Листи з Майдану

* * *

Я житель западной Украины. Мой основной язык общения — украинский. Однако я пишу на русском принципиально. Это решение я принял давно, на прошлой неделе, стоя в охране периметра палаточного городка. Так больше людей смогут прочитать и попытаться разобраться в том, что происходит в Киеве. Дело в том, что я не могу не писать, я хочу высказаться о том, что я видел, что слышал, что пережил.

Начну с того, как все началось. Я в принципе человек аполитичный. И если бы мне кто-то дней десять тому назад сказал, что я брошу все и поеду в Киев, я бы рассмеялся ему в лицо. Нет, я обсуждал ситуацию в стране, кому-то что-то доказывал. Но принимать активное участие…

22-е ноября, утро. Настроение паскудное, все валится из рук. Жуткое чувство нереальности всего происходящего. У всех знакомых ощущение такое же, как и у меня – нам наплевали в душу! Решение ехать появляется само собой. Вернее толчком к этому послужил звонок в наш офис (офис находится в центре города и окна выходят на центральную площадь). Суть звонка проста: «собираются ли люди ехать в Киев они готовы присоединится». Сомнений больше нет. Есть один вопрос: «Если не я то кто». Все решено. Еду. Я не один. Нас много, рядом брат, друзья, коллеги. Мы едем. В поезде приходят в голову разные мысли: «Не совершаем ли мы ошибку?», «Что мы изменим?», «Поймут ли нас?», «Зачем я бросил все. Работу, родителей, семью?». Что и говорить, ночка в поезде была еще та. Утром замечаю, что я в своих размышлениях не одинок. Нас группа сорок три человека. Народ разношерстный, и по возрасту, и роду занятий (шахтеры, бизнесмены, пенсионеры). От вокзала на Майдан идем пешком. Откровение первое – нам рады. Нельзя сказать, что шибко сомневались, но все же.

Проезжающие машины весело сигналят. Люди на обочине приветливо машут рукой и подхватывают наши речевки. К нашей колоне пристраивается народ. С трудом протискиваемся через площадь возле университета им. Шевченко. В голову закрадывается шальная мысль: «Каково ощущать себя внутри стотысячной толпы?» Оглядываюсь по сторонам нас все больше, но до заветного числа далеко. Приходим на Крещатик к палаточному городку. Пока руководитель группы занимается регистрацией, оглядываемся по сторонам. Народу все больше. Все идут на Майдан. Вот здесь и происходит Откровение второе. К нам подходит дедушка, предлагает горячего чайку и бутерброды. Бутерброды простые, черный хлеб и прозрачный слой масла. Только виноватый взгляд старика наталкивает на мысль, ЧТО У НЕГО ДОМА БОЛЬШЕ НИЧЕГО НЕТ! Но мы еще ничего не понимаем…

Все, зарегистрировались, нам отводят место, выдают палатки. Начинаем устанавливать. Переспрашивают: «Шахтеры? Тогда на край, ваша задача периметр». Разбили палатки, встали на периметр. Объясняю, периметр это тоненькая веревка, натянутая между деревьев и столбов. Вот здесь и начинается ШОК. Длительный ШОК. Длинной в трое суток. К нам подходят киевляне. С улыбками, с первыми словами благодарности. Мы еще снисходительны. Ну как же, мы ведь «западенцы». Мы горды собой. Подходит мужчина в гражданском. Представляется работником милиции, для убедительности показывает удостоверение. Говорит «Не бойтесь ребята. Восемьдесят процентов милиции с вами. Киевская милиция на вас не пойдет» Становится веселей. Подходят люди подбадривают, предлагают помощь. Я вступаю в разговоры с прохожими, хочется общения, поддержки. Здесь впервые слышу слова благодарности.
Тем, кто не понимает, что происходит в Киеве, я хочу задать один вопрос. Когда в последний раз незнакомые вам люди говорили простые слова: «СПАСИБО ВАМ ЗА ТО, ЧТО ВЫ ЕСТЬ!»? А два раза в день? А десять? А пятьдесят? А сто раз?! ВОТ ОН ШОК!

Бабушка, «божий одуванчик», в старом пальтишке двадцатилетней давности угощает чайком. Чай жиденький, почти прозрачный, сахарку почти не чувствуется, Вдогонку к чаю бутерброды с копченой колбасой. Для непонимающих объясню: колбаска-то в Киеве 40-60 гривен килограмм. А какова пенсия у бабули? Прикинули?... Пытаюсь поблагодарить её, а в ответ «Это вам спасибо сыночки. Спасибо за то, что вы есть. Спасибо за то, что вы с нами». Стоит ли Вам объяснять, что этот чай был нам гораздо вкусней элитного кофе, который предлагали девушки рядом. Девчонки не обижайтесь. Мы помним и Ваш кофе, и Вашу поддержку. СПАСИБО ВАМ.

