З творів V Всеукраїнського конкурсу творів-есе з прав людини

"Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах".

(Загальна декларація прав людини, ст.1)

Життя ставить перед кожною людиною безліч запитань. Деякі з них нас хвилюють, на деякі ми зовсім і не прагнемо знайти відповідь. Але існують питання, відповіді на які можна шукати все життя, але так і не знайти. Найскладніші з них нам ставить дитинство, бо саме для дитини весь світ – це загадка, суцільний знак питання.

Згадую...

"Як ви знаєте, в Україні ще й досі залишається проблематичною реалізація цілого ряду прав, передбачених Конституцією України, і зокрема, права на повагу честі та гідності, якому і присвячений наш черговий урок з правознавства" – знайомий голос лектора гучно розносився по всій аудиторії. – "Це зумовлено в першу чергу економічною та політичною кризами, а також іншими причинами, серед яких..."

Не знаю як вас, а мене дуже цікавить тема сьогоднішнього уроку. На жаль, мені вона відома не лише з книжок, прямий вплив цієї " проблематичної реалізації" мені довелося відчути і на собі. Тому я впевнена, що не має на світі жодної людини, яку б у тій чи іншій мірі не зачепила ця болюча проблема. Хоча стверджують, що сьогодні перед суспільством постали більш важливі завдання: потрібно негайно відбудувати економіку, сформувати надійний державний апарат, а вже потім розв’язувати такі дріб’язкові, порівняно з цими, проблеми. Але як люди не розуміють, що саме духовність і є основою та запорукою добробуту ?

"Проблеми взаємозв’язку держави, суспільства, особи, державної влади і демократії є фундаментальним для будь-якого сучасного суспільства. Вони, безумовно, визначають і процес розбудови Української держави, формування суспільних відносин на нових демократичних засадах. Якщо ми прагнемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, тобто суспільство, яке є людською спільнотою, то мусимо не відступати від головного принципу – пріоритету прав і свобод людини як перед суспільними, так і державними інтересами. Зауважте, що йдеться не про протиставлення цих інтересів, а про їх оптимальне поєднання..."

Мені чомусь згадуються слова мого старенького дідуся, який пестячи мене, маленьку, допитливу дівчинку, казав: "Людина – це щось особливе... Людина, сонечко, це не тільки допоміжний гвинтик у якомусь чудернацькому механізмі, пам’ятай це..." І ось пройшло багато років – а я почала розуміти справжню суть цієї фрази. Дійсно, суспільство, в якому інтереси людини підпорядковуються суспільним інтересам, а тим більше інтересам держави, де мету і засоби її досягнення визначає сама держава, є тюрмою. Я не могла нічим зарадити, коли таке суспільство формувалось. Мої рідні ще й досі згадують гніт адміністративно-командної системи, дійсно байдужої, безжалісної машини, яка знищувала все, що рухалося не за встановленими нею правилами. Але ж, ці страшні події, які я зараз вивчаю за підручниками, відбувалися не так давно. І наслідки їх. існують і по цей день. Тож я маю не допустити такого повторення.

"...Таке суспільство й було побудоване в колишньому СРСР, – продовжував вчитель. – Тоді панувала практика абсолютного знеособлення й зневажання конкретної людини, яка була лише допоміжним матеріалом для досягнення абстрактної мети – словом, "людським фактором". Це зрозуміло: адже в основі цієї практики лежала теорія тотального усуспільнення й одержавлення всього людського життя , апологетична теорія пріоритету загальнодержавних інтересів, тобто теорія ГУЛАГу, в якій немає місця для свободи людини."

