СУД НАД ВАЛЕРІЄМ МАРЧЕНКО (13 БЕРЕЗНЯ 1984 Р.)

Суд згідно радянського законодавства відкритий, так сказав матері Валерія Марченка суддя Зубець Г.І. (він же заступник голови міського суду м. Києва). Та могло статися так, що про суд рідні і знайомі Валерія дізналися б лише після вироку, бо ніхто не збирався сповіщати родичам про суд. Випадково мати Валерія - Ніна Михайлівна - 11 березня зайшла до заступника голови Київського міського суду, щоб спитати, чи визначена вже дата судового засідання. В кабінеті Зубець був оточений офіцерами з синіми погонами і серед них полковник, слідчий КҐБ Слобоженюк. Після 14-ї години секретарка виписала Ніні Михайлівні повістку як свідкові у справі сина, і вже тоді сказали, що засідання призначено на завтра (12 березня) на 10 год. ранку.

Родичі та друзі, знаючи практику КҐБ не впускати нікого до залу, зібралися з дев’ятої години ранку біля дверей міського суду (Володимирська, 15) - всього 6 відважних жінок. Правда, потім коли чутка про суд над "якимсь" В.Марченком пройшла містом, на засідання намагалися пробитися ще деякі знайомі і незнайомі. Але почувши: "предъявите ваши документы", - розбігалися. Коли міліція врешті дозволила ввійти до приміщення, біля залу судового засідання жінки зупинилися, бо широкоплечий молодик (назвав себе дружинником Івановим) перепинив шлях до дверей, заявивши, що в залі вільних місць немає. Вхід до найменшого з усіх залів охоронявся кількома здорованями у цивільному та загоном міліції, хоч біля інших залів охорони не було. Ніякі умовляння і вимоги впустити на суд не діяли. Мати В. Марченка, зрозумівши, що відкритий суд над сином хочуть перетворити у закритий, об 11 годині дала телеграму генсеку Черненку та голові КДБ УРСР Мусі з вимогою гарантувати присутність родичів та знайомих на суді, згідно радянських законів. Водночас Валерій Марченко, зрозумівши, що над ним хочуть вчинити розправу за закритими дверима, не побачивши в залі рідних, оголосив голодівку протесту, відмовився від суду. Серед присутніх "представників громадськості" він признав співробітників КДБ. Чути було, що в залі щось не гаразд: суддя стукав кулаком по столу, голос Валерія щось відстоював, наполягав, боронив. Так тривало до 12.30. Судове засідання було відкладено, нічого нікому не сповіщено, і відновлено 13 березня о 9.30 ранку.

Валерій Марченко відмовився від адвоката, якого "найняли" слідчі органи. До залу впустили тітку (сестру матері), матері дозволили бути присутньою після допиту як свідка, але знайомих до суду так і не допустили. Валерій сказав: "Нарешті проявилися елементи законності, атмосфера більш-менш розрядилася, з’явилася одна жива душа (на тітку), а також замінено склад присутніх, уже якісь і цивільні обличчя є. А ви (звертаючись до судді) кажете, що не потрібно воювати... ось поголодав, то хоч трохи чогось домігся".

Біля головного входу до міськсуду 13 і 14 березня можна було бачити зграйку молодих людей, схожих на робітничу чи студентську молодь. Їх ніби інструктували про щось, а потім заводили через службовий вхід до залу. Бо на засіданні у залі всі 20 місць були заповнені зовсім незнайомими людьми.

Суд тривав фактично один день - 13 березня з 9.30 до 21 год., бо 14 березня о 16 год. було лише зачитано вирок.

Валерій Марченко звинувачувався в антирадянській діяльності, пропаганді і агітації, спрямованій на підрив і повалення радянської влади (за період з 1974 по 1984 рр.). Йому інкримінувалося виготовлення документів, що зводять наклепи на радянський суспільний лад, поширення їх серед радянських громадян, а також передача їх за кордон, де вони активно використовуються ідеологічними ворогами СРСР і передаються ворожими радіостанціями...

На запитання прокурора (Попов - прокурор відділу за наглядом за слідством у органах держбезпеки, радник юстиції), що спонукало В.Марченка до виготовлення цих ворожих документів, Валерій відповів, що у своїх діях керувався правами вільної людини, підтвердженими Декларацією Прав Людини ООН, а саме - правом мати свої погляди і вільно їх висловлювати. (Цю Декларацію у В.Марченка було вилучено під час арешту).

