Мова ворожнечі: що це таке і як з цим боротися

“Мова ворожнечі” є новим терміном в українській журналістиці, однак проблеми, які криються під цим поняттям, існують вже довгий час, а сьогодні набувають ще більшої актуальності. Тому, як з ними боротися, був присвячений круглий стіл на тему “Мова ворожнечі в українських мас-медіа: як боротися з існуючими стереотипами”. Він відбувся в рамках реалізації спільного проекту УНІАН та 5 каналу "Висока журналістика" за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Метою проекту є обговорення етичних проблем у журналістському середовищі.

Як зазначає портал xenodocuments.org.ua , мова ворожнечі (англійською "hate speech") в широкому розумінні – це будь-яке самовираження з елементами заперечення принципу рівності всіх людей у правах. Вона описує, ієрархічно зіставляє різноманітні групи людей та оцінює особисті якості конкретних осіб на підставі їх належності до тієї або іншої групи. Редактор порталу Ольга Веснянка, виступаючи на круглому столі зазначила, що крім звичного застосування цього терміну на позначення заяв чи висловів, що принижують гідність різних етнічних чи релігійних груп, сюди включаються також гомофобні висловлювання, що так чи інакше ображають людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. З таким визначенням погоджується і керівник програми моніторингу і аналізу проявів ксенофобії Конгресу національних общин В’ячеслав Ліхачов. При цьому він вважає за необхідне дещо розширити сферу застосування поняття. На думку експерта, принципово важливо розрізняти, що мова ворожнечі – це не тільки те, що являє собою склад злочину за 161 статтею Кримінального кодексу. Насправді це поняття набагато ширше, ніж те, що в кодексі мається на увазі під розпалюванням міжнаціональної або міжрелігійної ворожнечі. «Мова ворожнечі – це будь-який некоректний вислів відносно якоїсь групи», – підкреслив В.Ліхачов і додав, що, як правило, існує або етнічна, або релігійна, або гомофобська складова.

Експерти зазначають, що найпоширенішим проявом «мови ворожнечі» в пресі є вказування етнічної приналежності злочинців в кримінальній хроніці. На жаль, останнім часом, зважаючи на збільшення кількості в Україні мігрантів з інших країн, такі випадки стають все частішими. Директор Інституту Кеннана в Україні Ярослав Пилинський розповів, що його структура вже декілька років працює безпосередньо з людьми, які з тих чи інших причин мігрували в України, проводить з ними опитування різної тематики. За його інформацією, з 2005 року самі мігранти відзначають значне збільшення ксенофобських настроїв в Україні. Частково експерти пояснюють це явище тим, що того року топ-темою блоків міжнародних новин були масштабні заворушення, вчинені мігрантами спочатку у Франції, а потім в інших країнах Європи. Ці дії викликали різкий негативний резонанс і в нашій країні, що трансформувався у безпідставне підвищення ворожого ставлення до представників країн Півдня та Сходу, які приїхали в Україну. При цьому експерти зазначають, що такого ефекту цілком можна було уникнути, якби журналісти висвітлювали ці події більш професійно, уникаючи несвідомого використання “мови ворожнечі”. Я.Пилинський пояснив, що крім демонстрації в ефірі відеоряду, журналісти та редактори телеканалів обов’язково мали підготувати і текст, який би пояснював причини того, що сталося, розповідав би про соціальні передумови тих подій. Однак цього зроблено не було і “картинка” з темношкірими французами, які громили крамниці та авто, спрацювала в єдино можливому за таких обставин негативному напрямі. Як результат, українці стали більш закритими і більш ворожими до представників інших національностей та рас.

Експерти можуть наводити багато прикладів використання “мови ворожнечі” в українських ЗМІ. За словами В.Ліхачова, цілком звичною річчю є зустріти в газеті чи журнали заголовок на кшталт “Комерційний кіоск пограбували особи кавказької національності” або “Цигани попалися на крадіжці”. Він зазначає, що такі випадки не є складом злочину за статтею Кримінального кодексу. За словами експерта, подібні явища не регулюються кодексом, законами, це те, що регулюється, перш за все, на рівні свідомості журналістів, які про це пишуть, на рівні професійних журналістських кодексів.

В.Ліхачов переконаний, що застосування «мови ворожнечі» часто не усвідомлюється тими, хто готує матеріали, а сама вона є трансляцією поширених в суспільстві негативних стереотипів. «Журналісти не завжди усвідомлюють, чим їх слово може відгукнутися», – жаліється експерт.

Редактор порталу xenodocuments.org.ua зазначає, що, незважаючи на значну кількість випадків вживання в Україні “мови ворожнечі”, досі немає систематичного їх моніторингу державними чи недержавними структурами. О.Веснянка розповіла, що на їхньому порталі є поки що лише несистематичний моніторинг випадків застосування такої мови українськими політиками та деякими високопосадовцями. Результати моніторингу засвідчують, що найчастіше продуцентами “мови ворожнечі” є нинішні та колишні представники Міністерства внутрішніх справ, а також посадовці інших силових структур. Експерт вказує, що подібні випадки найчастіше ретранслювалися профільними виданнями чи телепрограмами, ці вислови вживали міліцейські журналісти і переважно вони були мігрантофобськими.

Експерти кажуть, що існують різні думки, як можна виправити таку ситуацію. В.Ліхачов нагадав, що народний депутат, радник міністра внутрішніх справ Геннадій Москаль зареєстрував в парламенті законопроект, що передбачає кримінальну відповідальність для журналістів за розпалювання своїми матеріалами міжнаціональної ворожнечі. Проте, на думку експерта, це виглядає дещо дивно, оскільки в більшості випадків журналісти вживають таку «мову ворожнечі», посилаючись на повідомлення прес-служб або центрів із зв`язків з громадськістю органів міліції. Враховуючи це, В.Ліхачов вважає, що вирішення подібної проблеми на внутрішньому міністерському рівні вже якоюсь мірою очистило б частину преси від «мови ворожнечі».

Та все ж таки справа не стоїть на місці. О.Веснянка зазначає, що поступово в Україні з’являються справи, порушені за статтею 161 Кримінального кодексу, тобто за ознаками розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Як приклад вона навела випадок застосування цієї статті в Одесі проти редактора однієї з місцевих газет, в якій вийшов антисемітський матеріал. Разом з тим редактор порталу зазначила, що випадків застосування “мови ворожнечі” поки що не меншає, особливо в регіональній пресі, і такі заголовки, як “Цыганки-мошенницы» та подібні, що ображають громадян ромського походження, поки є звичною практикою.

Я.Пилинський розповідає, що був здивований, коли одне з поважних, ліберальних українських видань опублікувало інформацію, що минулого року іноземці скоїли аж 6 тис. злочинів на території України. Експерт не заперечує, що ця цифра є вагомою. Однак він переконаний, що на фоні 430 тис. злочинів, що скоїли за це же час українці, а також враховуючи, що переважна більшість з них – це адміністративні порушення, порушення паспортного режиму, що зі свого боку пов’язано з невпорядкованістю нашої системи, так подавати цей матеріал категорично не можна. Так само не можна подавати однобічні матеріали і про зростання етнічної злочинності, оскільки це має свої логічні пояснення. Я.Пилинський підкреслює, що матеріали з заголовками типу "Останнім часом з кавказьких країн вигнали усіх злодіїв в законі і, на жаль, частина з них “осіла” в Україні" відразу налаштовують людину на вороже ставлення до тих груп, які згадуються.

Звичайно, враховуючи такий стан речей на перше місце виходить те, яку позицію займають безпосередньо працівники ЗМІ. Що краще: незважаючи на рейтинги, взагалі відмовитись від запрошень до прямих ефірів тих гостей, які зловживають “мовою ворожнечі” чи все-таки подавати такі матеріали, однак щоразу балансуючи їх своїми коментарями? Журналісти погоджуються з експертами у необхідності максимального уникнення свідомого чи несвідомого вживання такої мови у своїх матеріалах. Ведучий “5-ого каналу” Роман Чайка вважає, що одна з кращих рекомендацій, до якої мають прислухатись журналісти – це більш уважно, більш ретельно і взагалі професійніше підходити до ретрансляції новин. Зокрема, не ретранслювати новини, які та чи інша країна використовує як пропаганду, чого тільки вартий останній приклад висвітлення багатьма російськими каналами війни на Кавказі. Ще один важливим моментом є використання термінів, які можуть насторожувати глядача. На думку журналіста, якщо є така можливість, то від них слід відмовлятися. І звичайно ж перш за все “мова ворожнечі” – це мова українських політиків. І при цьому журналісти не можуть регулювати мову, яку використовують політики у своїх дебатах. У такому разі, вважає Р.Чайка, очевидно, якщо такі вислови лунають в ефірі, то на них має бути певна журналістська реакція. На його думку, експерти мають шукати ще інші виходи із ситуації, а журналісти зі свого боку можуть присвятити висвітленню шкоди “мови ворожнечі” більше програм, проводити більше розмов на цю тему.

Ще один журналіст, координатор проекту “Без кордонів” Максим Буткевич погоджуєтся, що досить часто журналісти транслюють ворожі твердження в режимі цитат або інтерв’ю без жодного коментування, таким чином створюється враження, що це прийнятно. Навряд чи це нормальний шлях, адже завжди є можливість це прокоментувати, особливо якщо це заклики до ворожнечі або неправдиві повідомлення. Він нагадав, що такі твердження, як “Україна посідає 4 місце за кількістю мігрантів за даними ООН”, “Нелегальні мігранти заносять до нас екзотичні хвороби” “завдяки” ЗМІ знають вже абсолютно всі, і це при тому, що немає жодного офіційного підтвердження. Такі речі йдуть без жодної перевірки, але це не відповідає дійсності, заявляє журналіст. Він зазначив, що є і політичні аспекти, серед яких наприклад, те, що Україна – кордон ЄС і саме тут створюються міграційні в’язниці. Однак це не значить, що міграцію при цьому слід розглядати виключно в контексті загрози, що потім перетворюється у неприкритий расизм. Він погоджується, що це вже проблема медійна і це проблема українського суспільства, і переконаний, що журналісти і редактори можуть багато чого зробити, аби покращити ситуацію. При цьому, за його словами, не варто реагувати так, наче їх образили, коли вказують, що вийшов матеріал з порушенням певних стандартів, адже насправді вказування на помилку допомагає не припуститися помилки у майбутньому. Відчуття відповідальності губиться в процесі рутинної повсякденної медійної роботи. Для журналістів це конвеєр, для споживачів цієї інформації – це також конвеєр, і можна просто не помітити, як на цьому конвеєрі зруйнуються підвалини, на яких має формуватися наше суспільство.