Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1247158013


Про права вчителя і не тільки про це...

09.07.2009
автор: Ніна Кусайкіна

Темою розмови з Ніною Дмитрівною Кусайкіною, директором “Освітнього центру прав людини” (м. Харків) стала проблема неконтрольованої агресивності підлітків в школі та незахищеність вчителів, про це йшлося в статті Олени Уж („Права вчителя?”, „ПЛ. Громадянська освіта”, №9, березень 2009, с.7).Публікацію за матеріалами розмови підготував В.Каплун

 

– Я дуже уважно прочитала статтю пані Олени Уж. Це дуже добре, що хоч хтось із українського вчительства подав голос про наболілі проблеми, а то вже геть зовсім нікудишнє враження: “все благоденствує й мовчить”. Тому насамперед я дуже вдячна п. Олені за громадянську активність, за те, що вона стукається в учительські двері: виходьте, разом думаймо, що нам робити з освітою, яким має бути нинішній учитель, кого врешті ми маємо виховувати і навчати, що від учителя сподівається держава? А суспільство? Дуже б хотілося, щоб до цієї розмови долучилися такі ж небайдужі люди.

Безперечно, що п. Олена виходить з власного досвіду та деяких спостережень, які не претендують на якісь узагальнення щодо всієї системи освіти. Але саме такі виступи вчителів допоможуть уявити картину і спонукати активістів до більш конкретних дій, а не простого емоційного висловлювання.

– Щодо розмов про права людини. Так, про права людини багато говорять... Та слід слухати закінчену думку про них, бо політики говорять про те, яка в нас прекрасна Конституція, якою гарантовано всі права людини, що викладені в Загальній декларації прав людини (навіть трохи більше). Активісти громадських організацій теж багато говорять про права людини, насамперед пропагуючи ці права, акцентуючи увагу, що в усьому має бути послідовність: спершу ми виховуємо дітей у садочку в дусі поваги до прав людини (і це продовжуємо в усіх навчальних закладах), далі знайомимо учнів (студентів) з основами “ПРАВИЛ ГРИ З ДЕРЖАВОЮ” (власне, цим п. Олена і займається). А от правозахисники з громадських правозахисних організацій і діють, і б’ють на сполох на всенький світ тоді, коли держава не хоче виконувати ті правила, про які суспільство з нею домовилося. І це дуже добре, що так багато говорять про права людини, проблема тут в іншому.

Мушу нагадати, що в Рекомендаціях Ради Європи про викладання та вивчення прав людини в школах[1] є цікавий пункт про те, що дитина має не тільки через душу, серце, свідомість пропустити знання про права людини, вона має знати механізми захисту своїх прав: що робити, що писати, кому, куди, що казати, як звертатися. І найголовніше – дитину слід підвести до такого моменту, коли вона буде готова до вчинку на захист своїх прав. Тож, скажіть, шановні колеги, чи заохочується така поведінка дітей у школі, чи часто вчитель адекватно реагує на таке обурення учня: “Ви не маєте права обзивати мене!”

А тепер, шановні, оці всі рекомендації Ради Європи “примірте” до себе: ваш світогляд сприймає, що кожну людину слід поважати? Чи маєте ви хоча б уявлення про те, куди слід звернутися, якщо ви вважаєте, що ваші права порушені? І насамкінець головне – чи ви здійснили головний вчинок у своєму житті, ну хоча б на рівні адміністрації школи: на знак обурення проти брутальної поведінки директора школи на педнараді (він “розпікав” своїх підлеглих, не особливо підбираючи слова)? Чи висловили ви відверте обурення на захист своєї гідності, коли начальник від освіти (є така категорія) при дітях почав робити зауваження вам підвищеним тоном та ще й грубо висловлюючись? Ясна річ, що не всі директори і не всі школи такі, але ж вони є і їх немало...

– Агресивність підлітків – проблема з того ж ряду. Треба бути небайдужим, просто треба діяти – звертатися до органів державної влади, влаштовувати круглі столи з учителями, батьками, журналістами... Знаєте, у нас дивна ситуація часто спостерігається: таке враження, що нас усіх гамузом узяли з тоталітарної системи й акуратненько перенесли в демократичну... Чим “добре” було при радянській владі: сюди – можна, а туди – ні; оце кажи, а це – ні за яких обставин, краще мовчи, бо буде... ой-йо-йой що буде; хочеш жити – не смій думати, а тільки виконуй... Але то вже минулося як страшний сон, нині все має бути по-іншому – надзвичайно багато що залежить від кожного з нас, і про це слід пам’ятати.

– Щоб зміни відбувалися, для цього треба діяти, час такий. Мене особисто не приваблює така позиція, коли вчитель (як і багато пересічних громадян) стає як ресторанний відвідувач: сів за столик, замовив і чекає, щоб його обслужили. Так, люди ж добрі, ми ж іще не живемо за демократичних традицій, ми ще не маємо громадянського суспільства, а поводимося інколи так, начебто в нас десятилітні, ба – столітні традиції демократії. От і не виходить нічого путнього, очікування не справджуються, невдоволення наростає, а шукати причини – ліньки. Просто слід розуміти, що сьогодні треба, засукавши рукава, наводити лад у власні хаті, і то – не баблатися в багнюці (як це роблять наші політики), а цілеспрямовано куточок за куточком прибирати сміття і з власних мізків, і з мізків тих, хто довірив нам своє майбутнє життя у виховному сенсі.

Ще хочу додати: ми – майстри потеревенити (найперше вчителів маю на увазі): зійшлися, перемили кісточки політикам, уряду, президенту, поскаржилися один одному, як нам тяжко живеться, якими агресивними стають діти, як їм наплювати на навчання, що роль учителя нині нижче плінтуса, висловили обурення з приводу міської влади і... розійшлися. Не один раз я була учасником таких теревенів, але тільки-но мова заходила: треба ж щось робити... тут гострота розмови різко згасала: що тут вдієш, мовляв, – нічого не вдієш... Для таких навіть написати листа – і то проблема. От і сидимо за столиком, якого обсіли мухи, й чекаємо, коли ж це у держави дійдуть руки обслужити нас... Крикнути хочеться: іди на власну кухню і готуй страву сам!..

 

– За досить тривалий час мені довелося побувати в багатьох містах і містечках України (наш Центр проводив семінари з прав людини для вчителів, директорів, методистів, журналістів, працівників в’язниць). Із власного досвіду мушу сказати: під лежачий камінь вода не тече, і коли не стукати у двері, – їх ніхто не відчинить.

Подія в Костянтинівці[2] просто  дала можливість прорватися гнойовику – от і все. Чому ми починаємо бити на сполох, коли вже це відбувається? Агресивність підлітків була завжди. Але вона контролювалася розумними методами, особливо у стінах школи. Невже директор не знав, що агресивність у його школі стала дещо загрозливою? Цього не знали вчителі? Конфлікти між учителями і дітьми – теж новина?

Але ж, наприклад, нещодавно директор однієї із шкіл Харкова, відчувши, що в школі зростає напруження, підставою якого став конфлікт між учнями 9 класу і вчителем математики, негайно почала шукати вихід. Врешті його було знайдено: звернулася з проханням до мене особисто стати медіатором (посередником) у вирішенні конфлікту. Не одну годину було проведено в цій школі, мені доводилося вислуховувати обидві сторони досить тривалий час, поки не дійшли до того, щоб була проведена зустріч, на якій конфлікт було залагоджено, і знайдено було спосіб його вирішення.

Маю не поодинокий досвід такого посередництва, і знаєте, що мене вражає найбільше? Думаєте, діти? Та якщо ви почитаєте древніх, щó вони писали про молоде покоління, то нинішні діти в нас не такі вже й страшні та погані. Так от: вражає дрімуче незнання вчителів елементарної вікової психології дітей, особливо – підліткового віку. Оце мене по-справжньому обурює: добре, ти не вчив по-справжньому основи психології у ВНЗ, а тільки “проходив” її, то чому зараз не можеш просто взяти книжку в руки і отримати хоч якісь первісні якщо не знання, то принаймні уявлення щодо особливостей дитячої психіки.

Мабуть, слід на кожній сторінці класних журналів написати вислів нашого мудреця Григорія Сковороди “Довго сам учись, коли хочеш навчати інших”. Щоб робочий день починався саме із цього нагадування, що вчитель мусить усе життя вчитися. Чомусь деякі вчителі навіть не уявляють, щó значить перехідний вік у дитини, що взагалі відбувається з її психікою, фізіологією. Найчастіше такі незнаючі вчителі сперечаються з приводу винної сторони у конфлікті. Невже навіть педагогам із значним стажем роботи слід пояснювати таке: власне, у вузі вас вчили, аби ви стали педагогом, який мусить затямити, що саме як педагог (а не випадковий перехожий на вулиці) мусить знати, як вийти з конфлікту і бути до кінця відповідальним за нього.

То що ж то з біса за педагог, який звинувачує в конфлікті тільки дітей? Даруйте на слові, але такого – подалі від дітей і від школи, краще в райвно, наприклад, або ще вище, – у нас і така традиція є.

Мудра приповідка: риба псується з голови, і як не крути, а воно так і виходить. Тому, на моє глибоке переконання, те, що сталося в Костянтинівні, – це вина найперше обласного управління. Бо при перших же сигналах неконтрольованої агресивності підлітків у школах давно слід було звернутися до громадських організацій, аби вони провели моніторинг з цього приводу. Підкреслюю – до громадських організацій, а не власними силами: хто ж про себе скаже, що в нього ноги не дуже стрункі, а от незалежне журі скаже і підкаже, як бути, аби не втратити привабливості. Але в обласному управлінні – свої завдання: керівні, паперові, одним словом (цікаво, скільки штату в обласному управлінні?).

А районний відділ? Чи звернулися вони до місцевої влади з тим, щоб контролювати зростаючу агресивність? Були розроблені якісь заходи? Погоджені з учительськими колективами? А директор школи? Він не знав про назріваючий вибух? Він спробував шукати якийсь вихід, до того ж цивілізований вихід, а не те, що заявив чиновник Демиденко: мовляв, учитель сам винен. Та,  може, й винен певною мірою, але побиття – то вже не конфлікт, а його кримінальні наслідки.

– Дуже добре, що п. Олена порушила питання щодо прав учителів. Чому? Бо саме це непросте й достатньо дискусійне питання дасть багатьом педагогам можливість висловитися, демонструючи власний погляд на це, а відтак – буде чітко уявлятися картина, який це вигляд має в межах усієї України. Може, хтось із МОН і прочитає про це в бюлетені, виникнуть якісь думки, з’явиться ініціатива щось змінити, зробити, хоча я в це не дуже вірю, бо для них ініціатива має спускатися зверху... Та я, власне, не про це. Дозволю висловити свою думку з цього приводу.

Ми всі добре розуміємо, що такого поняття в юридичному сенсі як “права вчителя” немає. Ідеться про права людини й громадянина для особи, яка працює вчителем (лікарем, інженером, менеджером тощо). Тобто там, де працює вчитель, мають діяти ті ж самі закони, що й для інших громадян, учителі – не якісь виняткові люди. Скажете, навантаження на психіку, нервове напруження... Так, не заперечую, – саме тому в учителя не 8-годинний робочий день, відпустка не 21 день, і є можливість піти на пенсію після 25-річного стажу роботи. Отже, це врівноважено, тому не має сенсу говорити про якісь окремі права вчителів.

Ось щодо статусу державних службовців – це цікаво й справедливо. Чому? Та тому, що ми відразу бачимо дискримінаційну ситуацію, наприклад щодо пенсійного статусу вчителя і держслужбовця – людини, яка, приміром, працювала мало не в якості секретаря (секретарки) десь при якомусь міністерстві. І на тій, і на тій посаді люди мають вищу освіту, але оскільки перші (вчителі) працюють з маленькими українцями, то й пенсія в них буде як у маленьких українців. А другі (секретарі та секретарки) працюють біля САМИХ... Отож, і пенсія в них буде як мінімум утричі більша за вчительську, бо вони, бачся, службовці, а ми всі – звичайні громадяни. Та що багато говорити: ДЕРЖАВА завжди дбала про те, аби механізм її функціонування був змащений, незалежно від ідеології. Як на мене, досить вдалий афоризм про нашу державу В.Краснюка: “Держава так надійно охороняє наші права, що нам доводиться лише обов’язки виконувати”.

Багато розмов про правову державу... Моє питання: чи знайшлися в Україні такі вчителі, які на прикладі випадку з колишнім спікером пояснили старшокласникам (вони народ прискіпливий), що таке правова держава? Середній палець показувати – непристойно (українці, до речі, в подібних випадках показували завжди дулю). Отой самий палець показали державному мужу, і цей муж відразу побіг як мале дитя скаржитися ТАТОВІ, що хлопчика образили, а Тато взяв і покарав поганого дядю – звільнив з роботи. Так от, якщо вже суспільство вважає, що це образливий і непристойний жест (і в законі про це буде записано), то його не можна демонструвати мені, тобі, йому, їм, – і наказувати за це.

Що, моя гідність, наприклад, менша, ніж у колишнього спікера? Аж ніяк! Це я (ти, він, вона, ми) дозволили йому бути при владі, яку ми обрали для того, щоб нам усім краще жити. Допоки наші можновладці не зрозуміють пряме значення, що таке “слуги народу”, доти ми матимемо касту НЕДОТОРКАННИХ, матимемо невихованого Президента, який перед телекамерами безпардонно звертатиметься на “ти” до журналіста. Учням слід демонструвати в особистісному ставленні до таких речей свою позицію, звичайно, уникаючи політичних симпатій чи антипатій.

От щодо Президента: він мене особисто образив, бо виникає просте питання до цього чоловіка: “Хто ти такий, чоловіче, що дозволяєш собі так зневажливо ставитися до людей? Ти пам’ятаєш, що ти – Президент, а вже потім Віктор Андрійович, нині ти не належиш собі, – ти ж сам добровільно взяв на себе цю ношу Президента. Я тебе найняла на посаду Президента, аби ти не мав клопоту з житлом, харчуванням, транспортом, умовами роботи, і я сплачую за це податки, аби ти був гарантом того, що закони будуть виконуватися рівною мірою для всіх”.

Це мені не можна показувати середній палець, а спікерові – можна! Бо він – людина публічна, і за високу посаду, великі можливості та величезну порівняно з моєю зарплату мусить терпіти все, у тому числі виставлений середній палець, бо він – представник обслуги. Він і всі депутати разом із Президентом і міністрами – обслуговують громадян України, а я є громадянкою, яка разом із іншими на виборах найняла їх на роботу. Отож доки приказка “Що можна панові, того не можна Іванові” стане неактуальною, доти ми матимемо те, що маємо.

Цей відступ був з єдиною метою: показати, що ніхто не прийде і не порятує нас, що в яку позу тільки не ставлять вчителя: це стосується і навчальних програм, і незалежного оцінювання, і політичних речей. (Чого варта, приміром, вказівка освітнього керівництва в деяких регіонах, аби в кожній школі в примусовому порядку були осередки певної партії? І директори цю вказівку виконували! Чим не радянські часи?). І ось ця приказка-афоризм з’явилася не з 18 століття, це таки наше, нинішнє: “Учитель – це той сучок, об який може почухатися будь-яка скотина”.

І, шановні мої колеги, вам не уникнути проблеми вибору, яка тягнеться для людини ще з Гетсиманського саду. Ніхто вам повністю не забезпечить ваші права людини на робочому місці, аж поки ви не дозрієте до того, чому ми маємо навчати дітей, – вчинку. Немає такого закону, який би змусив вас ставати членом партії, якій ви не симпатизуєте, чи взагалі не має наміру бути членом будь-якої партії. Сліпо пішли за вказівкою директора? Тож слід розуміти, що зробили свій вибір, вам простіше ставати так, як накажуть. Але про яке тоді почуття власної гідності можна говорити? І взагалі, ви навчаєте і виховуєте дітей – майбутніх громадян України чи попихачів біля владного “корита”? Теж проблема вибору.

Сьогодні, на моє переконання, кожен учитель змушений залишатися трохи правозахисником, аби відстоювати свої права. Ясна річ, з таким учителем адміністрації складно працювати, але ж і адміністрації бувають по школах різні: хтось кулаком постолу і в прямому, і в образному сенсі, а хтось таки поважає особистість учителя і підтримує цей дух у колективі, і в таких агресивність підлітків не стоїть гострою проблемою.

– Стосовно ж “батога й пряника”, то це питання теж досить дискусійне. Більш детально можна буде продовжити цю розмову. Думаю, що колеги підтримають на сторінках бюлетеня. Річ у тім, що й раніше були діти, яким навчатися не хотілося, і раніше були обдаровані діти... На сьогодні, на моє переконання, особистість учителя, як ніколи, відіграє ключову роль у школі з будь-якого предмета. Інша річ, що держава цього ніяк не хоче розуміти.

Залишається одне: сподіватися, що колись в педагогіці збільшиться кількість особистостей, і тоді критична маса дозволить і реформу освіти провести, і “кишнути” хоча б половину приживалок від освіти, починаючи з районних відділів та й деяких шкіл (це ж треба до такого додуматися – 5 (п’ять!) завучів у директора, і кожному ставку треба забезпечити, а учень як отримував, так і продовжує отримувати знання з перших рук – від учителя тобто).

Насамкінець хочу навести китайське афористичне висловлювання, звернене до вчителя, хай воно нагадає про велике покликання бути вчителем: “Пам’ятайте три П: Повага до себе; Повага до інших; Почуття відповідальності за всі Ваші дії”.

 


[1] Рекомендація №R(85)7 Комітету Міністрів держав-членів Ради Європи (див. „ПЛ. Громадянська освіта, №1, 1999 р.)

[2] Побиття вчителя (див. „ПЛ. Громадянська освіта”, №9, березень 2009, с. 8)

Рекомендувати цей матеріал