Деякі зі своїх робіт він написав як українець, якому не байдужа історія та доля свого народу. Інші інкриміновані Валерію Марченку документи, як ворожого, антирадянського змісту, були написані ним на основі багатьох скарг і звернень до вищих інстанцій та органів влади в протест на правопорушення та антизаконні дії табірної адміністрації. Скарги ці були формою самооборони в’язнів проти нелюдських умов існування, всіляких утисків з боку адміністрації тих мізерних прав, якими наділені в’язні в СРСР. В.Марченко, як хвора людина, домагався належної йому медичної допомоги та роботи згідно його кваліфікації та стану здоров’я, фактично того, що передбачено радянським законодавством. Так, у відкритому листі до генерального директора ЮНЕСКО М’Боу, яким Валерій Марченко "розхитав і підірвав радянський лад", він, як перекладач, висловлює бажання в місцях позбавлення волі займатися перекладами Шекспіра на українську мову і просить ген. директора ЮНЕСКО посприяти йому в цьому.

Діалог між прокурором і Валерієм Марченком щодо того чи іншого так званого "документа" приблизно такий:

Прокурор: 3 якою метою був виготовлений антирадянський ворожий за змістом документ...?

В.Марченко: 3 метою сказати людям правду.

Прокурор: Ви твердите, що все написане вами правда?

В.Марченко: Чистісінька.

Прокурор: Яким чином цей документ потрапив за межі ВТК?

В.Марченко: Не скажу.

Прокурор: Чому?

В.Марченко: Бо ви людей саджаєте. Вам істина не потрібна, вам потрібно людину до в’язниці посадити.

Прокурор: Яким чином вказаний документ потрапив за кордон?

В.Марченко: Цього я не знаю...

Прокурор: Марченко, уявіть собі, що було б, якби кожна людина у нашій країні почала б писати, що їй заманеться та ще й за кордон передавати?

В.Марченко: Було б так, як у справжній демократичній країні.

Прокурор: 3 якою метою вказаний документ був переданий за кордон?

В.Марченко: Для опублікування в пресі і щоб люди читали.

Прокурор: Ви задоволені з того, що там його друкують та ще й ворожими радіостанціями передають?

В.Марченко: Звичайно. Я ще більше був би радий, якби він був надрукований у моїй країні...

Одним із звинувачень була негативна характеристика, видана табірною адміністрацією, де сказано, що Валерій Марченко не виконував норм виробітку і взагалі не став на шлях виправлення. Свідками на суді були працівники табірної адміністрації. Поляков (заступник начальника ВТК 389/35, Валерій Марченко назвав його "катом") засвідчив, що Марченко не виконував норм виробітку, тому часто позбавлявся ларка. Сам Поляков на запитання Валерія Марченка не міг назвати і процитувати статтю виправно-трудового кодексу, де сказано про % виробітку норми. (А такого в кодексі немає, є тільки, що в’язень мусить бути зайнятий посильною для його стану здоров’я працею.) Поляков також сказав, що Валерій Марченко товаришував із Світличним, Глузманом, Антонюком, які організовували голодівки і писали протести, тому зарекомендував себе негативно. Табірний лікар Ярунін свідчив, що Валерій Марченко у таборі був один з такою хворобою і що йому надавалася медична допомога тими засобами, які були у розпорядженні медчастини. Але часто необхідні ліки були відсутні. Інші свідки - працівники ВТК та КДБ свідчили в усній чи письмовій формі про вилучення за різних обставин рукописних текстів тих листів, які інкримінуються Валерію Марченку.

Були допитані також свідки - колишні в’язні Ігор Калинець та Зиновій Антонюк. Обидва сказали, що голодівками та заявами протесту вони боронили себе проти антизаконних дій і просто сваволі адміністрації табору, бо до того їх спонукали нелюдські умови існування. Зиновій Антонюк підтвердив, що особисто він брав участь у написанні одного розділу до "Положения заключенных в СССР" і все, про що там написано - чиста правда, бо він "сам те все відчув на власній шкурі".

Та суд не взяв до уваги ці покази, як і покази матері Валерія Марченка - Ніни Михайлівни, в яких вона говорила, що надання медичної допомоги сину в умовах табору, а пізніше на засланні потребувало нелюдських зусиль і з її боку і з боку сина. Доводилося "бомбити" телеграмами, власними поїздками найвищі інстанції в Москві, центральні медичні управління, обласні та ВТК. Ліки надсилалися до табірної адміністрації, але їх не приймали. Натомість надсилалися стандартні відповіді - стан здоров’я задовільний. Навіть при критичному стані, коли після тривалого етапу було запалення легень, а з плеври викачано 1,5 літра рідини, - повідомили: "состояние удовлетворительное".

Тяжкий стан, хронічна хвороба нирок до уваги табірною адміністрацією не бралися, вимагалося виконання норм (?!) виробітку, накладалися стягнення, матері постійно зауважували, що з цієї причини ліки приймати не будуть і не будуть госпіталізувати сина.

Були викликані свідки з Казахстану, з радгоспу Саралжин (Актюбінська область), де Валерій Марченко відбував дворічне заслання протягом 1979-81 рр. Директор радгоспу сказав, що спілкувався з Валерієм Марченком мало, кілька разів зустрівся, але посвідчив, що той був незадоволений радянською владою. В доказ цього він навів такі факти: 1) Валерій Марченко обурювався, що в магазинах порожні полиці (з цього приводу Валерій Марченко запитав у судді: "Як треба себе поводити у порожньому магазині, щоб тебе не посадили, хвалити чи мовчати?"); 2) Валерій Марченко не брав участі у виборах та ще й казав "от якби виставили дві кандидатури, то, можливо, за одного когось я проголосував би, а за цього мені не хочеться"; З) Марченко отримував посилки і тому, мабуть, не був зацікавлений у заробітку. Цей свідок зізнався, що робота слюсаря на відкритому радгоспному дворі при казахстанських морозах, звичайно, не для хворої людини. Але іншої роботи у них не було. Він зізнався, що після приїзду з Актюбінська до Саралжину співробітників КҐБ, він час від часу сповіщав в область, що "Марченко на шлях виправлення не став", фактично зізнався, що був провокатором-"осведомителем". Набувши досвіду на В.Марченкові, цей брат-казах посприяв арешту і Зоряна Попадюка, який відбував заслання в Саралжині після Валерія...

Дві лікарки-казашки Саралжинської лікарні (і поліклініки) свідчили, що Валерій Марченко, побачивши випущений "Санбюлетень", зауважив, що його варто б випустити казахською мовою, адже селяни по-російськи не знають (тобто він зводив наклеп на національну політику уряду та партії, називав її, згідно вироку, "русифікаторською"). Ці ж свідки-лікарки казали, що він з особливим притиском казав "Вы советские врачи..." тобто, на їх думку, він демонстрував свою зневагу до радянської медицини (Марченко спитав у судді: "Мене що - судять за інтонацію? Як у анекдоті?") На запитання Валерія Марченка до головлікаря Ташимової, та підтвердила, що дійсно взимку вона не дала йому, хворому, лікарняного листка про звільнення від роботи в 30-градусний мороз, на відкритому подвір’ї. Вона вважає і зараз, що артеріальний тиск 190/130 - це робочий. Тут же Ташимова зізналася, що постійно інформувала начальство Актюбінська про поведінку Валерія Марченка. (Марченко змушений був у зв’язку з відмовою хворому у наданні допомоги, звернутися з телеграмою до 26 з’їзду КПРС в Москву, після втручання начальства з Алма-Ати до хворого ставлення пом’якшилося. У вироку записано, що зводив наклеп на радянську медицину. )

Вчителька німецької мови, казашка із Саралжину, письмово підтвердила, що Валерій Марченко говорив, що Казахстан - багатий край, що може б йому краще було без Росії, він захоплювався життям західноєвропейських країн і казав, що хоче поїхати туди лікуватися.

Свідок Горбачевський, робітник Київського дослідного господарства, сторожував разом з Валерієм Марченком до його арешту. Він посвідчив, що Валерій Марченко вів з ним розмови про порожні магазини, про тяжку працю селян, про те, що у вузах адміністрація - росіяни за національністю і тому українцям важко вступити до вузів. Валерій Марченко казав також, що хоче виїхати за кордон і стати там священиком. Розмови їхні переходили в суперечки. У відповідь на запитання Валерія Марченка, з якого часу ці розмови стали суперечками, свідок зізнався, що у квітні 1983 року до нього прийшов співробітник КДБ, і вже тоді він написав донос на Валерія Марченка. (Тобто свідок зізнався у своєму провокаторстві.)

Свідком був працівник слідчого ізолятора КДБ УРСР, який показав, що восени 1977 року після побачення Валерія Марченка з матір’ю, він виявив у банці з медом, яку мати передала сину в ізолятор, капсулу з "документом" (то була робота Валерія Марченка про Киселика). Свідчення плутане, оскільки Валерій Марченко хотів передати за межі ізолятора, а мати передала мед йому, чому ж та праця попала назад? Крім того, цей "документ" був виявлений за відсутності Валерія Марченка і його матері.

Прокурор (Попов) переказав зміст звинувачення, переповнивши його пафосом передових статей, газет та журналів (цілі сторінки з них він склеїв і читав) про торжество ленінської національної політики та дружби народів, про величезні досягнення радянської медицини і охорони здоров’я, цифрами динаміки неуклінного зростання національного доходу нашої країни та добробуту радянських людей, про мирне небо над землею завдяки зусиллям СРСР. Гучно таврував ганебних зрадників народу - бандерівців та оунівців, які захлиналися кров’ю нашого народу, вбивали дітей, стариків, жінок, топили ріками крові села України. І ось таких Валерій Марченко взяв за героїв у своїх творах, він оспівує, величає їх. Зупинився на Антоні Олійнику, який вбивав, знищував, не щадив немовлят. Суд у свій час прийняв достойне рішення - розстріляти вбивцю (потім Валерій Марченко заперечив, що це не той Олійник, їх було кілька, не про того говорить громадянин прокурор. Його Олійник - Антон, молодий українець, який ходив по селах агітатором, який волю ставив над усе. Не витримавши умов у таборах, він двічі тікав і його розстріляли). На закінчення промови прокурор, дотримуючись все того ж пафосу, виголосив, що Валерій Марченко зводить страшний наклеп з метою підриву і ослаблення радянського ладу. Він звинувачує Валерія Марченка за ст.62 ч.2 КК УРСР, а також за аналогічними статтями КК РСФСР та Каз. РСР і визначив міру покарання, як особливо небезпечному рецидивісту - 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.

Від адвоката Валерій Марченко відмовився. Та все ж у судовому засіданні він брав участь (Осадчий Ю.М.). Насправді він грав роль помічника прокурора. Його запитання до Валерія Марченка і до свідків доповнювали запитання прокурора. Він сказав, що провина Валерія Марченка така, що тут немає пом’якшувальних моментів, він згодний із звинуваченням прокурора. Однак запропонував суду зменшити міру покарання, зваживши, що шкоди радянській державі Валерій Марченко не спричинив, а також враховуючи його хворобу.

Останнє слово Валерія Марченка.( Відтворено по пам’яті, скорочено.) Коли я вступив до університету, я дізнався, що 5 мільйонів українців добровільно відмовляються від рідної мови, від тієї краси та багатства, що його отримує кожна людина від народження. До цих 5 млн. належите також і ви, громадяни суддя, прокурор та адвокат. З приводу такого неприродного явища - чому українці на своїй землі втрачають зв’язок з рідною мовою, я написав 1973 року дві статті - "За параваном ідейності" та "Київський діалог", яким не довелося побачити світу та яких ніхто не встиг прочитати. За них мене Київський обласний суд покарав на 8 років позбавлення волі. Виявляється, Україна - єдина країна, що входить до складу ООН, котра висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в пермських радянських концтаборах, я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна, тобто така, що вважає себе вільною, де і в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні і облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи як християнин, керуюся божими заповідями. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів.

Суддя перебивав, не давав підсудному говорити, весь час перепитував: - Що просите? Що хочете від суду? Валерій Марченко нічого не просив, а продовжував називати факти беззаконня у таборах, про постійні обшуки, про вилучення і безслідно пропалі художні, літературні твори, переклади.

Валерій Марченко: Мене звинувачують у наклепах на радянську медицину. У пермській 35-ій зоні ВТК Івана Світличного поставили виконувати "легку" роботу - збирати дрібні деталі до праски, знаючи, що в нього немає пальців. Медкомісія визнала його спроможним до цієї роботи, а у висновку комісії було визначено, що в нього здорових 5 пальців на обох руках (замість 2). Тоді на папері обвели Іванову праву руку з одним пальцем і відіслали в Перм прокурору - відповідь не надійшла. Чи це наклеп на радянську медицину?

В моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин суддя. А ось тут, під оцим гербом Української РСР, пропоную повісити відбиток руки Івана Світличного з "медичним" твердженням - 5 пальців...

Вирок, фактично, тотожний із звинуваченням.

