Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1247219564


Антидемократична думка у Веймарській республіці

10.07.2009
автор: Курт Зонтгаймер
джерело: duh-i-litera.kiev.ua

Курт Зонтгаймер.
Як нацизм прийшов до влади
/
Пер. з нім. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА . 2009. – 320 с.

В Німеччині перше видання книги відомого політолога Курта Зонтгаймера (1928 – 2005) –– вийшло у 1962 році. Нижче –передмова видавців української версії та авторський вступ до книги.

 

ТРОХИ ПРО ДОСВІД ІСТОРІЇ

Ця книжка про німецький досвід історії від кінця Першої світової війни до приходу до влади нацистів. Зацікавлення людства тими подіями пояснювати навряд чи треба – нацистська ідеологія, а за тим практика втілення ідей націонал-фашизму коштували людству десятків і десятків мільйонів людей, вбитих, знищених, загиблих від голоду та хвороб.

Крок за кроком автор – Курт Зонтгаймер – описує і осмислює трагічний німецький досвід – шлях від Веймарської республіки до гітлерівського рейху. Найбільш уваги автор приділяє ідеологіям тих часів і починає з найголовнішої тенденції – заперечення цінностей демократії. Переконливо показує як, в силу світоглядних тенденцій європейського світу початку 20-го століття, людство все більше зневажало попередній інтелектуальний цивілізаційний досвід. В духовному житті домінували концепти антидемократичної свідомості – теорії націоналізму, расизму, соціал-дарвінізму. Аналогічно йшов шалений наступ на принципи ліберальної демократії, на структури правової держави, багатопартійність, політичні свободи. Часто, справедливо критикуючи вади ліберальної демократії, радикальні мислителі та публіцисти поступово знищували підвалини сформованого на той час життя соціуму. Демократії протиставляли досвід війни: з тих подій тенденційно вибирали не трагічний досвід, а солідарність та певну єдність бійців у протистоянні ворогові. Для тих, хто вижив, цей досвід ідеалізовано виглядав як універсальний механізм людського єднання в ім’я нації та держави.

Фрустроване суспільство бажало психологічної рівноваги і знаходило її в абсолютизації антиліберальної державної ідеї. Радикальні автори обстоювали цінності нації та держави, зневажали права людини, особистості, і тим самим будували підвалини майбутнього Рейху, прокладали шлях фюреру.

Підтримували ці концепти різні спільноти – об’єднання ветеранів Першої світової війни, студенти-радикали, а згодом осередки тоталітарно-націоналістичних партій і рухів, число яких інтенсивно множилося.

Чому так відбувалося? Саме на це питання і пробує дати відповідь Курт Зонтгаймер. Він показує нездатність політиків Веймарської республіки вирішити соціально-економічні проблеми тогочасної Німеччини. Він акцентує на слабкості лівих рухів країни: соціалісти не змогли об’єднатися організаційно, а комуністи, в своїй залежності від Москви, практично були недієздатними. Зонтгаймер показує неспівмірність сил інтелектуалів, які намагалися організувати спротив нацизму, та партійно-ідеологічних об’єднань націонал-радикалізму.

Перед нами послідовно, крок за кроком, проходить картина формування німецької націонал-соціалістичної держави, яка поглинає спочатку своїх опонентів, за тим структури громадянського суспільства, і, насамкінець своїх «недисциплінованих» ідеологів та функціонерів.

Нація та країна за декілька десятиліть відмовляються від теорії та практики ліберальної демократії в ім’я ідеї нації, Рейху, фюрера. Націю «освячує» єдність крові та раса: Рейх повинен об’єднати Європу під проводом німецької нації, а фюрера проголошують Божим посланцем, уособленням сильної нації та держави.

Лише за декілька десятиліть одна з найосвіченіших та найкультурніших націй Європи перетворюється на спільноту, для якої цінності юдео-християнської цивілізації стали зайвим багажем. Ні, люди вже не є рівними перед Богом. Тільки арійці є досконалими творіннями, вищими за інших людей на Землі. Для цих своя градація: від тих, кого треба винищити, до тих, у кого є шанс стати рабами арійців. Ні парламент, ані незалежні партії новій Німеччині не потрібні. Вони неефективні і лише грабують націю. Їх місце займе фюрер і підвладні йому структури, які й будуть здійснювати ефективне керівництво державою. Доля незгодних диференційована: від позбавлення роботи до ізоляції в концтаборах. Проте більшість, під впливом безвиході, страху та пропаганди, все частіше стає під знамена зі свастикою. І так всюди: в суспільстві, в просвіті, в мас-медіа, в політиці...

