Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1039165345


"ЗНАЙ МІРУ, УЧИТЕЛЮ..."

06.12.2002
автор: Ніна Кусайкіна (Харків)
В одній із харківських газет ("Харків’яни" № 21 2002 р.) натрапляю на інформацію, яка й спонукала до певних міркувань. Ішлося в інформаційному матеріалі про регіональний тренінг-семінар ("Бермінводи") "Права дитини у фокусі українських ЗМІ", проведеного під егідою Дитячого фонду ООН в Україні за ініціативою київського дитячо-молодіжного об’єднання "Компас". І як значимий ілюстративний приклад на підтвердження того, що діти мають права і людську гідність, журналіст використав  досвід одного педагога, який у такий спосіб вирішив розпочати виховувати в дітях почуття власної гідності: зайшовши до класу, він дав команду: "Усім негайно вивернути кишені!" Діти слухняно виконали розпорядження. А вчитель таким чином розпочав оте саме виховання: "Дякую, і... вибачте. Мені дуже шкода, що ви так слухняно виконали мій наказ. Але ж у кожного з вас є почуття власної гідності, чи не так? І я, дорослий, зобов’язаний його розвивати". На перший погляд, цікавий початок розмови про людську гідність з дітьми. Та є в мене сумніви щодо доречності (ба навіть припустимості такого застосування методичного прийому, зверненого до власного досвіду учня). Чомусь виникає нав’язлива паралель-асоціація, коли міліціонери затримують людину, б’ють до нестями, а потім старший за званням говорить: "Отак з тобою не можна поводитися - "ніззя", бо ти маєш людську гідність, і що б ти не накоїв, ми маємо поводитися з тобою, як з людиною. Те, що ми відлупцювали тебе, а ти з переляку навіть не запитав, за що ж ми тебе б’ємо, - це неправильно. А якщо ти вже опритомнів, то я тобі розкажу, як я, як правоохоронець, повинен діяти, захищаючи тебе від усіляких неприємностей". Але ж.. зуби вже вибиті і ребра зламані.

Навчання правам людини насправді дуже делікатна річ, бо воно звернене до самої суті щоденного життя учня і особистості вчителя. Можна бути висококласним методистом, але так і не передати суті знань (які водночас є невід’ємними від виховного процесу), аж ніяк не пробудивши отого самого почуття власної гідності. Бо цьому не можна навчити, це навіть дорослій людині пояснити важко, а дитині тим паче. Це можна лише продемонструвати, коли виникає справжня, не вигадана ситуація. А їх у школі безліч: дитина відмовляється дати щоденник учителеві; учень відмовляється мити підлогу в класі; не хоче відвідувати "обов’язковий" факультатив; не хоче встати, коли до нього звертається вчитель; не хоче разом із класом іти до театру... Саме в цих "гарячих" точках і мусить відбуватися виховання власної гідності дитини. І не тільки в них.

Як на мене, то рекомендації Ради Європи щодо навчання правам людини дають вичерпну відповідь на всі питання. Варто лише уважно-уважно їх не просто прочитати, а вивчити, взявши за основу під час навчання не лише правам людини, а на уроці з будь-якого предмета.

І ще кілька слів про інтерактивні методи. Хороша річ, бо уроки стають цікавішими і не такими нудними як зазвичай інші. Але слід бути обачним, аби не "загратися" до такої міри, що в дітей складеться враження, що вивчати свої права - це іграшка на уроках, а в житті... як в житті. Тому й має бути навчання правам людини максимально наближеним до життя. І звичайно ж остерігатися стандартних відкритих уроків-спектаклів. Якщо аудиторія гостей не розуміє суті навчання правам людини, то краще уникнути цього "міроприємства".

У цьому зв’язку пригадується заняття, яке я проводила з учнями 6 класу для гостей ІІ Міжнародної конференції "Освіта в галузі прав людини". Епізод був такий: обговорювали з учнями питання "Моє найбільше досягнення в цьому році". Коли дійшла черга до одного хлопчика (він у нашому класі десь з півроку), він цілком серйозно заявив: "Я перестал материться". Це викликало у багатьох присутніх посмішку, але це дійсно було його досягнення в новому колективі, де цієї проблеми вживання навіть грубих слів при спілкуванні не було. І двояка реакція дорослих саме на цей епізод уроку: зарубіжні гості пораділи з того, що це був не урок-спектакль, а просто чергове заняття. А одна пані з райметодкабінету з обуренням підійшла до мене: "Як ви могли таке допустити? Ваш відкритий урок був зовсім не підготовленим, це не заняття - це казна-що! Отак осоромитися!".

Принагідно кілька слів про гостей. На моє глибоке переконання слід уже давно відійти від практики споглядання процесу навчання правам людини адміністрацією чи ким би то не було, сидячи з гросбухом за останньою партою. Коли вже прийшов на урок, а вчитель планує якусь роботу в групах чи бесіду в колі, - приєднуйся, відчуй, у чому суть цього навчання, а потім уже запишеш, що слід.

Навчання правам людини зовні нагадує айсберг, коли на поверхні - лише маленька часточка того, що складає зміст навчання. Можна влаштовувати суди над наркоманією, куривом. Але чи багато підлітків після участі в таких спектаклях під назвою "рольова гра" кинули палити, збагнувши шкідливість нікотину? Те ж саме і з навчанням прав людини. Чого воно варте, якщо вчитель у певній момент не став на захист прав дитини, не допоміг з’ясувати ситуацію, не став медіатором для вирішення конфлікту - просто не захотів допомогти дитині. Не забуваймо при цьому, що в 11 класі навчаються теж діти. Нічого не варте таке проповідування прав людини. А в дітей складеться стереотип, що права людини - це спектакль, у якому весело і приємно брати участь, а в житті - теж ролі і правила гри, які, правда, визначає не вчитель, а держава.

І можна далі вигадувати різні ролі в якості підсудних: наприклад, "Суд над аморальністю Діда Мороза" (підстави є: ніс червоний, швендяє десь по лісу і завжди без дружини, а тільки з внучкою Снігуронькою. Що вони там роблять? А Снігурка - донька дочки чи сина?..). Весело? Можливо, для якогось сумнівного анекдоту, але тільки не для курсу "Права людини".

Тож я закликаю тих колег, які щойно розпочали навчання з прав людини чи викладати курс "Громадянської освіти" бути обачними у виборі прийомів, пам’ятаючи слова Я.Бриля: "Ставлення до дітей - міра духовної гідності людини". Почнімо із себе. Діти - це не експериментальний матеріал для наших методичних вправ, поважаймо і шануймо дитинство, бо те, "чому навчається зараз в класі одне покоління - стане нормою життя наступного"(А. Лінкольн).

Рекомендувати цей матеріал