Реалії Країни Прав Людини

Ну що ж? Промайнули мої три тренінги, цікаві і неперевершені. Як же тяжко мені починати, все здавалося страшним і складним. Нові люди, нові враження, нова ще незвична для мене робота. Чому було саме так зараз буду пояснювати, скоріше намагатися пояснити.

Перший тренінг проводився в школі-інтернаті, це дещо лякало, бо наслухавшись розповідей про дітей, що там навчаються, відпало бажання їхати, але з’явилася цікавість і приємний страх перед труднощами. Коли ми туди приїхали, нас зустріли неймовірно щасливі діти, сповнені радості і цікавості до гостей. Здивувавшись прийому, ми попрямували до адміністрації інтернату. Зустріч була дуже приємною. Нас відвели до класу де ми будемо проводити тренінг, показали нашу триденну домівку, дітей. Під приємним враженням розпочався тренінг. Діти, як ми зрозуміли згодом, були зовсім не подарунки, навіть навпаки. Дуже цікаво було спостерігати, як один хлопець доводив нам, що освіта взагалі непотрібна. Добрі діти, що вважають своє життя гарним, бо не бачили іншого, сумно було дивитися на це. Гарні були три дні, отримала я від них дуже багато позитивної енергії. Дійсно, отримала я таку віддачу, якої ніколи ще не відчувала. Як тремтіли їхні руки, беручи сертифікати. Як блищали очі, коли я розповідала історії, та блищали сльози, коли ми розлучались...

Але пройшов час, я трішки заспокоїлася, але залишилося приємне враження від подорожі. Ще не встигла я прийти повністю до тями, як відбувся мій другий тренінг – вже у дитячому таборі відпочинку. Ну що я можу сказати з цього приводу? Одне: більш приємними були діти з інтернату, ніж у таборі. Тренінг пройшов важче, починаючи з адміністрації і закінчуючи дітьми. Але все ж таки приємності були. Відбулося цікаве позатренінгове спілкування, дізналася я дуже багато нового від цих дітей. Цікаві хлопчаки, які були нам сусідами і гримали у стінку всю ніч, гарні вихователі, які шукали нам магнітофон по всьому табору, цікаві знайомства, – все це залишило приємні враження від тренінгу. Ще ми познайомилися дуже близько з жителями лісу – зміями, жабами, і дуже-дуже близько – з комарами. Це дуже довгий час не давало забути подорож.

Майже одразу відбувся третій виїзд, – не дали мені відпочити! Але я була не проти, навіть навпаки – тільки за.

Дорога була довгою і невідомою, надія була лише на випадкових знайомих, які знали, де знаходиться Красний хутір. Вийшовши там, де нам сказали, ми з’ясували, що до інтернату йти ще близько 10-ти кілометрів. Коли спочатку зупинили не зовсім тверезого чоловіка на возі, мені здалося, що все – "приїхали". Але нам пощастило, і нам зустрілася машина, водій якої виявився дуже чемним і довіз до місця призначення цілими і живими. Великої симпатії від адміністрації ми не отримали, але директор був напрочуд чуйним: домовився про дітей, про аудиторію, їжу, про всі організаційні моменти. Відвідавши вже другий інтернат, я побачила якими різними можуть бути діти зі схожими долями. Тут нас зустріли більш злі, ображені на все і вся діти, які не знають, чого чекати від наступного дня. Тренінг взагалі пройшов добре, діти були уважні, схоплювали всю інформацію дуже швидко. Але були й свої негаразди: зникли деякі матеріали, маркери, фломастери, ручки. Про те, що по нашим особистим речам, напевне, "пройшлися" всі діти інтернату я взагалі не кажу. Це, поки нас не було, вони взяли мої улюблені ласощі – халву. Цього я не забуду ніколи! Важкі діти, важка атмосфера, жахливі стосунки між дітьми. Малі діти, що бігають за тобою, брудні, не причесані, в брудній одежі, і дивляться на тебе неначе на Бога. Беруть твою руку і міцно-міцно притискають її до себе, і просять не забирати її ніколи. Сумно...

Отака моя історія – десь весела, десь сумна, але загалом дуже повчальна – особисто для мене – і цінна своїми почуттями і переживаннями. Одне з цих тренінгів я зрозуміла чітко: комусь у цьому світі потрібна моя допомога, і я можу чимось допомогти...