версія для друку

Громадянська Освіта, 2000,  №30
Різне, Релігія і школа

Чи є громадянська освіта загрозою українському патріотизмові?

05.12.2000
автор: Тетяна Клинченко, м. Київ

Тетяна Клинченко,
кандидат історичних наук, провідний науковий
співробітник Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень НАН України, учасник проекту
„Освіта для демократії в Україні“


Чи є громадянська освіта загрозою українському патріотизмові?

Сучасне всебічне реформування освіти в Україні не могло не висунути принципово нових вимог до ідеї і змісту громадянської освіти. Майже водночас протягом кількох останніх місяців різними авторськими колективами були підготовлені кілька концептуальних документів. Деякі з них, як-от „Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку Української державності“ (АПН України), „Концепція громадянської освіти в Україні“ (Інститут громадянської освіти НаУКМА), – вже винесені на громадське обговорення. Найближчим часом на розгляд громадськості буде запропонована Концепція громадянської освіти, розроблена в рамках „Трансатлантичної програми підтримки громадянського суспільства в Україні“, що включає в себе широкомасштабний проект „Освіта для демократії в Україні“/ Ця Концепція буде опублікована в наступному випуску нашого бюлетеня (Прим. ред.)/

Учасники обговорення, як водиться, щось критикують, заперечують, доповнюють, сперечаються. Дехто з українських педагогів, щоправда, висловлюють думку про шкідливість, або навіть й лукаву підступність „Концепції громадянського виховання особистості…“ як такої, що прагне підмінити національне українське виховання громадянським і по суті є „зайвим теоретизуванням чи лжетеоретизуванням“ (Див.: Погрібний А. Ще раз про національне виховання // Освіта. – № 42-43. – 27 вересня – 4 жовтня 2000 р. – С. 7).

Слово „лукаве“ невипадкове, бо авторів Концепції грізний опонент (доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України, голова Всеукраїнського педагогічного Товариства ім. Гр.Ващенка Анатолій Погрібний) таки співвідносить з „відомою істотою, що боїться ладану“. У ролі ж освяченого ладану виступає націоналізм. На думку авторів Концепції, у сучасній Україні націоналізм іноді виявляє тенденцію до деструктивності, і вони закликають активно цьому запобігати. На думку опонента Концепції, націоналізм критичній оцінці не підлягає. Хіба що з вуст лукавих ворогів, „україножерів“, „задавнених перестрахувальників і прислужників“.

На думку опонента, наявність даної Концепції несе загрозу патріотизмові українських громадян, є „оминанням, знейтралізуванням, інакоказанням, униканням“ українського національного виховання. У Концепції, щоправда, буває, що „промелькне“ „національна свідомість“, а то й „зронено про потребу виховання патріота“, але той патріот – „якого народу, якої країни? – здогадуйтеся, мовляв самі„. І всі ті слова та акценти „насправді дезакцентовані“, а „якщо й наявні, то наявні лише десь на другому чи й на третьому плані“.

Здавалось би, про адресність Концепції свідчить вже її назва, та й кому на думку спаде, що Академія педагогічних наук України розробляла документи для китайського чи бразильського вжитку? „Ех, вчені тьоті й дяді!“ – по-вченому, по-академічному, запросто так, по-професорському звертається опонент до наївних працівників АПН, які самі не розуміють, на кого працюють.

В Україні ідея і практика виховання громадянина зовсім не нові. До нього звертався ще автор патріотичних „Повчань“, київський князь Володимир Мономах. Тією чи іншою мірою її не обійшли у своїй творчій спадщині і у педагогічній діяльності представники різних ідейних і ідеологічних напрямів: народники, ліберали, національні демократи, націоналісти, комуністи, щось встигли навіть і монархісти. К.Ушинський, Б.Грінченко, С.Русова, Я.Ярема, А.Макаренко, Г.Ващенко, В.Сухомлинський і багато інших, включаючи й цілу плеяду педагогів у сучасній Україні, навіть будучи ідейними антагоністами поміж себе, вони приділяли ключову увагу вихованню людської гідності, спорідненості зі своїм народом, відповідальності особи перед соціумом. Кожен відповідно до своїх ідейних позицій і переконань.

Вихованню громадянина в радянській школі приділялася надзвичайна увага. Радянський патріот, ідейно загартований, відданий справі комуністичної партії, атеїст, непримиренний до ворогів, безкомпромісний… Змінилися часи, ідоли, міфи, проте, як і раніше, безапеляційно: „Хто не з нами, той проти нас“. Тепер уже з позицій ідеології націоналізму.

Сьогодні в Україні, згідно Конституції, суспільне життя ґрунтується на засадах ідеологічної багатоманітності. Крім екстремістських і деструктивних, леґітимними є різні підходи та ідейні позиції і в освіті. Право на існування і впровадження у педагогічну практику мають різні педагогічні концепції, що, з різних точок зору, розглядають ідеї і завдання навчання і виховання молоді: національне виховання, громадянське, полікультурне, інтеркультурне, екологічне, козацьке, лицарське тощо. Йдеться не про хаос педагогічних ідей, а про їхнє співіснування, окреслене Конституцією і діючим українським законодавством.

Згадані вище нові концепції мають на меті виховання громадянина, який цінує та готовий відстоювати ідеали свободи, демократичні цінності, права людини і, до того ж, володіє для цього відповідною компетентністю і практичними навичками. Хіба ж хто з авторів цих документів противиться „українському вихованню, принципи якого відповідають історії, традиціям, світобаченню, характерові, ментальності саме українського народу„? (цитата з опонента). Чи автори хоча б однієї зі згаданих вище концепцій обминули необхідність знання української мови? Не на американців і голландців вони розраховані, а саме на українців, незвиклих до поваги до закону, на їхні традиції, світобачення і ментальність, які все ще далекі від розуміння і відстоювання демократичних цінностей, прав людини. Саме для українців, безпомічних громадян посткомуністичної України, незахищених у своїх найголовніших життєвих правах, безпорадних у спілкуванні з представниками влади, що не мають досвіду і вміння контролювати власну державу, створені і винесені на обговорення „Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку Української державності“ та інші концептуальні документи про громадянську освіту.

Яких ще національних (етнічних) ознак болісно потребує опонент для цього документу, без яких Концепція втрачає для опонента смисл? Мова, культура, історичні знання, національні традиції – усе це є (хоча й не так і не стільки, і не з тими акцентами). Чого ж нема? Церкви.

У авторській Концепції професора Омеляна Вишневського „Демократизація українського виховання“, яку опонент пропонує як альтернативу „лжетеоретичному“ документу АПН, – цікавій і до того ж написаній прекрасною мовою, а не чиновницьким „волапюком“, таким характерним для педагогічних документів, – сформульовані завдання, що, однак, не відповідають українському законодавству. „Сучасне українське виховання передбачає повернення до традиційно-християнських засад… Українське виховання за добільшовицьких часів завжди було глибоко християнським, а Церква і релігія посідали в ньому вельми помітне місце“. Як стратегічне освітянське завдання автор декларує „перехід до традиційно-християнської стратегії виховання“ (Вишневський О. Концепція демократизації українського виховання // Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні: Педагогічні концепції. – К., 1997. – С. 80 – 81).

Нагадаємо, що, згідно Конституції (стаття 35), „кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої… Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова“. Щоправда, сьогодні ці конституційні положення набувають характеру майже дисидентських, бо педагогічним керівництвом все більше опановує ідея обов’язкової для всіх християнської освіти. Але закон є закон, і він захищає право особи на свободу вибору. Цією свободою Бог наділив людину, яку створив за Своїм образом і подобою.

Якщо ж, за прикладом опонента, вдатися до примітивного контент-аналізу, підраховуючи, яких слів вжито найчастіше, то безумовна першість у авторів тих виховних концепцій, де „прогрес“ означає передусім „повернення у минуле“, належить слову „чужий“. „Чужими“, „чужинцями“, „чужими цінностями, мовами, ідеалами, культурою, вірою, іконами“ і т.п. сповнені публікації в газетах „Освіта“, „Українське слово“ та інших, що стоять на позиціях ідеології націоналізму. Також і за комунізму ворожим і чужим був весь зовнішній світ, за межами Великої Зони. У соціологів і соціальних психологів є з цього приводу коментарі, але в цій статті їх не розглядатимемо.

Кілька зауважень щодо патріотизму. Фарисейське законництво з підрахунками натяків і акцентів у словах і між рядками на тестування їхньої патріотичності не може сприяти розробці повноцінних педагогічних концептуальних ідей і документів. Освітянський клерикалізм також не принесе очікуваних результатів для ідейного згуртування нації.

За радянських часів, у країні, оточеній залізною завісою, побутував анекдот: „Найбільша мрія радянського патріота – не жити на Батьківщині“. У посткомуністичній Україні ця мрія масово „здійснилася“: на найтяжчих, найбрудніших роботах по всій Європі мордуються і нерідко гинуть українські нелегали. Українські жінки посіли перше місце у світі за кількістю повій, що зайняті у зарубіжних країнах. А вже як потішили свою давню „мрію радянського патріота“ рідні, не чужі, українські олігархи у своїх швейцарських, кіпрських, каліфорнійських „хатинках“, годі й згадувати.

32% українських громадян (третина!), згідно соціологічних опитувань, сьогодні мають бажання емігрувати з Батьківщини на постійне місце проживання, переважна більшість з них – 82% – через тяжку економічну ситуацію. Більше 80% – дотримуються думки, що незалежність нічого не змінила на краще в царині захисту прав людини. Провідні політологи характеризують політичний і соціально-економічний устрій країни як „олігархічний неототалітарний політичний режим“, в якому близько двох десятків кланів володіють 4/5 колишньої загальнонародної власності (Дзеркало тижня. – № 33. – 19 серпня 2000 р. – С. 2, 3, 6, 17). Третє місце у світі з корумпованості влади, президент країни – у першій десятці найзавзятіших у світі душителів свободи слова у засобах масової інформації. Світовий феномен для книги рекордів Гіннеса з довготривалих невиплат зарплат і пенсій. Нарешті, для повноти цинізму, засновника цього устрою, макіавеллівського спеціаліста з політичних провокацій, члена редакційної ради одного з найвульгарніших з нахилом у порнографію видань країни „Бульвар“, від погляду на першу сторінку якого вже можна подавати до суду за психологічний стрес, іменем якого названі не лише двоколісне транспортне знаряддя тотально зубожілого населення часів масового розкрадання державного майна представниками влади, а й вищий навчальний заклад у Києві, – першого президента нашої держави нині висунуто на здобуття звання лауреата Нобелівської премії. Усе це Україна.

Усе це дозволили громадяни країни, які нічого іншого не можуть, як лише дозволити це і терпіти. І складати дорожні валізи...

А ви собі, хлопці й дівчата, і ви, панове національні демократи, сплітайте віночки, співайте веснянок, водіть хороводи навкруги церкви. Тільки, борони Боже, не переплутайте ворожу й чужу православну церкву з рідною, українською. Тіштеся спогадами про козацький демократизм і не допустіть ворожих лукавих спроб спрямувати українську школу на освіту і виховання майбутніх поколінь громадян, свідомих і компетентних у своїх політичних і економічних правах, спроможних їх відстояти і захистити у правовій державі. У тому числі, до речі, й своє право на українську книгу, нині задушену, українське мистецтво, зневажене і нефінансоване, українську національну школу, з учителями-злидарями, українську мову, яка на свій захист потребує не звинувачень на адресу ворогів і чужинців, а постійного фінансування акцій мовної політики. І фінансування принаймні не меншого, ніж те майно, природні і енергетичні ресурси, що відчужені рідними високими достойниками від українського народу.

А ви, панове, як тільки побачите десь у пресі, що на громадське обговорення винесені чиїсь авторські спроби громадянської освіти, тут таки і затавруйте лукавих спокусників на українську національну праведність. Не скупіться ні на сарказм, ні на зневагу до колег, адже це так характерно для традицій і ментальності українського інтелігента.

Від редакції
. Ми отримали цю статтю з телеконференції в Українській мережі громадянської освіти (ukrcivnet@list.iatp.org.ua). У відповідь на запитання редактора Тетяна Клинченко надіслала нам дуже цікавого листа, який за згодою автора ми також публікуємо.

Шановний пане Володимире,

Дякую за добрий відгук на мою статтю. Дякую також за ваш намір надрукувати її у Вашому бюлетені. Я згодна. Нижче – відповіді на Ваші запитання. Але спочатку – мої запитання до Вас.

Ви пишете про войовничі напади у моїй статті. Чесно кажучи, я не зрозуміла, що Ви маєте на увазі? На кого саме напади Вам здалися войовничими? На табуйованого від будь-яких критичних зауважень першого президента? Він завжди був символом незалежності Української держави, а тому був оточений аурою недоторканності. Живучи в Києві, я була свідком найганебніших (і небезпечних!) його політичних провокацій часів зародження РУХу і під час похорону митрополита Володимира на Софіївському майдані. Нарешті, тепер, коли вульгарність і порно стали ознакою модерності, провідником цього ерзаца культури на шпальтах „Бульвару“ також є наш перший президент. Відтоді, як його висунули на здобуття звання Нобелівського лауреату, я весь час думаю: чи вони (влада) випробовують суспільство на терплячість? Так імператор Нерон одружив свого коня – і римська громадськість мовчала...

Напади на пана Анатолія Погрібного? На національних демократів? Постійні усні (по радіо) і письмові напади академіка А.Погрібного (і багатьох інших, також і депутатів ВР) на одномовних (носіїв російської мови), особливо в часи його роботи заступником міністра освіти, є фактично внесенням розбрату, розколу у громадянське суспільство, що тепер створюється. Що на ділі обслуговує антиправові традиції та їхніх носіїв в Україні.

Цікавий факт: є дві статистики про питому вагу учнів України, які навчаються українською мовою. Офіційна від Міністерства освіти: 67%; друга – від Верховної Ради: 21%. Думаю, я знаю розгадку цієї дивної розбіжності. У середині 1990-х я проводила соціологічні опитування по школах України, і якраз у Харкові, де обласна адміністрація відмовилася мене пускати в школи, мені по секрету (у тій же адміністрації) пояснили: у Київ з Харкова дають такі статистичні звіти про українізацію, яких там вимагають у Міністерстві, і вони бояться, бо не хочуть контролю. А.Погрібний (та інші) переконаний, що він може ПРИМУСИТИ до українізації. В результаті – просто брехлива статистика і ображені вчителі (яких спостерігала багато по Україні, у тому числі і у Харкові, маю чимало цікавих спостережень).

А.Погрібний є автором прекрасних літературознавчих досліджень, педагогічне Товариство, яким він керує, випускає в світ чудові книжки, але, коли він береться до політики українізації, то стає страшно, як при більшовиках.

Такими ж є настрої на з’їздах українських вчителів, на конгресах української інтелігенції.

Я передплачую і постійно читаю, крім інших, газети „Освіта“ і „Українське слово“. Обізлене хуторянство з постійною потребою ворога. Сарказм, зневага до „чужої мови“, до чужинців, москалів, кацапів – це стиль цих видань, які, здається, є досить популярними саме серед українського вчительства.

Зі свого професійного і особистого досвіду я абсолютно переконана, що, якщо в Україні і є якийсь зловмисний спротив українізації, то це явище не має під собою глобальної соціальної бази. І чиновники, і вчителі, і представники інших професій, навіть літні люди, включилися б у вивчення і використання мови, але часто не мають умов, культурних навичок до вивчення мови, підручників, словників, нарешті, ПОЗИТИВНОГО ІМІДЖУ, що так важливо, я переконана, (особливо на Сході і Півдні) для того, щоб зламати 350-літню традицію антиукраїнської політики і русифікації.

Що значить позитивний імідж? Це коли люди звикають, що саме з українською мовою в суспільстві пов’язане те, що найцікавіше і найпотрібніше: свобода слова і засобів масової інформації, наповнений книжковий ринок доступною за цінами продукцією високого гатунку, телевізійний канал „Культура“, на телеекранах – люди, яким є, що сказати путнього: українські вчителі, науковці, люди КУЛЬТУРИ, – а не зранку до ночі продукція, адресована „нижче пояса“.

Нарешті, це – мовні передачі на ТВ, по радіо, яскраві, радісні, з гумором (так, як викладають англійську чи французьку, коли ніби вчиш, а ніби відпочиваєш), яскрава і радісна реклама нових українських книжок, словників, нарешті, мистецькі і з хорошим смаком плакати на вулицях, там, де зараз, нічого, крім реклами американських цигарок, не побачиш. Нарешті, щовечора українська колискова на ТВ для дітей, якої благають тисячі глядачів, але чомусь це так недосяжно! І багато іншого. І все – на хорошому культурному рівні, без вульгарності! Все це називається МОВНОЮ ПОЛІТИКОЮ і вимагає грошей, бюджетних і спонсорських, а не пошуків ворогів, внутрішніх і зовнішніх. Передусім це завдання саме для національних демократів.

Окреме питання про церкву. Не хочу тут його розвивати, бо це є окрема розмова. Знаю, що правозахисники Києва будуть звертатися до міжнародних організацій з приводу порушення Міністерством освіти Закону про свободу совісті і Конституції України, в разі, якщо буде зроблене те, про що вже офіційно (на круглому столі, організованому в Києві при підтримці Фонда Аденауера) було заявлено: обов’язковий курс „Християнської етики“ у середній школі. Врешті, і публікації газети „Освіта“ (найбільший тираж серед освітянських видань), і загалом боротьба проти Російської церкви – на ділі обертаються фарисейством, цезарепапізмом, переведенням розмови в русло антиросійщини. До речі, те саме було і у Львові, коли МВС перевело стрілки масового обурення діями працівників міліції на російську масову культуру. Знову повторю, всі ці проблеми є складними (як загалом політичні проблеми) і потребують окремого аналізу.

Мова, віра – надзвичайно важливі, основні, тонкі інструменти культури і людської душі. Грати на цих інструментах в політичні ігри небезпечно і негідно.

Можна сказати, що головний пафос моєї статті полягає в тому, що національні демократи там, де треба відстоювати дійсні соціальні і етнокультурні права українців, українських громадян, шукати і виховувати союзників, переводять свої зусилля у фарисейські гасла, сіють розбрат у суспільстві, що на ділі обслуговує інтереси антидемократичних сил.

Бажаю успіхів Вашому бюлетеню,
З повагою,
Тетяна Клинченко

Рекомендувати цей матеріал

X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль