою мірою. Проф. Петро Потічний роками переконував нас не вживати вираз «ОУН–УПА», бо прагнув відокремити спадщину УПА від спадщини ОУН. На ділі, однак, УПА перебувала під орудою ОУН аж до самого розпуску.

Зенон волів би, аби я бачив не тільки масові винищення поляків і євреїв, а й позитивні сторони ОУН(ів) й УПА.

По-перше, говорить він, вони виборювали незалежність України. Так, виборювали. Але уявляли вони свою українську державу не просто «незалежною», а «Україною для українців», етнічно однорідною державою. Незалежність такого штибу, мушу сказати, є сумнівною. Червона Армія також вдавала визволительку України від німецької окупації та відновительку державности Української Совєтської Соціялістичної Республіки. В ґрунті речі, сталінський режим поділяв певні ідеали ОУН-УПА, як-от соборність України, а ще етнічне очищення українських теренів. Совєти, безперечно, викували велику Україну та майже дощенту збули польську, німецьку і татарську людність. Звісно, я не годен уважати, і маю сумнів, що Зенон уважає, буцімто совєтський внесок в українське державотворення дає нам тепер підстави применшувати сталінські злочини в Україні. Чи щоразу, як хтось згадуватиме про розстріл українського відродження 1920-х років, мусимо додавати: «Гаразд, але ж ми, натомість, отримали Крим»? Або, коли йтиметься про Голодомор, відказуватимемо: «А за якихось дванадцять років Сталін приєднав до України Закарпаття»?

По-друге, я мав би визнати, що ОУН-УПА притаманні були надзвичайна мужність і самовідданість. Не заперечуватиму. Але я також пам’ятаю, що історик Януш Радзєйовський у відповідь на моє таке саме запитання 1988 року написав: «Для оцінки ідеологічного чи національного руху вирішальною є не бойова звитяга, а програмні та політичні аспекти. Кажуть, найкращими солдатами були німці. Вони боролися з цілим світом, що переважав їх у багато разів і за кількістю солдатів, і за озброєнням». Відважний Ганс, що відвойовував вулицю за вулицею у пронизливо холодному Сталінграді, не здатен ошляхетнити ідеологічне обличчя німецького націонал-соціялізму.

По-третє, ОУН-УПА мала справжню народну підтримку. Авжеж, так само мав її Гітлер у Німеччині 1941 року, так само мав її Сталін у Східній Україні 1944 року, так само мала її Конфедерація на Американському Півдні 1861 року і т. ін. – цей специфічний арґумент взагалі не має стосунку до оцінки руху. ОУН-УПА справді підтримували етнічні українці Західної України, але не була вона популярною ані серед неукраїнців у Західній Україні, ані в решті України. Такий різний рівень визнання ОУН-УПА – прямий наслідок ідеології, яку вона сповідувала та практикувала.

Стосовно інтеґрального націоналізму versus фашизму. Зазвичай я не пишу про ОУН-УПА ані як про фашистів, ані як про інтеґральних націоналістів, бо у власних історичних працях схильний уживати лінґвістично традиційних варіянтів. Майже в усіх своїх роботах я використовую той самий термін для ОУН-УПА, що й вони самі, це – «націоналісти». Але Дейвід Марплз у своїй статті означив їх як фашистів. Закликаючи у відповідь називати їх «інтеґральними націоналістами», Зенон намагається применшити їхній фашизм. Таким було моє заперечення. Армстронґове окреслення ОУН-УПА як інтеґральних націоналістів не становить для мене жодної проблеми, головно тому, що нацистів він теж окреслював як інтеґральних націоналістів. Моє заперечення, повторюю, стосується семантичних хитрощів, покликаних затушувати неґативний характер оунівської спадщини.

Зенон вважає, буцімто я нехтую еволюцію ОУН у бік плюралістичнішого устрою. Я пояснив у своєму першому листі до нього, що ця зміна в 1943–1944 роках відбулася лише на папері. Чималою мірою цю «еволюцію» було зумовлено сподіваннями на допомогу альянтів, насамперед американців. Навіть найліберальніше крило ОУН, що гуртувалося в еміґрації навколо Миколи Лебедя, раз у раз фальсифікувало документи, щоби відбілити минуле ОУН й УПА, тож час до часу Зенонів і мій спільний товариш, покійний Іван Лисяк-Рудницький, мусив був застерети членів цього крила, щоб не зійшли на давні тоталітарні позиції. Гадаю, «Сучасність» і численні видання «Прологу» зробили чималий унесок в українське інтелектуальне та політичне життя. Якби Зенон наступного року вирішив був відсвяткувати п’ятдесяту річницю «Сучасности», я не мав би чим йому дорікнути. Та коли він схвалює готовість Конґресу українців Канади приймати оунівську спадщину цілим обсягом, ще й намагається применшити відповідальність ОУН-УПА за воєнні злочини, тоді я мушу заперечувати.

На додачу мене спантеличило у Зеноновій репліці прикінцеве допоминання: мовляв, належний майданчик для такої дискусії – академічний простір, зокрема, публікації та конференції. Я, либонь, щось проґавив. Я гадав, що президент Ющенко в Україні, вже сходячи з кону, та КУК у Канаді виставили питання про спадщину ОУН-УПА на публічну арену. Також я гадав, що цю дискусію урухомили газетний коментар Дейвіда Марплза та лист Зенона Когута до редактора. То чом би їй і далі не точитися яко публічній дискусії?

А щодо наукових конференцій, то не лише я порушував ці питання на конференціях у Північній Америці та Европі, але й Омер Бартов, Марко Царинник, Софія Грачова, Пер Андерс Рудлінґ, Кай Струве та інші. Я сам маю низку наукових публікацій на тему спадщини ОУН-УПА у зв’язку з Голокостом, зокрема зовсім недавню розвідку «Українці, євреї та Голокост: Розбіжні спогади», видану наприкінці минулого року у «Heritage Press», що в Саскатуні. Чимало інших науковців нагадували про роль ОУН-УПА в злочинах проти поляків і євреїв, зокрема Джефрі Бердс, Карел Беркгоф, Франциска Брудер, Алєксандр Дюков, Франк Ґольчевскі, Ігор Ілюшин, Дитер Поль, Елекзендр Прусин, Ева та Владислав Сємашки, Ґабріел Фіндер. Ця тема не є terra incognita.

Наостанок маю зреаґувати на Зенонів фінальний закид щодо мого буцімто «упередженого моралізування». У моїй першій репліці до Зенона взагалі не йшлося про жодні моральні арґументи. Навпаки, я наголошував прагматичні чи стратегічні матерії: не до шмиги українській спільноті чи спільноті україністів обтяжувати себе спадщиною українських націоналістів 1940-х років, бо її сповнено самими неґативами.

Та, як-то кажуть, пустився в бійку – чуба не жалій. Існують поважні моральні арґументи на користь того, щоби критично відцуратися оунівської спадщини. Адже неправильно брати участь у замовчуванні чи применшуванні злочинів такого штибу. Ті вбивства були просто жахливі. Мене мучать страшні снища через ті дослідження. Такі злочини годі хоч колись пустити в небуття. Але все, що ми можемо зробити, аби сплатити за них – визнати ці злочини та скласти покуту. Натомість, часто-густо ми стикаємося з виправданнями, зіпертими на тому самому способі мислення, що колись надихав убивць. Скажімо, у листі від 9 лютого 2010 року до «Edmonton Journal», як і в репліці на Марплзову статтю, редактор «Ukrainian News» Марко Левицький, пише, що «незадовго перед німецьким вторгненням совєтське НКВД, у якому служило непропорційно багато євреїв, вимордувало від 4 до 8 тисяч цивільних арештантів». Петро Потічний сказав кореспондентові «Washington Post», що євреї, яким в Україні пощастило дожити до 1943 року, мали вибір – співпрацювати з УПА, а чи з совєтськими партизанами. Володимир В’ятрович заявив інтерв’юерові, що УПА не слід засуджувати за нищення цивільного населення, бо те цивільне населення важко відокремити від партизанів. Така арґументація просто далі живить ті злочини. Інша річ, коли ще творимо героїв із тих, на чиїх руках така кров: тут уже слід зупинитися. Бо що тоді лишається: лицемірно вимагати, аби світ визнав Голодомор 1932–1933 років за геноцид, і водночас відмовлятися визнавати відповідні злочини ОУН й УПА проти поляків і євреїв?

Іван Химка,
відділення історії та класичних студій
Альбертського університету

НЕУНИКНИЙ БАНДЕРА

Володимир Кулик

Те, що аж до Ющенкового указу та Януковичевої обіцянки його скасувати в українському інтелектуальному середовищі майже не було дискусії про ставлення до постаті Степана Бандери й навіть після указів мовиться переважно про них, а не про їх об’єкта, є ще одним свідченням нечутливости цього середовища до суспільних потреб і нерозуміння власних завдань. Звісно, інтелектуали мають указувати громадськості, коли політики роблять кроки, що не сприяють суспільній стабільності, національній єдності й міжнародному іміджеві країни. Ясна річ, вони мусять заперечувати некоректні закиди багатьох українських і закордонних критиків Бандери (та Ющенкового ставлення до нього), наділених владою і здатністю впливати на єдність та імідж. Проте щоби переконливо пояснити комусь, треба спершу відповісти самим собі. Мусимо чітко сказати, що саме ми приймаємо й що відкидаємо в діях та ідеях Бандери й організацій, які він очолював, а також у символах, якими особа й організації стали в сьогоднішній Україні. Власне, мусили вже давно: бодай тоді, коли в багатьох містах Галичини ради ухвалили спорудити пам’ятники Бандері, або коли він став, уже в загальноукраїнському масштабі, одним із лідерів глядацької підтримки кандидатів на звання великого українця.

Я говоритиму тут не так про дії чи ідеї, як про символи: не лише тому, що про них досі говорилося найменше, а й тому, що вони – як, зрештою, будь-які символи – не цілком відповідають ідейно-політичній основі, на якій постали, й існують великою мірою незалежно від того, що з’ясовують про неї історики. Власне, одне з головних питань у визначенні ставлення до Бандери якраз і полягає у виборі поміж історичним і символічним, поміж тим, що ми знаємо про його діяльність, і тим, що вона сьогодні символізує. Для ліберальних інтелектуалів, яким переконання не дозволяють цілком підтримати діяльність Бандери, головних альтернатив три: відкинути цей символ як геть неприйнятний з огляду на певні аспекти діяльности, спробувати змінити зміст цього символу відповідно до знання про діяльність, зберегти чинний символ, водночас указуючи на його невідповідність історичному знанню. Окреслюючи ці альтернативи, котрі, зрештою, стосуються й багатьох інших постатей-символів, я маю на увазі, що інтелектуали повинні не лише формувати власне ставлення до тих чи тих явищ, а й пропонувати його спільноті, для якої працюють. Водночас я розумію, з одного боку, що такі пропозиції мають шанс вплинути тільки на тих людей, які поділяють підставові вартості їхніх авторів, а з другого, що чинні в певній групі вартості й значення заснованих на них символів можуть із часом змінюватися – зокрема й під впливом пропозицій від інтелектуалів.

Не розглядатиму символів тих людей в Україні й Росії, для кого всі вороги радянської держави є ворогами їхньої країни й народу, тобто, коли йдеться про часи радянсько-німецьої війни, спільниками чи прислужниками нацистів. Ці люди мене не почують і не сприймуть. У спільноті, на яку мають шанс вплинути мої арґументи, Бандера є насамперед символом боротьби за незалежність України – історично останньої, що була досить масовою та певною мірою успішною. Саме цим символізмом, очевидно, пояснюється привабливість Бандери для прибічників незалежности, навіть багатьох із тих, що прагнуть не такої незалежности, як прагнув він. Перетворенню на головного символа незалежницької боротьби саме Бандери, а не котрогось іншого провідника націоналістичного руху, скажімо, командувача УПА Романа Шухевича, сприяло не лише самоокреслення націоналістичних вояків як бандерівців, а й застосування цієї назви в дискурсі радянського режиму до ширшого кола поборників і просто симпатиків незалежности. Радянська пропаґанда, пізніше доповнена фактом загибелі від руки аґента Москви, великою мірою зумовила також надання Бандері символізму антирадянськости й, не менш важливо, антиросійськости, за яким сьогодні в Україні майже забуто спрямованість його боротьби головно проти Польщі (де про цю спрямованість натомість добре пам’ятають, як засвідчила бодай реакція на Ющенків указ). Нарешті, як провідник ОУН він символізує також героїзм і жертовність багатьох тисяч її членів, що воліли радше загинути в боротьбі, ніж жити в неволі, – хоч у тій боротьбі, гадаю, нинішніх націоналістів захоплює передусім партизанська війна, а не політичний тероризм, яким відзначився Бандера.

Що з цього набору символів суперечить европейським вартостям, в ім’я яких українців закликає відмовитися від героїзації Бандери Европарламент? Антиросійство – якщо його розуміти як ворожість до російського народу, котра, разом з іншими відмінами ксенофобії, була справді притаманна Бандері й ОУН загалом, принаймні до початих 1943 року демократизаційних змін. Проте як послідовна протидія російському імперіялізмові, що вперто намагається підпорядкувати Україну, знаходячи в цьому підтримку більшости російського народу й великої частини українського, антиросійство й тепер залишається настільки ж актуальною настановою різноетнічних оборонців незалежности України, як було за часів УПА, провідники якої радо приймали до свого війська членів інших підрадянських народів, зокрема й росіян. Саме дальша захланність і загрозливість Росії, явне небажання її керманичів зректися імперіялістичного спадку СРСР живить антиросійські настрої українських націоналістів, перешкоджаючи примиренню та порозумінню, готовість до якого з боку Польщі майже загоїла поширене, принаймні серед західняків, упередження до іншого традиційного ворога. Нинішні українські незалежники мусять долати свою ксенофобію й водночас плекати національно-визвольне почуття, беручи за приклад націоналістичних борців воєнної доби, котрі зробили цей вибір за набагато менш сприятливих умов. Оскільки він не перейшов ідейно-організаційної еволюції краєвої ОУН, Бандера гірше надається на уособлення демократичного націоналізму, ніж Шухевич або автори ключових для тієї еволюції текстів Позичанюк та Горновий. Проте як визнаний по обидва боки фронту провідник націоналістичного руху він цілком може бути символом загальної національно-визвольної орієнтації поряд із Петлюрою, котрого, зрештою, теж зробила символом ворожости до Росії головно сама Москва.

Залишаються два інші проблематичні аспекти, котрі нині не належать до визнаного в незалежницькому таборі символізму Бандери, але є частиною історичного знання про цю особу, поширення якого може суттєво вплинути на символізм. Ідеться, по-перше, про ксенофобні ідеї та практики ОУН і УПА, насамперед участь у знищенні євреїв на початках нацистської окупації та терор проти польського населення Волині два роки по тому. По-друге, про братовбивчі дії бандерівської частини ОУН щодо мельниківців та первісної УПА під проводом Бульби-Боровця. Ясна річ, европейським вартостям суперечить перш за все ворожість до етнічно інших, але національно-визвольному ореолові шкодить радше нетерпимість до інакше налаштованих своїх. Зрештою, для ставлення ліберальних націоналістів до Бандери й бандерівщини ці відмінності не мають великого значення, адже обидва аспекти демонструють тоталітарний характер ідеї і чину провідника та його прибічників. Отже, мусимо вирішити, чи відкидати уособлення антиімперіялістичного опору через тоталітарну настанову людини, що цим уособленням стала. Інакше кажучи, чи пропонувати бачити в Бандері символ не так незалежницької боротьби, як ненависти до чужих і нетерпимости до своїх.

Моя відповідь: ні, не варто. Я розумію, що цю відповідь почасти диктує лють від харківських угод і розпач від нездатности опозиції запобігти Януковичевому курсові на купівлю економічних поступок коштом територіяльної цілости й національної ідентичности. Можливо, у вільній від російської загрози Україні я бачив би в тоталітарному націоналісті насамперед ворога демократії, але сьогодні волію вважати його ворогом імперії та національної зради. В час війни за українське минуле й майбутнє, в якій наші супротивники й далі бачать місце УПА лише «на колінах перед подвигом радянського народу», а европейську інтеґрацію можливою лише в союзі з Росією, відкидати визнаний символ боротьби проти окупанта означало би ще більше послабити свої позиції. Москва та її прибічники завжди воліли українців жертвами, здатними хіба що на гнівне слово – тому й демонізували найбільше тих, хто зважився виступити проти них військом. Сьогодні, коли гнівне слово виродилося в промови на мітинґах і заяви в інтернеті, мало Шевченка та Стуса – потрібні Бандера й Шухевич.

Власне, нинішня антиімперіялістична опозиція має наголошувати Шухевича не менше, ніж Бандеру, посилюючи таким чином партизанський складник націоналістичного спротиву проти терористичного й демократичний етап проти тоталітарного. Ще більше, ніж обох провідників, треба героїзувати тисячі низових вояків УПА, утверджуючи спротив як справу не професійних революціонерів, а небайдужого народу за умов загрози його існуванню. Звісно, треба говорити в наукових працях, шкільних підручниках, музейних експозиціях, газетних статтях і телевізійних програмах також про несумісні з демократичними вартостями ідеї та дії провідних і пересічних членів ОУН і УПА: про довоєнне захоплення фашизмом і антисемітські гасла, про сприяння нацистам у винищенні євреїв Галичини та вбивства поляків на Волині, про бандерівський терор проти мельниківців в окупованій Україні та недемократичні методи боротьби за владу в повоєнних таборах для переміщених осіб. Проте не можна віддавати символ української визвольної боротьби в монопольну власність недемократичних сил на кшталт «Свободи»: це означало би віддавати їй монополію на нинішню боротьбу й на використання нонконформістського ідеалізму молоді, що його Тягнибок прагне вбрати в чорні шкірянки й повести під ксенофобними гаслами. Збереження Бандери як символа водночас із визнанням непривабливої правди про його особу не буде чимось незвичайним у світі, де Вашинґтон символізує американську незалежність навіть після викриття його рабовласництва, а Аденауера далі шанують як архітектора повоєнного відродження Німеччини попри бунт наступних поколінь проти амнезії злочинів часів нацизму, що була однією з підвалин його споруди.

Все це не зовсім означає, ніби я схвалюю Ющенків указ – чи Януковичеве боягузливе скасування його руками донецького суду. Не лише тому, що проголошення героєм усієї України героя однієї частини посилює розкол у суспільстві, як і пізніша відмова від уже проголошеного. Краще взагалі не творити героїв політично зумовленими указами, надто мертвих, що мусять сусідити в державному пантеоні з не менш політично героїзованими живими. На Галичині Бандера буде героєм і без указів, а на Донбасі поки що не стане ним навіть у разі визнання з боку Европарламенту, Ради Европи й ООН. Коли настане час єдиних героїв на всю Україну, може, серед них Бандери й не буде, але ту Україну ще треба вибороти.

КОНТЕКСТУАЛІЗАЦІЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ

Андрій Портнов

Один з останніх, уже після першого туру виборів підписаних указів президента Віктора Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання «Герой України», спричинив у мас-медіях кількох сусідніх країн – передусім Польщі, Росії та Ізраїлю – галас (свідомо вживаю саме такого, а не нейтральнішого й амбітнішого окреслення: «дискусія», «суперечка», «протест»), який промовисто й сумно дисонував із байдужістю до цієї теми більшости українських ЗМІ, а українського суспільства й поготів. Статті про Бандеру одна за одною з’являлися в англомовній періодиці української діяспори в Канаді – але англомовність цілковито унеможливила участь у такій розмові авторів із «материкової» України, які здебільшого й далі перебувають у двомовній українсько-російській нірвані. Натомість в Україні лунали ґротескові політичні заяви, розпочався ще ґротесковіший судовий процес у Донецьку, а невдовзі ми почули про спільні з Росією шкільні «уроки пам’яті», спільні з Росією військові паради 9 травня та побачили аншлаґ наших «еліт» на прем’єрному показі «великого фільму про велику Перемогу» Нікіти Міхалкова.

Ющенко, пояснюючи постфактум свій указ, казав про те, що йому, зокрема, йшлося про ініціювання дискусії щодо ролі ОУН і УПА. З цим наміром, як і з багатьма іншими задумами президента, все вийшло «як завжди». Дошукуючись мотивацій президентського рішення, різного штибу аналітики називали формування електоральної бази для наступних виборів, поступливість перед «ура-патріотичними радниками» і навіть вирішальний вплив дружини Катерини. Дозволю собі висловити припущення про недоречність надмірної раціоналізації цього питання. Припускаю, що Ющенкові йшлося не так про розрахунок (тим паче політичний), як про висловлення певної особистої позиції, власних емоцій. Можна тлумачити цей указ і як жест розпачу через невдачу політики «примирення ветеранів», що її Ющенко принаймні намагався проводити послідовніше за Кучму. Нагороджуючи Бандеру, президент навряд чи аналізував соціологічні опитування про ставлення до Другої світової війни чи замислювався над міжнародною реакцією, яку спрогнозувати було дуже легко. Зокрема, цим одним рішенням Ющенко перекреслив свій загалом позитивний візерунок у Польщі. Якщо на мить уявити, що на роль «Героя» президент обрав би таки не Бандеру, а іншого «буржуазного націоналіста» і «ворога трудящих мас» – Симона Петлюру, то реакція Варшави була би зовсім інакша. Але Ющенко не завдав собі труду розтлумачити своє рішення й одним розчерком пера поховав більшість зусиль щодо створення нового українського образу Другої світової війни*. Ще й укотре давши привід замислитися над іронією історії: в незалежній Україні найвищу державну нагороду у вигляді п’ятикутної зірки отримує постать – уособлення антисовєтськости. Тепер залишилося тільки, ставлячи Степанові Бандері пам’ятники в Галичині, зображати його з геройською зіркою, щоб уже остаточно ніхто не зміг відрізнити провідника ОУН від генерала Ватутіна чи Алєксандра Матросова (зрештою, й про совєтську стилістику пам’ятників Бандері писано не раз).

Як на мене, в кожній розмові на тему Ющенкового указу та викликаних ним реакцій варто наголошувати: йдеться про нагородження чи засудження не Степана Андрійовича Бандери –лідера радикального крила ОУН, політичного терориста, організатора убивств директора Академічної гімназії Бабія, совєтського консула у Львові, польського міністра Броніслава Пєрацького. Йдеться про пропаґандистський символ. Почесне місце «ворога №1», що його Бандера посів у совєтських ідеологічних схемах, прирекло його на канонізацію в націоналістичному середовищі. Але не тільки в ньому. Коли галичан чи просто україномовних людей почали називати «бандерами», це ім’я майже остаточно втратило зв’язок із конкретною історичною особою, набувши ознак одного з окреслень української ідентичности. Заперечуючи проти пейоративности, чимало людей сприйняло цю назву як «свою», а саме ім’я – як символ цієї ідентичности. Припускаю, що більшість депутатів Европарламенту, ухвалюючи своє звернення до президента Януковича, не мали про це й гадки. Як не мали вони гадки і про стан історичної свідомости в Україні; про почуття загрози власної ідентичности, яке властиве багатьом мешканцям усіх реґіонів країни; про нерозв’язаність питання офіційного статусу воїнів УПА, що блокує відверту розмову про темні сторінки діяльности українського підпілля; про тривання багатьох елементів совєтського міту «Великої Вітчизняної війни» і про те, що дотепер в Україні працівники совєтських каральних органів отримують непорівнянно вищі пенсії, ніж в’язні концтаборів, дисиденти чи учасники антисовєтського руху опору.

Досить поширеною є думка, що акцентування теми Голодомору виконує (виконувало?) важливу функцію символічного відмежування України від совєтської системи і від совєтських мітів. Водночас, темі ОУН і УПА у такій функції часто відмовляють, покликаючись на те, що методи діяльности цих організацій прямо суперечать повоєнним европейським стандартам політики; що УПА була ініціятором етнічної чистки на Волині, а її члени брали участь у винищенні єврейського населення. І це все факти, які заслуговують на відповідне місце в підручниках. І які мають його нарешті посісти. Ключове питання у цьому контексті: як інтепретувати меморіялізацію Бандери, встановлення йому пам’ятників (тут варто зауважити, що стоять вони не у «Західній Україні», а в Галичині й почасти на Волині)? Що вони символізують – звільнення (прагнення звільнення?) від совєтської спадщини та волю до політичної суб’єктности – чи акцептацію та схвалення програми інтеґрального націоналізму? Досліджень сприйняття пам’ятників у нас обмаль, тому обережно висловлю припущення, що йдеться тут усе-таки не про гасла інтеґрального націоналізму, а про підкреслену десовєтизацію символічного простору (хоча відбувається вона, як уже сказано, у совєтській стилістиці).

Відчуваю, що ці міркування варто завершити висловленням власного ставлення до Ющенкового указу. Я не є прихильником нагородження Бандери, навіть якби в Україні була більш-менш прозора система державних нагород, а не теперішня карикатурна вакханалія. Проте вважаю, що держава мала би нарешті наважитися законодавчо визнати збройну боротьбу УПА і, передусім, її антисовєтський складник. Не знаю, якого образу війни потребує нині Україна, проте гадаю, що з Бандерою та УПА таки треба щось робити. Й однозначні оцінки у чорно-білих тонах, без урахування політичних і геополітичних контекстів 1930–1950-х років, нічого не дадуть. Зрозуміло, що така сама засада проблематизації й контекстуалізації потрібна і щодо інших сюжетів та дійових осіб історії війни. Президент Кучма волів про УПА не згадувати, водночас даючи мовчазну згоду на реґіональне вшанування націоналістичного підпілля. Президент Ющенко намагався на офіційному рівні інтеґрувати цей сюжет до загальнонаціонального образу війни. Недавно заступниця голови адміністрації президента Ганна Герман виступила за реґіональний символічний плюралізм. Мовляв, нехай у Львові стоїть Бандера, а в Запоріжжі – Сталін. А на загальнодержавному рівні будуть військові паради на 9 травня, «синхронізовані» з Москвою та Мінськом. Напевно, це називатиметься «европеїзацією» історичної пам’яті. Питання про те, чи можлива в такому контексті змістовна українська дискусія про Другу світову війну, і зокрема оцінка ідеології та політичних практик ОУН і УПА, що їх уособлює постать Бандери, автоматично переходить до категорії риторичних.

* Докладніше про цей образ і його суперечності, про спроби інтеґрації до загального наративу тем Голокосту і депортацій, про парадокси тези про «єдність українського народу у війні» я писав у статті «“Велика Вітчизняна війна” в політиках пам’яті Білорусі, Молдови та України: кілька порівняльних спостережень» (Україна Модерна, 2009, №4 (15), с. 206–218) та «Упражнения с историей по-украински (Заметки об исторических сюжетах общественно-политических дебатов в постсоветской Украине)» (Ab Imperio, 2007, №3, с. 93–138).