До чистих джерел

Десята на восьму ранку. Останній раз перевіряю, чи нічого не забув. Начебто все взяв. Все, вперед.

Заходжу на шкільне подвір’я. Найбільш відповідальні і нетерплячі вже чекають, решта ще підходять. Розмовляю, жартую, а вони й не відмовляються від жарту, теж підначують, сміються. Це ті, хто старші, а от „загін особливого призначення” – четверо моїх п’ятикласників, за своєю серйозністю можуть з будь-яким професором посперечатися. Їх можна зрозуміти, люди зібралися в похід, до того ж – вперше в своєму житті, і не збираються пустувати як оті он дев’ятикласники (як їх тільки Сергій Дмитрович взяв в похід, непослухи ж страшні). З чеканням (коли ж уже рушимо?) дивиться на мене Славко Цапко, трішки з хвилюванням і ледь помітною невпевненістю визирає у нього з-за плеча однокласник-товариш Ігор Бабаченко. Цілковиту серйозність і зосередженість являє собою Дімка Мухін. А ось Антон Корнєв не замовкає ні на мить; він сипле море запитань і, навіть не чекаючи відповідей на них, відразу ж задає нові, комусь відпускає „шпильки”, і знову ціла серія питань. „П’ятачки” – кумедні і по-дитячому безпосередньо щирі.

Чекаємо останні п’ять хвилин (може ще хто прийде) і рушаємо в напрямку села Михайлівка – туди, де бере свій витік річка Жовта. Це саме за її течією ми хочемо сьогодні пройти. Хтось вже другий тиждень відчуває себе дослідником-першовідкривачем. Що ж, спробую зробити все можливе, щоб це відчуття не зникало.

...Ідемо колоною. Попереду з сигнальним прапорцем Сашко Мухін. Поряд Ілля Апціаурі. За ними Віталик Павлюк та Андрій Бондар. Ці старші, відповідальні. Замикає колону Андрій Левченко: серйозний, врівноважений. Мабуть відчуває себе вже цілком дорослим, особливо в присутності крокуючої попереду „малечі”. А ось мій „заступник”, Іван Ковбаса, надмірною серйозністю ніколи не страждав, тому й відпускає бісики в бік дівчат. Іван цього року закінчив школу, він належить до „старої гвардії”: це разом з ним ми сходили не одну довколишню балку, це він слідком за мною пробирався підземними ходами Шевського. Тепер ось з великим бажанням відгукнувся на моє запрошення піти в новий похід. Без зайвого крику, але й вимогливо, коли це треба, підтримує він лад у колоні.

Заходимо в Михайлівку. Зацікавлені бабусі виглядають з-за парканів. Мої „туристи” дружно вітаються (слава Богу, є ще такий звичай на селі – вітатися навіть з незнайомими). Старенькі посміхаються і вітаються у відповідь.

Ось і місце, звідки ми розпочнемо свою мандрівку за течією річки Жовтої. Тут нас урочисто зустрічає „михайлівський підрозділ” – учні школи, які проживають в Михайлівці. Урочистість створює Дмитро Іванович Коломоєць, який разом зі своїми учасницями фольклорного ансамблю „Червона калина” вітає нас українською піснею, широкою і дзвінкою, як сам степ.

Серед дитячої юрби вищиться постать Валери Предвічного. Цей студент третього курсу Дніпропетровського аграрного університету теж не новачок у справах подібного роду: минулого року ми разом з ним та з його братом Юрієм, працювали у складі Усть-Альмінської археологічної експедиції (АРК Крим, Бахчисарайський р-н). Тож у своїх „штабістах” впевнений повністю.

...Багато хто з учасників походу, в тому числі і місцеві жителі, з подивом дізнаються, що ось ця замулена низина і є витоком річки. Ще років з 10-12 тому тут було крихітне озерце, вода з якого витікала в так званий Малий ставок. На жаль, не без участі людини, джерело майже повністю замулилося і щоліта пересихає, лише на весні подаючи ознаки життя. Разом з джерелом замулився і став (глибина його сягала понад 2 м.). Тут же ж визначаємо для себе першу зону „екологічної уваги”, навесні плануємо прийти до джерела і розчисти його від намулу.

Рушили. Розпочалася наша подорож. Пройшли зарослу вербою та верболозом котловину Малого ставу і вийшли до вершини ставу Великого. Саме тут, в порослому осокою болітці, річка Жовта набирає нової сили, щоб рушати далі, до Жовтих Вод, звідти до Інгульця і нарешті до Дніпра Славути.

Понад Великим ставом вийшли до ставу Загального, який наповнює одна з безіменних приток Жовтої. Зупинилися. Показую дітям молоді верби на берегах ставу. 6 років тому михайлівська молодь, на чолі з тодішнім художнім керівником місцевого СБК Олександром Дмитровичем Коломойцем, висадили майже півтори сотні деревцят. Вціліли лише близько двох десятків, решта була понівечена людьми (як не дивно, в основному людьми старшого віку). Зате ті, що вціліли, радують око своїми молодими кучерявими кронами. Вирішили взяти під окрему опіку і цей „недостатньо озеленений” об’єкт.

І знову вперед. Виходимо на околицю села. Ось і Байкал. Ні, не славетне сибірське озеро, а ще один михайлівський став, просто за своїми обрисами дуже вже він схожий зі своїм великим „тезкою”. На берегах жодного деревцяти. За Байкалом в Жовту впадає ще одна притока, яка бере свій початок з вершини Сухинівського ставу. Піднімаємося цією притокою вгору. Краєвид по-справжньому гарний. Хай що не говорять, але саме ставки роблять Михайлівку чи не найкрасивішим селом усієї Олександрійщини.

Вийшли на греблю. Зупиняю колону:

– Он там, в низу, під греблею, була криниця, яку в народі називали Богдановою. Розповідали, що як утікав Богдан Хмельницький від поляків на Запорожжя, то спинився зі своїми товаришами саме в цьому місці (Села тоді, зрозуміло, ще не було.) Заснули зморені козаки, лише Хмелю не спиться. Що попереду чекає? Чи слава, чи шабля у чистому полі, чи плаха варшавського ката і забуття? І вирішив тоді козак викопати криницю, щоб хоч так полишити по собі добру пам’ять. За одну ніч викопав Богдан криницю. А вже після перемоги під Жовтими Водами звелів він вимурувати криницю диким каменем.

– Так це, що – правда? – запитує мене хтось.

Почуття історичного критицизму бере своє, тому доводиться відповідати трішки не так, як просила душа:

– Сказати важко. Богдан втікав на Січ взимку, а копати мерзлу землю досить таки важко, навіть якщо ти такий славетний козак. Але можу сказати одне: цю криницю тут пам’ятали ще з діда-прадіда, і лише з неї брали воду дівчата, щоб мити свої коси, і лише її воду брали матері на купіль новонародженим діткам. В 70-х роках минулого століття замінили дерев’яний зруб на бетонне кільце. А років з 8 тому сучасні „хазяїни” трактором зачепили кільце (бачите, їм на господарство треба було) і одним ривком знищили як мінімум двохсотрічну спадщину минулих поколінь.

Оглянули криницю: забита землею і камінням виямка. Ось це і є вандалізм, ось саме так і забивають свої душі і свою совість люди.

При виході із Сухинового ще раз озвалася до нас минувшина; на курній дорозі було знайдено монету часів Російської імперії (1786 року).

А річка, заховавшись між берегами, біжить все далі на південь. Роздивляємося безкрайню далину в бінокль, але і його потужності не вистачає, що осягнути синіючу вдалині лінію небосхилу.

Ідучи над річкою звертаємо увагу на її сипучі береги, які, обвалюючись, постійно замулюють її русло. Тут же ж гуртом вирішили – бути на весну річці Жовтій повністю обсадженою вербами та лозою. Так як вирішено було повести боротьбу і з декількома ярами, які почали „вгризатися” в схили балки, по якій пролягло русло Жовтої. Дехто з хлопців уже почав виношувати плани зарибнення річки.

Пропускаючи мимо себе колону, відзначаю принцип „сімейності”, який є одною з ознак подальшого успіху будь-якої справи: два брати-близнюки Мишко та Григорій Перевязки, двоє братів Мухіних, Саша і Аня Ільченки, Андрій та Тетяна Левченко, Інна та Мальвіна Джалілови, Антон та Настя Корнєви, Анжела та Людмила Султанбекови, пустотлива Інна та відповідальна Віка Кулібаби, Галинка та Янка Бетлей, „гості” з Олександрії, Марина та Наталка Польща. Ідуть вперед.

Привал. Вогнище. Смажиться на вогні сало (хіба вдома таке смачне буває?), печеться картопля. Втоми наче й не було. Ігри, пустощі, сміх. Скільки ж у них енергії та оптимізму?

Перепочивши, рушаємо далі. Ще з півкілометра, і ось – збираючи життєдайну вологу з попутних джерел, вливається Жовта у оточений багряними чагарниками та деревами Дереївський став, який живиться її водою, озивається до неї лепетом легких хвиль. Наче вітаючи нас, пролітають трохи осторонь дві сірі чаплі. На плесі ставу видно диких качок. Роздивляємося їх у бінокль. Все довкола надзвичайно гарне. Осінь. Золота осінь.

...Повертаємося додому. Підначую „туристів”, поморилися, мовляв, більше нікуди не захочуть іти. Де там, хоч і сьогодні, аби лишень побільше цікавого. А цікаве – воно ж зовсім поряд, треба тільки його побачити.

Полишаємо річку Жовту, але тепер я твердо впевнений, що ми сюди ще повернемося. Чекай на нас, річка, ми прийдемо до тебе і до твоїх чистих джерел.