Для відповіді на питання: чому таке сталося, науковці кожного покоління, кожної нової школи пропонують нові й нові версії. Вони їх додають до тих, що вже увійшли до класичних текстів великих істориків та соціологів від Ханни Арендт до Алена Безансона. Думаю, що книга Курта Зонтгаймера стає з ними в ряд.

А додаткової актуальності цій книзі надає проста думка: кожний новий етап будь-якої спільноти потенційно вагітний антидемократичними сценаріями. Будемо намагатися їх осмислити, спираючись на досвід Веймарської республіки. Пам’ятаймо, при цьому, що ці шляхи індивідуальні та заглиблені в національні традиції та історію. Про німецький досвід Генріх Манн сказав: «Німеччина ніколи не проливала крові за демократію». Як же не поодинока в цьому Німеччина!

Леонід Фінберг

 

 

ВСТУП

Висвітлення ролі антидемократичних ідей німецьких правих сил у політичному житті Веймарської республіки і досі не посіло в історичній літературі належного місця. Серед численних факторів, що найчастіше наводяться, коли йдеться про визначення підстав, які призвели до майже хронічної внутрішньої нестійкості Веймарської республіки і, зрештою, до її подальшого фатального краху, антидемократичні ідеї майже не зазначаються. Одним з провідних мотивів для написання даної книги і виявився намір висвітлити значення антидемократичного ідейного руху в державному житті республіки. Внутрішні хиби та загибель Веймарської демократії нероздільно пов’язані саме з впливовістю антидемократичних ідей.

У Федеративній Республіці Німеччини є інтелектуали, які скаржаться на духовний та політичний конформізм. При цьому вони, свідомо чи несвідомо, орієнтуються на багатобарвне політичне та ідейне сценічне оформлення Веймарської республіки. Критикуючи дедалі більшу стереотипність нашої суспільної свідомості, вони, як мені видається, часто не помічають того, що за умов демократії, – такої демократії, що критично ставиться до себе і своїх дій, – суспільна думка мусила би принципово дотримуватися державного ладу. Функціональна спроможність демократії базується на взаємній узгодженості засадничих принципів конституційного порядку державного життя. Там же, де такий консенсус не досягається, вільна демократія успішно розвиватися не може. Веймарська республіка загинула не в останню чергу через те, що не спромоглася виробити загальної державницької свідомості. Державницька свідомість, однак, не залежить лише від політичного успіху, вона не пов’язана насамперед з загальним економічним благом, не залежить від прихильності історії, яка в слушний час дарує народові видатних політичних вождів; набагато більшою мірою вона витікає з відповідальності громадян. Веймарській республіці бракувало саме державницької свідомості, свідомості, що почувалася б відповідальною за демократичну республіку і була б їй суголосною. Республіку не врятував той факт, що багато німців були вірні ідеї своєї батьківщини або ж понад усе ставили національні ідеї. Лояльність до певної минулої чи то майбутньої державної ідеї була б так само мало корисною, як і односторонній обов’язок щодо якогось певного соціального класу. «До багатьох уроків, які ще й досі нам подає Веймарська катастрофа, належить і той, що вільна інтелігенція мусить бажати співпрацювати та допомагати, а не лишень іронізувати» (Ґоло Манн). Антидемократичні ідеї Веймарської республіки являють собою історію вдалої спроби відчуження великої частини німецького народу від демократично-ліберальних інституцій, які були закладені у Веймарській конституції. Історик знаходить багатий ґрунт для розуміння тодішньої позиції та політичних настанов широких кіл як правої, так і лівої інтелігенції. Однак «tout comprendre n’est pas tout pardoner» (зрозуміти – не означає пробачити (фр.) – Пер.); за всієї вагомості духовних та політичних традицій та за наявності цілої низки вартих критики політичних феноменів все ж залишається факт спільної відповідальності за катастрофу.