Походят две женщины, с виду далеко не бедные. Просто и непринужденно протягивают пакеты с теплыми вещами. Советуют одеться потеплее. Дескать, ночи холодные. Отдали пакеты и ушли. СПАСИБО ВАМ!
Трое веселых мужчин подходят, подбадривают. Протягивают пакеты. В пакетах шоколад, печенье, теплые пирожки. Это наши соседи, из администрации города Киева. Предлагают помощь. СПАСИБО ВАМ!
Киевлян прорвало. Нескончаемый поток. Пакеты, пакеты, пакеты, Продукты, одежда, одеяла. Горячий чай, кофе, сигареты. Постепенно наши палатки превращаются в продуктовые и вещевые склады. Мы стараемся благодарить. А в ответ одно и тоже: «Ну что вы. Это вам спасибо. Спасибо за то, что вы есть». Милые киевляне, земной уклон Вам всем. Вы вселили в наши сердца уверенность, что не было никакой ошибки в нашем приезде. Мы все сделали правильно. Наше место тут, рядом с Вами. СПАСИБО ВАМ!

В городке тем временем оживление. Подвезли горячую пищу. Борщ, суп, бульон, котлеты, картошка, пицца. Это вклад киевских ресторанов. СПАСИБО ВАМ!

Группа молодых людей во главе с мужчиной постарше подходят, предлагают помощь. Интересуются, что именно нам необходимо. В чем мы испытываем потребность. Через небольшое время подходят снова, приносят горячий чай с медом, продукты. На просьбу «Нам бы генератор» отвечают просто – «Сделаем». В последствии мы выяснили, это штабы депутата Павленко и молодежной партии Украины. Многие из нас воспользовались возможностью отдохнуть в тепле, в окружении друзей и заботы. Ребята организовали круглосуточное дежурство в штабе с целью разместить на отдых, накормить, поддержать всех кто придет. Ну и организация снабжения палаточного городка. Ребята, СПАСИБО ВАМ!

Всех и не упомянуть. Запоминается лишь тот факт, что все предлагают помощь от всего сердца, никто не старается выделить на первый план, «Вот Я какой!», никто не стремится попасть в анналы истории. Люди просто чувствуют потребность помочь ближнему. СПАСИБО ВАМ ВСЕМ!
Со всех сторон сыплются предложения киевлян переночевать, отогреться у них дома. И виновато добавляют «двоих-четверых, у нас просто нет больше места дома». СПАСИБО ВАМ!

На улице много людей. На флагах «ТАК! ЮЩЕНКО» надписи: Львов, Житомир, Тернополь, ДНЕПРОПЕТРОВСК, ЗАПОРОЖЬЕ, ХАРЬКОВ. Нет, мы не ошиблись. Наше место тут. ЗДЕСЬ ВСЯ УКРАИНА. МЫ ЕДИНЫ! Это чувство зарождается где-то внутри. И солган «МИ РАЗОМ, БАГАТО І НАС НЕ ЗДОЛАТИ» приобретает несколько другой смысл. Это уже не просто слова. Это факт.

Приходит первая ночь. Погода портится, пошел мокрый снег. На самом деле наши непромокаемые куртки еще как промокают, становится холодно. Как-то незаметно появляются люди с термосами и горячим чаем. С жадностью глотаем горячий напиток, становится теплей. Рядом передвижной телевизор транслирует пятый канал. Нам говорят, что силовики планируют снос палаточного городка с применением водометов. Нам страшно. Да, я не боюсь признаться в этом: НАМ БЫЛО СТРАШНО. Мы смотрим друг на друга. Прикидываем, что делать. Перед нами голый Крещатик. Мы на самом краю лагеря. Веревки и хиленькие палатки не добавляют уверенности. Мы себя подбадриваем, мол, прорвемся. Немногочисленные прохожие подходят и говорят: «Держитесь, ребята, мы с вами!» Помню, как тревожно зашелестело над лагерем «Едет колона транспорта» Нам страшно. Подтягиваемся на край. Чтобы успокоить себя прижимаемся плечо к плечу. Свет фар все ближе. Подъезжают три автобуса. Вздох облегчения – «пустые». За ними еще и еще. Выходят водители и говорят: «Кто хочет погреться - заходите, мы будем стоять всю ночь». В течение 10-15 минут подъехало несколько десятков автобусов (городские маршрутки) Становится спокойно. Водометы нам больше не страшны. Автобусы перекрыли подъезд к нашему лагерю. Мы уверены – выстоим! СПАСИБО ВАМ, ВОДИТЕЛИ!

А снег все идет. Вдобавок ветер. Волей неволей на ум приходит шутка: Вы слышали, а Мороз вместе с Януковичем. – Не может быть! – Ну, сами посмотрите, -5, -10, снег!

Промокшая одежда больше не греет. Ветер пробирает до костей. Спасаемся от холода в помещении городской архитектуры. Там просто выставили в коридор стулья из кабинетов и предоставили возможность всем желающим отдохнуть. Пусть сидя, но в тепле. СПАСИБО ВАМ! Ох, как нам важны эти полтора-два часа отдыха. Полтора, два часа просто потому, что мы сами так решили. Нас много, а ведь кто-то должен стоять на дежурстве. Поэтому и меняемся.

К утру мы все мокрые и холодные. Решимости у нас не убавилось, но боюсь, что вид у нас был жалкий. С открытием метро пошла волна киевлян. Горячий чай, кофе, бутерброды. Вот походит женщина с сумками. В сумках кастрюли с горячими варениками. Она специально встала в четыре утра, чтобы к шести быть на Крещатике, ведь к семи надо быть на работе. Меня продрогшего ребята силой выталкивают в метро погреться. Только зашел, только устроился, жадно ловя поток теплого воздуха - ко мне направляется женщина с большими сумками в руках. «Вы из городка? Чудесно. Помогите, пожалуйста, донести сумки. Они тяжелые, а у меня нет времени, опаздываю на работу. Вот здесь теплые вещи, а здесь горячая картошка, соль, другие продукты. Спасибо большое!» и торопливо уходит обратно метро. СПАСИБО ВАМ!
Пожалуй, это самые распространенные слова на Крещатике. Я снова и снова повторяю их. А в ответ все тоже: «Спасибо вам, за то, что вы есть. Спасибо за то, что с нами». Я хожу по улице, общаюсь с людьми и вдруг понимаю, ЗДЕСЬ НЕТ ТОЛПЫ. ЗДЕСЬ НАРОД! На улице много людей, очень много, но нет милиции. Но она и не нужна. НЕТ НАРУШЕНИЙ ПРАВОПОРЯДКА, ХУЛИГАНСТВА И ВСЯКИХ ПРОЧИХ ЭКСЦЕСОВ! Все как-то само собой спокойно, организовано, корректно. И никого не интересует, на каком языке ты общаешься. ЗДЕСЬ НЕТ ДЕЛЕНИЯ ПО ЯЗЫКОВОМУ ПРИЦИПУ, НЕТ РАЗНИЦЫ, ОТКУДА ТЫ С ВОСТОКА ИЛИ С ЗАПАДА, С СЕВЕРА ИЛИ С ЮГА УКРАИНЫ. МЫ ЕДИНЫ! «МИ РАЗОМ, НАС БАГАТО, І НАС НЕ ПОДОЛАТИ».
Последующие дни сливаются в один. Двадцать – двадцать два часа на ногах. Короткий отдых и снова на улицу. И где-то в глубине души зреет и крепнет ощущение гордости. Я УКРАИНЕЦ. Я ГОРЖУСЬ ЭТИМ. Я ГОРЖУСЬ СВОИМ НАРОДОМ. Я ГОРЖУСЬ ТЕМ, ЧТО Я ЧАСТИЦА ЭТОГО НАРОДА. С иронией вспоминаем слова Кучмы, что мол «России повезло, у нее есть государство и есть нация. А Украине не повезло, государство есть, а нации нет». ОШИБАЕТЕСЬ ЛЕОНИД ДАНИЛОВИЧ! НАЙДИТЕ В СЕБЕ МУЖЕСТВО, ВЫЙДИТЕ К НАРОДУ, УБЕДИТЕСЬ ВОТ ОН НАРОД, ВОТ ОНА НАЦИЯ, У ВАС ПЕРЕД ГЛАЗАМИ. НО ВЫ БОИТЕСЬ, ВАМ СТАШНО. ВЫ БОИТЕСЬ СВОЕГО НАРОДА. НУ И БОГ С ВАМИ! МЫ ЛИШЬ ПРЕЗРИТЕЛЬНО УЛЫБАЕМСЯ. МЫ-ТО ЗНАЕМ, НАЦИЯ ЕСТЬ. И ЭТОГО У НАС НЕ ОТНЯТЬ!