Погодьтеся, людство завжди щось відвойовує у часу. Раніше боролися за здобуття свободи, прав людини, а тепер борються за розширення їх меж. Але здобувши, не знають, як їх зберегти. Кажуть, від людей залишився лише соціум. Я цілком згодна з цим твердженням. Бо справді, просто на очах відбувається варваризація суспільства. Люди ховаються один від одного за різними масками, дивляться на світ порожніми очима, і лише інколи, ніби спалахом, вони відкривають нам своє справжнє обличчя, щоб ще страшнішою здавалася прірва, коли вони знову сховають його від нас. А втім, я була б просто щаслива, якби помилялася. Але боюся, що це не так... Ви скажете, що у мене трагедійне світовідчуття. Але ви помиляєтеся, я оптимістка. Тому я вірю, я просто маю вірити, що у мене буде таке майбутнє, у якому люди відкриють свої справжні обличчя, не побоюючись, що їм хтось " плюне в душу", тим самим завдасть нищівного удару по людській честі та гідності.

Але я захопилася. Слухаю далі...

"Термін „права людини“ використовується для позначення широкого спектру прав – починаючи з права на життя і закінчуючи правом на культурну самобутність. Ці права включають усі елементарні передумови існування , вартого людської гідності. Вони можуть упорядковуватися і називатися по різному. Я пропоную зупинитися на групі громадянських прав або як їх ще називають – особистих прав людини, які принципово відрізняються від інших. В Основному Законі права та свободи людини та громадянина розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними та непорушними. Основною характеристикою громадянських прав є необхідність їх захисту законом".

Так, я знаю, ще у ст. 3 Конституції України вперше визнано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є в Україні найвищою соціальною цінністю. Тобто в цій нормі не тільки визначено, що права та свободи людини та гарантії їх встановлення визначають зміст і спрямованість діяльності держави, але й вказано головний обов’язок держави в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини та відповідальність держави за свою діяльність перед людиною. І ніби відповідаючи на мої думки, вчитель подовжує:

"Принципово новим правом людини і громадянина, яке проголошене і закріплене новою Конституцією України в системі громадянських прав, є право на повагу до своєї гідності, тобто на певне ставлення оточуючих людей до своєї особи. Це означає, передусім, що ніхто не може бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню, згідно зі статтею 28 Конституції України"

І знову я, маленька семирічна дівчинка, питаюся у мого доброго дідуся, з такими смішними насупленими бровами: " Діду, а що то є честь ?" "Честь, дитинко, це цінність, найдорожча за саме життя". " Та хіба є щось дорожче за життя?" – дивуюся. " Ще старі люди казали, що так воно є , а їм це передали їхні батьки, а тим батькам, їх батьки..." І мені здавалося, що я бачу величезну чергу батьків, які шепочучи щось один одному на вушко, передають і мені у спадок оту автентичну частинку мого "Я", яка тепер захована глибоко у мене в серці. "Не забувай, що перш за все ти людина, дитинко..."

"...Отож, – ви мене не слухаєте! – честь – це гідні поваги моральні якості людини; її принципи, репутація. Гідність поділяється на громадську та людську. Громадська гідність – поняття індивідуальної і суспільної моральної свідомості, що відображає розуміння необхідності існування та реалізації людиною своїх основних прав та обов’язків перед суспільством. Це один із регуляторів громадської поведінки, який формується під впливом ролі держави в захисті прав особи, до того ж громадської поведінки самої особи. Людська гідність – поняття моральної свідомості, суттю якої являється людина та її цінність – як моральної особи. Це категорія етики, що встановлює моральне ставлення людини до себе і ставлення до неї суспільства на основі підходу до особистої гідності особи як цінності. Розглядаючи поняття " честі" та "гідності" як форми моральної самосвідомості, я маю зауважити, що саме честь і гідність є формами утвердження певних стандартів самооцінки людської особистості..."

Але я знаю, що встановлення прав і свобод людини і громадянина навіть у нормативно-правовому акті найвищої юридичної сили не є показником їх реальності. Бо ж для можливості користування цими правами держава повинна забезпечити реалізацію конституційних прав і свобод, тобто створити відповідний механізм юридичних гарантій. Відкриваю таку знайому мені книжку "Основи правознавства". Ось, юридичні гарантії – це система взаємопов’язаних прав та свобод, що забезпечує належне визнання, захист і реалізацію певних прав та відповідних їм обов’язків. Дійсно, в Україні вже діє організаційно-правовий механізм захисту основних прав і свобод людини і громадянина, який включає в себе інституційні структури (Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів, судова система, прокуратура та інші правозахисні органи), та правову базу – більш-менш розвинене внутрішнє законодавство та ратифіковані Україною міжнародно-правові акти з прав людини. Тоді я зовсім не розумію, чому, коли у наш час так гостро постала проблема порушення прав людини, зокрема права людини на повагу честі та гідності, владні структури не надають цьому праву належного значення. На мою думку, воно потребує якнайбільшої уваги, оскільки це одне з найменш захищених прав. Наприклад, якщо буде порушене право на життя, то людина звернеться з вимогою відновлення порушеного права. Але якщо ж людину просто образити, чи принизити, то вона, у більшості випадків, навіть не подумає про цю можливість . Хоч наслідки можуть бути надзвичайно складні. Як у такій ситуації захистити себе?

"Пані Олександра, як бачу, мене зовсім не слухає. Знову вона роздумує над якимись проблемами. Будь ласка, повторіть те, що я тільки-но сказав".

Голос вчителя пролунав зовсім несподівано для мене. Я відразу і не зрозуміла, про що йдеться... Встаю. Мені трохи ніяково. "Моральна шкода, моральна шкода" – пішов відгомін по класу. Зібралася...

"Моральною шкодою вважаються моральні або фізичні страждання, викликанні дією або бездіяльністю, що посягають на належні громадянину від народження або в силу закону нематеріальні блага, такі як: життя, здоров’я, честь і гідність, ділова репутація, особиста та сімейна таємниця та інші; або порушують його особисті немайнові права: право на користування своїм ім’ям, право авторства та інші; чи порушують майнові права громадянина".

"Правильно, молодець" – з ледь помітною іронією сказав вчитель...

Можна з полегшенням зітхнути? Таж ось...

"А чому, на вашу думку, моральна шкода є таким важливим предметом обговорення багатьох фізичних та юридичних осіб?" – усміхаючись, продовжує вчитель. Але я відповідаю вже впевнено:

"Можливо через те, що моральна шкода частіше більш чуттєва та більш гостро змушує страждати потерпілого, ніж майнова. Вона не може бути відшкодована, але може бути хоч як-небудь скомпенсована. У разі відсутності іншого, найкращого способу надати потерпілому задоволення, цим способом може служити грошова компенсація. При оцінювання моральної шкоди суд грунтується на специфічних особливостях кожної справи, на ступені й характері моральної шкоди, на майновому становищі відповідача та потерпілого," – закінчую з відчуттям полегшення.

"Вірно, – погоджується вчитель. – Отже, як ми бачимо, мета інституту відшкодування моральної шкоди – виконання моральної соціальної функції – охорона недоторканості особистості, тобто функція соціального захисту. Заподіяння моральної шкоди особистості являє собою форму шкоди, заподіяну не майну потерпілого, а його особистості – фізичної або моральної – та не прямо відображеної на його майновому становищі. Прикладом тому є позбавлення життя годувальника, а також позбавлення чи обмеження працездатності особи. Немайнова шкода може бути заподіяна і тоді, коли навіть незначне заподіяння майнової шкоди викликає страждання іншої особи .наприклад, знищення листів, фотоплівок та інших пам’ятних речей".

Повернувшись до мене, він говорить:

"Дякую, сідайте, та будьте уважніші. Отож, ще раз наголошую на тому, що законодавство виділяє честь, гідність та ділову репутацію від інших немайнових прав та благ тим, що спричинення моральної шкоди тут має характер презумпції. Окрім того, честь, гідність та ділова репутація існують незалежно від їх правового закріплення і лише в разі порушення потребують судового захисту. Але реалізація будь-яких прав та інтересів особи залежить насамперед від гарантії їх забезпечення, тобто створення умов і засобів, які сприяють захисту порушеного права".

А я про що! "Якісь проблеми"! Припустимо, що мене образили (як воно інколи і буває). Згадувати як саме мені досить не приємно, та і не в цьому суть. Що ж мені робити? І не треба казати, що є ще одна гарантія забезпечення прав і свобод людини, яка була передбачена Конституцією України, а саме судовий захист від посягань на честь і гідність. Я вже безліч разів чула, що Українська держава охороняє честь, гідність та ділову репутацію громадян та організацій у разі їх порушень, забезпечує необхідну систем гарантій здійснення прав та їх захист. Згідно з цих гарантій кожний громадянин має право на відновлення порушених прав, кожний може захищати їх та законні інтереси усіма способами, що не суперечать закону. Так виходить, що у моєму випадку я мала пригрозити судом? Та мені б просто розсміялися в обличчя. А ви як думали? Образа і наклеп, згідно з статтями Кримінального Кодексу України, тягнуть за собою юридичну відповідальність. Але навіть на рівні такого простого прикладу...

А що вже казати про складніші! Нещодавно читала у науковому журналі: на даний час існує багато невирішених питань як стосовно суб’єктів, що є носіями таких немайнових благ, як честь, гідність та ділова репутація, так стосовно визначення особи, яка посягає на ці права. Наприклад, в Україні ще не до кінця усвідомили значення тих переваг, які може надати користування Інтернет чи іншими електронними комунікаціями. Зрозуміло, що провайдери не здатні контролювати весь потік інформації, що надходить до мережі. І тому вони, як правило, не можуть бути суб’єктами зобов’язання за приниження честі, гідності та ділової репутації, яка міститься у певному електронному об’єкті. Крім того існує ще одна проблема пов’язана з користуванням Інтернет, – відсутність у певних випадках персоніфікації автора інформації, що значно ускладнює процес визнання його суб’єктом зобов’язання. У даному випадку слід застосовувати загальні основи вирішення справ у випадку поширення інформації анонімом – визнання її такою, що не відповідає дійсності, тобто встановлення юридичних фактів у порядку окремого провадження. Але це все так відносно!

Піднімаю руку: "Вибачте!". Вчитель: "Ви щось хотіли запитати, Олександра? "

"Так, я маю питання. Як ми знаємо однією з найважливіших ознак правової держави, розвинутої демократії є реальне забезпечення прав людини і громадянина. Прагнення до побудови в Україні демократичної, соціальне зорієнтованої держави, формування дієздатних структур громадянського суспільства передбачає знаходження ефективних механізмів забезпечення прав людини і громадянина. Але чому тоді проблема гарантованості прав і свобод людини і громадянина на сьогоднішній час в Україні, як і в інших країнах СНД – одна з найгостріших? Чому можна прийняти найдемократичніші закони, а права людини не будуть певним чином забезпечені через відсутність дієздатного механізму контролю за їх додержанням, якщо владні структури не надають цьому питанню необхідного значення?"

Щось, як я бачу, моє питання змусило вчителя замислитись. Декілька секунд він стояв нерухомо, дивлячись кудись повз нас, ніби заглядаючи у новий ірреальний простір.

"В принципі, я з вами згоден, – продовжуючи дивитися повз мене сказав вчитель. – Але не можна судити так категорично. Було ж досягнуто і певного прогресу в захисті прав людини, зокрема права на повагу честі та гідності. Після проголошення Акту державної незалежності України, з початком розбудови нової держави було прийнято цілий ряд правових актів, які відповідають загальноприйнятим нормам з прав людини. І спостерігаються позитивні зрушення в галузі правосвідомості суспільства, оскільки більш активно застосовується такий потужний важіль впливу, як свобода преси та гласність. Але, на жаль, стан самого захисту прав людини в Україні не задовольняє вимог, які притаманні правовій державі. Бо ж, як казав Сергій Головатий, демократія в Україні ще тільки народжується . А закони, ухвалені з метою демократизації, поки що повністю не впроваджуються. Причини цього різні. Ще й не до всіх міжнародних правових актів приєдналася Україна, навіть не всі з них були опубліковані. Таким чином громадськість з ними не знайома. І не треба забувати, що саме відповідність міжнародним стандартам є головним чинником вступу України до Європейського співтовариства. Хоч слід зазначити, що ряд міжнародних угод з прав людини Україна ратифікувала без особливої затримки. Наприклад, можна посилатися на 22 найважливіші міжнародні угоди з прав людини. У 14-и з них Україна виступила як сторона. До того ж ратифікувала ці угоди вона також не останньою. Але ні по що інше, крім того , що правова культура в Україні розвинута настільки, що державі під силу увійти до міжнародного співтовариства, ці факти говорити не можуть, оскільки в Україні відсутній механізм застосування міжнародних угод. Думаю, що я відповів на ваше запитання".

Нарешті він поглянув на мене, його серйозний, вдумливий погляд уважно пробіг по всьому класу, не зупиняючись на обличчях дітей. Пауза.

"А на кінець хочу додати, – ніби звільнившись від якогось тягаря майже весело промовив вчитель, – що враховуючи необхідність перетворення системи законодавства України у систему захисту прав людини перед нашим суспільством постають такі завдання як: побудова в Україні демократичної правової держави, пріоритетом якої є захист прав людини; створення дієвої системи національних інститутів, які б їх захищали; визнання законодавчою та виконавчою владою правозахисних неурядових організацій як повноправних національних інститутів захисту грав людини; широка просвітницька робота з популяризації прав людини серед найширших верств населення; започаткування регіональних центрів прав людини, які утворять загальноукраїнську мережу, і дозволять..."

Тепер я дійсно заплуталася. Стривайте, але хіба це відповідь?..

Знаєте, багато часу минуло, коли я вперше поставила собі ці запитання. І я ще й досі шукаю на них відповіді. Можливо, скажете ви, що цей урок є лише витвором моєї фантазії. Я не буду з вами сперечатися. Може так воно і є. Минуле не можна точно відтворити, залишається лише враження. І все, про що я думала тоді, усі мої невиразні, ледь-ледь окреслені думки чи тільки паростки цих думок, постали переді мною чітко і яскраво. І хоч виголошую я їх іншими словами, більш промовистими та науковими, суть їх не змінилася. Я відчуваю свій обов’язок перед тією маленькою, допитливою дівчинкою, яка не розуміла, чому люди стали такими байдужими один до одного? Та я знайду відповідь.

Те, що Україна не є реально правовою державою я знаю ще з п’ятого класу. І мене дуже турбує , що говорити про права людини, і зокрема про право на повагу честі та гідності, в Україні стало майже правилом гарного тону. Немає такого державного, політичного, партійного чи громадського діяча, керівника республіканського, обласного, районного чи сільського рівня, який би не починав свою промову, статтю, інтерв’ю або просто репліку з " геніального відкриття" про необхідність дотримання прав людини. Крім того, сьогодні говорити про права людини можна вільно, а тому це безвідповідально. Безвідповідально, бо існує загроза, що цю проблему можна просто "заговорити", як і тисячі інших. Окрім того, реалізація права на повагу честі та гідності дуже тісно пов’язана з іншими правами, оскільки порушення одного права тягне за собою порушення іншого. Тож ця проблема має системний характер, і підходити до її вирішення потрібно комплексно. Її не можна відривати і розглядати в цілковитій ізоляції від інших проблем, пов’язаних з реалізацією інших прав. Бо лише реальне забезпечення всіх прав людини і громадянина дозволить нам побудувати правову державу, якою і була проголошена Україна.

Суддя – історія,
а висновок — то час.
Історія не та,
що вчили в школі.
Завуальована,
за догмами життя,
лиш іноді і вирветься на волю.
І боляче,
і не одній болить.
Боліло і болітиме
ще може...
Як зупинити
ту нестримну мить,
вже за якою
лиш прокляття Боже?..
Промені
сліплять очі.
Промені штучного сонця.
Я сліпий
серед сліпих,
що серед таких сліпих як я.
І ніхто не знає,
чи йде, чи падає.
Відчуваємо: в одному напрямку.
Хто ж піде проти нас?
Шукати давно забуте,
серед давно загубленого,
закиданого давно минулим...

Олександра Матвійчук, м. Боярка Київської обл