Дане дослідження антидемократичних ідей та думок Веймарської республіки не являє собою, передовсім, ідейну передісторію націонал-соціалізму. Спроба провести порівняння наведеного тут ідейного руху з так званим націонал-соціалістичним світоглядом зазнає поразки, оскільки на той час іще не існувало цілісної закінченої націонал-соціалістичної ідеології. Мені було важливо показати, що антидемократичні ідеї стали вирішальним фактором у процесі розкладу та деморалізації Веймарської республіки – вони уможливили для широких кіл душевне та ідейне сприйняття націонал-соціалістичної революції, і це на тлі повної недієвості духовної підтримки, так нагально необхідної для існування демократичної республіки. Завдяки цьому націонал-соціалісти та інші угрупування, що мали на меті здобути перемогу над Веймарською «системою», отримали простір для успішної агітації.

В центрі уваги даного дослідження стоять не самі антидемократичні групи, а їх ідеї. Як би там не розрізнялися між собою ці групи, сповідувані ними ідеї були антитезами до ліберальної демократії за Веймарською конституцією, і тому були дієвим засобом боротьби проти вказаної демократії. Мета дослідження полягала у систематичному викладі картини саме антидемократичних ідей, а не вивченні поодиноких антидемократичних ідеологів.

Отже, головні питання полягали в наступному: як точилася у Веймарській республіці полеміка проти ліберально-демократичної держави; навколо чого зосереджувалася публіцистична критика; якими конструктивним ідеями керувалася подібна критика? Негативна функція антидемократичних ідей, спрямована проти владної демократії, неодмінно мусить бути пов’язаною з якимось «за» на користь якоїсь інакше організованої держави.

Якщо розглядати позицію «антидемократів» як таку, що поряд з руйнівно-критичним проти-стоянням завжди має на меті прагнення до чогось неначе б то кращого, то використання терміну «антидемократичне» в даній книзі може видатися сумнівним. Читачеві, однак, стане ясно, що в книзі йдеться практично лише про антидемократичні ідеї правих, а не про загальні антидемократичні ідеї у Веймарській республіці.

Безумовно, Комуністична партія та близькі до неї групи здійснювали агітацію проти буржуазної Веймарської республіки та вели проти неї боротьбу; безумовно, вони розповсюджували в своїх листівках антидемократичні ідеї, – однак, враховуючи разючу відмінність їх позиції по відношенню до позиції антидемократичних правих, видається недоцільним розглядати їх в одному ряду з правими. Існуючі численні дослідження щодо ролі та розвитку КПН у Веймарській республіці дозволяють не переобтяжувати дану роботу надмірною увагою до них. Безумовно, вердикт антидемократичності стосується радикальних лівих так само, як і тих, про кого буде йти мова на наступних сторінках. Саме тому розгляд політичного ідейного багажу антидемократичних правих представляє великий історичний інтерес: з Веймарської республіки постав не комуністичний режим, а націонал-соціалістична держава вождизму, подальший розвиток якої виправдовувався правими ідеями. В той час, як радикальні ліві зробили свій внесок до агонії республіки, праві, застосувавши свої ідеї, знищили її та подолали агонію.

При виборі джерел, що лежать в основі моєї роботи, я свідомо обмежився часовим відтинком Веймарської республіки. Я не включив антидемократичні тексти, опубліковані до 1919 року, хоча здійснив спробу простежити історію деяких ідей аж до їх витоків. Серед ідеологічних антидемократичних правих груп публіцистика виділяє «молодий» чи то «новий» націоналізм, який часто визначається як «консервативна революція», і надає йому найбільшої уваги. Це пов’язане перш за все з тим, що саме в цій групі ідейний розвиток був найбільш вираженим. Чітко відділити ідеї нового націоналізму від ідей народницьких (Völkischen) чи то німецько-національних (Deutschnationalen) важко. Межі дуже плинні. Окрім того, у вирішальні останні роки республіки безсумнівної перемоги досягли саме ідеї молодих правих націоналістів.

При ретельнішому дослідженні джерел постає питання, чи є виправданим визначати полеміку, спрямовану проти Веймарської держави, як антидемократичну – адже є багато антидемократів, які намагалися подолати Веймарську систему на благо кращої демократії. Поняття антидемократичного набуває рельєфності лише з огляду на саме поняття ідеї демократії, що є одним з багатозначних політичних уявлень. Разом з тим, доцільно дотримуватися наступного критерію оцінювання: ідея демократії у відповідності до норм Веймарської державної конституції. В антидемократичних ідеях маніфестувалося вороже ставлення до ідеї демократії саме в тлумаченні її за Веймарською конституцією. Таке ставлення було проявом позиції опору до ліберально-демократичної Веймарської держави і вже не могло розглядатися в якості легітимної внутрішньодемократичної опозиції. Попри все, численні антидемократи вважали себе демократами і виразниками народної волі. Приховане за цим протиріччя пояснюється їхнім помилковим розумінням демократії. Ідея свободи сутнісно належить до ідеї демократії. Демократія – це свобода та рівність. Демократія ж без розподілу влади, без правової держави, без права індивідуальної свободи, отже, без засадничих рис лібералізму, не може бути справжньою демократією, і то вже не залежить від намагань інтерпретувати народну волю.

Демократія не є технологічним процесом політичного формування волі, так само як і не надає якийсь карт-бланш для уявної волі народу. Сенс поняття демократії полягає в тому, щоб розглядати її як політичний порядок, що має за мету гарантувати стан організованої свободи для політичної громади.

Німецькі історики, юристи та викладачі державного права у минулому надавали великого значення необхідності відрізняти демократію від лібералізму та по можливості прагнули дати визначення «аліберальної» демократії. Сама по собі виправдана, ця спроба досягнути понятійної ясності на користь справі не пішла. Як наслідок цієї спроби постало уявлення про демократію, в якій авторитарні чи то тоталітарні структури просто виправдовувалися ідентичністю прагнень керівників та керованих. Демократія саме в такому сенсі не відповідала духові Веймарської ліберально-демократичної конституції. Саме тому правомірним є визнавати антидемократичними політичні ідеї антиліберальних демократів.

Однак не бачити того, що антидемократичні ідеї того часу отримували імпульси для свого існування від наявних недоліків ліберально-демократичної конституції та з політичної дійсності, означало б бути сліпим щодо конкретного стану Веймарської республіки. Конституція Веймарської республіки не спрацьовувала належним чином. Умови для широти та дієвості антидемократичної критики демократії створювала і певна нестійкість самої демократії. Без певних відомих недоліків Веймарського державного устрою, що значною мірою випливали не з конституції, антидемократичні ідеї не змогли б досягнути такої вірулентності та впливовості, як це мало місце в дійсності. З іншого боку, різка антидемократична критика мала зворотний вплив на політичні відносини і завадила укріпленню демократії.

Політичні погляди та нападки з боку групи публіцистів та інтелектуалів не мали б для політичного стану духу великого значення, якби вони не виходили за межі вузького кола невдоволених інтелектуальних всезнайок. Навіть побіжного погляду на політичну дійсність Веймарської республіки достатньо для того, щоб побачити, що антидемократичні ідеї не були справою езотериків. Вказані ідеї сприяли ідеологізації численних політичних груп та партій, які свідомо прагнули здолати ліберальну демократію. Антидемократичні ідеї не залишилися простим симптомом політичної невдоволеності тих, хто виписував та пропагував їх в своїх листівках, вони перетворилися на певний ідеологічний каркас чи то ж ідейний реманент на службі певних організованих груп з їх ворожістю та політичними прагненнями. Антидемократичні ідеї виступали в ролі фермента та захисної ідеологічної оболонки для прихованої ворожості та негативного ставлення, вони спрацьовували у взаємозв’язку з численними іншими, віддаленими від ідейних чинниками, що стояли на заваді зростанню здорових та стабільних демократичних стосунків у Веймарі. Опозиція в республіці психологічно потребувала раціоналізування, навіть якщо це з суто антидемократичної позиції і не виглядало конче конструктивним. Ідеологічно викласти підвалини ворожого ставлення до республіки було найважливішою функцією антидемократичної ідеології.

