Проблема жорстокого поводження з громадянами: огляд діяльності поліції деяких розвинених країн

Скорочений варіант розділу книги „Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ. Соціологічний та історіко-правовий аналіз.” – Національний університет внутрішніх справ (Харків), Харківська правозахисна група, Харківський інститут соціальних досліджень, 2005 р. Автор розділу – О.Мартиненко. Повний текст книги, основна частина якої присвячена ситуації в українській міліції, можна скачати у pdf-фоматі на цьому ж сайті в розділі "Видання".

Проблема дотримання законності у діяльності правоохоронних органів є традиційною темою досліджень перш за все для американських учених та правозахисних груп. Резонансні скандали, що регулярно мають місце серед поліцейських США, демонструють поширення у поліцейських підроз­ділах максимально широкого спектра правопорушень – хабарництва та корупції, торгівлі наркоти­ками, участі в організованій злочинності, расизму. Усі ці негативні прояви, на думку численних урядо­вих комісій, безпосередньо пов’язані з фактами умисних грубості, свавілля, перевищення поліцією владних повноважень. Навіть після проведення низки прогресивних поліцейських реформ саме насильство правоохоронців у поєднанні з расизмом лишається однією з найактуальніших проблем функціонування кримінальної юстиції США, що раз по раз проявляється під час чергового загост­рення стосунків між поліцією та афро-іспано-американською частиною населення.

З цього приводу слід згадати перш за все Новий Орлеан, відомий найвищим рівнем злочинів серед працівників поліції. У листопаді 1980 р. Новий Орлеан став своєрідним символом поліцейського расизму, коли білого поліцейського вбив темношкірий мешканець. У відповідь на це натовп обу­рених поліцейських стихійно вирушив у «чорні» квартали, де було вчинено самосуд над мешканцями із застосуванням катувань та побоїв. У результаті четверо громадян були вбиті й близько 50 отримали поранення.

Схожа історія мала місце знов у Новому Орлеані через десять років після згаданих подій, у березні 1990 р., коли у центрі міста під час перестрілки загинув білий поліцейський Е. Хоук. Затриманий на місці пригоди афро-американець А. Арчі за 12 хвилин був доставлений до поліцейської дільниці, де на нього вже чекали близько сотні поліцейських, які дізналися про скоєний інцидент по каналу служ­бового радіозв’язку. А. Арчі був забитий на смерть та в критичному стані відвезений до місцевого шпиталю, де помер наглою смертю. Спроби розслідувати факт його смерті не мали жодних на­слідків – рентгенівські знімки з ушкодженнями А. Арчі зникли, лікарі давали вкрай невиразні висновки щодо причин смерті, поліцейські заперечували свою присутність на території дільниці на момент доставляння туди А. Арчі, а черговий сержант стверджував, що взагалі не бачив у приміщенні дільниці ані Арчі, ані супроводжуючих його офіцерів. Незважаючи на широкий резонанс, жоден із поліцейських не був притягнений до будь-якої відповідальності, хоча муніципалітет міста сплатив родичам А. Арчі 200 тис. доларів компенсації за завдану шкоду.

У Лос-Анджелесі випадково відеолюбителем було знято сцену побиття темношкірого Родні Д. Кінга у березні 1991 р. Плівка стала причиною масштабних виступів афроамериканців проти расизму та жорстокості поліції. Затриманий за перевищення швидкості, Р. Кінг був силоміць ви­тягнений поліцейським патрулем з автомобіля, отримав 53 удари палицею по тілу та голові, після чого був «знешкоджений» електрошокером. Виправдальний вирок суду у 1992 р. спровокував масові заворушення, під час яких загинуло 54 особи, 2383 отримали ушкодження та 13212 осіб були заарештовані. Загальний розмір завданої шкоди склав понад 700 млн. дол.. Тільки рік потому двоє поліцейських були визнані винними у порушенні громадянських прав Р. Кінга та засуджені до 30 місяців позбавлення волі.

Комісія У. Крістофера, ревізуючи стан справ у поліції Лос-Анджелеса, зробила особливий наголос на расизмі та етнічних забобонах, що вкоренилися у свідомості поліцейських, як на одній з основних причин службових злочинів та дисциплінарних проступків. Аналіз радіопереговорів між патрульними екіпажами та черговими частинами Лос-Анджелеса, що був проведений під час одного із судових розслідувань, засвідчив, що незважаючи на чіткі правила, які забороняють використання у радіоефірі сленгу та брутальних виразів, звинувачуваний офіцер М. Фарман під час чергування 41 раз вжив слово «нігер».

Негативний досвід агресивної політики стосовно етнічних меншин притаманний не тільки офіцерам патрульної служби. Причиною багатьох громадських заворушень наприкінці 1980-х – початку 1990-х років була тактика підготовки та використання кінологічних підрозділів Лос-Анжелеса. Службові собаки, що їх залучали до патрулювання бідних кварталів, були дресировані негайно кусати підозрювану особу, незалежно від поведінки останньої. Поліцейські-кінологи часто зловживали бойовими властивостями собак, через що кожного дня у поліцейських звітах фіксувалася щонайменше одна людина, яка постраждала від укусів поліцейських собак. Агресивну політику кінологічних підрозділів було змінено лише у 1995 р., коли за цивільним позовом муніципалітет був вимушений сплатити потерпілому суму у 3,6 млн. доларів.

Поліція Індіанаполісу щонайменше двічі знаходилася в центрі загальнодержавної уваги через насильницькі та расистські дії посадових осіб поліції. Перший випадок мав місце у червні 1995 р., коли темношкірий Денні Сейлс був заарештований та побитий поліцейським сержантом. Намагаючись наступного дня оскаржити дії сержанта, Сейлс зустрів украй незадовільну реакцію з боку посадових осіб поліції. У відповідь Сейлс розпочав акцію протесту навпроти приміщення поліцейської дільниці. Незабаром до нього приєдналися близько сотні співчуваючих, на розгон яких було кинуто також не менше сотні поліцейських. Після невдалих спроб розсіяти натовп за допомогою сльозогінного газу, службових собак та бронетехніки акція протесту перетворилася на масові заворушення. Під час протистояння поліції та населення етнічних кварталів було підпалено та пограбовано десятки крамниць, ресторанів, автомобілів і приватних будинків. Місту було завдано шкоди у декілька сот тисяч доларів.

Другий випадок трапився у серпні 1996 р., коли дев’ять білих поліцейських з елітного підрозділу Індіанаполіса, перебуваючи поза службою у стані алкогольного сп’яніння та з табельною зброєю у руках, розпочали безпідставно бити перехожих на вулиці, вигукувати расистські лозунги, залякувати жінок. Двоє поліцейських через рік були звільнені, інші визнані винними у порушенні дисципліни та продовжили службу в поліції.

Від агресивного свавілля поліції потерпає не тільки цивільне населення, але навіть самі поліцейські – вихідці з етнічних меншин. У Бостоні, наприклад, темношкірий поліцейський М. Кокс, перебуваючи на службі 25 січня 1995 р. у цивільному одязі, приєднався до оголошеного по радіо переслідування особи, підозрюваної у вбивстві. Однак він сам був затриманий поліцейськими у формі, які прийняли Кокса за підозрювану особу. Без будь-яких спроб встановити його особистість Кокс був жорстоко побитий декількома колегами, що спричинило струс мозку, поранення обличчя, травми статевих органів. Після піврічного перебування у реанімації М. Кокс подав позов, який лишився без розгляду. Під час проведення розлідування, яке тривало 3 роки, поліцейські всіляко заперечували свою причетність до інциденту, через що жоден з офіцерів не був притягнутий навіть до дисциплінарної відповідальності.

Правозахисні організації США, коли розглядають питання агресивного та жорстокого поводження поліції, у першу чергу стурбовані фактами інтенсивного використання поліцейськими вогнепальної зброї, оскільки саме у цих випадках досить складно встановити законність підстав її застосування. Дійсно, коли під час затримання чотирьох грабіжників ресторанів, які сидять у машині, спецпідрозділ витрачає 227 куль із пістолетів, так що тіло одного з грабіжників згодом має 19 поранень, завжди виникає сумнів у тому, чи контролює поліція ступінь застосовуваної сили? Чи не виходить вона сама під час протидії злочинності за межі закону?

У 1997 р. американська поліція за ініціативою мерій Вашингтона та Нью-Йорка проголосила політику «нульової терпимості» (zero tolerance) щодо проявів будь-яких, навіть незначних порушень закону. Цивільні експерти з прав людини справедливо сподівалися, що поліція, проводячи агресивну політику переслідування правопорушень, буде демонструвати таку ж крайню нетерпимість до порушень закону з боку власного персоналу. Однак цього не сталося. Одночасно з курсом на встановлення жорсткого контролю за безпекою на вулицях, активним переслідуванням прихильників графіті та осіб, які перескакують турнікети у метрополітені, зросла й загальна агресивність поліцейських, яка супроводжувалася грубістю, невиправданим застосуванням сили, цинізмом та погано прикритим расизмом. У результаті кількість скарг громадян на неправомірні дії поліції зросла на 56%, при цьому 88% скарг надійшло від громадян, які ніколи не були затримані або оштрафовані.

Серед американських міст Сан-Франциско має найвищий щорічний рівень громадян, убитих поліцейськими – 4,1 особи на кожні 100 вбивств, що помітно перевищує показники Нью-Йорка (1,6 особи) та Лос-Анджелеса (2,2 особи). Більшість застрелених (близько 80%) – це мешканці бідних кварталів та представники етнічних меншин. За період з 1977 р. по 1997 р. жоден із поліцейських Сан-Франциско не був притягнений до кримінальної відповідальності за незаконне застосування зброї під час несення служби, а у 80% випадків, коли скарги громадян були підтверджені результатами внутрішніх розслідувань, поліцейські не були навіть покарані у дисциплінарному порядку.

У Нью-Йорку в 1997 р. було зареєстровано 253 випадки застосування поліцейськими табельної зброї, що спричинило смерть 20 громадян. Якщо порівнювати ці показники з Україною, можна помітити, що вказана цифра є практично дворічною «нормою» для українських працівників ОВС (268 випадків з 23 летальними наслідками за 2001–2002 рр.).

Неправомірне застосування зброї поставило в коло «проблемних» поліцейських департаментів поліцію Атланти, коли 7 грудня 1995 р. група поліцейських у цивільному одязі, переслідуючи підозрюваного у вчиненні грабежу, під’їхали до одного автомагазину та оточили його. Поліцейський В. Соулс, не представившись, увірвався до приміщення магазину з пістолетом у руці, вигукуючи образи. Продавці, прийнявши Соулса та його колег, які блокували магазин, за грабіжників, відкрили стрільбу з метою самозахисту. У результаті перестрілки власника магазину, Д. Джексона, було вбито, двоє поліцейських разом із Соулсом – поранені. При цьому власник магазину був застрелений напарником Соулса, поліцейським У. Пінкні, у той час, коли він лежав, знепритомнівши, на тротуарі перед магазином, не намагаючись чинити опір поліції.

У січні 1992 р. 17-річний житель Провіденсу Френк Шерман подав скаргу на поліцейського Р. Сабетту, який навмисно вдарив його в обличчя ліхтарем та вибив два зуби. Через півтора року за вироком суду Сабетту було усунуто від служби без збереження зарплати. Розлючений таким рішенням, Сабетта увечері прийшов до гаражу, де Ф. Шерман працював разом з друзями та спокійно розстріляв самого Шермана, двох його братів та друга. Одному з братів вдалося вижити, після чого суд виніс вирок Сабетті до трьох довічних строків тюремного ув’язнення.

Аналізуючи стан справ у поліції США, Human Rights Watch здійснила у 1998 р. видатну за своїм масштабом ревізію 14 найбільш «проблемних» американських міст з точки зору дотримання поліцією законності та прав громадян. До переліку таких міст потрапив Лос-Анджелес, що має репутацію «лідера» щодо жорстокості та грубості поліцейських, а також низка муніципалітетів, де поліція не дотримується професіональних стандартів та допускає порушення закону. Таким чином у поле зору потрапив Чикаго, що має однаковий з Нью-Йорком показник скарг громадян на застосування надмірної сили (близько 3000 скарг щороку) при тому, що Чикаго у 3 рази менший за Нью-Йорк. У списку присутній і малонаселений Провіденс, де кількість скарг населення на дії поліції у 10 разів вища за сусідній Бостон, а рівень скарг, що припадають на 1 поліцейського, у 4–25 разів вищий за показник будь-якого іншого поліцейського департаменту США.

Однак своєрідним рекордсменом національного огляду став Новий Орлеан, де протягом 1993–1997 рр. щонайменше 50 поліцейських (4% від особового складу) було заарештовано за вчинення умисних вбивств, зґвалтувань та грабежів. На думку спеціалістів Human Rights Watch, проблема полягає у низькій зарплаті поліцейських Нового Орлеана, що обумовлює не тільки високий рівень правопорушень, але й систематичну корупцію як мінімум 10–15% особового складу.

Чикаго, відомий жорстоким розгоном демонстрацій ще з 1968 р., лишається причиною серйозної занепокоєності громадян, оскільки чиказька поліція продовжує тримати лідерство за кількістю відомих фактів поліцейських тортур та зловживань. У лютому 1982 р. центральною фігурою публічного скандалу став начальник поліцейської дільниці Джон Бардж, коли затриманий за підозрою у вбивстві Е. Вільсон заявив, що протягом 17-годинного допиту поліцейські під безпосереднім керівництвом Барджа били його, катували електричним струмом та тримали прив’язаним до гарячого радіатора. Ім’я Д. Барджа знов стало синонімом поліцейського свавілля на початку 1990-х рр. після проведеного активістами правозихисного руху розслідування, в результаті якого було ідентифіковано 65 підозрюваних, які стали жертвами катувань з боку Барджа та його підлеглих. Окрім тривіального побиття, до потерпілих застосовувалися спеціальні психологічні техніки та заплановані види тортур. Незважаючи на активний захист поліцейської профспілки, у 1994 р. Д. Бардж був звільнений з поліції.

Як з’ясувалося, перевищення посадових повноважень поліцейськими США тісно пов’язане з поширенням у поліції кримінальної та корупційної діяльності. З цього приводу доречно згадати один з найвідоміших корупційних скандалів на початку 1990-х років, коли поліцейські з п’яти дільниць Нью-Йорка були заарештовані за побиття підозрюваних та продаж наркотиків. Спеціальна комісія на чолі із суддею М. Молленом згодом встановила, що в поліції Нью-Йорка широко практикувалися тортури та катування підозрюваних, знущання над затриманими, зловживання посадовими повноваженнями, ґвалтування повій під час проведення рейдів та перевірки борделей. Система внут­рішнього контролю була вкрай корумпованою: внутрішні розслідування проводилися необ’єктивно, а керівництво всіляко покривало поліцейських, винних у вчиненні злочинів.

У тому ж Чикаго після 20-годинного протистояння у квітні 1993 р. було заарештовано детектива Г. Самервіля, звинувачуваного у вчиненні викрадення людини, 3 статевих злочинів та зловживанні посадовими повноваженнями. Під час несення служби Самервіль зупиняв жінок-во­діїв, показував поліцейський значок та наказував їм пересісти до поліцейської машини, де ґвалтував їх під загрозою застосування зброї. Тільки після дворічного судового процесу Самервіль був засуджений до чотирьох років позбавлення волі.

Приблизно у той же час, протягом 1995 р., групою філадельфійських поліцейських з 39-го дистрикту була вчинена низка злочинів – пограбування, незаконні арешти, фальсифікація матеріалів. Під час рейдів по місцях продажу наркотиків поліцейські вривалися до будинків підозрюваних, били наркоділерів та відбирали у них усі знайдені гроші. Усього протягом 1990–1995 рр. департамент поліції Філадельфії звільнив 82 працівників за вчинення ними грабежів, зґвалтувань та вимагань.

Не менш актуальною проблемою для американської поліції є поширення домашнього насильства у родинах поліцейських.

Бостонський відділ внутрішніх розслідувань, наприклад, не раз зазнавав критики за пасивність у реєстрації та розгляді скарг щодо домашнього насильства поліцейських стосовно власних дружин та співмешканок. В одній з розглянутих у липні 1994 р. справ сержант поліції звинувачувався у переслідуванні колишньої співмешканки, погрожуючи вбити її та її дітей. Протягом своєї 15-річної кар’єри сержант мав 6 скарг у послужному списку з боку громадян: дві скарги за словесну образу жінок, одну – за зловживання алкоголем та ще три – за надмірне застосування сили. Суперінтендант відділу внутрішніх розслідувань Доерті визнала, що найчастішою причиною арешту бостонських поліцейських є звинувачення їх у вчиненні домашнього насильства, хоча звичайно розслідування й не призводять до винесення обвинувачувального вироку.

Відповідаючи з приводу критики на адресу поліції, Доерті зауважила, що «…ми (поліцейські) надзвичайно уважні до будь-яких фактів домашнього насильства, тому агресивно переслідуємо всі випадки – як всередині поліції, так і поза нею». Разом з цим суперінтендант визнала, що їй не відома точна кількість справ з домашнього насильства, порушених стосовно поліцейських, оскільки така категорія правопорушень просто відсутня в офіційній статистиці департаменту. Зазвичай випадки домашнього насильства кваліфікуються та реєструються як «поведінка, негідна звання поліцейського» або як інше порушення дисципліни. Крім того, частина справ стосовно поліцейських може бути прихована від офіційного обліку, якщо поліцейський проживає не в Бостоні, а у приміській зоні, оскільки у цьому разі рішення місцевого суду направляється не за місцем роботи поліцейського, а за місцем його проживання.

Департаментом поліції Лос-Анджелеса протягом 1990–1997 рр. було розслідувано 227 справ за фактами домашнього насильства у сім’ях поліцейських. З них 31% звинувачуваних поліцейських скоювали акти домашнього насильства повторно. Згідно зі звітом Генерального інспектора, чимало розслідувань страждали на серйозні недоліки щодо об’єктивності та викривлення фактів з метою відомчого захисту поліцейських від покарання. У службових характеристиках та атестаціях 75% поліцейських, стосовно яких було винесено обвинувальний вирок суду, були відсутні жодні вказівки на те, що поліцейські стали об’єктом скарг з боку родичів. В одній з таких справ поліцейський повалив потерпілу на підлогу та побив кулаками. У поданій до суду характеристиці було вказано, що «офіцер завжди демонстрував непохитність та витримку навіть у найбільш стресових ситуаціях», однак нічого не було сказано про інцидент, через який ця характеристика була подана до суду. Із середини 1997 р. у департаменті поліції був створений Відділ боротьби з домашнім насильством, що призвело до зростання кількості поліцейських, заарештованих за скоєння цього виду правопорушень.

Після проведення у 1996 р. журналістського розслідування проблема домашнього насильства була визнана актуальною й для поліцейських родин Вашингтона. Розслідування продемонструвало, що в багатьох випадках керівництво поліцейських підрозділів вкрай неохоче розглядає скарги на своїх підлеглих, а самі поліцейські, окрім подання неправдивих свідчень та фальсифікації матеріалів, залякують жінок, їх нових чоловіків та співмешканців з метою примусити їх відмовитися від висунутих обвинувачень. Один із таких офіцерів, вказуючи колишній співмешканці на марність її спроб добитися офіційного розгляду її скарги, цинічно заявляв: «Я поліцейський, крихітко… Усі поліцейські стоять один за одного».

Справа вашингтонського поліцейського Джорджа Батісти є наочним прикладом того, наскільки довгим може бути процес правосуддя у таких випадках. Д. Батіста, який декілька разів бив свою дружину протягом 1994 р., був звинувачений у вчиненні домашнього насильства, проте дружина згодом відмовилася давати свідчення, розірвала шлюб з Батістою та не брала участі у судовому процесі. Завдяки якісно проведеному досудовому слідству та збору всіх доказів до фотографій зі слідами побоїв включно, суд виніс постанову про можливість продовження кримінального переслідування Батісти без участі її колишньої дружини у залі засідань суду. Батіста був засуджений, однак після декількох апеляцій адвоката суддя переглянув справу та зняв обвинувачення з Батісти. Федеральний суд навпаки, не затвердив його рішення та призначив повторний розгляд справи, який закінчився звільненням Д. Батісти з поліції тільки в 1997 р., що супроводжувалося активною кампанією підтримки Батісти з боку його колег-поліцейських.

Двоє заступників шефа столичної поліції протягом декількох років були в центрі гучних скандалів з приводу звинувачень їх у сексуальних злочинах та домашньому насильстві. Один із них намагався застрелити свою співмешканку, однак був виправданий через відмову потерпілої давати свідчення. Раніше він також звинувачувався ще однією співмешканкою у вчиненні замаху на її життя. Другий заступник обвинувачувався у тому, що зґвалтував свою підлеглу-сержанта, проте суд закрив справу через відсутність доказів.

У 1997 р. шеф поліції Вашингтона Л. Солсбі ініціював ревізійний аналіз усіх скарг, що надійшли на його підлеглих, оскільки на той час у департаменті поліції нараховувалося близько сотні поліцейських, чиї справи розглядалися у судах та ще 14 очікували на рішення суду. Л. Солсбі визнав, що домашнє насильство «…є однією з нагальних проблем поведінки поліцейських». Ця позиція шефа поліції зустріла вкрай ворожу та жорстку критику з боку поліцейської профспілки, голова якої, Рон Робертсон, заявив у свою чергу: «Якщо б ми стали звільняти всіх людей, хто це вчиняє, працювати було б нікому. У якій ще професії людей лишають без роботи тільки за те, що вони лупцюють своїх дружин?»

Численні проблеми дотримання американською поліцією законності беруть свій початок у недоліках кадрового забезпечення. Як це не дивно, але обов’язкову перевірку кандидатів на службу до поліції було частково запроваджено лише у 1997 р., разом із прийняттям системи професійних стандартів. До того часу навіть у столичній поліції біографія кандидата на службу, його поведінка у побуті, моральні якості, наявність судимості у нього та його родичів перевірялись тільки епізодично.

Звичайно, такі недоліки не могли не відбитися на статистиці правопорушень серед поліцейських. У 1989–1990 рр., наприклад, без проведення відповідної перевірки до лав вашингтонської поліції поступили 1500 осіб. Три роки потому представники цього набору дали 50% (близько 100 осіб) поліцейських, заарештованих до 1993 р. за вчинення різноманітних кримінальних злочинів – від крадіжок у магазинах до зґвалтувань та вбивств. Під час слідства у багатьох з них було виявлено кримінальне минуле. Приблизно 25% з них вчинили злочини, пов’язані із домашнім насильством.

Ціна поліцейської злочинності для американців досить наочна – щорічно 14 обстежених Human Rights Watch муніципалітетів сплачують потерпілим громадянам компесаційну суму в 63,5 млн. дол. Враховуючи, що поліцейський отримує 4–4.5 тис. дол. на місяць (у середньому близько 52 тис. дол. на рік), збитки від незаконних дій поліції складають для муніципальних бюджетів 1220 річних зарплат офіцерів поліції. Американські громадяни, таким чином, фактично двічі сплачують за утримання поліції: коли їх податки йдуть на зарплату поліцейських та коли ці ж податки витрачаються для сплати компенсацій жертвам поліцейського свавілля.

У багатьох містах США поліція всіляко опирається публікації для загального користування матеріалів службових розслідувань. Розгляд усіх скарг громадян на брутальні та протизаконні дії поліції часто лишається у компетенції самої поліції. В Атланті, наприклад, за станом на 1998 р. не було жодної комісії, неурядової організації чи агенції, які здійснювали б нагляд за діяльністю поліції на регулярних засадах. Тому проблема недостатнього зовнішнього контролю за перебігом службових розслідувань лишається однією з актуальних для більшості американських штатів.

У Великій Британії, незважаючи на перехід до сервісної моделі поліції, правопорядок та дисципліна у поліцейських підрозділах лишаються на порядку денному як найбільш дискусійні питання. Щоправда, на відміну від своїх американських колег, британські правоохоронці в умовах сучасного багатоетнічного суспільства отримують значно менше докорів з боку громадян на елементи расизму у поведінці – 3,6% від загальної кількості отриманих у 2000/01 рр. скарг.

Агресивна поведінка як причина скарг зустрічається у британській практиці дещо частіше – у 45,5% випадків, у порівнянні з 30,3% «зловживання силою» у США. Однак треба зауважити, що проводити повну аналогію між вказаними показниками не можна з двох причин. По-перше, британські поліцейські несуть службу без вогнепальної зброї, через що агресивна поведінка з їх боку може містити лише застосування спецзасобів для охорони громадського порядку. По-друге, при розподілі скарг громадян лише два показники – «грубе, агресивне виконання службових дій» та «незаконний / необґрунтований арешт» із загальною вагою у 34% – можуть служити за аналоги американського терміна «зловживання силою». З урахуванням цих міркувань можна вважати, що випадки надмірного застосування сили зустрічаються у правоохоронній практиці США та Великої Британії з однаковою частотою у 30–34% випадків від загальної кількості неправомірних дій.

Після розслідування фактів, викладених у скаргах, частина з них знаходить підтвердження, після чого відсоткове співвідношення неправомірних дій поліцейських має дещо інший вигляд. Практично до нульової відмітки зменшується кількість доведених фактів расової дискримінації (з 3,6% до 0,5%), майже наполовину знижується кількість підтверджених фактів агресивної поведінки з одночасним зростанням частки фактів незадовільного виконання службових обов’язків.

Загальна питома вага скарг, які щорічно знаходять своє підтвердження в результаті службових перевірок та внутрішніх розслідувань, є невеликою – 2,2% від загальної кількості (для порівняння в США – 5,9%)

Практично однаковою є й кількість отриманих скарг у співвідношенні до кількості особового складу поліції – 1 скарга на кожні 4 особи у США та 1 скарга на кожних 3 особи у Великій Британії. Рівень правопорушень серед британських поліцейських відрізняється у кращий бік, хоча через обмеженість статистичних даних це може бути лише приблизна оцінка.

Розглянуті положення демонструють наявність практично однакових проблем у розвитку та діяльності поліцейських сил, незалежно від того, який курс обрали національні уряди щодо місця та ролі поліції в сучасному суспільстві. Американська поліція, підвищуючи матеріально-технічну оснащеність та поширюючи владні повноваження персоналу, зустрічається перш за все з проблемою надмірної агресивності особового складу та його неготовністю неупереджено працювати з представниками етнічних меншин. Спроби встановлення різних форм громадського контролю зустрічають не тільки активний опір з боку самої поліції, але й труднощі об’єктивного характеру. Британці, спрямувавши основні зусилля на реорганізацію поліцейських сил, надали діяльності правоохоронців не стільки карального, скільки превентивно-сервісного характеру. На відміну від американської політики «нульової терпимості», вони делегували боротьбу із злочинністю не лише тільки поліції, а й суспільству в цілому. У цьому напрямку британці просунулися значно більше, аніж інші країни світу. Проте й за такої політики перед британською громадськістю залишаються проблеми недостатнього рівня «прозорості» поліцейської роботи та агресивної поведінки поліцейських.

Досвід таких країн, як Нідерланди, які не сприйняли жодну з названих стратегій, також досить наочно демонструє, що в діяльності сучасної поліції найболючішими проблемами є зловживання владними повноваженнями та прагнення до поширення відомчої автономії. Громадяни навіть схильні вважати, що їх поліція з року в рік стає все більш неприступною. У практиці голландської поліції, дійсно, є чимало фактів порушення субординації та законності, коли деякі комісари поліції чинили активний опір адміністративним та політичним рішенням державних органів стосовно поліції. Такий масштаб непокори дав підставу секретареві міністерства юстиції висловитися наступним чином: «Поліція більше не слухає органів влади. Вона стала незалежною».

У сусідній з Україною Російській Федерації на сьогодні в структурі злочинності працівників ОВС домінують правопорушення загальнокримінальної спрямованості. Якщо на початку 1990-х рр. кількість загально­кримінальних злочинів складала 1/3 усіх посягань, то вже у 1998 р. за цей вид злочинів до відповідальності було притягнуто 56,2% від загальної кількості засуджених працівників. Число вбивств, вчинених працівниками міліції, протягом 1992–1998 рр. зросло на 11%, грабежів та розбоїв – на 10%, кількість зґвалтувань зросла втричі, фактів завдання тяжкої шкоди здоров’ю – у 2,4 рази. Загальний рівень злочинів в органах внутрішніх справ РФ характеризується показником у 3,5 злочини на 1 тисячу особового складу у 1998 р. та у 3,2 злочини на 1 тис. чол. особового складу в 1999 р. При цьому до офіційної статистики, за оцінками самих працівників, не потрапляє близько 80% усіх «міліцейських» злочинів.

Фахівці Human Rights Watch, які у 1999 р. провели інтерв’ю більш ніж з 50 потерпілими та десятками працівників правоохоронних органів, акцентували увагу громадськості на тому, що проблема насильства та катувань стосовно затриманих осіб лишається в Російській Федерації найбільш гострою. Сумнозвісні методи катувань із використанням пластикових пакетів, протигазів, електрошоку, побиття протягом тривалого часу, зв’язування затриманих «ластівкою» та підвішування їх за кінцівки є широко розповсюдженими у міліцейській практиці. З жорстоким поводженням та катуванням під час слідства, за оцінкою омбудсмана Російської Федерації та працівників суду, зустрічається від 50 до 80 відсотків усіх підозрюваних громадян.

Російські дослідники з питань дотримання законності також відзначають надзвичайно широке розповсюдження серед працівників міліції випадків зловживання посадовими повноваженнями, вимагання, примушування до давання свідчень, які часто пов’язані з побиттям громадян, спричиненням шкоди їх здоров’ю, вчиненням інших насильницьких дій. Практично кожний четвертий засуджений із числа колишніх працівників ОВС вказує на факти фізичної розправи, насилля, незаконного застосування спецзасобів, катування та жорстокості з боку працівників міліції.

Якщо за результатами 1999 р. в Росії за злочини по службі, вчинені із застосуванням незаконних методів розслідування, було притягнуто до кримінальної відповідальності 165 працівників міліції, у 2000 році – 205 працівників, то у 2002 році цей показник сягнув 345 працівників, тобто зріс удвічі проти 1999 р. У цілому питома вага злочинів, вчинених працівниками міліції Російської Федерації проти життя та здоров’я громадян у зв’язку з перевищенням посадових повноважень складає приблизно 19,7%. На долю осіб рядового складу при цьому припадає 46%, а осіб начальницького складу – 35,5% вказаних правопорушень.

Незважаючи на підвищений рівень вимог до морально-ділових якостей кандидатів та сумлінний відбір з боку національних урядів, порушення дисципліни та законності не є одиничними навіть серед працівників Цивільної поліції ООН.

У миротворчій місії на території Автономного краю Косово протягом 1999–2002 рр. миротворчим поліцейським контингентом було скоєно 851 порушення дисципліни, що в середньому склало 5,7 порушень на 1 тис. осіб. Більш високі показники мала місія ООН у Боснії та Герцеговині, де з 1998 р. по травень 2000 р. було притягнуто до відповідальності 287 чол., що складає щорічний показник у 6,4% від загальної кількості особового складу Цивільної поліції. Пояснюється цей факт, перш за все, багатонаціональним складом миротворчого персоналу, складністю оперативної обстановки у країні перебування, а також суттєвою різницею у професійних навичках та національних стереотипах поліцейських.

У міжнародній дисциплінарній практиці ООН у разі серйозних правопорушень, за вчинення яких передбачена кримінальна відповідальність, винна особа зазвичай репатріюється до батьківщини з наступною передачею національному уряду юридичних повноважень щодо прийняття остаточного рішення. Під процедуру репатріації підпадають також інші поліцейські, перебування у місії яких з різних підстав вважається недоцільним. Саме за цією причиною оцінювати кількість кримінальних проступків серед міжнародного поліцейського контингенту можна дуже умовно.

У Косово, наприклад, у 2002 р. було репатрійовано 24 поліцейських з різних країн, що складає коефіцієнт 0,5 серйозних порушення на 1 тис. персоналу Цивільної поліції.

Серед репатрійованих, на жаль, є й наші співвітчизники. Один із них у 2002 р., у вільний від роботи час, знаходячись у цивільному одязі та з табельною зброєю «Форт–12», відвідав банкет з нагоди дня народження офіцера поліції німецького миротворчого контингенту. Вживши спиртні напої, він спровокував сварку з одним з офіцерів німецької поліції, під час якої зробив 11 пострілів у повітря з табельної зброї. Уникаючи ескалації конфлікту, німецькі поліцейські сіли до автомобіля й поїхали додому. Однак співробітник українського контингенту розпочав їх переслідувати на службовому автомобілі ООН, у результаті чого не впорався з керуванням та в’їхав у будівлю місцевого магазину. Службовий автомобіль при цьому зазнав суттєвих пошкоджень. Після рішення Комісара цивільної поліції ООН у Косово щодо депортації вказаний співробітник був направлений до України та звільнений з міліції за дискредитацію звання працівника органів внутрішніх справ.

Наведений аналіз справ демонструє універсальний характер проблеми насильства в діяльності правоохоронних структур, незалежно від національної належності поліцейських та ступеня економічного розвитку тієї чи іншої країни. Вирішення означеної проблеми є справою надзвичайно складною, що потребує комплексного міждисциплінарного підходу з боку науковців та активної співпраці правоохоронців, науковців, членів неурядових організацій, працівників засобів масової інформації – усіх, хто зацікавлений у подальшій розбудові демократичних засад українського суспільства.