Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1254312390


Моральний заповіт Барбари Скарґи (1919-2009)

30.09.2009
джерело: zgroup.com.ua

Професор Барбара Скарґа народилась 1919 року у Варшаві, померла 18 вересня 2009 року, філософ та історик філософії, професор Інституту філософії та соціології ПАН, головний редактор журналу "Etyka". Вивчала філософію в університеті Стефана Баторія у Вільнюсі. Під час Другої світової війни зв’язкова АК. Арештована росіянами в 1944 році, засуджена до 11 років таборів. Вийшовши з табору, отримала вирок довічного поселення у колгоспі. До Польщі повернулася в 1955 році. Серед опублікованих книг: "Народження польського позитивізму, 1831-1864 ["Narodziny pozytywizmu polskiego 1831-1864]" (1964), "Клопоти інтелекту. Між Контом і Берґсоном [Kłopoty intelektu. Między Comte’em a Bergsonem] (1975)," Минуле та інтерпретації [Przeszłość i interpretacje]"(1987),"Слід і присутність [Ślad i obecność]"(2002),"Метафізичний квінтет [Kwintet metafizyczny]"(2005), том спогадів "Після визволення, 1944-1956 [Po wyzwoleniu 1944-1956]"(1985).

Джерело: Barbara Skarga
Переклав Андрій Павлишин, Західна аналітична група

 

5 етичних міркувань

1. Слід брати на себе відповідальність

Тільки той відповідальний, хто знає, що чинить, і знає, чому.

Відповідальності залишається дедалі менше й менше – як індивідуальної, так і соціальної, дедалі частіше ми загрузаємо в приватному житті, а до соціальної проблематики вимушено звертаємося у виняткових випадках, хіба що коли вона набуває характеру сенсації.

Тому слід усвідомлювати, чим є відповідальність, коли вона нас, за яких обставин і за що обтяжує. Брати її слід на себе і за свою роботу, і за поведінку, і за слова. Але ми повинні остерігатися тих, хто вимагають її від інших, залишаючись сповненими жорстокості й ненависті, водночас не відчуваючи ні крихти відповідальності в собі.

Легко домагатися відповідальності, важко оцінити слушність претензій. І це породжує величезні сумніви. Вимагають відповідальності навіть у тих випадках, коли вона мізерна чи взагалі відсутня, де справедливість радше повинна вимагати розуміння, чи принаймні вибачення.

2. Громадянська постава має моральний сенс

Сучасність породжує пустку. Пустка вимагає заповнення. Проте заповнити її можна по-різному. Можна спільною працею, спільним читанням, розмовами, а тим часом ніхто не має ні бажання, ні часу до серйозних розмов. Ми відвикаємо від розмови. Нам вистачає інформаційних повідомлень. От лише, ці повідомлення творять усього лиш ілюзію спільного буття.

Можливо, нині люди не хочуть ні на мить залишатися на самоті, навіть на таку коротку, як поїздка потягом чи трамваєм?

Аморально, якщо громадянин не виконує своїх обов’язків, коли він замикається у власному обійсті, байдужий до громадських справ.

Демократія, як така, і може в цьому її велика вартість, підкреслюючи свободу й автономію індивіда, дає змогу розробки різних підходів до організації людської спільноти, а відтак призводить до диференціації у поглядах, а водночас у етичних зразках, тобто в розумінні політичного етосу. Проте власне тому я приділяю настільки значну увагу розмові, діалогу, дискусії, адже лише таким чином постає порозуміння.

Громадянська постава має не лише політичний, а й моральний сенс, мабуть, насамперед моральний, адже навчає буття з іншими, навчає спільного буття, – не буття у натовпі, який одразу роз’єднує, а в спільноті, пов’язаній спільними діями та взаємними зобов’язаннями. Громадянська постава, породжена ідеалом рівності та свободи, є джерелом співпраці, стабільності, безпеки людей і благ, безпеки, неодмінної для функціонування кожної країни.

Цей моральний сенс має важливе значення для усіх нас.