Антидемократичні ідеї, отже, були необхідним спільним знаменником для політичної опозиції проти Веймарської республіки. Опозицію без них уявити неможливо. І в той час, коли розмах, з яким розповсюджувалися такі ідеї, набирав обертів, а сила, з якою антидемократичні гасла здійснювали наступ на підвалини демократії, зростала, шанс на зміцнення демократичних переконань та їх форм у більшості населення зменшувався. Цей шанс, за винятком перших місяців після революції, серйозним ніколи і не був. Громадяни держави не мали достатнього рівня державостверджуючого мислення. Демократичні ідеї та переконання скоро опинилися в обороні. Антидемократичні ідейні системи утворили лаштунки для падіння держави, вони стали ідеологічним засобом для проведення державного перевороту, і при цьому насправді важливим для них був не дух, а звичайне завоювання влади. Без наповнення духовного клімату в державі антидемократичним способом мислення владу здобути було б неможливо. Не ставлячи цього собі за безпосередню мету, антидемократичні ідеї підготували основу для закріплення націонал-соціалізму: завдяки широті свого розповсюдження вони духовно вибили з-під ніг демократичної республіки ґрунт, сприяючи розчиненню державницької свідомості, чи принаймні турбуючись про неможливість її зміцнення.

Лише у демократичній державі без віднайденої державницької свідомості був можливий масовий успіх НСДАП. Оскільки сама наявність позитивної демократичної політичної (громадянської) свідомості є гарантією стійкості демократії відносно зовнішньої політики та економічних труднощів, є сенс дізнатися, за сприяння яких духовних чинників виявилася підірваною демократична Веймарська система. Цей підрив, безумовно, не був наслідком самого лише впливу антидемократичних ідей на широку громадську думку, він частково виявився непрямим продуктом діяльності, чи краще сказати, бездіяльності та невтручання самих демократів, що полегшувало критикування з боку навчителів антидемократичним ідеям.

Наступну роботу поділено на чотири великі частини (На відміну від видання 1978 р., попередні (1962 і 1968 років) містили частину IV: «Антидемократична думка у Федеративній Республіці». – Ред). Ядро роботи, – зображення антидемократичних ідей, – міститься у другій частині. В першій частині я здійснив спробу встановити духовні передумови розвитку антидемократичної думки. Вони виявляються політичним двійником впливового в перших десятиліттях XIX ст. ірраціонального інтелектуального напрямку, що глибоко вплинув і на наукову полеміку. Для висвітлення цього зв’язку служить спеціальне дослідження розвитку у Веймарській республіці німецької науки державного права (Staatsrechtswissenschaft). Воно напрошується само собою, оскільки вказана наука за своєю природою тісно пов’язана з питаннями державної політики та права. З іншого боку, важливим було перед систематичною частиною дослідження окремо представити події Першої Світової війни, на яку часто вказують при визначенні вихідного пункту антидемократичного способу мислення. У третій частині починаються дослідження історичного матеріалу. В ній здійснюється спроба з’ясування спірного питання: наскільки антидемократичний ідейний рух правих був втягнений до націонал-соціалізму та посприяв його сходженню.

В роботі я свідомо надав досить великого простору дослівному цитуванню. Лише дослівна цитата містить точний опис того, що колись сталося, роблячи вірогідним те, що видається неймовірним. Переважно систематичне опрацювання матеріалу має ту перевагу, що дозволяє охопити та наочно упорядкувати антидемократичні ідеї в їх широкому обсязі та різноманітності. При цьому треба мати на увазі, що праці окремих авторів могли бути представлені лише фрагментарно, викладення ж індивідуальних мотивів та підґрунтя можливе тільки як виняток. Здійснюючи історично-часове дослідження, я бачу саме таку картину духовно-політичної ситуації інтелектуальних правих сил, що доповнюється і оживляється багатьма детальними дослідженнями. Я сподіваюся, що цей внесок до історії Веймарської республіки та історії політичної думки Німеччини приверне увагу читача до тих феноменів, які, на мою думку, є гідними уваги, але дотепер не зайняли належного місця.

Політичні ідеї німецьких правих сил у Веймарській республіці суть значною мірою наслідок романтичного, ірраціонального ставлення до політики. Вони є роздумами неполітиків, що часто приймають їх естетизм за політичну кмітливість. Рвучись революційно вперед з метою виграти майбутнє, вони закінчують зрештою в ролі попихачів реакції, замість того, щоб підпорядкувати свій розум здоровому глуздові і створенню майбутнього. В цих ідеях втілилися пророчі слова, висловлені великим політичним романтиком, – хоч сам він свого романтизму свідомим не був, – Карлом Шміттом:

«Все романтичне служить службу іншим, неромантичним енергіям. Благородність відносно дефініцій та рішень перетворюється на покірну служку чужої сили та чужого рішення».

Курт Зонтгаймер

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал