Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1138983345


Протизаконне насильство в міліції

03.02.2006

ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ[1]

Протизаконне фізичне та психічне насильство у діяльності міліції – явище латентне, тобто приховане. Воно приховане від безпосереднього спостереження науковцями, від статистичного обліку, від поглядів неупереджених свідків, а отже – і від виваженої оцінки, яка базується на достовірній інформації, з боку держави та громадськості. Саме тому ледь не єдиний спосіб пізнати латентне соціальне явище – це різнобічне наукове дослідження.

Ця книга є викладенням результатів першого широкомасштабного дослідження феномена протизаконного насильства в органах міліції України. Дослідження дозволило, по-перше, проаналізувати насильство як соціокультурний феномен у тріаді відносин держава – поліція – людина, визначити його сутність, структуру та функції; по-друге, проаналізувати історію феномена, досвід інших країн та відомчу статистику; по-третє, подивитись на події очима учасників, свідків такої взаємодії, людей з ближнього та дальнього оточення потерпілих від насильства, осіб, які могли спостерігати наслідки «роботи» міліції, а також вивчити громадську думку стосовно поширеності, допустимості та причин протизаконного насильства у діяльності міліції. Таке широке та різнопланове вивчення феномена протизаконного насильства дозволило проаналізувати правові та інституційні основи запобігання тортурам та переглянути дієвість існуючої системи профілактики протизаконного насильства та негуманного поводження з громадянами в ОВС. 

Історичний аналіз розвитку наукових і колективних уявлень про санкціоноване і нелегітимне насильство дає підстави стверджувати наступне: 

1. Насильство є соціальним явищем на відміну від біологічно-природних явищ – агресії, войовничості, плотолюбності. Насильство є одним із способів, що забезпечує панування, владу однієї людини над іншою, однієї соціальної групи над іншою, однієї нації над іншою. 

2. На всіх етапах розвитку цивілізації точилися затяті світоглядні, ідеологічні, політичні й правові дискусії про природу соціального насильства і його місце в суспільному житті. Можна сказати, що починаючи з часів грецьких міст-держав до другої половини ХVІІІ століття у Західній Європі ідеологічно обґрунтовувалося і відбувалося поширення легітимного права держави на застосування насильства і особливо такого його виду, як катування. Дії держави стосовно своїх підлеглих можуть бути більш гуманними або антигуманними, але, якщо вони базуються на соціальних нормах, які визнаються суспільством, вони є легітимними, тобто правовими. 

3. Протягом кінця ХVІІІ ст. і до кінця ХХ ст. спостерігається теоретичне обґрунтування і законодавче обмеження можливостей держави у сфері застосування примусу і насильства. Обумовлюються право державних установ щодо обмеження прав людини і особливо його прав на життя, гідність, гуманне поводження тощо. Діяльність сучасної держави щодо застосування насильства, примусу досить ретельно обґрунтовано у міжнародних деклараціях, пактах, а також у національних законодавствах. 

4. Насильство, його спрямованість, масштаби безпосередньо пов’язані з духовними основами полі­тики, яку сповідають державні установи. Особливо загрозливою є ситуація, коли керівники держави у сфері політики дотримуються не принципу визнання плюралізму, особливих індивідуальних і групових інтересів, різних концепцій колективної волі, свободи відстоювання своїх інтересів і переконань, а тримаються орієнтації, яка відкидає законність приватних інтересів і відмінностей у розумінні загального блага, і робить наголос на тотальній перебудові суспільства політичними засобами. Так, бажання більшовиків та їх послідовників впровадити у життя трансцендентні ідеї шляхом використання політичного насильства, відмова від права і правосуддя призвели не до настання «царства свободи, рівності й братерства», а руйнації духовності суспільства, реанімації феодальних (колгоспи і радгоспи) і рабовласницьких відносин (ГУЛАГ, «хіміки», залізничні, будівельні батальйони тощо), до загибелі мільйонів ні у чому не винних людей. 

5. Протягом ХVІІІ–ХХ ст.ст. приймається низка національних законодавств і міжнародних пактів щодо основних прав і свобод, спрямованих на звуження сфери легітимних насильницьких дій з боку державних установ та їх службовців стосовно особистості. Але реальні факти, статистичні дані й соціологічні дослідження дають підстави припустити, що законодавчий тиск на звуження сфери легітимного насильства ще не гарантує, що відповідно знижується питома вага нелегітимного, латент­ного насильства відносно особистості з боку державних установ і, зокрема, правоохоронних органів. 

6. Практика діяльності правоохоронних органів дає чимало прикладів використання латентних форм насильства, у тому числі катувань, з боку їх працівників стосовно затриманих або ув’язнених. У зв’язку з цим виникає потреба в ідентифікації, класифікації, діагностиці видів протиправного насильства. За ознаками об’єкта, мети, мотивів, форми вини протизаконне насильство можна кваліфікувати за такими видами: вбивство; порушення закону про недоторканність людини; незаконне затримання і арешт; незаконний привід у міліцію й обшук; створення нелюдяних (антигуманних) умов у приміщеннях для затриманих і ув’язнених; жорстоке поводження із затриманими; застосування тортур або зґвалтування. Названі види протизаконного насильства можна аналізувати за ознаками суспільної небезпеки, заподіяної шкоди. 

7. Кожен із названих вище видів протизаконного насильства слід вивчати за специфічними ознаками, що дозволить більш професійно проводити профілактичну роботу в підрозділах міліції. 

Огляд діяльності поліції деяких розвинених країн щодо поширеності та характеру жорстокого поводження з громадянами дозволив дійти наступних висновків. 

1. Проблема насильства у діяльності правоохоронних структур має універсальний характер, незалежно від національної приналежності поліцейських та ступеня економічного розвитку тієї чи іншої країни. Зловживання силою з боку поліцейських та грубе, агресивне виконання ними службових функцій є значно поширеним міжнародним феноменом, що тісно пов’язаний із кримінальною та корупційною діяльністю у поліції.

2. У поліцейських підрозділах США спостерігається максимально широкий спектр агресивно-насильницьких правопорушень щодо пересічних громадян – це факти грубості, свавілля, перевищення владних повноважень, зґвалтування та катування затриманих. Не менш актуальною проблемою для американської поліції є поширеність у родинах поліцейських фактів домашнього насильства. 

Досвід європейських країн свідчить, що навіть після низки прогресивних реформ у діяльності сучасної поліції найболючішими проблемами є зловживання владними повноваженнями та прагнення до поширення відомчої автономії. 

З жорстоким поводженням та катуванням під час слідства, за оцінкою омбудсмана Російської Федерації та працівників суду, стикаються від 50 до 80 відсотків усіх підозрюваних громадян. Практично кожен четвертий засуджений з числа колишніх працівників ОВС РФ вказує на факти фізичної розправи, насильства, незаконного застосування спецзасобів, катування та жорстокості з боку працівників міліції. 

3. За порівняльними даними США та Великобританії, поширеність випадків агресивного та жорстокого поводження з громадянами складає приблизно 30–34% від загальної кількості поліцейських правопорушень. Питома вага злочинів серед працівників поліції дорівнює близько 2 злочинів на 1 тис. особового складу у Великобританії та 4,8 злочину на 1 тис. поліцейських у США. 

4. Ціна поліцейської агресивної злочинності для суспільства проявляється досить наочно – щорічно 14 обстежених Human Rights Watch муніципалітетів США сплачують потерпілим громадянам компенсаційну суму у 63,5 млн. доларів США. Громадяни будь-якої країни, таким чином, фактично двічі сплачують за утримання поліції: коли їх податки йдуть на зарплату поліцейських та коли ці ж податки витрачаються для сплати компенсацій жертвам поліцейського свавілля. 

5. Факти жорстокого поводження поліції з громадянами мають високу латентність, рівень якої сягає 80%. Причинами цього виступають об’єктивні умови оперативно-розшукової діяльності поліції – відсутність свідків, протиправні дії затриманого, можливість замаскувати незаконні дії щодо громадян під виглядом здійснення процесуальних дій затримання, обшуку та ін. Вміння поліцейських приховувати власні злочини, негативна корпоративність та корупція у підрозділах, небажання суду активно переслідувати кримінальні справи стосовно поліцейських, недостатній розвиток форм громадського контролю – усе це також сприяє латентності поліцейської злочинності у суспільстві. 

Аналіз відомчої статистки МВС України і матеріалів службових розслідувань засвідчив:

1. Найбільш віктимною з погляду застосування насильства і катувань є категорія затриманих за підозрою у вчиненні злочину (причому в період до 72 годин від моменту затримання). Вочевидь, це пов’язано зі статусом підозрюваного і можливістю приховати факти жорстокого поводження згодом. Наприклад, найчастіше людей доставляють у райвідділ без складання протоколу про затримання (ст.ст. 106, 115 КПК), і лише одержавши зізнання, дописують усі необхідні документи. 

2. Разом із кадровими змінами в ОВС України відбуваються і зміни в характері злочинів, вчинених працівниками ОВС. Можна констатувати, що протягом останнього десятиліття вони стали все частіше використовувати владні повноваження не за призначенням, а зловживати ними. 

3. Слід відзначити, що як би не рапортувало періодично керівництво МВС України, злочини і порушення дисципліни у лавах міліції усе ще мають досить велику поширеність. На жаль, цей стан додатково посилюється тією обставиною, що статистика МВС України далека від об’єктивності, і може давати лише приблизну картину того, що відбувається насправді. Сьогодні існує ціла система своєрідного «очищення» даних, що призводить до значних перекручень даних про реальну картину справ. Додатковим доказом цього є різкі зміни багатьох показників при зміні керівництва МВС України. Крім того, особливо важливим є той факт, що випадки катувань не реєструються зовсім, або не кваліфікуються як такі. 

Соціологічне опитування людей, які мали досвід затримання працівниками міліції і перебування у райвідділі, ІТТ або СІЗО, а також поглиблені інтерв’ю з потерпілими від протизаконного насильства, довели:

1. Існує висока вірогідність (суттєво більша за 50 відсотків) того, що особа, затримана співробітниками міліції за підозрою у скоєнні кримінального злочину, зазнає протизаконного насильства у різних формах на тих чи інших етапах кримінального процесу. 

2. За даними опитування безпосередньо у момент затримання психологічне насильство застосовується до абсолютної більшості осіб (84%). Дещо меншим є показник фізичного насильства, на загал 64% затриманих свідчать про ці факти. Більшість оперативних працівників не розрізняють чітко ситуації, де насильство може бути виправдане з огляду на обставини та загрози з боку злочинця, а де – ні. Фактично протизаконне психічне і фізичне насильство стає звичкою під час затримання. 

Аналіз окремих випадків, репрезентованих якісними інтерв’ю, доводить: міліція не володіє типізованими формами діяльності, які перебували б чітко у межах українських законів, не порушували б громадянські права і не принижували людської гідності. Формалізація діяльності, пов’язана з людьми, навіть якщо ті й підозрюються у вчиненні протиправних дій, є назрілим напрямком професіоналізації міліції. 

У цій справі є два аспекти: (1) створення типів поведінки, адекватних ситуації та особистості підозрюваного, відпрацювання власне дій та лексики правоохоронців з урахуванням вимог закону і пріоритету прав людини; (2) навчання відповідним типам поведінки особового складу практичних підрозділів міліції. 

3. Практика українських правоохоронців є такою, що в більшості випадків існує значний часовий лаг поміж фізичним затриманням та юридичним визначенням цього акту. Саме тут виникає так звана «яма невизначеності», куди, образно кажучи, доволі часто потрапляють затримані, і де людина втрачає свій звичний статус, але не набуває нового, передбаченого КПК України. Цими обставинами вміло користуються недобросовісні оперативники й слідчі, які умисно створюють цю «яму», не реєструючи затриманого протягом кількох годин або й доби. Саме на цей період припадає левова частка неправомірних дій з боку працівників міліції: відбувається інтенсивна психічна й фізична обробка затриманих з використанням знарядь катування. Усупереч закону, у багатьох випадках реєстрація так і не відбувається, після зриву «оперативних планів» або за згодою затриманих платити данину, останніх відпускають додому. Отже, рішуча боротьба за дотримання «букви закону», ліквідація самої можливості існування «ями невизначеності», у тому числі складання протоколу безпосередньо під час затримання з врученням копій затриманому і прокурору, як того вимагає КПК України, реєстрація затриманого у відповідних журналах органів міліції – усе це є важливими засобами боротьби з протизаконним насильством у правоохоронних органах. 

4. Суттєво порушуються вимоги закону і в питаннях розміщення затриманих, яких надто часто допровадять не до ізоляторів тимчасового тримання, а до непередбачених для цього приміщень, де з порушенням процесуальних норм здійснюють допит. В абсолютній більшості випадків норма, згідно з якою затриманого треба помістити протягом трьох годин до ІТТ або СІЗО, порушується. За даним опитуванням – на прикладах респондентів, які затримувалися і перебували на досудовому слідстві, – встановлена норма виконувалася лише у 16% випадків. Але фактично така ж за обсягом частка респондентів свідчить, що їх тримали у підрозділах міліції понад три доби. Такі порушення створюють сприятливі умови для протизаконного насильства, оскільки особа не проходить медичного обстеження, їй не надаються передбачені законом права щодо власного захисту. 

5. Різні форми фізичного й психічного насильства широко застосовуються для «вибивання» зізнання слідчим апаратом. Більше половини опитаних вказують на те, що під час слідства їх били руками або ногами. 13% – вказали на застосування проти них тортур з використанням спецзасобів та особливих прийомів (надягання протигазів, поліетиленових пакутів, застосування електроструму тощо). Поряд з цим використовуються різні методи психічного насильства, серед яких найбільш небезпечним є позбавлення сну, що на собі зазнали 34% опитаних, яких було свого часу попередньо ув’язнено. 

6. Дослідження доводить, що вірогідність протизаконного застосування насильства корелюється з кількома чинниками. По-перше, важливу роль відіграє основний соціальний статус затриманого. Чим нижчим він є, на думку оперативників, тим вони почуваються вільнішими, отже, значно зростає вірогідність насильства. По-друге, є кілька психологічних типів оперативників і слідчих. На цій шкалі крайні позиції займають особи зі стійкими професійними деформаціями та особи із садистичними нахилами. Зазначені категорії сприймають побиття затриманих та знущання над ними як рутинну річ та невід’ємну рису власної професії або як засіб задоволення темних боків власної психіки. По-третє, негативну роль відіграють «спеціальні» обставини: чиєсь замовлення, мотиви помсти, тиск з боку начальства із вимогою за будь-яку ціну швидко розкрити злочин, вимагання хабара або примус платити данину. 

Результати широкомасштабних соціологічних опитувань у п’яти регіонах, які структурно репрезентують населення України, свідчать: 

1. Практика протизаконного насильства в діяльності української міліції є дуже поширеною, 7% опитаних випробували його на собі, причому 3,3% респондентів постраждали від протизаконного насильства протягом останнього року. За приблизними оцінками (у перерахунку до всього дорослого населення України) кількість потерпілих від протизаконного насильства з боку працівників міліції протягом останнього року може складати 1 млн. 241 тис. осіб. У найближчому оточенні кожного деся­того опитаного є як мінімум одна людина, яка потерпіла від насильства. 

2. Соціальні уявлення різних груп населення адекватно відбивають картину значної поширеності цієї практики. 61% респондентів вважають практику тортур і протизаконного насильства поширеною або значно поширеною, 14% – не поширеною або дуже рідкою, чверть опитаних не змогли визначитися з чіткою відповіддю. 

3. Майже половина опитаних виправдовують застосування протизаконного насильства в деяких рідкісних випадках або стосовно певних груп чи категорій затриманих, але в жодній мірі не для поліпшення показників діяльності міліції. Друга половина опитаних вважають протизаконне насильство недопустимим у діяльності міліції. 

4. Протизаконне насильство не розглядається населенням серед головних вад у роботі міліції. Навіть тяганина та бюрократизм здається населенню більш значною вадою, ніж протизаконне насильство та тортури. 

Вивчення громадської думки за допомогою якісних методів, зокрема, фокус-групові інтерв’ю з «експертами», дозволили зробити ряд висновків стосовно особливостей формування ставлення суспільства до застосування міліцією протизаконного насильства та значення громадської думки для попередження цього явища: 

1. Соціальні уявлення про допустимість протизаконного насильства у діяльності міліції формуються в українському суспільстві під впливом двох чинників – побоювань як злочинності, так і самої міліції. При цьому населення не обманюється щодо нинішнього, далеко не благополучного стану справ у міліції та її низьких можливостей законними способами протистояти злочинності. Крім того, люди ясно усвідомлювали, що мало хто з представників влади, тих, хто може вплинути на міліцію, щиро зацікавлений у позитивних змінах у ній, а не просто в маскуванні вад і проблем, приховуванні зловживань владою й корупції, блокуванні обнародування правдивих громадських оцінок роботи міліції. Переважна більшість населення були переконані, що викорінити протизаконне насильство в діяльності міліції протягом найближчих років не вдасться. Напевно, саме тому населення мовчазно погодилося з такими протизаконними формами роботи міліції як з даністю, яку можна тільки приймати, виправдовуючи, або тихцем не приймати, але вплинути на неї жодним чином не можна. 

2. Побоювання злочинності з одного боку, відсутність можливості вплинути на діяльність міліції, усвідомлення свого безсилля і неможливості вирішити проблему протизаконного насильства – з другого, надмірна жорстокість самого суспільства, що переживає болючі для людей трансформації, з третього, – усе це створило ситуацію, коли половина населення допускає і виправдовує застосування міліцією протизаконного насильства у виняткових випадках і щодо деяких груп або категорій людей. При цьому для збереження психологічно комфортного стану люди намагаються не думати про ті безневинні жертви, які можуть постраждати, потрапивши у жорна розкриття і розслідування злочинів. Люди (особливо ті, у кого серед близьких немає тих, хто найчастіше стає жертвою протизаконного насильства з боку міліції) витісняють зі своєї свідомості думки про такі жертви боротьби зі злочинністю заради власної безпеки, культивуючи і підтримуючи у своїй свідомості ілюзії, міфи, чутки, що допомагають «не бачити» або виправдовувати страждання людей. Таким чином, при розумінні проблеми протизаконного насильства у діяльності міліції емоції та побоювання у значної частини населення домінують над раціональністю. 

3. За такої ситуації саме суспільство не протидіє процвітанню практики протизаконного насильства, не стримує її, а часом навіть створює благодатний ґрунт для її розвитку. Попри достатню сформованість соціальних уявлень про протизаконне насильство в діяльності міліції та часті обговорення цієї теми в міжособистісному спілкуванні, більш-менш послідовної громадської думки з цієї проблеми все-таки не існує. Громадська думка у її сучасному розумінні є діалогом суб’єктів, які складають громадянське суспільство, з носіями влади на предмет способів вирішення якоїсь суспільно значимої проблеми. Саме такої громадської думки стосовно протизаконного насильства поки що не існує в Україні, оскільки: 

· не сформований сильний, впливовий і здатний бути почутим суб’єкт такої суспільної думки; 

· люди не вірять у серйозні позитивні зміни в діяльності міліції; 

· проблема не усвідомлюється як суспільно значуща в першу чергу тому, що справжню суспільну значущість вона здобуває під час суспільних дискусій, спрямованих на пошук оптимальних і найбільш прийнятних способів вирішення цієї проблеми; 

· немає можливостей та інституціалізованих каналів діалогу громадськості з владою з приводу проблеми протизаконного насильства; 

· громадська думка не могла бути сприйнятою владою, зокрема, через нездоланний розрив між цінностями, способом життя і думками представників влади і звичайних громадян. 

4. Спільні соціальні уявлення, які створюються під час комунікації на основі спільності соціальних позицій та інтересів, формують соціальні групи, додають їм згуртованості. Стосовно протизаконного насильства у діяльності міліції комунікація сприяє згуртованості звичайних громадян не «задля вирішення проблеми», а «проти влади і, зокрема, міліції» та «для передачі людського досвіду стосовно того, що можна очікувати від міліції та як себе убезпечити від насильства». Така ситуація, яка кожного дня збільшує розрив між владою і громадянами, є дуже небезпечною для майбутнього української держави та суспільства. 

5. Проблема протизаконного насильства не є внутрішньою проблемою діяльності органів внутрішніх справ. Якими б щирими та рішучими не були спроби керівництва ОВС викорінити протизаконне насильство у діяльності міліції, ця проблема навряд чи може бути вирішена без формування у громадській думці одностайного неприйняття та вкрай негативної оцінки таких методів розкриття та розслідування злочинів, без поєднання зусиль населення та тих працівників міліції, хто насправді бажає очистити свої лави й покращити роботу міліції, у наглядових радах, громадських комітетах тощо. Саме для цього треба розробити та провести інформаційну кампанію, яка має базуватися на найсучасніших світових соціальних технологіях формування громадської думки та залучення громадськості, що адаптовані до українських реалій. 

Аналіз правових та інституціональних засад попередження тортур на міжнародному, європейському та національному рівні дозволив запропонувати для виправлення ситуації такі заходи:

1. Слід погодитися з тими вченими, які вважають, що катування не є злочином проти здоров’я особи, а саме так його тлумачить національний законодавець, розмістивши ст. 127 в розділі II «Злочини проти життя та здоров’я особи» КК України. Так, А. Савченко зазначає, що «катування є злочином проти системи правосуддя (оскільки катування здійснюються під час допиту, утримання під вартою, арешту або тюремного ув’язнення)». Тому доцільним було б перенести ст. 127 до розділу VІІІ КК України «Злочини проти правосуддя», виклавши її в нової редакції. 

2. Вважаємо за необхідне визначити суб’єкта вчинення катувань. У чинному КК України встановлено, що катування може бути вчинене будь-яким суб’єктом. Необхідно виділити спеціальний суб’єкт – державних службових осіб, або за їх участю. Тим більше, що у ст. 1 Конвенції ООН 1984 р. визначено, що суб’єктами можуть бути державні особи або інші посадові особи в офіційній якості. Відповідальність передбачається й у тому разі, коли вказаними особами не здійснюються конкретні дії, але має місце з їх боку підбурювання, мовчазна згода або обізнаність. 

3. Катування слід розглядати не як тяжкий, як це передбачено чинним КК України, а як особливо тяжкий злочин, одне з найбрутальніших порушень прав людини. Саме тому необхідно посилити ступінь покарання за здійснення цього злочину. 

4. Більше уваги необхідно приділити імплементації в Україні положень ст. 10 Конвенції ООН проти катувань, жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність людини видів поводження та покарання, в якій проголошується: кожна держава-учасниця забезпечує, щоб навчальні матеріали та інформація відносно заборони катувань у повній мірі включалася до навчальних програм підготовки персоналу правозахисних органів, громадського (цивільного) або військового медичного персоналу, державних посадових та інших осіб, які можуть мати стосунок до утримання під вартою й допиту осіб, що підлягають будь-якій формі арешту, затриманню або ув’язненню. 

З цієї метою слід внести пропозиції щодо збільшення уваги до проблеми заборони катувань у навчальних програмах підготовки фахівців правоохоронних органів та при перепідготовці й підвищенні кваліфікації співробітників ОВС. 

5. Суттєвою проблемою є відсутність знань та інформації у багатьох людей про те, якими правами та процесуальними гарантіями вони можуть користуватися під час та після затримання. Тому важливим напрямком є інформаційна політика, яка передбачала б розповсюдження інформації з осудом фактів тортур та жорстокого поводження, а також навчання правовим засобам попередження таких явищ і боротьбі з ними. 

6. На думку багатьох українських правознавців, механізмом, який би міг реально та результативно обмежити порочну практику зневаги до основних конституційних прав людини та брутального порушення конституційних засад правосуддя, є належним чином закріплені правила допустимості доказів, які слугуватимуть категоричним зверненням до суддів «відбраковувати» доказовий матеріал, одержаний усупереч встановленим у цих правилах вимогам. У зв’язку з цим судам під час розгляду кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують висновки про винуватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України. Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку. 

Аналіз існуючої системи профілактики протизаконного насильства і негуманного поводження з громадянами в ОВС став підставою для формулювання наступних пропозицій: 

1. Керуючись положеннями Закону України «Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави», вважаємо за необхідне забезпечити якнайшвидше впровадження такої форми громадського контролю, як створення спеціальних наглядових комісій із розгляду скарг громадян на дії посадових осіб міліції. Враховуючи міжнародний досвід, пропонуємо створити такі комісії як незалежний орган у складі муніципалітетів, що мають повноваження на перегляд результатів службових розслідувань та право на їх опротестування в органах прокуратури. Формувати комісії слід з представників місцевих органів самоврядування, громадських організацій, правоохоронних органів, засобів масової інформації, цивільних спеціалістів. 

2. Для вдосконалення форм взаємодії міліції з населенням та підвищення рівня громадського контролю запровадити: 

– присутність у чергових частинах представників правозахисних організацій як незалежних спостерігачів; 

– обладнання чергових частин засобами відеоконтролю для фіксації усіх осіб, що прибувають у приміщення підрозділу; 

– створення на постійній основі в кожній області мобільних груп з моніторингу дотримання конституційних прав і свобод громадян у діяльності органів внутрішніх справ.  

3. Як один із максимально ефективних засобів превенції правопорушень серед особового складу рекомендуємо організацію спеціальних курсів навчання з питань дотримання прав людини для різних категорій працівників міліції. На окрему увагу заслуговує обов’язкове проходження такого навчання керівниками всіх ланок та підрозділів. Успішність навчання має бути одним із критеріїв, що враховується під час призначення на посади в органи внутрішніх справ. 

4. Для призначення осіб на посади керівників підрозділів міліції запровадити відбірково-ате­стаційні комісії у складі представників ОВС, місцевих органів влади, представників громадськості. Додатково розробити програму та процедуру атестаційних іспитів, які мають складатися з низки пи­сьмових завдань, психологічного тестування, співбесіди з розгляду проблемних оперативних ситуацій.

5. Вжити невідкладних заходів щодо правового, процесуального та організаційно-управлінського забезпечення таких прав затриманої особи, як право негайного доступу до адвоката та лікаря, право постати перед судом або прокурором у найкоротший термін після затримання. 

Отже, протизаконне насильство в органах міліції – багатогранний соціокультурний феномен, який має розгалужене коріння причин та дуже негативні наслідки для суспільства. Ця проблема є складною, але вона потребує негайного вирішення. Інакше тріада відносин держава – поліція – людина ризикує перетворитися у «бермудський трикутник», у якому, разом з правами людини, зникають надії на благополучне життя у справедливій правовій державі

КАМПАНІЯ ПРОТИ КАТУВАНЬ ТА ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

Проект «Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні» здійснюється Харківською правозахисною групою (ХПГ) разом із партнерськими організаціями за фінансової підтримки Європейської Комісії з липня 2003 по липень 2006 року.

Мета Проекту

* Створення механізму для надання правової, експертної та медичної допомоги жертвам катувань, у тому числі судового захисту.

* Розвиток всеукраїнської спеціалізованої мережі організацій, що займаються проблемою катувань та жорстокого поводження.

* Організація спільних акцій членів мережі з метою попередження катувань та захисту від них.

* Організація публічних кампаній з метою змінити ставлення суспільства до проблеми катувань та жорстокого поводження, у тому числі за допомогою електронних ЗМІ.

* Аналіз адміністративного, кримінально-процесуально­го, кримінального законодавства й правозастосовчої практики у сферах, де можливі катування та жорстоке поводження.

* Підготовка дайджестів рішень Європейського Суду з прав людини за статтями 2, 3 і 5 Європейської Конвенції з прав людини.

* Сприяння вдосконалюванню законодавства й практики з питань затримання, арешту й утримання під вартою, доступу до інформації.

* Підготовка й публікація результатів моніторингу та досліджень.

* Систематична робота з цільовими групами для підвищення рівня їхніх знань і навичок в системі міжнародних та європейських стандартів з прав людини:

а) проведення соціологічних досліджень для того, щоб з’ясувати ставлення цільових груп до застосування катувань та їхньої поінформованості про стандарти запобігання катувань;

б) проведення семінарів та тренінгів для різних цільових груп;

в) підготовка матеріалів курсу «Права людини й міліція».

Досягнуті результати (з липня 2003 до липня 2005 року)

* Активно працює створений у 2003 році Фонд професійної допомоги жертвам катувань та жорстокого поводження. Фонд фінансує роботу адвокатів та експертів за 92 договорам. У 43 договорах передбачена підготовка скарг до Європейського Суду з прав людини. 5 квітня 2005 р. Європейський Суд виніс рішення на користь клієнта Фонду Олексія Афанасьєва. Дві скарги визнані прийнятними, і ще 2 скарги перебувають на комунікації Суду.

* ХПГ співпрацює з 36 організаціями України, з яких 7 – спеціальні партнери, що виконують автономні міні-проекти в рамках даного Проекту, 29 – регіональні партнери й члени інформаційної мережі, що займаються збором інформації про факти катувань та жорстокого поводження, надають допомогу постраждалим, беруть участь у спільних акціях та іншій діяльності в рамках Проекту. Зокрема, регіональні партнери відкрили 12 нових громадських приймалень для допомоги жертвам катувань та жорстокого поводження.

* Серед спільних акцій членів мережі – акції проти прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу в запропонованій редакції, акція спрямована на забезпечення права на свободу від катувань в Україні, акція щодо захисту прав людини під час виборів Президента України у 2004 році, акція проти незаконної практики засекречування указів Президента України, а також кілька акцій на захист деяких громадян, жертв катувань та жорстокого поводження.

* Організації, що беруть участь у Проекті, поінформували обласні управління міліції, прокуратури, державні адміністрації, обласні юридичні управління, апеляційні суди, управління виконання покарань про продовження Проекту. Вони також регулярно проводять прес-конференції й виступають у ЗМІ, у тому числі міжнародних, де розповідають про Проект та пророблену ними роботу.

* У ході реалізації Проекту проаналізовано низку інститутів національного законодавства та юридичну практику з погляду їхньої відповідності міжнародним стандартам.

* Видано дайджести рішень Європейського Суду з прав людини за статтями 3 і 5 Європейської Конвенції з прав людини; триває робота над дайджестом за статтею 2.

* Розроблено й розробляються проекти законів та змін до Кримінально-процесуального кодексу, Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші нормативні акти.

* Розроблено зміни до існуючого закону «Про інформацію», члени ХПГ беруть участь у робочій групі, створеній при Міністерстві юстиції України.

* ХПГ опублікувала 14 наукових і довідкових книг, у т.ч. 10 книг з серії «Проти катувань» (включаючи перевидання), два томи «Рішень Європейського Суду щодо України» і 24 брошури, у т.ч. 22 брошури ООН «Виклад фактів», а також видає бюлетень «Права людини» українською та англійською мовами.

* У рамках Проекту

а) ХПГ та її спеціальні партнери виконали одне соціологічне й дев’ять моніторингових досліджень. У тому числі соціологічне дослідження на тему «Жорстоке поводження, катування в Україні» /правоохоронна система/» (Харківський інститут соціальних досліджень) та кілька моніторингових досліджень про дотримання прав людини у Збройних Силах (Харківська обласна спілка солдатських матерів України);

б) ХПГ організувала й провела 25 семінарів і тренінгів для різних цільових груп у багатьох містах України, у т.ч. 6 семінарів для суддів місцевих судів (включаючи 1 семінар для суддів Верховного Суду й Апеляційних судів), 8 семінарів для співробітників правоохоронних органів, 7 тренінгів для адвокатів і 4 семінари для правозахисників.

в) Харківський Національний університет внутрішніх справ (ХНУВС) працює над навчальним курсом і підручником з прав людини для курсантів вузів системи Міністерства внутрішніх справ.

План роботи на 2005-2006 роки

ХПГ і партнери мають намір продовжувати роботу у всіх напрямках Проекту. Зокрема, ХПГ планує опублікувати дайджест за 2 статтею Європейської Конвенції з прав людини й завершити видання «Рішень Європейського Суду щодо України», провести 15 семінарів для цільових груп, у т.ч. 4 семінари для суддів, 4 семінари для співробітників правоохоронних органів, 5 семінарів для адвокатів і 2 семінари для правозахисників. НУВС планує закінчити роботу над курсом «Міліція й права людини» і видати відповідний підручник.

Запрошуємо до співпраці

Ми сподіваємося на підтримку всіх, кого хвилює проблема існування катувань і жорстокого поводження в Україні. Ми запрошуємо до співпраці професіоналів від яких залежить практика судочинства: суддів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, вчених-правознавців та викладачів.

Будемо вдячні всім професіоналам, які зможуть повідомити про труднощі, що перешкоджають ефективному попередженню катувань, а також усім, хто поділиться з нами своїми ідеями й коментарями.

ПАМ’ЯТКА ЗАТРИМАНОГО[2]

ПРАВА ЗАТРИМАНОЇ ОСОБИ

У строго обмежених законом випадках правоохоронні органи мають право затримати того, кого вони підозрюють у скоєнні певного злочину.

Конституція та закони України га­рантують кожному затриманому важливі права і забороняють посадовим особам правоохоронних органів зловживати своїми повноваженнями та обмежувати затриманого в користуванні своїми правами.

У цій пам’ятці наводяться найбільш важливі процесуальні права тих, кого затримали за підозрою в скоєнні кримінального злочину.

БУДЬТЕ НАПОЛЕГЛИВІ І ДОМАГАЙТЕСЯ ДОТРИМАННЯ ВАШИХ ПРАВ!

Коли Вас може бути затримано? Працівники міліції можуть Вас затримати за підозрою у вчиненні злочину на підставі рішення суду про Ваше затримання (частина 2 статті 29 Конституції, частина 4 статті 1652 КПК).

Без рішення суду Вас можуть затримати тільки за наступних обставин (частина 1 статті 106 і стаття 115 КПК):

(1) Вас застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

(2) очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вказали на Вас, як на особу, що вчинила злочин;

(3) на Вас чи Вашому одязі, при Вас чи у Вашому житлі були виявлені явні сліди злочину.

Якщо таких обставин не було, але у працівників міліції є інші дані, які викликають підозру щодо Вашої причетності до злочину, Вас можуть затримати, тільки якщо Ви

– намагалися втекти;

– не маєте постійного місця проживання;

– не можете надати відомостей, що підтверджують Вашу особу.

Протокол затримання

Якщо Вас було затримано, особа, що здійснює дізнання, або слідчий зобов’язані скласти протокол, у якому повинні вказати підстави й мотиви вашого затримання, точні місце, час і дату затримання (частина 3 статті 106 і стаття 115 КПК). Вимагайте складання протоколу Вашого затримання.

Перед складанням протоколу Вам повинно бути роз’яснене право мати побачення із захисником (частина 3 статті 106 і стаття 115 КПК).

Уважно вивчіть протокол затримання, оскільки надалі на його підставі будуть встановлюватися важливі фактичні обставини. Якщо зазначені в протоколі дата й час затримання не відповідають фактичному часу Вашого затримання або невірно викладені інші обставини затримання, Ви маєте право відзначити це в протоколі (частина 3 статті 85, частина 3 стат­ті 106 і стаття 115 КПК).

Ви маєте право, але не зобов’язані, написати в протоколі Ваші пояснення. Ніхто не має права вказувати Вам, що Ви повинні написати у своїх поясненнях.

Слідчий або орган дізнання зобов’язані видати Вам копію протоколу затримання (частина 4 статті 106 і стаття 115 КПК).

Чи зобов’язані Ви давати свідчення? Давати свідчення – це Ваше право, але не обов’язок.

За жодних обставин Ви НЕ зобов’язані давати свідчення проти себе або проти членів своєї сім’ї чи своїх близьких родичів (стаття 63 Конституції).

З моменту Вашого затримання Ви маєте право відмовитися давати будь-які свідчення і відповідати на будь-яке запитання (статті 43 і 431 КПК).

Вас зобов’язані допитати не пізніше 24 годин з моменту затримання, і Ви маєте право дати свідчення, які вважаєте необхідними для Вашого захисту (статті 107 і 143 КПК).

Ви також можете заявити клопотання про допит свідків і виконання інших слідчих дій, які можуть бути важливі для Вашого захисту (статті 43 і 431 КПК).

Усі Ваші клопотання й прохання повинні бути записані до протоколу, протягом трьох діб щодо них повинно бути прийняте рішення (статті 85 і 129 КПК).

Ви маєте право не підписувати будь-які документи, поки не зрозумієте значення того, що в них написано (стаття 85 КПК).

Ви маєте право до того, як підпишете протокол, доповнити його чи дописати Ваші зауваження до змісту цього протоколу (стаття 85 КПК).

Що Вам повинні повідомити при затриманні?

Вам зобов’язані повідомити фактичні обставини злочину, у якому Вас підозрюють або обвинувачують, а також юридичну кваліфікацію цього злочину за Кримінальним кодексом (статті 107 і 140 КПК).

Вам зобов’язані роз’яснити Ваші права, передбачені кримінально-процесуаль­ним законодавством (стаття 107 і 142 КПК).

Чи можете Ви повідомити будь-кого про своє затримання? Про Ваше затримання і місце Вашого перебування слідчий чи орган дізнання зобов’язані негайно повідомити одного з Ваших родичів (стаття 29 Конституції й статті 106 і 161 КПК). Закон НЕ передбачає винятків із цього правила.

Ви маєте вказати, кого саме Ви хочете повідомити, й зазначити номер телефону, в іншому випадку повідомлення буде відправлене поштою.

Чи маєте Ви право на захисника? З моменту затримання Ви маєте право запросити захисника і маєте право відмовитися від участі в будь-яких слідчих діях до того, як прийде Ваш захисник (частина 6 статті 47 і стаття 106 КПК).

Захисника можуть також запросити Ваші родичі, друзі чи будь-яка інша людина або організація (частина 1 статті 47 КПК). Вас повинні повідомити про запрошеного захисника.

Вам зобов’язані надати можливість зв’язатися з захисником особисто або іншим чином сприяти Вам у встановленні зв’язку із захисником або особами, які можуть запросити захисника (частина 1 статті 47 КПК).

Ви маєте право на захисника, навіть якщо у Вас немає коштів для оплати його роботи; особа, що здійснює дізнання, або слідчий мають повноваження призначити захисника за рахунок держави (частина 3 статті 47 КПК).

Ви маєте право до першого допиту поспілкуватися із захисником наодинці (статті 43, 431, частина 2 статті 48, частина 3 статті 106 КПК). Побачення із захисником в будь-якому випадку має відбуватися в таких умовах, щоб інші люди не мали змоги чути розмову.

Відомості, які Ви повідомляєте захиснику, захищені адвокатською таємницею і не можуть бути використані в будь-якому юридичному процесі (частина 1 статті 69 КПК).

Якщо Ваш захисник не може з’явитися негайно, Ви можете зажадати відкласти будь-які слідчі дії з Вашою участю до появи Вашого захисника (частина 6 статті 47 КПК).

Вам зобов’язані надати відстрочку для явки Вашого захисника до 24 годин (якщо Ви є підозрюваним) чи до 72 годин (якщо Ви є обвинуваченим) (часть 6 статьи 47 УПК).

Чи можете Ви оскаржити затримання? Якщо Ви думаєте, що Вас затримали незаконно, Ви маєте право оскаржити Ваше затримання в суді. Ваша скарга повинна бути негайно передана до суду (частина 7 стаття 106 КПК).

Ваша скарга буде розглянута судом одночасно з поданням органа дізнання чи слідчого про взяття Вас під варту, якщо таке подання буде внесене. Такий розгляд відбувається протягом трьох діб. Якщо подання не буде внесене, скарга буде розглянута протягом п’яти діб (частина 7 стаття 106 КПК).

Скільки часу може тривати затримання? Ви повинні бути звільнені, якщо протягом 72 годин із моменту затримання Вам не вручене рішення суду, яке вимагає Вашого подальшого утримування під вартою (частина статті 29 Конституції).

Якщо слідчий чи орган дізнання вважають, що потрібно більш тривале утримання під вартою, вони зобов’язані направити в суд відповідне подання, узгоджене з прокурором (частина 2 статті 1652 КПК).

Суддя розглядає це подання в судовому засіданні. У цьому випадку Ви повинні обов’язково бути доставлені до судді (частина 5 статті 1652 КПК).

Ви повинні бути доставлені до судді негайно, і в будь-якому випадку суддя повинен прийняти рішення не пізніше 72 годин із моменту затримання (частина 3 статті 29 Конституції, частина 10 статті 106 і частина 3 статті 1652 КПК).

Судове засідання проводить один суддя. Ви маєте право давати пояснення і заперечувати необхідність Вашого взяття під варту. У судовому засіданні має право брати участь і Ваш захисник (частина 5 статті 1652 КПК).

Суддя може взяти Вас під варту на строк до двох місяців або обрати Вам інший запобіжний захід (частина 6 статті 1652 КПК).

Якщо суддя вважає, що в першому судовому засіданні неможливо вирішити питання про Ваше взяття під варту або звільнення, він має право продовжити термін Вашого затримання. У такому випадку Вас знову повинні доставити до судді до закінчення 10 діб з моменту затримання (частина 8 статті 1652 КПК).

Які запобіжні заходи можуть бути застосовані? Якщо Вас підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину, за яке передбачено покарання не більше трьох років позбавлення волі, взяття під варту може бути застосовано судом тільки за винятковими обставинами (частина 1 статті 155 КПК).

Незалежно від тяжкості злочину, в якому Вас звинувачують або підозрюють, суд може застосувати запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі (стаття 148 КПК). Запобіжними заходами є (стаття 149 КПК):  підписка про невиїзд;  особиста порука;  порука громадської організації або трудового колективу;  застава;  нагляд командування військової частини.

Який розмір застави? Законодавство встановлює мінімальний розмір застави (стаття 1541 КПК):

– при обвинуваченні в тяжкому або особливо тяжкому злочині – одна тисяча неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян (17 000 гривень);

– при обвинуваченні в іншому тяжкому злочині, або раніше засудженої особи – п’ятсот неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян (8 500 гривень);

– при інших обвинуваченнях – п’ятдесят неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян (850 гривень).

На розмір застави може вплинути розмір збитків, заподіяних злочином, у якому Вас звинувачують або підозрюють.

[1] Скорочений варіант розділу книги „Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ. Соціологічний та історіко-правовий аналіз.” – Національний університет внутрішніх справ (Харків), Харківська правозахисна група, Харківський інститут соціальних досліджень, 2005 р. Повний текст книги дослідження можна скачати на веб-сайті „Права людини в Україні”  http://khpg.org (див. „Видання” – „Окремі видання ХПГ”)

[2] Пам’ятка підготовлена експертами ХПГ за підтримки міжнародного фонду «Відродження» в рамках проекту «Правова допомога затриманим на початкових стадіях кримінального розслідування». Текст пам’ятки узгоджений Управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області

Рекомендувати цей матеріал