У судовому процесі Валерій Марченко брав активну, навіть ведучу роль, ставлячи питання свідкам, судді та адвокатові, нагадував секретарці, щоб записувала все. Він розвінчував підступність, брехню і демагогію. Він показав, що більшість свідків - співпрацівники КДБ, медичні працівники - низької кваліфікації, адвокат не захищає, а звинувачує. Протягом судового засідання Валерій Марченко почував себе погано, з’явились ниркові коліки, боліла голова. Стояти міг лише спираючися на бар’єр, просив у охоронців пити.

На запитання судді - що хочете від суду, нарешті Валерій Марченко висловився: "Та вже давайте ваші 15 років!"

Слідство 3 місяці, суд - 1 день. Особливо небезпечний державний рецидивіст отримав 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання.

Дівчата прорвалися в зал, кинули Валерію червоні гвоздики.

Із Заяви Держдепартаменту США (1984 )

Як стало відомо Державному департаменту, 7 жовтня в ленінградському тюремному шпиталі помер один з провідних українських правозахисників Валерій Марченко. Марченко, котрий довго і важко хворів на нирки, загинув, мабуть, в результаті ниркової недостатності.

Журналіст за фахом, він у березні цього року був засуджений до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання за праці, в яких критикував жорстокі умови утримання в’язнів у радянських таборах і кричущі випадки порушення національних і особистих прав на Україні. Марченко ще раніше отримав вісім років таборів і заслання за подібним звинуваченням і з великими труднощами пережив ув’язнення.

Після оголошення вироку в березні цього року друзі й родичі Марченка попереджали, що за критичного стану його здоров’я ув’язнення до табору особливого режиму - найстрашнішого табору в радянській системі - рівнозначне смертному вирокові. Нам відомо, що 13 вересня Марченка перевезли з цього табору до ленінградського тюремного шпиталю. Нам також відомо, що радянські органи влади відмовили рідним Марченка в проханні покласти його до лікарні, де є апарат штучного діалізу.

Смерть Валерія Марченка у тридцятисемирічному віці означає загибель молодого й мужнього учасника руху за людські права в Україні. Але його життя назавжди лишиться прикладом для усіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу. (

З нагоди вручення Премії імені Валерія Марченка за кращу публікацію на правозахисну тему в українській пресі

(Національний прес-клуб, 13 вересня 1993 Київ, Україна )

Від імені 100 тисяч членів нашої організації, регіональних Товариств та правління директорів Спілки Товариств (Union of Councils) ми передаємо наші найтепліші поздоровлення редакції журналу "Україна", першому володарю нагороди імені Валерія Марченка, яку присуджує Українсько-Американське Бюро захисту прав людини за кращу публікацію на правозахисну тему...

Ім’я Валерія Марченка не знає кордонів. Його ім’я є живим пам’ятником його світогляду і боротьби за права людини і людську гідність, в ім’я яких він жив та помер. Його абсолютна та непохитна відданість істині та справедливості фактично є його "свідченням" встановлених демократій та нових націй, що вирвалися із міцних обійм радянського тоталітаризму...

Преса, яка віддзеркалює вартості та принципи, символом яких є ім’я Валерія Марченка, неминуче гратиме життєво важливу роль у створенні умов повного та вільного розвитку держави, заснованої на законності, та гарантій захисту прав людини. Таким чином, само собою встановлення цієї премії є суттєвим внеском у демократичний розвиток України і ми вітаємо керівників Бюро і сподіваємося, що його зусилля будуть постійно скеровані на цей шлях.

Сьогодні редакція журналу "Україна" вшановується як перший адресат премії імені Валерія Марченка за кращу публікацію на правозахисну тему. Редакція журналу відзначилася тим, що часто надає свої сторінки для публікацій, які віддзеркалюють та пропагують етичні цінності та загальні людські принципи, у тому числі прекрасний біографічний портрет Валерія Марченка.

У темну епоху, коли інакодумців кидали до тюрем та таборів або піддавали репресіям у психіатричних лікарнях, ми, Спілка Товариств, боролися за політичних в’язнів та жертв зловживання психіатрією. І ми глибоко переконані, що незалежна Україна принесе надію на особисту свободу, гідність та безпеку усім своїм громадянам. Сьогодні ми поздоровляємо володарів цієї важливої нагороди.

Памела Б.Коен, Національний Президент Спілки Американських Товариств за права людини

("Права людини в Україні", 1993, вип.1)