Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1007571402


Перший млинець... Справжній красень!

05.12.2001
автор: Ірина Лепкина
Це повинна була бути перша подорож в рамках нашого проекту. Поїздка до Черешенської школи-інтернату. Можна сказати, що все ще тільки починалось. Про те, що мені доведеться проводити тренінг, я дізналася тільки за два дні до нього. І тут почалася паніка: тренінг для тренерів щойно закінчився, заняття ще повністю не опрацьовані, сама я ще зовсім юна та недосвідчена, тренінгів таких масштабів не проводила, а що лякало більше за всього, то це те, що тренінг буде в інтернаті – я просто не знала як розмовляти з дітьми, які скривджені суспільством, які замкнуті в собі і які просто вже не довіряють оточуючим. Я боялася того, як подивиться на нас адміністрація, чи будуть які-небудь проблеми з поселенням, з харчуванням. Я хвилювалася за те, що в мене нічого не вийде. Але все обернулося зовсім не так, як я думала.

Вихованці Черешенської школи-інтернату, як виявилося, зовсім не були схожі на тих діток, яких я собі уявляла. Ці хлопці та дівчата були дуже добрі та відкриті, вони повністю задоволені своїм життям, дуже люблять свій інтернат і зовсім не хочуть його залишати. Спочатку вони дивилися на нас якось незрозуміло і постійно задавали питання такі, як: "Навіщо нам знайомитися, якщо ми і так знаємо один одного?", або "Як ми можемо чогось очікувати від цього тренінгу, якщо ми не знаємо, що конкретно ви будете нам розказувати?". Ми почали вже навіть хвилюватися, так як з’явилась якась напруга та незадоволення серед учасників. Але дуже скоро все нормалізувалося і стало на свої місця: вони самі знайшли відповіді на ті, як виявилося, зовсім зайві запитання, їхні очі просто сяяли від інтересу, обличчя переповнювалися посмішками, а руки записували все підряд, те, що треба і те, що не треба. Три дні тренінгів пролетіли на одному подиху. Сесії та ігри йшли без зупинок чи обривів, плавно переходячи одна в одну Діти йшли на тренінг, забуваючи про всі свої справи і навіть про те, що попереду екзамени. А більше за всього здивував і схвилював мою душу хлопчик, який після того, як його спитали:" Яка твоя мрія?" – відповів: "Я мрію тільки про те, щоб в світі не було зла". Це дійсно мрія, яку варто було б здійснити!

А що робилося після того, як сертифікати вже були вручені!! Наша країна збагатилася ще на чотири справжніх Провідника в Країну Прав Людини. Крім того, всі інші, без винятку, отримали сертифікати учасників тренінгу. Отже, всі були задоволені, а провідники взагалі обступили нас і не хотіли відпускати навіть після тренінгу.

Адміністрація інтернату теж виявилася дуже доброзичливою та гостинною. Навіть не дивлячись на те, що двоє з нашої команди тренерів ще учні, вони віднеслися до нас з повагою і одразу ж повірили в те, що ми можемо навчити їхніх учнів чомусь дуже важливому та корисному для життя та виживання. Все склалося якнайкраще і в останній день зовсім не хотілося від’їжджати. Багато-хто проводжав нас до самого автобуса. І вже, сидячи в автобусі і махаючи рукою всім їм, я побачила сльози на очах у однієї дівчинки. Десь глибоко в моїй душі щось защеміло. Вони не хотіли, щоб ми від’їжджали і – буквально кожен, починаючи з простої прибиральниці і закінчуючи директором, – запрошували нас ще. Ми всі домовилися листуватися та телефонувати один одному, і щось мені підказує, що це не остання моя зустріч з ними.

Мабуть, велику роль зіграв і склад моєї команди тренерів. Між нами панувало взаєморозуміння, взаємодопомога та взаємоузгодження. І після цієї першої поїздки, з якої розпочалося виконання проекту, , я зрозуміла, що наступного разу я з великим задоволенням поїду в такому ж складі ще в який-небудь інтернат.

Рекомендувати цей матеріал