Голокост: ігнорована реальність

Хоча Європа процвітає, її письменники й політики стурбовані темою смерті. Масові вбивства європейського цивільного населення протягом 1930-х і 1940-х рр. є основою нинішніх заплутаних дискусій про пам’ять і наріжним каменем будь-якої спільної етики, яку можуть поділяти європейці. Бюрократи нацистської Німеччини і Радянського Союзу перетворювали життя окремих людей на масову смерть, конкретних людей на суми тих, хто має бути вбитий. Совєти проводили свої масові розстріли у темних лісах і фальсифікували статистику з регіонів, де вони замучили людей голодом; німці використовували рабів для того, щоб вони викопувати тіла їхніх єврейських жертв і спалювали їх на величезних вогнищах. Історики повинні, настільки це можливо з нашого боку, пролити світло на ці тіні минулого і розповісти про цих людей. Ми цього не зробили. Загалом, Аушвіц сприймається, як відповідний або навіть остаточний символ зла масових вбивств, але насправді це тільки крихта знань, натяк, що справжній порахунок із минулим все ще попереду.

Самі причини того, чому нам щось відомо про Аушвіц, перекручують наше розуміння Голокосту: ми знаємо про Аушвіц тому, що були ті, хто вижив, і вони вижили тому, що Аушвіц був і трудовим табором, і фабрикою смерті. Переважно ті, хто вижив, були західноєвропейськими євреями, тому що Аушвіц був тим місцем, куди, зазвичай, і відправляли західноєвропейських євреїв. Після Другої світової війни ті західноєвропейські євреї, які вижили, були вільні писати і публікувати те, що їм хочеться, у той час як східноєвропейські євреї, якщо вони опинились за Залізною завісою, не могли цього робити. На Заході мемуари жертв Голокосту (хоча й дуже повільно) потрапили в історіографію і громадську свідомість.

Цей виклад історії тих, хто вижив, із яких найбільш відомим прикладом є праці Прімо Леві [Primo Levi], лише неадекватно вловили реальну картину масових вбивств. Щоденник Анни Франк [The Diary of Anne Frank] стосується долі асимільованих громад європейських євреїв, голландської та німецької, чия трагедія, хоч і жахлива, була дуже малою частиною Голокосту. Станом на 1943 і 1944 роки, коли відбулася більша частина вбивств західноєвропейських євреїв, Голокост значною мірою було завершено. Дві третини євреїв, яких було вбито протягом війни, на кінець 1942 року вже були мертві. Головні жертви, польські та радянські євреї, були вбиті кулями, їх розстрілювали над могильними ямами або труїли чадним газом із двигунів внутрішнього згоряння, який закачували в газові камери Треблінки, Белжеця і Собібора в окупованій Польщі.

Як символ Голокосту Аушвіц виключає тих, хто був у центрі історичної події. Найбільша група жертв Голокосту – релігійні ортодокси і євреї, які розмовляли на ідиші, з Польщі, або назвімо їх злегка презирливим німецьким терміном Ostjuden – у культурному плані для західних європейців були чужими, включаючи й західноєвропейських євреїв. До певної міри, у пам’яті Голокосту вони залишаються маргіналізованими. Фабрика смерті Аушвіц–Біркенау була збудована на територіях, які сьогодні є територією Польщі, хоча в той час вони були частиною Німецького Рейху (див. карту). Таким чином, для кожного, хто нині відвідує Аушвіц, він асоціюється з Польщею, втім, відносно небагато польських євреїв і майже жодного радянського не замордували саме тут. Дві найбільші групи жертв, майже відсутні в меморіальному символі.

Адекватне бачення Голокосту поставило б операцію "Райнгардт" [Reinhardt], знищення євреїв Польщі у 1942 р., у центр його історії. Польські євреї були найбільшою єврейською громадою у світі, Варшава найбільшим єврейським містом. Ця громада була знищена у Треблінці, Белжеці та Собіборі. Близько 1,5 мільйонів євреїв було вбито у цих трьох місцях, в одній Треблінці близько 780863. Тільки декілька десятків людей вижило в цих місцях вбивств. Хоча у Голокості Белжець є третім за важливістю місцем масових вбивств після Аушвіца і Треблінки, але про нього мало хто знає. Близько 434508 євреїв загинуло у цій фабриці смерті, і тільки три чи чотири вижило. Ще більше одного мільйона польських євреїв було вбито іншими способами, декого у Хелмно, Майданеку або Аушвіці, набагато більше розстріляно внаслідок акцій, які проводились у східній частині країни.

Загалом, однакова кількість євреїв, якщо не більша, була вбита як кулями, так і за допомогою газу, але кулями їх вбивали у східних районах, і місця їхньої смерті розмилися у болючій пам’яті. Другою найбільш важливою частиною Голокосту є масові розстріли у східній Польщі та Радянському Союзі. Вона почалася у червні 1941-го з розстрілу групами спеціального призначення СС [SS Einsatzgruppen] єврейських чоловіків, у липні поширилася на єврейських жінок і дітей, і в серпні та вересні того ж року перейшла до знищення всієї єврейської громади. На кінець 1941 року німці (разом із місцевими помічниками і румунськими військами) вбили мільйон євреїв у Радянському Союзі та Балтійських країнах. Це еквівалент загальній кількості євреїв, вбитих в Аушвіці протягом усієї війни. На кінець 1942 року німці (знову за значної допомоги місцевих) застрелили ще 700000 євреїв, і єврейське населення на підконтрольній їм радянській території перестало існувати.

Були свідки, які могли це описати, радянські євреї і хронікери, такі як Васілій Гроссман. Але йому та іншим було заборонено представляти Голокост як виразно єврейську подію. В якості журналіста Червоної армії, у вересні 1944 року Гроссман відкрив Треблінку. Можливо тому, що він знав, що німці зробили з євреями в його рідній Україні, він зміг здогадатися, що трапилось тут, і написати невелику книжку про це. Він назвав Треблінку "пеклом", і помістив її в центр війни і століття. Втім, для Сталіна масові вбивства євреїв повинні були виглядати, як страждання "громадян". Гроссман допоміг скласти "Чорну Книгу" [Black Book] німецьких злочинів проти радянських євреїв, яку радянська влада пізніше заборонила видавати. Якщо якась група особливо постраждала від німців, помилково стверджував Сталін, то це були росіяни. У такий спосіб сталінізм не дав нам змогу побачити у відповідній перспективі масові вбивства Гітлера.

Якщо коротко, то Голокост виглядає наступним чином: операція "Райнгардт", Шоа кулями, Аушвіц; або Польща, Радянський Союз та решта. З близько 5,7 мільйонів вбитих євреїв близько 3 мільйони були довоєнними громадянами Польщі, і ще близько одного мільйона до війни громадянами Радянського Союзу: разом це 70% загальної суми жертв. (Після польських і радянських євреїв наступною найбільшою групою вбитих євреїв були румунські, угорські та чехословацькі. Якщо брати до уваги цих людей, східноєвропейський характер Голокосту стає навіть ще більш чітким).

Втім, навіть цей скоректований образ Голокосту передає неприйнятно неповне відчуття масштабів німецької політики масових вбивств у Європі. "Остаточне рішення", як казали нацисти, на початку було тільки одним із проектів винищення, які мали бути реалізовані після переможної війни над Радянським Союзом. Якщо б усе сталося так, як очікували Гітлер, Гімлер і Ґерінґ, німецькі війська реалізували би План Голоду в Радянському Союзі взимку 1941-1942 рр. У міру того, як продовольство з українських і південноросійських районів направлялось би у Німеччину, близько 30 мільйонів людей у Білорусі, північній Росії і радянських містах були б приречені на голодну смерть. План Голоду був лише прелюдією до генерального плану "Схід" [Generalplan Ost], плану колонізації західної частини Радянського Союзу, який передбачав винищення близько 50 мільйонів людей.

Німці дійсно спромоглися провадити політику, яка мала деякі риси цих планів. Вони вигнали півмільйона поляків, неєвреїв, із земель, анексованих до Рейху. Непосидючий Гімлер наказав реалізувати першу стадію генерального плану "Схід" у східній Польщі: десятки тисяч польських дітей було вбито і сотні тисяч дорослих вигнано. Вермахт цілеспрямовано замучив голодом близько мільйона людей у блокадному Ленінграді, і близько сотні тисяч у спланованому голоді у містах України. Близько 3 мільйонів полонених радянських солдат померли з голоду або від хвороб у німецьких таборах для військовополонених. Ці люди були вбиті навмисно: як і у випадку блокади Ленінграду, це робилося свідомо та з наміром замучити людей голодом. Якби не було Голокосту, це розглядали б як найгірший військовий злочин у сучасній історії.

