http://osvita.khpg.org/index.php?id=1274783952
Бути вільною людиною, яка живе в демократичній державі – здавалося б, це мрія всіх громадян. Чому ж, коли маємо вибір між свободою та безпекою, ми ставимо на безпеку? А чому наш вільний вибір замінює диктатура опитувань? І чи мусить демократія означати потурання найпростішим смакам?
Ще недавно здавалося, що неможливо зупинити марш до свободи. Та коли почалося XXI ст., цей марш було зупинено не лише в політичній, а й в інтелектуальній площині. Що трапилося? Невже свобода сягнула меж, перетнувши які перестає бути даром і стає тягарем?
У Європі й Америці набирає сили правий популізм. У Латинській Америці до влади прийшли ліві популісти. У пострадянських країнах менш або більш очевидно повертається диктатура, що приділяє все менше уваги збереженню видимості свободи і демократії. В ісламському світі розвивається фундаменталізм, що відсуває ще недавно живі надії на швидку демократизацію. На схід від відомої лінії Гантінґтона, що відокремлює західне християнство від східного, молоді демократії обирають безпеку, а не свободу. На захід від цієї лінії, у старих демократіях, радикально розширюється система контролю і нагляду, істотно обмежуючи, зокрема, право на недоторканність приватного життя та свободу пересування, одночасно обмежуючи соціальні гарантії, що позбавляє чергові групи численних громадян життєвих можливостей.
Популістський ризик, справа і зліва, починають інтерпретувати як ціну еволюції політичних свобод – особливо свободи слова і преси, – що дає слово абияким поглядам. Терористичний ризик пояснюють як ціну надмірної особистої свободи, що ускладнює державі здійснення контролю. Економічні негаразди, перш за все безробіття, почали часто сприймати як ціну надмірної свободи ринків або – власне навпаки – як наслідок нераціонально широкої політичної свободи, що веде до накладення на ринок шкідливих обмежень.
Свобода перестала бути даром. Усе більше її стали сприймати та подавати як необхідність-тягар.
Коли кажуть про регрес свободи на початку XXI ст., майже завжди як поворотний пункт чи детонатор процесу вказуються шок 11 вересня, який на Заходу, надто в Америці, зрозуміли як очевидний доказ того, що час здійснити вибір між свободою та безпекою. Як зазвичай буває, коли якийсь погляд прямо пояснює джерело потужної колективної травми, він, як виявляється, має, на диво, тривалий вплив, навіть якщо йому суперечать очевидні факти. Отже, переконання, що межу свободи становить безпека, прийняли повсюдно і майже беззаперечно.
Так ми пішли, очевидно, фальшивим шляхом, що прямує, власне, проти течії всієї цієї сучасної європейської традиції, яка, починаючи від Magna Carta, будувала свободу в ім’я безпеки і яка після Другої світової війни, здавалося, вже мала беззаперечну монополію в думці Заходу.
Повернення альтернативи "свобода або безпека" неочікуване в межах європейської культури, оскільки не треба бути особливо проникливим, щоб помітити, скільки разів вона здобувала провідну позицію в мисленні європейців, стільки разів великі простори континенту платили за це мільйонами жертв. Обидва найпотворніші витвори європейської політичної культури – фашизм і комунізм – виникли як політичні втілення цієї, власне, диявольської альтернативи, яка, заохочуючи до відмови від свободи в ім’я безпеки, невпинно створювала жахливу небезпеку для тих, кого мусила захищати від неї. Селяни і робітники радянської імперії заплатили у війнах, гулагах і великих хвилях голоду найбільшу ціну за тріумф комунізму, що мав захищати бідняків від експлуатації. Натомість гітлеризм, обіцяючи захист національних інтересів німців, приніс їм найбільшу національну поразку, найбільше жертв і найбільше спустошення в сучасній історії.
Засоби безпеки – якщо їх супроводжує обмеження свободи – мають тенденцію ставати джерелом загрози для тих, кому, власне, повинні гарантувати безпеку. В економічній сфері цей закон описав Амартья Сен, аналізуючи випадки найбільших голодів: голодна смерть як явище суспільного масштабу трапляється тільки тоді, коли держава обмежує свободу громадян, оскільки сама хоче гарантувати їм безпеку і добробут в економічній сфері.
Найбільша небезпека цього шляху полягає в тому, що коли в нього повірити, важко відступити, доки не настане тотальна катастрофа. Так світ, відносно безпечний і вільний, поступово змінюється на все більш невільний і небезпечний. Це підтверджує відому тезу Бенджаміна Франкліна, що "ті, хто відмовляється від основних свобод для того, щоб отримати трохи тимчасової безпеки, не заслуговують ані на свободу, ані на безпеку".
Проте криза є фактом. І важко припустити, що вона не має нічого спільного з двадцятистолітнім маршем свободи. Отже, треба погодитися з тим, що зі свободою дійсно щось негаразд. У межах самої свободи найбільш очевидні чотири фундаментальні конфлікти, яких не уникнути. Традиційний – між моєю та чужою свободою. Політичний – між свободою та корисністю. Ідеологічний – між свободою як волею і свободою як можливістю. І системний конфлікт між колективною й індивідуальною свободою. З них складається система, яка весь час шукає рівновагу, що визначить безпечні межі свободи.
Перший фронт
Я не можу сісти на стілець, на якому хтось уже сидить. Так само межа моєї свободи слова природно обмежує свободу слова інших, оскільки коли всі ми почнемо раптом говорити, наша свобода слова буде позбавлена сенсу. Цей конфлікт утрачає, проте, чимало очевидності, коли ми усвідомимо, що навіть у найбільш вільних суспільствах свобода слова лімітована.
Не потрібно переслідувати людей за неправильні погляди, щоб відібрати в них свободу слова або щоб визначити межі свободи слова на такому низькому рівні, що вона втратить суспільну корисність. Неліберальні демократії (наприклад, сьогоднішня Росія) можуть обмежувати її ефективно і не обов’язково брутально. Домінування держави в засобах масової інформації спрацьовує приблизно так, як і витіснення. Теоретично люди можуть говорити, що їм подобається, але що з того, коли ніхто не чує їх.
Ліберальні демократії також можуть робити це, лише замість державного насильства застосовують непомітні, але надзвичайно ефективні суспільні механізми, звані гегемонією. Унаслідок гегемонії, згідно з відчуттями, одні погляди є розсудливими та дозволеними, а інші нерозумними та заслуговують на відкидання. Так без формального примусу визначають фактичні суспільні межі свободи. Значна частина суспільства сприймає гегемонію як тягар, а у видимій сфері її визначають як політичну коректність. Але не менш істотною є непомітна сфера обмежень, котрі всі сприймають як очевидність. Ми знаємо з історії, що гегемонічні, тобто очевидні, погляди часто неправильні (наприклад, що земля пласка), обтяжені численними сумнівами (як теорія еволюції) або можуть втрачати актуальність разом із цивілізаційним розвитком (як чергові економічні теорії), але свобода того, хто надміру сумнівається в них під час їх гегемонії, є обмеженою (наприклад, через спалення на вогнищі або виштовхування поза простір суспільної дискусії).
На проблему обмеження моєї свободи через свободу іншого також можна поглянути якось з іншого боку, запитуючи, яку ціну "я" можу заплатити за обмеження свободи "іншого". Цікаву відповідь на таке питання дає історія Польщі, економіка якої не могла розвиватися внаслідок загальної неволі селян. Вільні міщани не могли вповні користуватися своєю економічною свободою, оскільки селянська неволя позбавляла їх робочої сили та звужувала ринок. Ця ситуація створила гальмо розвитку, яке було однією з причин занепаду держави у XVIII ст. і потрапляння всієї країни в неволю.
Так само сьогодні дефіцит свободи у значній частині світу суттєво впливає на долю тих, хто має її більше. Ключовим джерелом сучасного тероризму – від "Червоних бригад" 1960-х років, "Чорного вересня", "Сяючого шляху", ЕТА і ІRА аж до "Аль-Каїди" – є обмеження тих свобод (переважно політичних), які до нього надаються. Звісно, кожен випадок є іншим, кожен із цих рухів має інший характер, свої вимоги і модель дій, але в підґрунті кожного лежить якесь реальне або таке, що відчувається, обмеження свободи.
Тероризм не завжди приносить свободу тим, хто вдається до нього, але практично завжди веде до обмеження свобод тих людей, які мають їх більше. Ми бачимо те, скільки разів перед входом до літака маємо вкинути наш улюблений складаний ніж до спеціального кошика. Осама бін Ладен позбавив нас багатьох елементів свободи. Банальною відібраною свободою є носіння складаного ножа в кишені. Але якби ми поглянули на справу складаного ножа трохи глибше, то помітили б, що біля витоків проблеми стоять близькосхідні сатрапії, які бін Ладену та його прихильникам відібрали свободу нормального політичного висловлювання, перш ніж вони схопилися за терористичні інструменти.
Цікавий урок можна винести з історії Європи у другій половині XIX і першій половині XX століть, коли молодий капіталізм атакували робітничі рухи, крайні крила яких застосовували тероризм. Уряди реагували на це дуже по-різному. Росія застосовувала радикальні репресії і брутальне обмеження свободи. Швейцарія й Англія трактували революціонерів незвично толерантно, пропонуючи їм притулок (Швейцарія – Леніну, Англія – Марксові) і водночас розширюючи сфери свободи. Посередині знаходилися Пруссія і Франція.
Різноманітні чинники визначали позицію окремих країн, проте це репресивна Росія стала жертвою комунізму, а помірковані країни пройшли через відносно легкі революції, ультрадемократична Швейцарія ніколи не мала проблем з комуністами, а ліберальна Англія ефективно залучила революційний рух до демократичного спектра й уникнула радикальних шоків.
Отже, коли ми нарікаємо на чергові форми контролю й обмеження, варто пам’ятати, якщо ми хочемо, аби вони колись зникли надовго – інакше кажучи: якщо ми хочемо ефективно захистити нашу свободу – то ключ треба шукати у стані свободи інших.
Другий фронт
Відносини між різними свободами змінюються, як малюнок у калейдоскопі. Як працює цей механізм, легко побачити, звівши його до простої схеми, в якій динаміки надають тільки дві свободи: особиста (у суспільному масштабі – політична) і матеріальна (економічна). У нашому приватному житті це ключова конфігурація, а в багатьох місцях світу вона останнім часом є джерелом винятково небезпечного напруження.
Людська праця – це великою мірою власне перетворення особистої свободи на матеріальну. Коли кажемо дитині, що розлучаємося з нею, оскільки йдемо на роботу, ми навчаємо її схвалювати цю необхідну трансакцію. Диявол ховається у пропорціях. Одні працюють надто багато, знищуючи себе і своє оточення. Інші працюють надто мало, що також знищує їх і оточення. Парадокс цивілізаційного розвитку полягає, зокрема, в тому, що й людям важче створити цю рівновагу, оскільки метою обміну свободами все меншою мірою є задоволення природних потреб, які, за природою речей, обмежені (важко з’їсти 10 обідів), і все частіше йдеться про задоволення штучно набутих бажань, які не мають кінця, оскільки завжди можна прагнути більшого будинку чи швидшого авто. Унаслідок множення бажань "свобода володіння тим, що нам подобається", знищує "свободу робити те, що нам подобається". Наразі не здійснюється прогноз Роналда Інґлгардта, який каже, що разом зі збагаченням суспільства розвинені країни будуть схилялися радше до свободи виживання, ніж до накопичення та споживання. Особливо це помітно в Америці, де, попри зростання багатства, протягом багатьох років і далі подовжують фактичний час роботи. Смерть або погіршення здоров’я внаслідок перенапруження на роботі, які в середині минулого століття як суспільне явище були спеціалізацією Японії, з 1990-х років глобалізуються тривожними темпами.
Проблема випливає з того, що не існує жодного універсального способу, що визначав би безпечну рівновагу між цими двома свободами. Особиста свобода – це добре. І економічна свобода – це добре. Кожна людина має природне право укладати з іншими трансакції, на які погоджуються обидві сторони. І кожна людина також має природне право жити так, як їй подобається, вільно розпоряджатися собою і так впливати на колективне життя, як вона вважає за потрібне. На жаль, ми не вміємо узгодити одне з іншим надовго. Одна свобода завжди якось обмежує іншу, завжди якась із них переважає, і завжди ця перевага є тільки тимчасовою, хоча людям вона зазвичай видається тривалою.
У публічному житті демократія служить пошуку рівноваги між свободами (та інтересами, що втілюють їх). Однак три механізми все виразніше стають на перешкоді визначенню доцільної точки рівноваги: ізоляція, гегемонія і глобалізація.
Через ізоляцію громадяни перестають брати участь у процесі демократичного прийняття рішень. Цілком зорієнтованим на споживання і накопичення майна людям часто шкода часу на участь у громадському житті. Так велика частина суспільства фактично відхиляє політичну свободу. Кілька років тому Роберт Патнем описав, скільки інституцій американської місцевої демократії (включно зі шкільними радами) не можуть функціонувати через брак громадян, готових брати у ній участь (сто років тому таке неможливо було уявити). Гегемонія і глобалізація, а особливо глобальна гегемонія, мають ще серйозніші наслідки. Вони призводять до відкритого політичного конфлікту між політичною й економічною свободою (наприклад, у Болівії та Венесуелі).
Політика радикальної приватизації й економічної свободи, яку вели без громадського схвалення, яка вимагала жертв і була незрозуміла для виборців, у багатьох країнах Латинської Америки спричинила катастрофу. Вона приводила до влади на чергових виборах тих, хто заперечував саму економічну свободу, що вилилося у хвилі ренаціоналізації. Отже, дефіцит політичної свободи замістили дефіцитом економічної свободи. Віддавши владу популістам, політична свобода продиктувала нові межі економічної свободи. Так само як раніше економічна свобода (довільно встановлена так званим "Вашингтонським консенсусом") визначала у їхніх країнах межі політичної свободи, нав’язуючи економічну політику урядам латиноамериканських держав.
Схожий – хоча незрівнянно м’якший – наслідок мало технократичне застосування в Європі гегемонічних поглядів до проблем імміграції, розширених соціальних гарантій і вільної торгівлі. Скрізь, де ці погляди втілювали в життя без схвалення громадськості, без відкритої дискусії (у Європі гегемонічні погляди не ставлять під сумнів, про них не дискутують) і без відповідного прикриття, політична свобода домагалася свого місця за допомогою зрослих у силах популістських (цього разу правих) рухів. Популізм став інструментом, за допомогою якого дві важливі свободи – економічна та політична – взаємно визначають собі межі в демократичних країнах.
Третій фронт
Людина не є абсолютно раціональним створінням. Так само суспільства і держави не можуть бути цілком раціональними. Що з того, що голландці загалом розуміють вигоду від іммігрантів, коли багато з них роздратовані зростанням числа чужинців у найближчому оточенні? Що з того, що болівійці загалом розуміють вигоду від іноземних інвестицій, коли їх дратує те, що іноземні топ-менеджери болівійських компаній потопають у розкоші?
У демократіях не можна усунути напруження між раціоналістичним чинником, який зазвичай презентує бюрократія та владна еліта, та емоційним, який великою мірою визначає поведінку виборців і позиції громадян. З того факту, що влада більше керується раціональним вибором, ніж середній виборець, утім не випливає, що це вона має рацію. Колективна інтуїція пересічних громадян часто точніше описує та передбачає різні ситуації, ніж видатні експерти. У цьому сенсі раціоналістичне нав’язування меж політичної свободи не завжди веде до правильного вибору. Типовим прикладом є різноманітні, насаджувані шляхом насильства санітарні режими, що випливають з фальшивих, але санкціонованих наукою та державною владою медичних поглядів, або ж вироблені наукою економічні рецепти, що ламають суспільний чи політичний опір і з часом виявляються менш чи більш недоречними.
Тут ми наближаємося до фундаментального напруження, що визначає межі свободи в системі ліберальних демократій, що зараз переживає проблеми. Два її базові стовпи – це свобода спільноти, більшість якої має теоретично не лімітоване право приймати рішення від імені загалу, і свобода особистості, яка теоретично має право жити, як їй подобається. Між цими двома свободами існує очевидне напруження. Коли перша не зважає на другу – перемагає популізм. Коли друга не зважає на першу – перемагає анархія. В обох крайніх випадках обидві цінності радикально втрачають. Популізм спочатку знищує індивідуальну свободу, а потім – коли неодмінно перетворюється на диктатуру – і свободу спільноти. Анархія спочатку заперечує свободу спільноти в ім’я індивідуальної свободи, але коли знищить її, кидає слабших особистостей на поталу трохи сильнішим і позбавляє їх особистої свободи, яку не може захищати вже жодна спільнота.
У м’якій формі кожен із нас щоденно переживає конфлікти такого типу. Це тому, що кожен волів би, щоб спільнота (наприклад, яку представляє держава) якнайдужче захищала його свободу і одночасно якомога менше обмежувала його. Щоб захищати свободу індивідів, спільнота має обмежувати її, а ми – банально кажучи – ми хочемо, щоб держава зі 100%-ю ефективністю захищала нашу свободу, одночасно не навантажуючи нас жодними коштами, обмеженнями.
Натомість держава, яка хотіла б майже все дати громадянам, мала б також майже все відібрати в них, а громадяни дійсно хочуть отримати від держави дуже багато (послуги, гарантії і допомогу), але не мають бажання багато віддавати їй (грошей, свобод). Демократична політика працює, по суті, на визначення, скільки однієї свободи ми хочемо обміняти на іншу за допомогою держави.
Тож природним і тривалим предметом суперечки в кожній демократії є пошук точки рівноваги, що визначає межі між приватними та публічними свободами, а також колективними та індивідуальними. Це суперечка тільки частково раціональна і великою мірою емоційна та ідеологізована. Раціональність, яку часто можна прорахувати, не має єдиного критерію. Одні бажають більше віддати державі, щоб зменшити різноманітні види ризику (наприклад, ризик хвороби, крадіжки, безробіття), інші бажають більше ризикувати і більше (прав або грошей) зберегти для себе. Ба більше, люди різного віку мають різні вподобання (молодші зазвичай хочуть більше свободи, старші – більше безпеки), і розклади цих уподобань змінюються в різних суспільствах за різних обставин. Неважко зауважити, що європейські суспільства суттєво відрізнятимуться в цій сфері, хоча більшість із них упродовж останніх 20 років виразно еволюціонували, розширюючи межі індивідуальних свобод в економіці та проблемах моралі, з одночасним розширенням меж свободи (і прав) спільноти у справах безпеки.
Але джерелом кризи є не стільки сама еволюція поглядів, скільки її нерівномірність. Погляди еліт на тему меж різноманітних свобод (особливо в таких країнах, як Франція, Німеччина, США і Польща) еволюціонували значно швидше, ніж погляди слабших суспільних груп. Понад те, у багатьох країнах ці диспропорції також охопили соціал-демократичні політичні еліти, що представляють номінально слабших. Їхня еволюція до ліберальних економічних та індивідуальних свобод (зниження податків, обмеження соціальних гарантій, відкриття ринків) стерла різницю між лівими та правими партіями. Це створило порожнечу. Першою її ознакою була ерозія довіри до політиків. Потім ця сама порожнеча стала системним джерелом вилучення все більшої частини суспільства з публічного життя, що відобразилося в падінні явки виборців. Нарешті, все більшу порожнечу почали заповнювати популісти.
Можна сказати, що це черговий варіант автокорекційного механізму, що діє в демократіях протягом століть, дозволяє мирними методами шукати межу між свободами і наново встановлювати її. Та цього разу проблема серйозніша. Популісти ставлять під сумнів не тільки нові межі між колективними свободами й індивідуальними, а й сферу гарантованих державою індивідуальних свобод (плюралізму, толерантності, рівноправності), а також межі свободи спільноти у відносинах з її оточенням. У другій половині XX ст. ця свобода була сильно обмежена новими міжнародними зобов’язаннями (наприклад, СОТ, НАФТА, ЄУ), які в кожній країні відхиляє велика частина електорату. Бунт голландців і французів проти конституційного договору тільки частково стосувався конституційного бачення Європи. Великою мірою він відображав загальний спротив будівництву світу понад головами людей, ба навіть понад урядами, які створила більшість. Їх відповіддю є неонаціоналізм, що посилюється в усьому сучасному світі. Так само в цьому сенсі повернення політики, що спостерігають останнім часом у багатьох демократіях, де вибухають давно влагоджені питання, наприклад, про сенс подальшої інтеграції та втрату повноважень урядами – є, по суті, постмодерністською версією одвічної політичної суперечки про межу між колективною й індивідуальною свободою.
Четвертий фронт
У пошуку сучасних меж свобод я обмежуся особливо важливою нині суперечкою між двома поняттями свободи, які представляють два американські інтелектуали, лауреати Нобелівської премії у сфері економічних наук.
Перший з них, Мілтон Фрідман (Нобелівський лауреат 1976 року), був ідеологічним гуру монетаризму, неоліберальної революції 1970-1980-х років, а також економічного успіху Англії часів Тетчер і Чилі доби Піночета. Інший, Амартья Сен (Нобелівський лауреат 1998 року), є, зокрема, інтелектуальним батьком індійського економічного дива 1990-х років. Обидва рішучі прихильники ринкової економіки. Обидва вважають, що – якщо коротко – свобода є ключовою цінністю і її втрату нам не компенсує ані багатство, ані безпека. Фрідмана вважали, проте, виразником інтересів сильних і багатих, а Сена – бідних і слабких. Із цієї різниці випливає переважно різне розуміння свободи та її меж.
Сен розуміє свободу як фактичну "здатність особи робити те, що вона прагне робити при здоровому глузді" [докладно про погляди Сена читайте в "Безсилля в реальному житті – бар’єр, який повинна усунути справедливість" , The Guardian, 24 березня 2010 р. – Z], а можливість розширення меж людської свободи він пов’язує з розвитком, що полягає в усуненні різного типу обмежень. Фрідман, який, звісно, теж виступав за розширення меж нашої свободи, пов’язував його зі скасуванням обмежень, установлених владою, оскільки свободу розумів, перш за все, як право людини на формування власного життя без втручання інших, а надто держави. "Не народження, національність, раса, релігія, стать чи якийсь інший несуттєвий чинник повинні визначати шанси, що надаються людині, – зазначав він у Free to choose, написаній разом із дружиною, – а тільки її вміння".
Фрідман не анархіст. Він визнає необхідність існування уряду, але вважає, що лише вміння конкретної особи повинні визначати межі свободи, а не політика уряду, втручання якого в механізми публічного життя слід обмежити до необхідного мінімуму – по суті, до захисту свободи. Сен також виступає за обмеження уряду до мінімуму, визначеного необхідною охороною свободи. Він вважає, проте, що людей поневолює не тільки влада, а й – якщо коротко – суспільний стан. Формально між ними не існує суперечки. На практиці вона є і має надзвичайно серйозні наслідки.
Фрідман прагне головно до максимального зменшення обмежень, які встановлює держава, що означає схвалення певних обмежень свободи, які накладають на кожного його становище та суспільні відносини. Сен також прагне зменшення обмежень, які накладають на нас через наше становище та суспільні відносини, що означає схвалення певних обмежень, які накладає держава.
Різниця між Фрідманом і Сеном має очевидно культурне й ідеологічне коріння. Коли формувалися погляди Фрідмана, у західному світі найбільш відчутні межі свободи визначала абсолютно домінантна доктрина держави добробуту. Коли формувалися погляди Сена, в Індії межі свободи сотень мільйонів людей визначала бідність, від якої неможливо було втекти. Формально наявна свобода на практиці була непотрібна.
Так само, на думку Фрідмана, рівні шанси є головною складовою частиною свободи. Як і Сен, він наголошує, що ознаки, успадковані від батьків, не можуть впливати на долю людини. Він не погоджується, проте, щоб держава нівелювала їх наслідки, наприклад, за допомогою заходів позитивної дискримінації, що вирівнює шанси. А ці наслідки (наприклад, освіта) визначають фактичні межі свободи суспільних груп – аутсайдерів. Проте з іншого боку, запровадження таких заходів щодо одних осіб має відбуватися коштом свободи інших.
Чутливість до суспільного становища, яке поневолює людину і визначає межі її фактичної свободи, Сен переніс в аналіз відносин між свободою й економікою в межах усієї ринкової системи. Тому що ці обмеження певною мірою існують на кожному рівні розвитку. Сен вважає, що демократична держава, обов’язком якої є забезпечити громадянам якнайбільшу свободу, повинна скасовувати ці обмеження, щоб усі насправді (а не лише теоретично) мали рівні шанси користуватися свободою.
Фрідман також вважає, що на кожному рівні розвитку держава має схильність до надмірного звуження меж людської свободи та надання собі зайвих компетенцій, а бідність зазвичай заохочує людей шукати опори в політичній владі. Отже: державі необхідна її активність, але вона й небезпечна для неї. Так погано і так недобре. Але так, напевно, не має бути.
Анна Валєнтиновіч сказала колись журналістці, що "кожен має стільки свободи, скільки собі візьме", отже, навіть у в’язниці людина може бути вільною, якщо тільки внутрішньо не піддасться поневоленню. Це важлива правда. Варто пам’ятати про неї, не тільки коли живемо в середовищі, що радикально обмежує свободу. Для людей вільного світу не менш корисним може бути перифраз цієї тези: "Кожен має таку свободу, яку собі візьме". Усе ж таки ми самі визначаємо вигляд нашої свободи. Може, окрема людина має обмежений вибір. Але він завжди існує. А коли люди порозуміються, можуть формувати пропорції між свободами. Усе-таки межі свободи не падають з неба. Це ми встановлюємо їх.
Напевно, завжди якась із цих меж буде тиснути на нас, а якась вимагатиме корекції. Кожна уявна рівновага буде негайно поставлена під сумнів і зруйнована, незважаючи на те, як активно ми захищатимемо її. Цього зайця нам ніколи не вдасться впіймати.
Автор: Яцек Жаковський [Jacek Żakowski] – публіцист, журналіст тижневика Polityka, керівник кафедри журналістики Collegium Civitas у Варшаві, автор книжок "Тривога і надія. Розмови про майбутнє", "Анти-TINA. Розмови про кращий світ, мислення та життя", "Урок", "Кінець. Розмови про те, що зіпсувалося в нас, у Польщі, в Європі й у світі", "Обвал – зрозуміти кризу". Дві останні позиції є збірками інтерв’ю, частину з яких уперше опублікували в додатку Niezbędnik Inteligenta
Назва оригіналу: Czy demokracja może zagrozić wolności?
Джерело: Polityka, Niezbędnik Inteligenta Plus, 17.03.2010
Зреферував: Омелян Радимськи, Західна аналітична група
Рекомендувати цей матеріал