Мы много и жадно общаемся. Стараемся выловить в этом круговороте представителей востока и юга Украины. Стараемся понять, откуда такая безрадостная картина, почему мы слышим, что «придет миллион «донецких» и сравняет Киев с землей»? А ответ прост. Прост и страшен. Там ведь просто НЕ ЗНАЮТ ПРАВДЫ О ТОМ, ЧТО ПРОИСХОДИТ ЗДЕСЬ В КИЕВЕ, ЧТО ПРОИСХОДИТ НА УКРАИНЕ! Мы привыкли смотреть «5-ий канал», у нас осталась свободная пресса. А там только провластные каналы, а они лгут, их пугают нами, «бандеровцами». А вдобавок российские каналы. А там тоже правды нет. Им она не нужна. У них свои интересы. И эти интересы далеки от интересов Украины. Вся эта ложь длилась не один год. И ей поверили. Не все, но большинство. ДОНБАСС, Я ВЕДЬ ПИШУ ДЛЯ ВАС! Я СТАРАЮСЬ ДОКРИЧАТЬСЯ ДО ВАС! МЫ ВАС ЛЮБИМ, МЫ С ВАМИ, МЫ ВАМ РАДЫ! Хотите пример – пожалуйста. Все знают про так называемый «бело-голубой» палаточный городок в поддержку «Я». Его разбили в пику нам, «оранжевым». Нагнали ребят, посулили деньги, обеспечили водкой. Именно там впервые прозвучала мысль о «миллионе донецких, которые должны сравнять Киев с землей». Согласитесь, для киевлян угроза страшная. Но киевляне не стали отвечать угрозой на угрозу. Они пришли утром, с чаем, с кофе, с бутербродами, с открытым сердцем. Просто пожалели ребят, холодно ведь, отогрели, накормили и … ушли. Да просто ушли, без всяких криков, без всяких оскорблений. ГДЕ ЭТОТ ГОРОДОК ТЕПЕРЬ? ЕГО НЕТ! РЕБЯТА ОСТАЛИСЬ В КИЕВЕ, А ГОРОДКА НЕТ! ТЕ, КТО ГРОЗИЛСЯ СРАВНЯТЬ КИЕВ С ЗЕМЛЕЙ СЕЙЧАС С НАМИ, ОНИ ГОВОРЯТ «МИ РАЗОМ, НАС БАГАТО, І НАС НЕ ПОДОЛАТИ». Вам об этом не говорят. Тем, кто отчаянно цепляется за власть это не выгодно. ВАМ ПРЕДЛАГАЮТ ДЕНЬГИ ЗА ПОЕЗДКУ В КИЕВ? НИ МИНУТЫ НЕ ДУМАЙТЕ. БЕРИТЕ ДЕЬГИ (ОНИ И ТАК ВАШИ) И ЕДЬТЕ В КИЕВ. ПОСМОТРИТЕ САМИ, УБЕДИТЕСЬ ЛИЧНО. Киев в состоянии принять и обогреть всех! МЫ ЖДЕМ ВАС. МЫ ВАМ РАДЫ!

Гражданин УКРАИНЫ, ГОРДОЙ И ВЕЛИКОЙ СТРАНЫ.

P.S. Я не называю своего имени совсем не потому, что боюсь. Наоборот, именно сейчас я не боюсь ничего. Просто я являюсь лишь маленькой частью того, большого, что называется гордо УКРАИНСКИЙ НАРОД!

http://maidan.org.ua/static/lysty/1102071344.html

* * *

Майдане, привіт! І конкретна пропозиція. Варто б на ніч трішечки стишувати гам.
Правда, протестів ніхто з жителів не виставляє за нічну музику, що й чудово. Але ж ми люди мудрі. І маємо врахувати тишу вночі. Заодно це стосується й сигналів автомобілів. Пропоную оголосити проміжок 24.00-7.00 часом екологічного очищення звуку. Як думає Майдан, чи сподобається це людям? Дякую. Тримаймося! 29-11-2004

http://maidan.org.ua/static/lysty.php?key=1101716888

 

* * *

Заява від 30-го листопада 2004 року,
В якій висловлюю своє почуття щодо сьогодення. Це Щастя і Жаль. Щиро дякую Богові за почуття Щастя, за те, що дав мені змогу дочекатися прекрасного Часу Пробудження Свідомості нашої громади і на власні очі побачити молоду, здорову силу Народу, сповнену непохитної рішучості до остання виборювати Правду – єдину для кожної людини без кордонів. Правду, що об’єднує людей по щирості сердець і Вірі в Вищу справедливість.

Я відчуваю невимовний Жаль з приводу усвідомлення особистої ізольованості від прекрасних подій – краще бути в ув’язненні, але з надією, що визволення прийде і буде змога особисто прийняти участь в цих знаменних подіях, аніж опинитись в стані живої фізичної руїни, до якого призвело все моє свідоме життя, а певніше – Боротьба за хліб насущний і за надлюдське напруження (хай ціною фізичного здоров’я, зберегти моральні устої чесної людини) дякуючи Божій підтримці.

Боже, поможи Вам усім непохитно нести свій хрест з Вірою та Надією, що Ви витримаєте і переможете – в цій нелегкій боротьбі проти розгулу „беспредела”, який вже не може зупинитися ї стоїть напоготові рвати куски тіла своєї матері – України „лишь бы утолить сатанинский аппетит” (чому є підтвердження рішення їхнього з’їзду).

Да, я старый человек, нищая материально и не такая известная, как современные борцы. Но и в селе, и в области, и в Києве должны помнить и знать меня, испытывая: честные люди – уважение, властная мафия – ненависть.

Не взирая ни на что, я не устраняюсь от борьбы!

Пусть живет ПРАВДА!

Светлана Васильевна
Беловодский район (Луганщина), 30-11-2004

http://maidan.org.ua/static/lysty.php?key=1101806793

 

* * *

Уважаемые политики! Поменяйте срочно акцент! Необходимо четко осознать, что большинство людей на Крещатике стоит не за Ющенко, люди стоят за справедливость и честность, люди стоят за ПРАВДУ! Подумайте, что сможет противопоставить правительство фразе "Мы стоим за правду!".

Если мы говорим, что мы стоим за Ющенко, конкуренты в ответ говорят: "А мы стоим за Януковича!". И совершенно ничего нельзя сказать против ПРАВДЫ.

Мы не можем сейчас говорить, что наш президент Ющенко, так как мы уподобляемся януковичам, ведь не было честных выборов, и пока нельзя  сказать кто президент. Говоря "Ющенко президент!", мы оскорбляем тех, кто голосовал за Януковича, а ведь таких немало, и приняв решение отменить выборы в некоторых регионах, мы их очень оскорбляем.

Сейчас ситуация напоминает библейскую притчу о двух женщинах, спорящих за одного ребенка. Нам не нужна отмена голосования в некоторых регионах или бунт, нам нужен повторный честный тур голосования с кучей зарубежных наблюдателей и равноправным участием наблюдателей от двух претендентов. 30-11-2004

* * *

За останню годину перечитала на сайтах української преси купу дописів, основною темою яких являється критика дій лідерів опозиції у ситуації яку маємо. Більшість авторів з такою собі легкою іронією "роздумують" над надмірною терпеливістю опозиції, але жоден допис не містить бодай натяку на конкретну пропозицію. Я не політолог, і не журналіст, але вважаю, що критика має бути конструктивною.

Шановні, що Ви пропонуєте? Кинути людей на зброю? Відступити? чи це такий собі Ваш спосіб моральної підтримки?

Не журіться за кількість людей, їх завтра прибуде, вони прибудуть на вихідні, вони будуть, бо не стоять там за Ющенка, стоять - за себе

Якщо нашим лідерам вдасться перебрати владу мирним шляхом (переговорами з тими, кого майже мовчки Ви мали за владу уже 13 років) то про сьогоденну історію України писатимуться докторати на усіх юридичних, історичних та політичних факультетах Університетів світу. Ви розумієте унікальність моменту, чи за звичкою "вила в руки" і на революцію проти танків? "сіла єсть - ума нє нада"?

Мудрість сьогодні заключається у витримці і наполегливості. Якщо обридло стояти на Майдані, то повернемося до того, що мали, арифметика проста, і коли мотивації на довше чим 10 днів у поважних дописувачів не вистарчає, то за старою римською мудрістю: кожен народ має таку державу, на яку собі заслужив.

Розмовляючи з простими людьми не чула песимізму, і більшість після дня-другого вдома повертається назад до Столиці, і кияни не можуть усі стояти на Майдані цілодобово... але усі знають, що від 22 листопада 2004 року: нас багато — і нас не подолати!

Чому саме інтелектуали (за яких я приймаю поважних дописувачів) заспівують оці дивні нотки невірства у мудрість лідерів, котрі переймаються безпекою людей і доказують законом існування свого права служити цим людям? Чому саме інтелектуали втрачають віру у силу своєї нації? Ми повинні навчитись, що від цього моменту і на далі у Державі Україна пануватиме Закон. Кому ж, як не лідерам подавати приклад? Кому як не інтелектуалам доносити до нас, звичайних людей, силу науки...

І вклонюся низько до землі кожному з тих, хто стоїть на Майдані одинадцятий день...

Руслана Дубровська-Рибак, 02-12-2004

http://maidan.org.ua/static/lysty.php?key=1101980035

* * *

Наметове містечко - це унікальна форма об’єднання українського суспільства. Суспільства без класів і за законом „від кожного по можливості, кожному за потребами”, але - не комунізм.

Суспільства, об’єднаного однією ідеєю, однією думкою, керованою здоровим глуздом, добром і справедливістю. В цьому суспільстві немає місця злочинам і бездіяльності.

Як у мурашнику - на кожному лежить певна функція і робочий день ненормований, але ти можеш бути певним, що рано чи пізно чиєсь дружнє плече тебе обов’язково підмінить, і ти матимеш хвильку для відпочинку.

Люди тут працюють самовіддано і впевнено, кожна дія, кожен вчинок пронизані любов’ю до ближнього. Саме тут ти можеш отримати будь-яку допомогу і заручитися будь-якою підтримкою.

Ця форма людської спільноти виникла як знак протесту, але їхній протест позбавлений агресії. Що покликало цих людей вийти на вулиці і розбити намети? Ні, це був не Ющенко, не Тимошенко. Цих людей вивела брехня. І як водень вибухає, потрапляючи в контакт з повітрям, так і брехня, почута ними, народила новий тип, спочатку, людини, а потім - суспільства. Homo ukrainicus створили державу республіканського типу на Майдані Незалежності.

Державу без Конституції, яку заміняє честь, порядність та доброта, державу без законів, які заміняють відповідальність і відчуття обов’язку перед іншими. Державу без парламенту, президенту та уряду, але яка не потребує їх. Держава, яка має мету і ця мета, а також тепло щирих сердець гріють холодними, вже зимовими ночами.

Тут, у холодних наметах живуть представники сходу і заходу, півночі і півдня. Тут не лунають заклики до сепаратизму, а дівчина з Антрациту обнімає замерзлого хлопця із Сокаля. Тут члени молодіжної референтури Конгресу переконують молодих соціалістів у перспективі правих ідей, тут нестійкі голоси співають повстанські пісні, а потім російську «Катюшу». Та при всьому цьому вони єдині, і для них немає більшого щастя, ніж відчуття цієї єдності. Консолідуючим фактором тут виступила нещирість, цинізм влади, яка посміла збрехати і забрати у людей надію. Саме тому вони тут. «Разом нас багато – нас не подолати».

У наметовому містечку живуть люди, які вірять, і які переконані в тому, що вони можуть змінити історію, змінити заради свого майбутнього та майбутнього своїх дітей.
Вони переможуть, вони вистоять, а потім роз’їдуться по домівках. Та все життя їх грітиме холодна ніч в наметовому містечку…

Сергій Сахацький, 03-12-2004

http://maidan.org.ua/static/lysty.php?key=1102066873

* * *

„Я в Києві! Я – вільна людина!– Такі слова сказала студентка Східноукраїнського національного університету имені Володимира Даля, коли потрапила до Майдану незалежності. – Я не вірю своїм очам, що тут такі щирі люди, що вони посміхаються кожному і дарують теплі слова подяки за підтримку Віктора Ющенка. В Луганську, звідки я приїхала, такого просто не може бути. Кожного дня в університеті викладачі нам говорять, що Ющенко та люди, які його оточують, – це злодії, які готові вбити будь-кого, що вони є бандитами. Але це зовсім не так! Наше місто і Київ – два різні світи.. І коли ми трохи піднімемося з колін... ще невідомо”.

Дійсно, сьогодні Луганськ – не осередок, в якому студентів навчають демократичним принципам, де вимагають від них завжди мати свою власну думку. Такого вже давно не існує, і молодь боїться говорити правду. Особливо це проявилось під час президентської кампанії 2004 року практично по всіх вищих навчальних закладах.

На превеликий жаль, викладачі Східноукраїнського національного університету стращають своїх студентів, залякують їх тим, що не поставлять залік або й того страшніше, будуть ставити питання про відрахування у разі агітації за Ющенка. І студенти, зокрема, факультету журналістики і соціології, БОЯТЬСЯ. ЧОМУ?..

Тому що їх декан, професор, доктор наук, завідуючий кафедрою соціології Борис Нагорний та більшість викладачів кожного дня на лекціях та семінарських заняттях „вдалбливают” своїм студентам, що Янукович – наш Президент, що Ющенко намагається розколоти Україну. Що він – є нацистом, який принесе нашій державі лише розруху та голод. Парадокс! Це говорять розумні люди з вищою освітою, яких колись я вважала собі за авторитет (у минулому я закінчила цей університет). Саме так вони формують думку молоді і не дають їй жодного шансу стати ВІЛЬНИМИ й ЧЕСНИМИ!

І це відбувається не лише на факультеті журналістики. Доречи, якими журналістами можуть стати в майбутньому сьогоднішні студенти? Як вони будуть працювати, коли ще в університеті їх навчають говорити неправду, коли їх обманюють метри луганської журналістики?

Саме це відбувається в університеті і не лише в Східноукраїнському. Подібна ситуація поширилася по всіх учбових закладах міста і навіть в школах викладачі розповідають малятам про те, що Президентом України має стати Янукович. Про що ми говоримо?..

Тетяна Зеленська, 03-12-2004

http://www.maidan.org.ua/static/news/1102083325.html

* * *

Здравствуйте господа!

Три недели назад я говорил своим родным, знакомым, друзьям, что, в случае если всё-таки власть наберётся наглости и фальсифицирует выборы,то у меня не останется выбора кроме как эмигрировать из Украины. Хочу подчеркнуть, что агитировать мне никого не приходилось! Все, кого я знаю, голосовали я Ющенко. Абсолютно все!

Прошла неделя, в понедельник все мои родные и друзья с замиранием сердца ждали объявления результатов... Дождались.

Но знаете вместо страха и желания бежать появилось новое чувство! Наверное, я не один! Почему я так решил? Всё очень просто!

Буквально за несколько часов на Майдан приехало более 50 000 чел., к вечеру 250 000. В среду я тоже был там.

Вся предистория связана с одной единственной мыслью которую я хочу, изложить Вам.

Я не революционер, не радикал, не экстремист. Я простой среднестатистический гражданин своей страны. Хочу повторить это еще, раз ПРОСТОЙ ГРАЖДАНИН СВОЕЙ СТРАНЫ!!!!!!!!!!!!!!!!! К моему великому счастью я понял это до того, как попытался покинуть СВОЮ РОДИНУ.

Теперь я понимаю, что "Я не один". Теперь я верю, что не имеет значения украинец ты, русский или еврей. Теперь,, когда МОЯ страна поёт МОЙ гимн у меня на глаза наворачиваться слёзы.

К сожалению, я не могу быть на Майдане постоянно. Но, если МОЕЙ СТРАНЕ будет необходимо, то уверен, что сотни тысяч таких как я, обычных граждан сделают всё, чтобы наши дети гордились УКРАИНОЙ, как мы!!!!

С Уважением, Андрей, г. Винница

http://www.maidan.org.ua/static/mai/1102454567.html

* * *

Погляд з намету 1003

Ваш покірний слуга поставив намет біля зупинки, що знаходиться біля пасажу. Він маг номер 1003. Намет поставлено вчора десь 18.00. Всіх бажаючих запрошуб в гості :) Інше питання, що я там не завжди знаходжусь. Зараз, наприклад, на роботі. А всі, в тому числі і безпосереднє начальство - на мітингу.

Табір піднесений емоційно. Люди прибувають щогодини — біля намета, де потрібно регструватись, завжди люди. Селитись може будь-хто - Левенятко, який є саме "будь-хто", тому приклад. машини, що проіжджають повз Хрещатик, як правило сигналять з солідарності – в багатьох з них помаранченві стрічки та прапори.

Наразі мені більш-менш вдалося налагодити чергування в наметі — хто кілька годин, хто вечір (я поіхав з табору лише біля 10.30, провівши там ніч). Серед тих, хто чергує — дві однокласниці та іх знайомі, а також спвробітники з мого підприємства. Люди стараються і працювати і боротись за власну краіну.

В таборі досить чисто. Усім таборуючим роздано мішки для сміття.

В таборі налагоджене харчування — зроблені дві точки, і люди, які постійно несуть іжу, вже можуть не ходити між наметами, годуючи жителів табору, а просто здаючи іжу в ці точки. Багато приносять одягу. В мій особисто намет якийсь дідок приніс нешпетний спальник (мене не було, біля намета була однокласниця) і навіть не залишив адреси, куди його повертати. Багато людей (на власні очі бачив кілька прикладів) люди підходили до намету регстраціі і просили записати іх адреси — аби прихистити гостей з інших регіонів.

З однокласниками, до речі, вийшла взагалі цікава історія. Досить випадково з родиною однокласниці ми зівштовхулись на першому турі, потім випадково – на другому. Прощаючись, чоловік однокласниці (яка, до речі, є головою киівського представництва відомоі шведськоі автомобільноі фірми) сказав жартома — "коли що, зустрінемось на барикадах". Мало не першим, кого я побачив в таборі, коли туди прибув увечері, — був він.

Тепер ми мешкаємо в одному наметі. З ними в мене не було особливих відносин — бачились один раз на рік на дні народження в іншоі однокласниці. Після проведеноі разом ночі на холоді під пронизливим вітром щось у наших відносинах перевернулось.

Серед таборуючих не менше третини — кияни. Намети з написами "Миколаів", "Харків", "Вінниця за Ющенка". Неодноразово в мене питали, чи не знаю я, де розташовані люди з Кіровограда. Поряд намет з хлопцями з Луцька. Львова досить мало, є Tвано-Франківськ. Комендант — львівянин.

В табір попати досить важко. Він жорстко охоронягться по периметру вартою, що стоіть по 1 чоловіку на 2-3 метра цілодобово — ДУЖЕ бояться провокаціі. В табір лише два входи, які досить надійно перекриті.

Склад — 90% молодь, певно, студенти. Втім, сьогодні ранком бачив колькох дідків, що завзято будували собі намет — вже на відтинку від Прорізноі до Бесарабки. Оскільки попередній відтинок — від майдану до Прорізноі забитий повністю — там десь 250 наметів.

Скандують справді багато — це на якомусь етапі б´є по нервах. Інструкцій щодо того як себе вести, як скандувати не чув жодного разу — гадаю, це було сказано жартома, а Віталик у бридливості до громадянських поривів просто змістив акценти. Цікаво, як мені, наприклад, можуть давати якісь інструкціі, якщо я НІКОМУ не підпорядковуюсь? Коли хочу, тоді сиджу в наметі, коли хочу — йду, кого хочу туди поселяю, кого хочу — приймаю в гості — охороні по периметру достатньо сказати, що за цю людину я ручаюсь, що це до мене (тобто люди — не випадкові).

Наостанок хочу сказати, що сьогодні взяв таки з дому свій прапор і встановлю його біля намету. Ющенківського стягу не ставитиму, якщо навіть роздобуду — втім, його можуть поставити інші чергуючі.

Наразі мені не йдеться про Ющенка. Мені йдеться про краіну. Яку нагло поставили раком і чекають від неі задоволення від стану речей. Я пишаюсь краіною, яка не стала виражати задоволення, а розвернулась, і дала по яйцях. Це боляче, але ефективно. Моя краіна стає гордою і красивою, перестаючи бути згідливою хвойдою.

В усякому разі в ней є шанс стати такою.

* * *

Психологічні зміни справді відбулись. Почались кілька днів тому і продовжують зараз. Це втома, сильна втома. Але справа не тільки в тому.

Справа ще в тому, що ейфорія (запал) не може триватиме довго — в інакшому випадку це вже психічні патології.

Можливо, революцію найкраще творити в стані ейфорії.

Але шлях, що ми проходимо — це шлях усіх протестантів, що мають реальне протистояння, а не просто беруть владу, яка "валяється під ногами". Вона аж ніяк не валяється і у випадку силових акцій ми б мали силовий відпір міліції/СБУ. Якщо хтось вважає, що реально було "швиденько все позахоплювати за кілька днів" — це означає, що вiн або знає щось таке, чого я, рядовий протестант, ніяк не второпаю, або те, що досить велика віддаленість від реальних подій робить йому ведмежу послугу. Революція тривала б не менше часу, але була б кривавою, і відповідно проблематичнішою було б розв´язання вузлів, що вона зав´язала.

Якщо підсумувати, то запалу справді менше. Але готовність вести виснажливу боротьбу, що має на меті тільки перемогу — нікуди не поділася — як не втрачалась вона у радянських солдатів і упівських патріотів. Вже вчора у мене свої години стояли люди, які позавчора не збирались це робити. А ті, що стояли кілька днів тому, і яких зараз у таборі немає, повернуться. Обов´язково. А ми, табір, ми серце майдану. Ми кличемо людей знову і знову.

Тож людський резерв революції не зменшується. Він тільки перетворються з ейфорійної юрби на спокійну силу, яка говорила, говорить і говоритиме своє слово і яка вже знає, що це буде непроста перемога — і тим ціннішою вона буде.

* * *

Дорогой В.! Извините за молчание! Это я рассылала друзьям оранжевое фото, но какой-то сбой произошел. Спасибо за добрые слова. Мы тут немножко замотались - днем работаем, а ночью "на баррикадах". Все очень простужены, взволнованы и веселы. Я очень боюсь, но верю, что мы победим. Сегодня должны подвезти большие термосы, я буду варить дома много борща. Люди в Октябрьском дворце ночью спят вповалку на полу. Воздух густо-портяночный. Я смеюсь, но в горле все время стоят слезы. Приезжайте в Киев! Удачи Вам и всем Вашим родным. Анна