Під прикриттям антипартизанських дій німці, можливо, вбили десь 750 тис. людей, лише в одній Білорусі 350 тис., і меншу, але близьку до цього кількість людей у Польщі та Югославії. Під час придушення Варшавського повстання у 1944 році німці вбили понад сотню тисяч поляків. Якби не було Голокосту, ці "відплатні заходи" також розглядали б як найбільші військові злочини в історії. Насправді вони, як і голодування радянських військовополонених, заледве згадуються за межами країн, яких це безпосередньо стосується. Окупаційна політика німців також вбивала неєврейське цивільне населення іншими способами, наприклад, важкою працею у тюремних таборах. Знову ж: це були переважно люди з Польщі та Радянського Союзу.

Німці вбили під час головних акцій масових вбивств понад 10 мільйонів цивільних, близько половину з них євреїв, і половину – неєвреїв. Євреї і неєвреї переважно походили з тієї самої частини Європи. Проект із вбивства усіх євреїв значною мірою був реалізований, проект зі знищення слов’ян був лише дуже частково реалізований.

Аушвіц це тільки вступ до Голокосту, Голокост – це лише натяк про кінцеві цілі Гітлера. Романи Гроссмана "Все тече" і "Життя і доля" є відважною розповіддю про нацистський і радянський терор, і нагадують нам, що навіть повна характеристика німецької політики масових вбивств є неповною – в якості історії звірств, які відбувалися в Європі середини століття. Вона оминає державу, яку Гітлер був особливо зацікавлений знищити, іншу державу, яка в середині століття масово вбивала європейців: Радянський Союз. За весь час сталінського періоду у 1928-1953 рр. політика, яку провадив Радянський Союз, вбила за консервативними оцінками істориків понад 5 мільйонів європейців. Таким чином, якщо розглядати загальне число цивільних європейців, вбитих тоталітарними режимами у середині ХХ століття, треба пам’ятати про три групи, приблизно рівного розміру: 1) євреї, вбиті німцями, 2) неєвреї, вбиті німцями, і 3) радянські громадяни, вбиті радянською державою. Як правило, німецький режим вбивав цивільних, які не були громадянами Німеччини, в той час як радянський режим переважно вбивав цивільних, які були радянськими громадянами.

Радянські репресії ідентифікуються з Гулагом такою ж мірою, як і репресії нацистів із Аушвіцом. Гулаг, пропри всі свої жахи рабської праці, не був системою масових вбивств. Якщо ми визнаємо, що масове вбивство цивільних перебуває в центрі політичного, етичного і юридичного зацікавлення, той самий історичний принцип стосується і Гулагу, і Аушвіцу. Ми знаємо про Гулаг, тому що це була система трудових таборів, а не місце для вбивства людей. Гулаг утримував близько 30 мільйонів людей і вкоротив життя близько 3 мільйонам осіб. Але переважна більшість цих людей, які були заслані в табори, повернулись живими. Якраз через це ми маємо літературу про Гулаг, найбільш відому книжку Алєксандра Солженіцина "Архіпелаг Гулаг", і ми можемо спробувати уявити його жахи – так само, як ми можемо уявити жахи Аушвіца.

Втім, так само, як Аушвіц відвертає нашу увагу від ще більших жахів Треблінки, Гулаг відволікає нас від радянської політики, яка напряму і цілеспрямовано вбивала людей голодом і кулями. Із вбивчих політик Сталіна дві були найзначнішими: голод внаслідок колективізації 1930-1933 рр. і Великий Терор 1937-1938 рр. Залишається нез’ясованим, чи голод у Казахстані 1930-1932 рр. був умисним, хоча ясно, що більше мільйона казахів померло з голоду. Поза будь-якими сумнівами, встановлено, що Сталін умисно замучив голодом радянських українців взимку 1932-1933 рр. Радянські документи відкривають низку наказів у жовтні-грудні 1932 року, виданих із очевидним злочинним наміром вбити. У підсумку понад 3 мільйони мешканців радянської України померли.

Те, що ми читаємо про Великий Терор, також відволікає нас від його справжньої природи. Великі романи і великі мемуари, твори Артура Кестлера [Arthur Koestler] "Темрява у полудень" [Darkness at Noon] і Александра Вайсберга [Alexander Weissberg] "Звинувачений" [Accused]. Обидва фокусують нашу увагу на малій групі сталінських жертв, міських комуністичних лідерах, освічених людей, часом знаних на Заході. Цей образ домінує в нашому розумінні Великого Терору, але він не є коректним. У підсумку, чистки еліти комуністичної партії, служби безпеки і військових офіцерів забрали життя не більше ніж 47737 осіб.

Найбільшою акцією Великого Терору була операція "00447", спрямована переважно на "кулаків", тобто селян, які вже пережили репресії під час колективізації. Вона забрала життя 386798 осіб. На декілька національних меншин, які разом становили менше ніж 2% радянського населення, припала більше ніж третина смертей Великого Терору. В операції, спрямованій проти етнічних поляків, які були громадянами Радянського Союзу, наприклад, було розстріляно 111091 людину. З 681692 розстрілів, виконаних за нібито політичні злочини у 1937 і 1938 роках, вбиті в операціях "кулак" і операціях проти національних меншин становлять 633955 смертей, тобто понад 90% загальної кількості. Ці люди були розстріляні таємно, поховані в ямах і забуті.

Наголос на Аушвіці та Гулагу недооцінює кількість вбитих європейців і зміщує географічний фокус масових вбивств до німецького Рейху і російського сходу. Як і Аушвіц, який привертає нашу увагу до західноєвропейських жертв нацистської імперії, Гулаг зі своїми знаменитими сибірськими таборами також відволікає нашу увагу від географічного центру радянської вбивчої політики. Якщо ми зосередимось на Аушвіці і Гулагу, ми ризикуємо пропустити період у 12 років, між 1933 і 1944 роками, коли близько 12 мільйонів жертв нацистської та радянської політики масових вбивств загинули у певному регіоні Європи, який більш-менш чітко можна визначити сучасною Білоруссю, Україною, Польщею, Латвією і Литвою. Загалом, коли ми роздумуємо над Аушвіцом і Гулагом, ми схильні думати про держави, що збудували їх, як системи, як сучасні тиранії або тоталітарні держави. Втім, такий підхід до мислення та політики Берліну і Москви схильний упускати той факт, що масові вбивства трапились переважно у частині Європи між Німеччиною і Росією, а не в самій Німеччині і Росії.

Географічний, моральний і політичний центр масових європейських вбивств це Східна Європа, перш за все Білорусь, Україна, Польща і країни Балтії, землі, які наражалися на тривалу політику жорстоких вбивств обох режимів. Народи України і Білорусі, євреї перш за все, але не тільки, постраждали найбільше, оскільки під час жахливих 1930-х ці землі були частиною Радянського Союзу, і в 1940-х тут проводилися найжорстокіші німецькі репресії. Якщо Європа була, як про неї написав Марк Мазовер [Mark Mazower – британський історик, автор книги "Темний континент: ХХ століття Європи". – Z], темним континентом, то Україна і Білорусь були серцем пітьми.

Історичні праці, які можна вважати об’єктивними, такі як підрахунки кількості жертв масових вбивств, можуть допомогти відновити втрачений історичний баланс. Страждання німців за часів Гітлера і під час війни, хоча й жахливі у своєму масштабі, не вписуються в центр історії масових вбивств. Навіть якщо взяти етнічних німців, вбитих під час втечі від Червоної армії, вигнання з Польщі та Чехословаччини в 1945-1947 рр., включаючи бомбардування Німеччини, загальна кількість німецьких цивільних, вбитих державами-союзниками, залишається відносно малою (Дивіться інформацію нижче).

Головними жертвами політики прямих вбивств серед німецьких громадян були 70000 пацієнтів "евтаназії" і 165000 німецьких євреїв. Головними німецькими жертвами Сталіна залишаються жінки, зґвалтовані Червоною армією, і військовополонені, утримувані у Радянському Союзі.

Близько 363000 німецьких в’язнів померло у радянському полоні від голоду і хвороб і, можливо, приблизно 200000 угорців. У цей час, коли німецький опір Гітлеру привернув увагу ЗМІ, варто згадати, що деякі учасники замаху на Гітлера у липні 1944 року були учасниками політики масових вбивств: Артур Небе [Arthur Nebe], який командував Einsatzgruppe B на полях вбивств у Білорусі під час першої хвилі Голокосту у 1941 році; Едуард Вагнер [Eduard Wagner], генерал-квартермейстер Вермахту, який написав бадьорого листа своїй дружині про необхідність позбавити їжі мільйонів голодуючих ленінградців.

Важко забути Анну Ахматову: "Вона любить кров, ця російська земля". Втім, російське мучеництво і героїзм, тепер так голосно проголошувані путінською Росією, треба помістити у ширше історичне тло. Радянські росіяни, як і інші радянські громадяни, дійсно були жертвами політики Сталіна: але ймовірність їхнього вбивства була набагато меншою, ніж у випадку радянських українців чи радянських поляків або представників інших національних меншин. Під час Другої світової війни декілька актів терору поширили на територію східної Польщі і держав Балтії, території, анексовані Радянським Союзом. У найбільш відомому випадку 22000 польських громадян були розстріляні у 1940 р. в Катині і в чотирьох інших місцях; ще десятки тисяч поляків і прибалтійців померли під час або відразу після депортації до Казахстану і Сибіру. Під час війни багато радянських росіян було вбито німцями, але набагато менше у пропорційному відношенні, ніж білорусів чи українців, не кажучи вже про євреїв. Кількість радянських цивільних жертв оцінюється приблизно цифрою у 15 мільйонів осіб. На відміну від Росії, де приблизно 1 із 25 цивільних був вбитий німцями під час війни, в Україні (чи Польщі) ці цифри будуть – 1 з 10, а для Білорусі – 1 із 5.

Білорусь і Україна були окупованими більшу частину війни, як німецькими, так і радянськими військами, які повністю пройшли їхньою територію двічі, під час нападу і відступу. Німецькі війська ніколи не окуповували більше, ніж малу частину власної території Росії, і то протягом набагато коротшого періоду. Навіть взявши до уваги блокаду Ленінграду і знищення Сталінграду, кількість жертв серед цивільних росіян є набагато меншою, ніж серед білорусів, українців чи євреїв. Перебільшені претензії Росії щодо кількості жертв розглядають Білорусь і Україну, як Росію, і євреїв, білорусів і українців, як росіян: це означає імперіалізм мучеництва, який приховано заявляє право на територію, відкрито заявляючи про жертви. Ймовірно, в цьому полягатиме політична лінія, запропонована новою історичною комісією, створеною президентом Дмітрієм Медвєдєвим, для того щоб не допустити "фальсифікації" минулого Росії. Відповідно до законодавства, яке зараз обговорюється в Росії, заяви, як ця, що міститься в цьому абзаці, будуть кримінальним злочином.

Українські політики, у відповідь на російську монополізацію спільних страждань і у відповідь на західноєвропейський стереотип про українців як співучасників Голокосту, виступили з власним наративом про власні страждання: про мільйони українців, що були навмисне замучені голодом Сталіним. Президент Віктор Ющенко робить своїй країні серйозну ведмежу послугу, заявляючи про 10 мільйонів смертей, таким чином перебільшуючи фактичне число померлих українців у три рази; але правдою є те, що голод в Україні 1932-1933 рр. був результатом політичних рішень і вбив близько трьох мільйонів людей. За винятком Голокосту, голод, спричинений колективізацією, був найбільшою політичною катастрофою в європейській історії ХХ століття. Тим не менше, колективізація залишалась центральним елементом радянської моделі розвитку, і пізніше була скопійована китайським комуністичним режимом із передбачуваними результатами: десятки мільйонів мертвих, які померли від голоду у "Великому стрибку вперед".

Сталін і Гітлер поділяли зацікавленість Україною як джерелом продовольства. Обидва бажали контролювати і експлуатувати українську житницю, і обидва спричинили голод політичними рішеннями: Сталін по всій країні, і Гітлер у містах і в таборах військовополонених. Деякі з українських в’язнів, які терпіли голод у цих таборах у 1941 році, пережили голод у 1933 р. Німецька політика морення голодом випадково і частково є відповідальною за ту думку, що українці були добровільними колабораціоністами у Голокості. Найбільш відомими українськими помічниками Голокосту були українські охоронці у фабриках смерті у Треблінці, Белжеці та Собіборі. Рідко згадується, що німці рекрутували перших охоронців із радянських солдатів, із їхніх власних таборів для військовополонених. Вони врятували деяких людей від масового голоду, одного великого злочину на сході, для того, щоб зробити їх колабораціоністами в іншому, Голокості.

Історія Польщі є джерелом безкінечної плутанини. Між 1939 і 1941 роками Польща була атакована і окупована не лише однією, а двома тоталітарними державами, і нацистською Німеччиною, і Радянським Союзом, тоді союзниками, які скористалися її територію, в той же час винищуючи більшість її інтелігенції. Під час Другої світової війни польська столиця була місцем не одного, а двох важливих повстань проти німецького правління: повстання євреїв у варшавському гетто у 1943 році, після чого гетто було зрівняно з землею, і варшавського повстання польської Армії Крайової у 1944 році, після якого решта міста була знищена. Ці два важливі приклади опору і масових вбивств були сплутані у німецьких ЗМІ у серпні 1994-го, 1999-го, і у 2004 році, на всіх нещодавніх п’ятирічних річницях Варшавського повстання 1944 року, і знову будуть сплутані у серпні 2009 року.

Якщо, як видається, якась європейська країна випадає з сьогоднішньої Європи, загублена в іншому історичному часі, так це Білорусь за керівництва диктатора Аляксандра Лукашенки. При тому, що Лукашенка вважає, що може ігнорувати радянські поля смерті у власній країні, бажаючи збудувати автомагістраль через територію поховань у Куропатах, у певному відношенні Лукашенка пам’ятає європейську історію краще, ніж його критики. Морячи голодом радянських військовополонених, розстрілюючи та травлячи газом євреїв і розстрілюючи цивільних в антипартизанських акціях протягом 1941-1944 рр., німецькі війська зробили Білорусь найбільшою могилою у світі. Половину населення радянської Білорусі було або вбито, або насильно переселено протягом Другої світової війни: нічого подібного не можна сказати про будь-яку європейську державу.

Спогади білорусів про цей час, культивовані теперішнім диктаторським режимом, допомагають пояснити підозру до ініціатив, які надходять із Заходу. Втім, загалом західноєвропейці будуть здивовані дізнатися, що Білорусь була і епіцентром європейських масових вбивств, і операційною базою антинацистських партизанів, які власне доклались до перемоги союзників. Вражаючим є те, що така країна може бути повністю усунена з європейської карти пам’яті. Відсутність Білорусі у дискусії про минуле є найчіткішим знаком відмінності між пам’яттю та історією.

Так само тривожною є відсутність економіки. Хоча історія масових вбивств має багато спільного з економічними розрахунками, пам’ять остерігається всього, що може зробити вбивства раціональними. Обидві країни, нацистська Німеччина і Радянський Союз, прямували до економічної самодостатності: Німеччина – бажаючи збалансувати промисловість із аграрною утопією на сході, СРСР – бажаючи перебороти власну відсталу аграрну природу за допомогою швидкої індустріалізації і урбанізації. Обидва режими націлювались на економічну автаркію у межах великої імперії, в якій обидві намагались контролювати Східну Європу. Обидва розглядали польську державу, як історичну помилку; обидва розглядали Україну і її багаті чорноземи, як незамінну складову. Вони визначали різні групи ворогами своїх планів, хоча німецький план вбити всіх євреїв не перевершила жодна радянська політика у тоталітарності її цілей. Головним є те, що ідеологія, яка узаконює масові вбивства, також була баченням економічного розвитку. У світі дефіциту, особливо продовольства, обидва режими поєднували масові вбивства з економічним плануванням.

Вони зробили це у спосіб, який для нас нині видається відштовхуючим і непристойним, але він був достатньо ймовірним, щоб переконати велику кількість прихильників на той час. Їжа більше не є важко доступним ресурсом, принаймні на Заході, але інші ресурси є, або скоро будуть такими. У ХХІ столітті ми станемо перед обличчям нестачі питної води, чистого повітря і доступної енергії. Кліматичні зміни можуть спричинити повторну загрозу голоду.

Якщо з цього випливає загальний політичний урок історії масових вбивств, то це потреба бути обережним щодо того, що може бути названо привілейованим розвитком: спроб держав реалізувати форму економічної експансії, яка визначає жертви і мотивує процвітання за рахунок смертності. Не можна виключати можливості того, що вбивство однієї групи людей може піти на користь іншої, або принаймні це може так виглядати. Це та версія політики, свідком якої Європа насправді вже була і може стати знову. Єдиною достатньою відповіддю є етична відданість окремій особистості, так щоб із особистістю рахувалися в житті, радше ніж у смерті, щоб подібні схеми стали немислимими.

Сучасна Європа є особливою власне через свій союз процвітання, соціальної справедливості та прав людини. Можливо, більше ніж будь-яка інша частина світу, вона має імунітет, принаймні на якийсь час, до таких безсердечних інструментів досягнення економічного зростання. Втім, пам’ять зробила певні дивні відступи від історії, у той час, коли історія як ніколи раніше є потрібною. Нещодавнє європейське минуле може нагадувати найближче майбутнє решти світу. Це ще одна причина для того, щоб дати йому правильну оцінку.

Вигнання німців зі Сходу

На кінець війни з близько 12 мільйонів німців, які втекли або були зігнані зі східноєвропейських територій, величезна більшість походила з Чехословаччини (3,5 мільйонів) або Польщі (7,8 мільйонів). Більшість із другої групи походила з земель, забраних у переможеного Рейху і відданих полякам союзниками. Близько половини з 12 мільйонів втекли, і близько половини були депортовані – хоча чітко це розділити неможливо, оскільки дехто з тих, хто втік, пізніше повернувся і тоді був депортований.

Наприкінці 1944 р. і на початку 1945 р. якась частина з 6 мільйонів німців втекла перед наступом Червоної армії, це тоді, коли мали місце більшість із близько 600 тис. жертв серед німецьких біженців. Багато з них були просто людьми, які потрапили у вогонь між двома арміями, дехто був навмисно вбитий радянським солдатами або загинув у радянських таборах. Вбивства чинили також чехи і поляки. Гітлер поділяє відповідальність за ці смерті, оскільки німецька влада не спромоглась організувати вчасну евакуацію.

Повоєнна депортація німців, прямий результат гітлерівської війни, була чехословацько-польсько-радянсько-британсько-американським проектом. Під час війни польські та чехословацькі лідери у вигнанні висловили бажання після війни мати невелике німецьке населення, і союзники погодились, що після перемоги німецьке населення буде усунуто. Вінстон Черчилль рекомендував "чисте підмітання", і Контрольна рада союзників [Allied Control Council] підготувала офіційний план депортації 6 мільйонів німців.

Чехословацький (некомуністичний) уряд мав згоду на вигнання своїх німців не тільки від Сталіна, але й Черчилля і Рузвельта. Польща була під радянським контролем, хоча будь-який польський уряд депортував би німців. Польські комуністи прийняли пропозицію Сталіна пересунутися Польщі далеко на захід, що означало б вигнання більшої кількості німців, ніж цього бажали б демократичні польські політики. (Це також означало депортацію поляків зі східної частини довоєнної Польщі, яку анексував Радянський Союз. Близько мільйона з цих вигнаних поляків осіло на землях, із яких були зігнані німці).

З травня по грудень 1945 року польська і чехословацька влада викинула за свої кордони 2 мільйони німців. Із січня 1946 року польська і чехословацька влада продовжувала змушувати німців залишити свою землю, тоді як британські, радянські й американські війська організовували їх прийом у своїх окупованих зонах Німеччини. У 1946 і 1947 роках СРСР прийняв понад 2 мільйони німців у свою окупаційну зону, британці – близько 1,2 мільйони, і американці близько 1,4 мільйона. З меншою швидкістю депортація, проте, продовжувалася і після цього.

Хоча вигнання було випадком колективної відповідальності та відбувалося з огидним ставленням до людей, рівень смертності серед німецьких цивільних – близько 600 тис. із 12 мільйонів – був відносно низький у порівнянні з іншими подіями, про які тут йшлося. Захоплені зненацька репресіями наприкінці жахливої війни, яка велась від їхнього імені, і постраждалі за згодою союзників, які висловилися на користь зміни кордонів і депортацій, ці німці не були жертвами добре розрахованої сталінської політики вбивств, щоб їх можна було порівняти з жертвами Терору чи голоду.

Автор: Тімоті Снайдер [Timothy Snyder] Назва оригіналу: Holocaust: The Ignored Reality Джерело: The New York Review of Books, Volume 56, Number 12, 16.07.2009

Зреферував Михайло Мишкало
Західна аналітична група