3. Союз між політикою та етикою завжди можливий

Традиція повчає нас, що політична практика не може ігнорувати етичного виміру, що він негайно у ній з’являється.

У політиці, особливо в демократичній політиці, йдеться про людину та про суспільство, в якому людина як така, за давнім висловом Канта, є самоціллю. Її не можна розглядати як інструмент політики, позаяк навпаки, політика повинна служити людині. Європейській традиції притаманна повага до людини, визнання її в її гідності.

Втілення демократії, цей великий соціальний проект, потребує не лише політичної волі та ефективної організації. Він також вимагає адекватних людських постав, насамперед розуміння його ідей.

Етичність загалом підважує почуття помсти й відплати. Вона не терпить сили. Вона не йме віри державі, зосередженій на владі.

Чи можна узгодити етику й політику? Мабуть, це не так уже й просто, і іноді постає конфлікт між ефективністю та моральними принципами. Слід лише нагадати, що політика є діяльністю серед людей і для людей, діяльністю не задля влади тієї чи іншої групи або тих чи інших осіб, а задля того, що ми називаємо спільним благом, тобто на благо кожного громадянина.

Поняття спільного блага має щось означати, хоча вірно й те, що іноді його узурпують і ідеологізують різні партії.

Союз етики й політики завжди можливий, потрібно лише, щоб політик не прагнув до нічим не обмеженої влади, а дбав про благо громадян, натомість громадянин умів співіснувати з іншими.

4. На ненависті ніколи нічого побудувати не вдасться

Справжня демократія не боїться розмаїття мов, традицій, соціальних інститутів, включно з релігіями, навпаки, вбачає у них сили різноспрямованого розвитку. Розвиток вимагає різноманіття; і якщо народжується щось нове, то радше в суперечці, у процесі переходу до чогось іншого, а не в процесі уніфікації. Ми чудово обізнані, що всі спроби уніфікації інтелектуального та політичного життя закінчувалися трагічними активи насильства. Будь-яка спроба нав’язати свою волю з боку влади, якою б вона не була, може стати смертельною. Існують інші шляхи, які можуть примирити суперечливі тенденції. І ніщо не є настільки ефективним у пом’якшенні відмінностей, у зав’язуванні дедалі міцніших соціальних зв’язків, як взаєморозуміння і злагода. На ненависті ніколи нічого побудувати не вдасться.

5. Там, де панує недовіра, будь-які зв’язки вмирають

Демагог не вірить нікому, навіть своїм друзям, адже ті його знають як облупленого.

Демагог перекручує факти, бореться з чужими аргументами, посилаючись на слова опонента, які той ніколи не казав, описує сфальшовані події. Також він чинить іще одну річ: щоб заручитися підтримкою народу, демагог звинувачує потужних і мудрих, тобто тих, кому народ зазвичай заздрить, цькує їх, кидає різні брехливі звинувачення.

Адже демагог у своїй жадобі влади не любить обмежуватися законом. Про закон він майже безугавно говорить, але закону не дотримується. Щоб здобути підтримку для своїх незаконних дій серед народу, він намагається йому догодити. Отож, демагог стає підлабузником народу, він славить його велич, а водночас манить його. Відтак він багато обіцяє, хоча знає, що обіцянок ніколи не зможе дотриматися, він снує перед народом блискучі перспективи, а обраним обіцяє почади, привілеї, багатства. А люди слухають щасливі, вірячи і не рахуючись із політикою, яка порушує закон і "непомітно підриває державу".

Провокація є ганебним діянням. Ганьба спадає не на жертву, а на провокатора. Дехто з них, ладні боронити провокації, зауважили б, що нині обдарування будь-кого довірою – особливо у політичному співробітництві, – це вершина наївності, чи просто дурість, яка обов’язково слід бути обережним і дотримуватися належної дистанції. Це похмурий висновок, який іде у своєму негативному діагнозі значно далі, ніж колись сягав Мак’явелі. Цей висновок відлякує чесних людей від громадянських учинків. У суспільствах, де на кожному кроці панує підозра, будь-які зв’язки рвуться, завмирає співробітництво. Чи варто жити в світі, де підступ важливіший, ніж довіра, провокація важливіша, ніж лояльність, а ворожість – адже тільки вона зумовлює провокації, – важливіша, ніж дружні контакти? У світі, де моральні принципи не відіграють жодної ролі, а навпаки – до них ставляться як до перешкоди для ефективних дій? Сумний то був би світ. Світ, звідки вигнана була б справедливість і базова для неї мораль, не був би гідний існування.

Цитати взяті зі статей, надрукованих у "Gazecie Świątecznej": "O obywatelstwie" (22 жовтня 2005), "Inteligencja zamilkła" (14 січня 2006 року): "Czy polityka może być moralna" (25 лютого 2006 р.), "Demagogia" (7 жовтня 2006), "Tysiąc barw demokracji" (19 травня 2007), "O prowokacji" (25 серпня 2007 р.), "O odpowiedzialności" (17 січня 2009 року).

Автор: Barbara Skarga
Назва оригіналу: Testament Barbary Skargi
Джерело: Gazeta Wyborcza, 19.09.2009

 

 

Що зі мною буде після смерті?

Уривок із розділу "Скінченність" ["Skończoność"] із останньої книги Барбари Скарґи "Метафізичний терцет" ["Tercet metafizyczny"] (видавництво "Znak", Краків 2009), назва від редакції

Смерть – це абсолютна таємниця, так писали уже багато разів. Фактом є те, що коли вона прийде до мене, я нічого про неї іншим не зможу розповісти. Вона є, цілком очевидно, моментом найглибшої самотності, розриву усіх контактів, розриву раптового та незворотного, сенс якого годі висловити.

У своїх міркуваннях про смерть Левінас, який також цитує Геґеля, коментуючи тези останнього, намагається збагнути, у чому полягає суть наших відносин зі смертю. Вони не здаються йому простими. Насамперед, вони не мають інтелектуального характеру, не поширюють наших знань.

Навпаки, ми зіштовхуємося зі смертю, як із чимось непояснимим, що годі прояснити, а відтак майже абсурдним, скандальним, ба більше, чимось, що оголює сенс буття.

Адже, який сенс може мати буття, яке дане нам і відібране без нашої волі? Навіщо воно прийшло. Навіщо відійшло? То чим воно, отож, було – випадковістю чи наслідком широкого спектру біологічних процесів, на які ми не маємо впливу?

Це влучне запитання. Адже фактом є, що смерть, яка навідує наш світ щодня, залишається чимось немислимим. Чим більше ми міркуємо про неї, тим міцнішим стає відчуття безглуздя, безглуздя буття, яке було дане, але завжди закінчується. Це вона обриває перебіг дій і днів, не дозволяє здійснити ті чи інші плани, або втілити ті чи інші можливості, які, – принаймні так видається, – все ще існують. (...)

Я кажу, що ось я посідаю буття, що воно моє. Між тим, воно аж ніяк не є моєю власністю, над якою я мала б владу. Адже я не обрала для себе ані місця народження чи його обставин, ані батьків, ані жодних своїх властивостей. Мене було кинуто, як каже Гайдеґер, у певній формі в якийсь світ. А коли я цей світ починаю будувати більш-менш самостійно, згідно з моїми прагненнями й проектами, смерть у певній точці позбавляє мене вибору, адже рішення приймає якась незалежна від мене і мого світу сила, яка несподівано підводить риску.

Ця риска вмонтована у моє самотнє буття, і ніхто не знає години, коли вона оприлюдниться. Її прихід руйнує сенс, не дозволяє втілитися іншій можливості завершення мого буття, показує, що в ньому немає жодної рації.

(...) Покійні найчастіше залишають після себе трохи спогадів у найближчих, спогадів, які швидко затираються, хоча зазвичай людині притаманне бажання передати щось після себе, що мало б не лише індивідуальне, але й універсальне значення, а відтак могло б тривати й далі в цьому соціальному світі. Людина подібним чином хотіла б продовжити своє буття і – що ще важливіше – надати йому сенсу.

І в цьому прагненні виражена незгода на смерть, незгода, задля якої навіть ті, хто неохоче ставляться до навколишнього світу, ладні подолати цю нехіть, прочинити те, що їм найближче та власне, подолати межі свого світу, розширити їх, аби лиш прищепити щось із себе у світі інших.

Так, наче єдиним порятунком від руйнування є відмова від індивідуальної закритості, передача того, що в ній було цінного, іншим.

Це прагнення етично не обґрунтоване. Воно природне, адже виражає егоїстичну прихильність до власного Я і створеного ним світу. Але чи щойно візія кінця чинить із нас дарувальників? Чи також щойно вона дозволяє нам усвідомити невіддільність від інших?

Дивна, отож, є смерть, а радше думка про неї. З одного боку, вона зміцнює мою окремість і відчуття цілковитої самотності, справді глибокої й такої, яку годі відкинути, а з іншого боку, зміцнює визнання того "Ми", тієї сили прив’язаності, які ми досі були готові легковажити, а навіть відкидати? Адже без цього "Ми" після нас нічого не може залишитися. Саме від нього залежить, чи зоставить хтось слід у пам’яті.

Можливо, ця надія марна. Адже ніхто не знає, чи його надії та прагнення виправдані, чи якісь осягнення будуть успадковані іншими. Знання про втілення цих прагнень уже не буде йому доступне. То навіщо тоді надія, якщо не відомо, чи буде воно сповнена?

Смерть перетинає усе, навіть цю надію на моє подальше існування у пам’яті нашого соціального світу, тобто єдиний конкретний спосіб поведінки, окрім буття мого бодай часткового нефізичного безсмертя. Інше мрії про нього, міфічні, релігійні, хоча іноді й сповнені віри, не піддаються будь-яким послідовним констатаціям.

То що ж буде зі мною після смерті? На це запитання немає відповіді.

Автор: Barbara Skarga
Назва оригіналу: Co będzie ze mną po śmierci?
Джерело: Gazeta Wyborcza, 19.09.2009

 

Вона завершила усі свої справи

Із проф. Барбарою Скарґою прощається віддана учениця і приятелька Маґдалена Шрода

Вона завершила усі свої справи. Книжки, серед яких жила, переказала бібліотеці Інституту філософії Варшавського університету, автомобіль, який любила, бо він давав їй відчуття свободи (вона їздила дуже швидко), віддала Касі, онуці двоюрідного брата. Підписала ще протест проти технократичного демонтажу Інституту філософії та соціології ПАН і листа на підтримку ініціативи "Krytyki Politycznej" [ультралівий молодіжний політологічний журнал у Варшаві, навколо якого гуртуються ліві інтелектуали. – прим. пер.], щоб привести до ладу кафе "Nowy Świat". Перша ініціатива виявилася неефективною, друга вдалася. Вона [Барбара Скарґа] упорядкувала свої папери та листування. Будинком, квітами та покупками займався упродовж кількох місяців сусід Адольф Слаб’як, підтримку і сердечність якого вона так високо цінувала, що не захотіла переселитися зі свого помешкання за Залізною Брамою. "Де я знайду такого сусіда?". Вона не хворіла, не страждала, відійшла так, як хотіла, оточена теплом і турботою тих, хто її любив.

Від січня, коли вона впала на вулиці та почула себе погано, попри те, що тріщина кістки була незначною, Барбара Скарґа почала прощатися з друзями. Врешті, будь-який привід добрий, щоб зустрітися з ними. "На келиху вина", – як про це казали. Насамперед, ті найважливіші, "перше коло": Лешек Колаковський [Leszek Kołakowski], Лех Щуцький [Lech Szczucki], Адам Сікора [Adam Sikora], Юліуш Доманський [Juliusz Domański], Станіслав Божим [Stanisław Borzym], Галінка Флоринська [Halinka Floryńska], Ян Оґоновський [Jan Ogonowski], Тамара Колаковська [Tamara Kołakowska]. Коли у травні вони розмовляли у ресторані "Мірадор", мабуть ніхто не припускав, що наступного разу зустрінуться на похороні Колаковського. Для Скарґи його смерть була величезним ударом. Гігантським. "Він був братом. Більше, ніж братом", – скаже вона. Я пам’ятаю, як вона диктувала мені спогади про нього, а властиво про його творчість. Вона зробила це на одному диханні, я не встигала записувати. Вона все про нього обдумала, все знала. Остання книга, яку вона прочитала, точніше прочитала їй Кася, – "Чи Бог щасливий? [Czy Bóg jest szczęśliwy?]" Колаковського. У "Метафізичному терцеті [Tercet metafizyczny]", наче передчуваючи його смерть, вона писала: "Існує болісна самотність, яка народжується не із нас самих, а через іншу причину (…). Нею є втрата найближчої людини. Тієї людини, яка в нашому світі була кимось надзвичайно важливим, яка його значною мірою виповнювала (…) ділячи з ним не лише почуття, але й щось більш істотне – розуміння. Коли [така людина] відходить, то залишає по собі пустку, яку годі заповнити ". І справді, не вдалося.

Ще у травні вона зустрілася востаннє з групою старих "учнів". "Друге коло" – це Яцек Міґасінський [Jacek Migasiński], Малґося Ковальська [Małgosia Kowalska], Цезарій Водзінський [Cezary Wodziński], Кшиштоф Шрода [Krzysztof Środa], Тадеуш Шавель [Tadeusz Szawiel], Северин Бляндзі [Seweryn Blandzi], Януш Островський [Janusz Ostrowski]. Упродовж кількох десятиліть вона керувала семінаром, який ті відвідували і який майже завжди закінчувався великою дискусією за вином. Вино пили і дискутували в каварнях навколо ПАН або у старій квартирі Лешека Колаковського у Старому Місті. Бував там і він сам.

Вона мала ще "третє коло" студентів, набагато молодших, із якими вела семінар у MISH [Kolegium Międzywydziałowych Indywidualnych Studiów Humanistycznych, Колегіум міжфакультетних індивідуальних гуманістичних студій у Варшаві] і які тягнулися до неї та зустрічалися з нею після закінчення студій, приносячи свої тексти і прохаючи про оцінку. Вона неймовірно ними пишалася. Одним із них був Антоній Міхнік, син Адама (про Адама вона звикла говорити, що той був її найбільшим останнім коханням).

Скарґа любили обертатися у колі друзів, чиї думки та погляди були не те що згідними, а радше належали до спільної ідеологічної традиції. Вона була особою ліберальних поглядів, дуже відкритою та толерантною. Проте, цілком розуміла тих, чия відкритість була дещо обмежена. Важко однозначно окреслити її політичні погляди, але немає жодних сумнівів у тому, що мало що породжувало у неї такий гнів, як вузькі догматичні націоналістичні переконання. Історичну політику та політику "течок" [із компроматом] вона ненавиділа. Вона взагалі не терпіла легких вирішень, переліку провин, красування у мученицькому пір’ї. Саме вона, яка знала про мученицьку смерть дуже багато.

Вранці вона читала "Gazetę Wyborczą", і сердито приглядалася до моїх більш плюралістичних уподобань. Вона читала не лише для того, щоб дізнатися, що діється в країні та світі, але насамперед щоб зустріти на сторінках газети своїх друзів. "Gazeta" була світом близьких їй людей. У середу вона купувала [тижневик] "Politykę", яку читала дуже уважно. Від певного часу вона полюбила "Przegląd", переважно завдяки великій симпатії до Броніслава Лаґодовського [Bronisław Łagowski] і відмінним інтерв’ю, які можна було там прочитати. Повернулася також до читання "Tygodnika Powszechnego", із яким на певний час "побила горшки", хоча завжди любила головного редактора о. Бонецького. Вона отримувала багато книг, читала й писала, писала й читала. Коли в серпні "Gazeta Wyborcza" попросила її про текст на перше вересня, вона страшенно обурилася. "Я не пишу, коли іншим захочеться, а щойно коли сама вважає за необхідне", – сказала вона, але вже за мить почала снувати спогади і розсердилася, чому це я з нею розмовляю, не підготувавшись усе занотувати на комп’ютер. Сама вона вже не могла писати. Руки відмовили послуху, і вона дуже сумувала за своїм ноутбуком. Скарґа – парадоксальним чином – була дуже сучасною та полюбляла технічні новинки. Вона легко переключилася з друкарської машинки на ноутбуки, міняючи їх у міру появи новіших моделей. Вона цінувала електронну пошту, хоча листи друзям писала винятково авторучкою.

Упродовж кількох останніх місяців вона дедалі більше переймалася своїми снами. "Пані Маґдо, які у мене абсурдні сни! Для прикладу, вчора: стою біля підніжжя сходів, позаду величезна юрма, я маю піднятися тими сходами й розпочати якусь урочистість, тому піднімаюся і йду, не дуже розуміючи, що це за церемонія і що я маю сказати, але мета підйому чудова, переді мною відкривається море квітів, клумб, казково барвисто, жодного пам’ятника, жодної трибуни, тільки здалеку хтось махає мені сердечно, біжу, отож, крізь ті квіти, зустрічаюся із незнайомим паном, який пропонує мені з’їхати з гірки, ми з’їжджаємо весело на задках, проте внизу чекає наступна юрма, тим разом набагато більша, вона пнеться на гору у формі піраміди. Я змішуюся із юрмою, бо мені цікаво, чому присутні тут зібралися, проштовхуюся уперед, і бачу якусь величезну постать на чолі. Великий, широкоплечий і в кунтуші. І хто б то мав бути, пані Маґдо? Собеський! Чи у мене не починається бува хвороба Альцгеймера? Щоб мені та наснився Собеський?". Сни зазвичай були приводом для біографічних оповідей. Вона дедалі більш охоче розповідала про минуле, чого раніше не любила. Згадувала Сибір, Казахстан, табори, врешті, чоловіків. Упродовж багатьох років було важко схилити її до особистих спогадів, а тепер вона оповідала без обмежень, мабуть, бажаючи показати мені, а може й світові, – що вона не всього лиш "національне благо" чи пам’ятник, що вона жінка. І була нею все життя.

Якось їй наснився шоколад. "Мені снилося, що я померла, і навколо було повно кухв із шоколадом. Боже, пані Маґдо, чому саме шоколад! Я ненавиджу шоколад. Віскі – це я розумію, але чому шоколад? Коли після смерті мого батька наше матеріальне становище серйозно погіршилося і ми переїхали з матір’ю та сестрою до Вільнюса, пані, які організовували підвечірки для дітей, куди мене часто запрошували, не могла надивуватися, що я не люблю гарячого шоколаду. Вони вважали, що я просто не знаю, що це таке! А я справді його ненавиділа. Завжди. А тепер, у раю, маю цілі кухви шоколаду?! Я не хочу в рай. А може так виглядатиме моє пекло?".

Останні канікули вона провела на Мазурах. Спершу під Олецьком, у мене, відтак у її улюбленій лісничівці в Пельніку, у пані Слави. Вона їздила туди кількадесят років, спершу з сестрою Ганною Скаржанкою, відтак сама або з приятелями. На цих канікулах, про які вона знала, що то останні, її супроводжували брат Едвард і проф. Юліуш Доманський. Вони сиділи в капелюхах на сонці та розмовляли про філософію й мистецтво. Нагодою для виїзду були, звісно, гриби. Завжди під час післясемінарських зустрічей, пельніцькі гриби були важливим доповненням до салатів і паштетів, які вона подавала. Вона кохала пельницькі ліси. Ходила по них годинами, знала їх чудово. Загалом Скарґа добре орієнтувалася на місцевості. Чудово знала Варшаву, усю Польщу, досконало орієнтувалася у Парижі. У всіх вулицях, добрих шинках, музеях. Вона багато подорожувала. З Марисею Оферською по Італії, з Франсуа Ширпазом по Франції. З Клементом Шанявським по Канаді. Навіть коли я везла її вже дуже втомлену з Олецька до Пельника, вона тримала мапу і контролювала шлях.

Завше, коли я їхала кудись за кордон, вона розкладала мапи і казала, куди слід навідатися, де поїсти. Бувало, що я телефонувала їй здалеку, питаючи про деякі адреси та місця, вона знала все і скрізь мала друзів, хоча й не належала до ґатунку "панібрата". Вимоглива, незалежна, безкомпромісна, із сильним характером. Відкрита до обговорення, але нелегка, коли йшлося про нові приязні, зміну поглядів і пріоритетів. Як часто я сварилася з нею про політичну філософію (їй було цікаво, чому я займаюся таким незначним сегментом філософії), чи жінок, їхнє місце в історії та причини дискримінації! Вона вважала це неважливим. Насамперед її цікавила метафізика. Метафізика, редукована – як вона пише у "Метафізичному квартеті" – до проблем буття, часу, зла, смерті й любові. Вона була дуже точна у своїх міркуваннях: метафізичні пристрасті вона чудово поєднувала з можливостями аналізу, в тому числі семантичного. Вона глибоко приховувала теплі сторони своєї натури, хоча, коли сиділа в колі друзів, усі знали, що саме її тепло й мудрість зібрали їх разом.

Приятелі не лише філософували разом із нею, хоча це, поза сумнівом, була основним заняттям, і не лише бесідували, що було пов’язано з тим першим, але також зверталися до неї за порадою, коли мали приватні клопоти, розв’язували громадські дилеми, перш ніж прийняти важливі рішення. Завжди. Завжди можна було зателефонувати і зайти. Коли б мені довелося написати сьогодні, хто є моїм авторитетом, я б вказала на неї. Не лише тому, що вона була відома, велична, досвідчена, мудра, але й тому, що завжди була дуже близька, дуже емпатична, хоча й вкрай безкомпромісна.

Скарга брала активну участь не так у політичному, як у громадському житті. Вона була сумлінням суспільства, особливо у темні й марні часи, яких не заощадила нам нещодавня історія. Тому вона ненавиділа дутий патріотизм і демагогію, хоча як ніхто була переконана, що справжня політика повинна бути насичена вартостями та етичними нормами, що в ній важливі сталі стандарти, без яких – як вона писала – соціальне буття зазнає хаосу й розпаду. Доменою політики мусить бути спільне благо і повага до громадянина, про якого слід знати, – за грецькою філософією, – що він не підданий, а вільна людина. Скарґа завжди нагадувала, що держава є множиною вільних громадян. І що завдання уряду полягає у прагненні до справедливості, а не навпаки.

На запитання про те, що справді важливо в житті, вона завжди відповідала, що: філософія, мислення, мистецтва, музика та дружба. Про кохання, – слідом за своїм учителем Генриком Ельзенберґом [Henryk Elzenberg], – що це "радість від чийогось існування", що вона не вимагає взаємності, що є жертвою і даванням, а не отриманням і бранням, і тому воно, на її думку, таке важке. Про ненависть, що вона є найбільш ефективним інструментом зла, і що вона руйнує спільноти. Про демагогію, що вона підриває державну політику. Про зле інтерпретовану традицію, що це хуторянство і поліп, який точить людський мозок. "Нації, яка переймається лише культивуванням власних пам’яток, того, що вона визнала самобутньою вартістю, нації, яка постійно намагається кроїти сучасність за лекалами свого ідеалізованого минулого, нації, яка боїться найменшого подмуху, який долинає ззовні, загрожує некроз і цілковите відчуження від сім’ї націй". Про самотність вона нещодавно написала, що "вона народжується в нас самих через бажання очищення власного світу від усього, що не має значення, що заважає, обтяжує, нічого не даючи, а водночас інколи з якогось великого прагнення знайти сенс, підтвердження в тому, що найбільш істотне, і навпаки, також із глибокого почуття власної неповноцінності, несповненості, поразки, і зі свідомості поразки, якій прагнуть принаймні з решками мужності поглянути в очі". Про свою трагічну долю і часи, проведені на засланні, вона казала, що це "цікавий досвід, от хіба що надто довгий". Ніколи не було у неї жалю, трагізму чи надмірних претензій до долі.

Я часто розглядала її фото з маєтку в Хоценчицях (нині Білорусь): із сестрою, обидві гарні, молоді, на улюблених конях (Скарґа любила коней), у колі друзів, родичів, із собаками. Я дивилися на цю дівчину і не могла собі уявити, чому вона так легко погодилися з долею і не має претензій до її драматичних поворотів. Частину з цих переживань вона описала у своїй книзі "Після визволення [Po wyzwoleniu]". Це унікальна збірка спогадів, адже єдина, написана жінкою. І їх доля була особлива. Я шкодую, що Скарґа ніколи не дозволила мені опублікувати оповіді, які вона часто, особливо останнім часом, снувала, згадуючи різні деталі своєї біографії, і особливо дивних любовей і дружб тих часів.

Якось я спитала її, що було найбільшим лихом у Сибіру. "Мабуть, насильство, може холоднеча?", "Ні, – відповіла вона, – голод. Найстрашнішим є голод". Попри пережиті холод, голод, насильство, вона мала відмінне здоров’я. Коли в червні вона потрапила до лікарні, радше за наполяганням стурбованих друзів, а не з власної потреби, пані ординатор сказала, що Скарга – найбільший симулянт у палаті. Досконалі аналізи. "Вона гасне як здоровий організм, не спотворений медициною".

Скарґа боронилася від лікарні до останньої миті. І ніхто не наважився підважити її непохитної автономії. Їй хотілося померти вдома, вона була готова на все, усвідомлювала неминучість смерті, до кінця чекаючи на електронну пошту та телефонні дзвінки друзів, яких не бракувало. Місяць тому вона грали у м’яч із трирічною дочкою моїх сусідів, увечері вперто читала французькі детективи із жахливими назвами, погрожувала нам пальцем, коли ми бовкали щось про лікарню. Врешті, коли вона там опинилася непритомна, незадовго до відходу, то натрапила на людей, які наче ангели чували над останніми хвилинами її життя, дозволяючи родичам і приятелям бути разом із нею до кінця. Велике спасибі лікарям із шпиталю Міністерства внутрішніх справ з Ольштина.

Тиждень тому – вона вже майже не говорила – дуже переймалася, що не зможе особисто поздоровити Тадеуша Мазовецького в двадцяту річницю його приходу на посаду прем’єр-міністра. Сердилася, що не зможе піти на гарний обід із Нікою Бохняж, бо любила гарні обіди, добре вино і хороше товариство. Хотіла ще поїхати до Греції, де ніколи не була, відвідати професора Пшеленцького в Отвоцьку, побачити, на які студії піде її праонука Ганя, перечитати ще багато книжок і зустрітися з багатьма людьми.

Вона була не лише великою людиною, великим філософським і моральним авторитетом, вона була доброю, чуйною, мудрою, дуже сильною людиною.

В останній книжці вона писала: "Тільки на самоті показується те, що найважливіше, отож, мабуть у годину смерті вона часто є найглибшою, і це радше тішить, а не засмучує". Наша втіха – це пам’ять про неї, книжки і вино, яке ми питимемо, згадуючи її тепло, знання, мудрість і те, що вона була між нами.

Автор: Маґдалена Шрода [Magdalena Środa]
Назва оригіналу: Zamknęła wszystkie swoje sprawy
Джерело: Gazeta Wyborcza, 19.09.2009

Переклав Андрій Павлишин, Західна аналітична група

Рекомендувати цей матеріал